Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Лірика Миколи Вороного та Олександра Олеся 6 часть



Стиль М. Хвильового-памфлетиста досить своєрiдний, вiн i тут зостається неповторним художником. Афористичнiсть висловлених гасел, багатство й розмаїтiсть метафоричної образностi, iсторичних, лiтературних ремiнiсценцiй, виваженiсть аргументацiї, поєднання гнiвних iнвектiв iз тонкою iронiєю – все це риси iндивiдуального стилю, якi дозволяють оцiнити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище. Частина висловлених iдей втратила свою актуальнiсть, дещо може видатися наївним, але попри все це як художнi твори памфлети М. Хвильового можуть зацiкавити сучасного читача.

Але хмари однiєї з найстраншнiших трагедiй XX ст. вже збиралися над Україною. Наступала пора гiрких поразок та розчарувань i для самого М. Хвильового. Перестає виходити журнал «Ваплiте», а вiдтак припиняє iснування й сама органiзацiя. Письменник змушений писати покаяннi листи, клястися у вiрностi комунiстичнiй iдеологiї.

Хвильовий не тішив себе ілюзіями, усвідомлював, до чого котиться національна політика в Україні, чому його державу винищують штучними голодоморами. З тяжких роздумів з’явилася праця. У ній Хвильовий застерігав: «Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою». Його лозунг: «Геть від Москви!» був сміливим і однозначним. Стосовно літератури письменник коментував його так: «Коли ми беремо курс на західноєвропейське мистецтво, то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його… В Європу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним Світлом». Літературна дискусія, для якої праця «Україна чи Малоросія» виявилася каталізатором, почала набирати політичного характеру. Хвильовому було мало «просвітництва», він почав агітувати за нове мислення, за консолідацію з Європою, а не Північчю. Та й в художніх творах письменника вже давно був курс на Захід. Розмах планів української літератури на перспективу, як це робив Хвильовий, виявився для тоталітарної системи небезпечним. Статтю «Україна чи Малоросія» особисто прочитав Сталін й звернувся листом до політбюро України: «У той час, як західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого іншого сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше від Москви». Цей висновок Сталіна чекісти мали право трактувати як спонукання до дії. Почалися масові арешти інтелігенції. Хвильовий зробив подорож по вмираючій від голоду Україні й від побаченого зовсім розхворівся: легені, неврастенія в гострій формі, серце... Він почав надто часто говорити про своє улюблене число 13., мовляв, у цей день (за старим стилем) народився на світ, у цей день до нього вперше прийшло кохання, з’явилася перша публікація. Тим, що обрав число, яке в народі вважається нещасливим, для смерті, мабуть, хотів підкреслити безвихідь становища й трагічне звучання свого останнього вчинку.

Прощальний день у житті Хвильового. Митець закликав у гості друзів-літераторів, пообіцяв їм прочитати свій новий твір. Вів себе розкуто, оптимістично, весело. Частував гостей чаєм, грав на гітарі, декламував вірші. Нібито за рукописом свого нового твору вийшов у сусідню кімнату. Коли друзі кинулися на звук пострілу, побачили мертвого Хвильового, а на столі дві передсмертні записки. Записки були оприлюднені у 80-х роках. Друзям було адресоване таке послання: «Арешт Ялового – це розстріл цілої Ґенерації… За що? За те, що ми були найкращими комуністами? Нічого не розумію. За Ґенерацію Ялового відповідаю, перш за все, я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко… ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе коміністична партія. P.S. Все, в тому числі й авторські права, перредаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері. 13.V.1933 р.». Цікавим є те, що ключові слова і гасла написані без знаків оклику. Текст у такому разі набуває змісту: нехай все «живе» без мене, мені тут місця нема. Друга записка стосувалася Любові Уманцевої, яку мати й вітчим називали Любистком: «Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив – значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощавай, мій золотий Любисток. 13.V.1933 р. Твій батько М. Хвильовий».

Смерть Миколи Хвильового вразила всіх, але нікого не здивувала. Всі знали справжню причину самогубства. Друзі пояснювали позицію лідера «ВАПЛІТЕ» так: «До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але остоював послідовно суверенітет України, передусім її економічну й культурну незалежність». Швидше за все його рання трагічна смерть була своєрідним протестом, яким він хотів зупинити лавину репресій, які насувалися.

Більше 50 років Микола Хвильовий був викреслений з української літератури. Його характеризували як «націоналіста», «ворога народу».

Новели прозаїка приваблювали стильовою, мистецькою самобутнiстю, засвiдчували утвердження нової манери письма М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в новелiстицi легко знайти i впливи iмпресiонiстичної поетики, i елементи експресiонiзму, навiть сюрреалiзму. Виражальнiсть у його раннiх творах вiдчутно превалювала над зображальнiстю, це була проза музична, ритмiзована, навiть незрiдка алiтерована, з дуже сильним лiричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композицiя досить хаотична. Письменник був неперевешеним майстром у передачi безпосереднiх вражень, миттєвих настроїв через предметну чи пейзажну деталь, через ланцюг асоцiацiй.

Музичнi, загалом слуховi образи превалюють у раннiй прозi М. Хвильового. Музична iнструментованiсть його новелiстики помiтна i на рiвнi композицiйному, i в синтаксичнiй будовi фрази та дiалогу, i, зрештою, на рiвнi слова. Про музичну стихiю у його прозi критика писала не раз.

Подальша еволюцiя письменника була непростою, й романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричнi мотиви, на змiну захопленим гiмнам революцiї приходив тверезий аналiз реальної дiйсностi, а вiдтак i нотка осiннього суму та безнадiї. Щодо настроїв, авторських оцiнок не була однорiдною навiть i дебютна збiрка.

Вирiзнялися у «Синiх етюдах» такi героїко-романтичнi новели, як «Солонський Яр», «Легенда», «Кiт у чоботях». У цих раннiх творах, написаних 1921-1922 рр., ще помiтнi слiди учнiвства. Герої-революцiонери постають швидше як символiчнi узагальнення, нiж iндивiдуалiзованi характери. Це стосується перших двох новел. Яскравiше окреслено характер головної героїнi хрестоматiйного свого часу «Кота в чоботях». Тут патетика зрiвноважується теплим гумором, молода жiнка, «товариш Жучок», постає справдi народним типом. Раннi новели вiдбили нетривалий перiод майже цiлковитого прийняття художником своєї неспокiйної сучасностi як свiтанку нової щасливої ери. Але М. Хвильовий був надто прозiрливим i чесним митцем, щоб закривати очi на драматичну невiдповiднiсть мiж iдеалом i його реальним втiленням. Впродовж усього творчого шляху однiєю з найважливiших для нього була проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. А звiдси у його новелах майже завжди два часовi плани: непривабливе сьогодення, усi вади якого проступають дуже гостро, i протиставлене йому омрiяне майбутнє або манливе минуле. Основним композицiйним принципом таких новел, як «Синiй листопад», «Арабески», «Сентиментальна iсторiя», «Дорога й ластiвка» (частково й «Повiстi про санаторiйну зону») є бiнарне протиставлення сцен реальних i вимрiяних, уяви i дiйсностi, романтичних злетiв i прикрих приземлень. Усе високе, романтичне, гарне спiввiднесене з минулим або майбутнiм, лише там вбачає письменник пошукуваний iдеал. Звiдси – й нестримений полiт фантазiї, ностальгiчнi згадки про «тiнi середньовiчних лицарiв» в «Арабесках», i печально-похмурий колорит колись величного князiвського палацу, який стає тлом трагiчних подiй у новелi «Я (Романтика)», i нестримно наївнi мрiї Б'янки в «Сентиментальнiй iсторiї». Серед цих символiв – i дорогий М. Хвильовому образ «загiрної комуни», яка мала обмаль спiльного з реальнiстю народжуваного «нового свiту».

Уже опублiкована на початку 1924 р. «Повiсть про санаторiйну зону» була багатообiцяючою заявкою молодого письменника на оволодiння жанрами «великої» прози. Хоча написано твiр у тiй же, притаманнiй ранньому Хвильовому, лiрико-iмпресiонiстичнiй стилiстицi. Тут постає цiла галерея зайвих людей, вчорашнiх палких борцiв за нове життя, в якому їм тепер немає мiсця. I сама вiдгороджена вiд свiту «санаторiйна зона» –уособлення останнього прихистку цих розчарованих, вiдкинутих на узбiччя героїв. У замiському санаторiї збираються рiзнi люди, здебiльшого невдахи чи надломленi життям колишнi борцi, якi болiсно переживають крах iдеалiв.

Не можна не зважити на антимiщанський пафос тогочасного мистецтва, дуже сильний вiн i у М. Хвильового. Сарказм митця спрямований проти того паразитуючого прошарку, що одразу ж, з кiлька рокiв, присмоктався до правлячої партiї, проти патологiчно розмноженого радянського бюрократизму. Але часом така зневага до обивателiв з боку романтикiв нового життя поширювалася на непроминальнi людськi цiнностi. Одним шаленим стрибком сягнути вимрiяного не вдалося. I виснаженi боротьбою люди вже нездатнi займатися буденними справами, втiшатися звичайними людськими радощами. Перехiд вiд руїнницької дiяльностi до творчої для багатьох активних учасникiв громадянської вiйни виявився неможливим. Усе мовлене може стосуватистя й багатьох персонажiв «Повiстi про санаторiйну зону».

Цей твiр сприймався значною частиною тогочасної iнтелiгенцiї перш за все як рiч публiцистична, як єдина можливiсть для опального автора ще раз окреслити свою позицiю. М. Хвильовий був тодi в самому епiцентрi подiй, у вирi боротьби. Зосталася позаду коротка й щаслива пора «Урбiно» – створеної за iнiцiативою М. Хвильового мистецької студiї, куди увiйшли тi вихiдцi з «Гарту», що не подiляли iдей масовiзму, – П. Тичина, Т. Смолич, I. Днiпровський та iншi. У цьому спiлкуваннi однодумцiв всi вони знаходили натхнення й душевну наснагу.

Своєрiдним ключем для розкриття стильової магiї М. Хвильового можна вважати новелу «Арабески» (1927). Тут – всi основнi iдеї, колiзiї, навiть типи героїв, характернi для його прози. В уявi оповiдача – alter ego автора постає пiднесено-романтична Марiя – уособлення самої революцiї, авторського iдеалу, героїчної жiнки в солдатськiй гiмнастерцi, «сiроокої гарячої юнки, з багряною полоскою на прострiленiй скронi». Жiнка-революцiонерка була у прозi М. Хвильового знаменням епохи, матiр'ю народжуваних у муках нових iдеальних людей, матiр'ю, котра самозречено бореться за їхнє майбутнє. Ще один тип героїнi, до якого в багатьох своїх творах звертаєтсья письменник, – це панна Мара в «Арабесках» представниця «безґрунтовних романтикiв», яким немає мiсця в суспiльствi «бездушного американiзму». Як мрiйлива, позбавлена будь-якої своєкорисливостi молода лiкарка належить до того ж людського типу, що й Катря та Хлоня в «Санаторнiй зонi», Веронiка в «Силуетах», значною мiрою й Б'янка в «Сентиментальнiй iсторiї».

Основний композицiйний принцип «Арабесок» – протиставлення уявних i реальних епiзодiв. Новелу можна прочитати як психологiчний етюд, як спробу вiдображення самого творчого процесу, фiксацiї потоку свiдомостi митця, напiвусвiдомлених iдей та образiв, «безшумних шумiв моїх строкатих аналогiй i асоцiацiй». Через авторську свiдомiсть пропускаються картини дiйсностi, реальнi епiзоди: «Усе, що тут, на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi», «i герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть».

М. Хвильовий-романтик умiв бути й пильним спостерiгачем, аналiтиком пореволюцiйної дiйсностi. Критичний, сатиричний струмiнь з'являється уже в раннiй його прозi. Невеликою ж повiстю «Iван Iванович» (1929) письменник уже засвiдчив вiртуозне володiння сатиричним жанром. Гостра iронiя, нищивний сарказм письменника спрямованi проти все тих же вiчних обивателiв, свiтової сволочi, котра скористалася плодами революцiї й проникла в усi соти нового суспiльного органiзму. Коли в раннiх сатиричних творах М. Хвильовий не втримувався вiд дошкульних авторських ремарок, то пiзнiше iронiчнi ефекти здебiльшого спостерiгаємо в iносказаннях, автохарактеристиках i взаємооцiнках персонажiв. А найголовнiше – точно вiдiбраних побутових деталях, предметних реалiях, через якi нiби пiдсвiчується духовне єство героїв.

«Я (Романтика)» – складна революційна дійсність, якій найбільше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартісного. Там герої Хвильового постають не як переможці, які вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а радше як жертви цієї революційної дійсності. То яке майбутнє чекає Україну з такими будівничими? – мало не в усіх оповіданнях підтекстово запитує своїх читачів «переконаний комуніст» Микола Хвильовий. Так, за своїми політичними переконаннями він був українським комуністом. Саме в цьому полягала його внутрішня роздвоєність і трагедія. Адже він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея – поняття несумісні. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї України і водночас стріляв у неї, як його герой-фанат у новелі «Я (Романтика)» стріляє у власну матір. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в душу героя. Це протистояння викликає тривогу за світ і за людину в цьому світі. Новела є попередженням про непоправну втрату на обраному шляху істинних цінностей, гуманістичних ідеалів. Бо чи можна найвеличнішими ідеями виправдати вбивство рідної матері та й узагалі людини. Та ще й коли ці ідеї проголошуються заради щастя і благополуччя. Така абсурдна логіка викликає в душі автора розпач. Ті, хто фанатично наслідували більшовицькі ідеї, спокійно сприймали її кульмінаційну сцену, не засуджували вчинок головного героя, бо для них «мета виправдовує засоби». Зворушує те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю і хоче полегшити його страждання: «Вона стоїть, звівши руки» і «зажурно дивиться» на нього, вона вкотре каже, що він, «(її мятежний син)» зовсім замучив себе. Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною силою гуманізму, людяності, силою, здатною побороти зло в цьому світі.

Новела має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», яка може сприйматись і як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що «Цвіт яблуні» – новела М. Коцюбинського, в душі ліричного героя якої також тісно поєдналося боже, людське начало (тяжкі страждання батька над помираючою трьохлітньою донькою) і диявольське – підсвідомий інстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матеріал для майбутнього твору.

Ситуація в новелі М. Хвильового трагічніша, бо його герой сам мусить вибрати добро чи зло, шлях людяності, гуманізму чи служіння абстрактним ідеалам. Шлях його вибору дуже важкий. Власне, в центрі авторської уваги і є душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння вибрати єдино правильний шлях. Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), який керує батальйоном, що складається з «юних фанатиків комуни», і має розчищати з тилу дорогу революціонерам. Трагедія загострюється, коли головний герой усвідомлює, що він має зробити вибір: «Я – чекіст, але я і людина». У новелі цей вибір звучить, як вибір між добром і злом, світлом і темрявою. Кульмінаційним є момент, коли серед приведених до трибуналу «ворогів» герой бачить свою матір із символічним іменем Марія. З натовпу її слова: «Сину! Мій мятежний сину!» сприймаються як голос самої України. Це голос застороги щодо того «світлого майбутнього», яке може бути здобутим ціною вбивства власної матері. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю – революційний обов’язок, служіння найдорожчій ідеї. Він намагається якось відтягнути фатальне рішення («я чекіст, але я і людина»), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв’язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заручником могутньої системи.

У багатьох романтичних творах письменника звучить туга за якимось втраченим часом, втраченим раєм – короткою миттю втiленого iдеалу. Це, у цілковитiй згодi з романтичним свiтоглядом, перiод битви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарнi днi, власне, не конкретно-iсторичний час, а iдеалiзоване втiлення в ньому своїх романтичних марень, коротку мить узгодження мрiї та дiйсностi, персонажi Хвильового вважають своїм, теперiшнiм часом, до якого постiйно зверненi їхнi ностальгiчнi помисли. Це «той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами». Тодi «всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть».

У творчiй еволюцiї письменника можна досить чiтко видiлити два етапи. Перший – це романтична, лiрико-iмпресiонiстична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926-27 рр., – це перiод поступового переходу до вiрiвноваженiшої конкретно-реалiстичної манери письма, опанування майстернiстю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас i посилення iронiчних, сатиричних iнтонацiй.

Влiтку 1926 р., у розпал лiтературної дискусiї, з'явився друком роман «Вальдшнепи». Персонажi його, невтомно полемiзуючи, дошукуються вiдповiдей на найсгострiшi питання доби. Йдеться про болючi проблеми нацiонального буття, нацiонально-культурного вiдродження України, про осмислення непростих урокiв революцiї.

Цей твiр сприймався значною частиною тогочасної iнтелiгенцiї перш за все як рiч публiцистична, як єдина можливiсть для опального автора ще раз окреслити свою позицiю. М.Хвильовий був тодi в самому епiцентрi подiй, у вирi боротьби.

 

Лесь Курбас (Олександр-Зенон; 25.02.1887 – 3.11.1937)

Український режисер, актор, теоретик театру, драматург і публіцист, перекладач, народний артист Республіки. Народився в сім’ї українських акторів С.Яновича і В.Яновичевої. 1907-1908 та 1911 навчався на філософському факультеті Віденського університету, 1908-1910 у Львівському університеті. Викладав у 1922-1926 у Київському та 1926-1933 у Харківському музично-драматичних інститутах. Один із ініціаторів створення журналів «Театральні вісті», «Барикади театру», «Радянський театр». Заснував 1915-1916 трупу «Тернопільські театральні вечори», 1916-1919 – Молодий театр у Києві, 1920-1921 Київський драматичний театр, 1922-1935 театр «Березіль» (з 1935 р. – Харківський український драматичний театр ім. Тараса Шевченка), художнім керівником якого був до 1933 р. Як актор створив на сценах ряду театрів образи Гонти («Гайдамаки» Т. Шевченка), Гурмана («Украдене щастя» І. Франка), Асторова («Дядя Ваня» А. Чехова), Хлестакова («Ревізор» М. Гоголя), Едіта («Цар Едіп» Софокла), Макбета («Макбета» В. Шекспір), Збігнева («Мазепа» Ю. Словацького) та ін.

Літературну діяльність почав новелами «В гарячці» (1906) і «Сни» (1907, опубл. 1987), насиченими протестом соціальної несправедливості. Курбас, інсценізувавши ряд поетичних творів Т. Шевченка, поставив 1919 р. у «Молодому театрі» «Шевченківську виставу». Інсценізована ним 1920 р. поема «Гайдамаки» йшла в Першому театрі Української Радянської Республіки ім. Тараса Шевченка, а також в інших театрах України, Канади (понад 150 прем’єр). Курбасові належить ще інсценізація поезій П. Тичини з циклу «Сонячні кларнети» 1919 р. Вперше на українській сцені поставив вистави за творами Лесі Українки («У пущі», 1918), М. Куліша («Народний Малахій», 1928; «Мина Мазайло», 1929), Софокла («Цар Едіп», 1918), В. Шекспіра («Макбет», 1920). Будучи в’язнем Соловецького концтабору, Курбас здійснив тут вистави «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна, «Аристократи» М. Погодіна, «Учень диявола» Б. Шоу та ін. Написав драму «Джеммі Хіггінс», «Пролог». Автор книги «Шляхи українського театру» і «Березіль», статей «Молодий театр. Ґенеза – завдання – шляхи» (1917), «Театральний лист» (1918), «Нова німецька драма», «Естетство» тощо. Переклав з німецької мови кн. «Мистецтво вмирає» В. Обюртена, для театру переклав з німецької мови драми «Молодість» М. Гальбе, «Войцек» Г. Бюхнера, комедію «Горе брехунові» Ф. Грільпарцера, з польської – драму «Йоля» Ю. Жулавського, з французької – комедію «Останній лист» В. Сарду, з норвезької – вірш «Березіль» – Б. Б’єрнсона. З приводу своїх літературних спроб 1906-1907 рр. листувався з І. Франком, 1913 р. брав участь у святкуванні його 40-річчя наукової діяльності, дружив з М. Кулішем. Творча діяльність Курбаса – епоха в українській культурі: він сприяв піднесенню українського театру на новий, вищий щабель, прилученню української сцени до висот світового мистецтва. Його інсценізації глибоко передають дух твору, водночас відзначаються актуальністю осмислення. Курбас проводив велику експериментальну і навчальну роботу в театрі, виховав когорту видатних акторів і режисерів. Його творча практика позначена впливом експресіонізму і конструктивізму. На студії ВУФКУ поставив фільми: «Вендета», «Макдональд»… Незаконно репресований 1933 р. Реабілітований 1957 р. Рішенням ЮНЕСКО 1987 р. у світі відзначено 100-річчя від дня народження Л. Курбаса.

 

Микола Куліш (1892-1937)

Микола Куліш народився 19 грудня 1892 р. на Херсонщині в бідній селянській родині. Закінчив церковно-парафіяльну школу. 1905 р. на зібрані односельцями гроші продовжив навчання в Олешківському міському училищі, звідки Куліша неодноразово відрахувували за «організацію молодіжних гуртків та неповагу до начальства». Тут почав писати: спочатку вірші, фейлетони, епіграми, гострі статті, сатиричні поеми, які друкував у студентських часописах. За час навчання в училищі Куліш створив учнівський драмгурток, в якому був і режисером, і актором, і драматургом.

У 1908 р. Микола вступив до Олешківської гімназії. Але заклад було закрито, тому Куліш поїхав на Кавказ, де склав екстерном іспити на атестат зрілості. М. Куліш вступив на історико-філологічний факультет Одеського університету у 1914 р., але з початком Першої світової війни був мобілізований на фронт, де зробив військову кар’єру, дослужившись до поручика. 1915-1917 рр. він провів на передовій. У 1917 р. в армійській газеті надрукував свої вірші на громадсько-політичні теми. Одним із перших серед офіцерів полку перейшов на бік революціонерів.

1919 р. М. Куліш сформував у Херсоні селянський полк, з яким воював проти білогвардійців на боці Червоної армії. Враження від цього періоду відбились у драматичній поемі «Патетична соната». Завершивши у 1921 р. військову службу військовим керівником Херсонського та Дніпровського військкоматів, М. Куліш перейшов на цивільну службу. Після цього завідував Дніпропетровським відділом народної освіти, редагував газету. Створював українські школи, дитячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть власний буквар «Первинка». Це була перша українська радянська абетка, матеріал для якої зібрала дружина Куліша за шість років учителювання. У підручник також увійшли уривки з «Кобзаря» та деякі власні Кулішеві вірші та оповідання.

В 1922 р. переїхав до Одеси, де працював інспектором шкіл. Роки перебування в Одесі (1923-1925) – це роки беззупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов’язків і бажанням творити. Сам процес творчості у цього письменика як психологічне явище подібний до Стефаникового: Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права навіть підходити, оскільки всі речі лежали там на встановленому місці. Куліш став членом письменницької спілки «Гарт», захопився ідеями літературного угрупування М. Хвильового «Урбіно», закінчив п’єсу «97», яка зробила його знаменитим драматургом.

Перша п’єса «97» мала трiумфальний успiх вже на сценi театру iм. I. Франка (Харкiв), а згодом – й iнших театрiв. Переїхавши до Харкова, знайомиться з М. Хвильовим, заручається пiдтримкою наркомiв освiти О. Шумського i М. Скрипника, створює спiльно з М. Хвильовим ВАПЛIТЕ (найбільшу на той час літературну організацію), президентом якої було обрано М Кулiша. Мешкає у столичному письменницькому будинку «Слово». Нарештi спiвпрацює з Лесем Курбасом i театром «Березiль». Саме тут закiнчується «показова» частина бiографiї драматурга. Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Починає набирати сили культ особи Сталіна. Щоб врятувати «ВАПЛІТЕ», Хвильовий виходить з цього угрупування, а на посаду президента пропонує М. Куліша. Це зробило драматурга мало не забороненим митцем в Україні. Поколiння «зразкових» за бiографiєю, до якого належав М. Кулiш, пiдлягало фiзичному винищенню. Кращi п’єси драматурга – «Народний Малахiй», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса» – були забороненi невдовзi пiсля прем’єри, частину з написаного взагалi не було дозволено до вистави, як i «Патетичну сонату». Як і Хвильовий, Куліш починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї. Він відкрито виступив, що не поступиться своїм мистецьким суверенітетом і не збирається обходити національну проблему і розв’язувати її в білих рукавичках. Після цього на сцену не потрапила жодна п’єса українського автора. У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угрупувань і створення єдиної Спілки письменників.

На початку 1933 року відбувся розгром «ВАПЛIТЕ» і Микола Куліш не витримав середовища Харкова і зробив подорож по селах України. Від побаченого повернувся до столиці зламаним. Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі і консерваторії, падала з ніг від виснаження і недоїдання.

Смерть Миколи Хвильового неоднозначно вплинула на Куліша. Він був присутній при цьому самогубстві. Під час поховання упав на коліна і закричав: «Сонце моє! Ти перший відкрив нам очі на Україну». Дружина Куліша сховала його мисливську зброю, щоб він не повторив крок друга, проте він сказав: «Це треба було робити або замість Хвильового, або вже пізно робити… Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця».

Восени 1933 року Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у «Березолі» «Маклену Ґрасу». Ця п’єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та органи компартії збагнули підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, а театр «Березіль» ліквідували. Хоча Куліш після «Маклени Ґраси» написав ще «Закут», «Діалоги», «Вічний бунт», «Такі», проте ці твори не друкувалися, не ставилися й пропали в роки другої світової війни. Куліша виключили з партії, гонорарів за драми не платили, постійно стежила таємна міліція. У грудні 1934 р. у Харковi Куліш збирався їхати на похорон друга і його заарештували просто на вулиці. Висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря обкому партії, зачислили до «Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру». Після страшних катувань визнав себе членом ОУН, письмово засвідчив, що є терористом. У цій справі проходило 17 чоловік. Вистояв лише Валер’ян Підмогильний, який відмовився написати наклеп на самого себе. Вирок – 10 рокiв позбавлення волi, Соловки, Бiле море. На відміну від інших, хто проходив по цій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу лише М. Куліш та В. Підмогильний. Існує дві версії загибелі письменника. За свідченням очевидців Куліша, Курбаса та інших інтелігентів вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули у Біле море. Інші джерела вказують на те, що Куліша розстріляли 1937 р. в честь 20-рiччя жовтневого перевороту.

У 1956 році Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».

Найiстотнiшою рисою Кулiшевого таланту є трагедiйнiсть свiтобачення, яке поступово перетворюється на трагiкомiчне, трагiфарсове, що визначає взагалi тип сучасної культури. I з огляду на це нема потреби подiляти творчiсть драматурга на «канонiчну» та «протестантську». Виразно «апокрифiчне» забарвлення має, зокрема, не тiльки «Народний Малахiй», а й перша його п'єса – «97», що її за якимось непорозумiнням i досi вважають традицiйно-психологiчною драмою.

Як драматург М. Кулiш послiдовно йшов до створення драми модерну, яка за останнi сто рокiв набула кiлька назв у рiзних країнах – вiд драми експресiонiзму до драми абсурду. В українськiй драматургiї М. Кулiш, свiдомо чи пiдсвiдомо, перегукувався з пошуками таких митцiв, як Б. Шоу i Л. Андреєв, Пiранделло i Кроммелiнк, О'Нiл i Ануй, Жiроду. Український мистецький авангард 20-х – початку 30-х рр. узагалi неможливо зрозумiти без п'єс Миколи Кулiша та вистав Леся Курбаса. Навiть перша п'єса драматурга часом торкається таких мистецьких явищ, якi були невiдомими не тiльки в «оказьоненiй» лiтературi, а й у європейських культурах з'явилися дещо пiзнiше. Так, у «психологiчно недостовiрному» ранньому фiналi «97» з'являютсья деякi елементи, властивi драмi абсурду 50-х р.

«97», «Комуна в степах» (1925, 1931), «Прощай, село!» (1933) – трилогiя про українське село 1919-1930 рр. й водночас трагiчний лiтопис загибелi українського села. Характерною є вимога видавництва у 1934 роцi змiнити назву останньої п'єси: у словах «Прощай, село!» – цiлком закономiрно вбачали символ знищення органiчної ланки українського буття пiд час колективiзацiї, хоча автор на думцi мав зовсiм iнше. Справа в тому, що не тiльки сама фабула п'єси, за якою типова для драматургiї цих рокiв постать середняка окреслювалася в елегiйних тонах, що переходили у трагiзм безвиходi, а й характер дискусiї мiж куркулем (тобто хазяїном) та «партiйною лiнiєю» набував рис притчi. Опозицiйнi персонажi не просто сперечаються, а й розповiдають один одному такi собi «казочки» у романтичному стильовому ключi. (Цей прийом знайде довершене втiлення у «Патетичнiй сонатi»). А притча сама по собi завжди звернена у майбутнє, тому «казочки» Кулiшевих куркулiв сьогоднi спримаються дещо iнакше, нiж за життя автора.



Просмотров 589

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.su - 2024 год. Все права принадлежат их авторам!