Романтизм як домінуючий напрям у літературі першого періоду ХІХ ст. і у першому періоді творчості Тараса Шевченка

У творчості Т. Шевченка на першому плані стоять переживання, почуття і думки людини, крізь призму яких ми сприймаємо зображуване і загалом розуміємо твір [10, с. 44]. Окрім того, він бачив світ не лише таким, яким він існував насправді, а й яким би хотілося його бачити поетові. У зображенні світу відігравало певну роль не стільки саме відтворення явищ, скільки їх переосмислення: тому виняткові характери і виняткові сюжети – це те, що визначає одну з граней поетичної натури Т. Шевченка.

Незвичайне і звичайне, переплітаючись, тісно взаємодіють уже в першому творі поета, баладі «Причинна» (1837), основний мотив якої – розлука селянської дівчини-сироти з її милим, козаком. Шевченко йшов від життя, від реальної дійсності, де подібні явища були звичайні, дуже поширені. Мотив розлуки, туги за милим часто зустрічається в українських народних піснях. Так, у збірнику українських народних пісень, упорядкованому Лукашевичем, є пісня з таким же мотивом:

Єно взяв козак за браму виїжджати,

Взяла дівчина білі ручки ламати;

Ой взяв козак на гору виїжджати,

Взяли дівчину на вітер подіймати;

Ой став козак дай з гори ся спускати,

Взяли дівчину водою відливати... [10, с. 44]

Можна знайти аналогічні народні пісні й до інших мотивів і сюжетних ситуацій балади «Причинна». Шевченко безпосередньо відображає в ній думки й почуття народу, знедолених, простих людей. Селянська дівчина, яка тужить за милим – «сирота», «сиротина», «ні батька, ні неньки», її природне почуття до молодого козака, який обіцяв повернутися, зневажають люди, що дотримуються традиційної моралі – «люди чужії її засміють». Це, власне, й спонукає дівчину звернутись до ворожки, яка й зробила її причинною. Дівчина гине. Нам не відомі причини, що змусили молодого козака поїхати і залишити свою милу. Але тепер він намагається найшвидше повернутися додому. Побачивши свою милу мертвою, козак обвинувачує лихих людей:

За що ж вони розлучили

Мене із тобою? [23, с. 53].

Це все ті самі «люди чужії», соціально чужі люди простому козакові й дівчині-сироті. Козак також гине. Поет підкреслює, що це не звичайна трагічна смерть дівчини й козака:

Нема кому запитати,

За що їх убито [23, с. 54]..

Він хотів сказати, що є люди, винні в їх трагічній загибелі, але цей соціальний конфлікт тільки накреслений.

Своєрідною рисою балади «Причинна» є її особливе ліричне забарвлення. Поет не тільки емоційно передає почуття, переживання своїх героїв – дівчини й козака, – не тільки співчуває їм, а й сам переживає разом із ними. Це особливо виявляється в піднесеній, схвильованій мові, в ліричних відступах, зокрема:

Така її доля... О боже мій милий,

За що ж ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту! [23, с. 50].

Недарма стали ці рядки, як і початок балади («Реве та стогне Дніпр широкий»), улюбленими народними піснями [10, с. 47].

Жанровими особливостями балади Шевченка близькі до балад прогресивних українських романтиків. «Причинна», як і інші балади, має романтичний характер. Передусім це виявляється в елементах фантастики, позбавленої, проте, жодної містики. Фантастика «Причинної» народнопоетичного походження. Русалки залоскотали дівчину-причинну. Уже в першому збірнику Максимовича є пісня "»Ой біжить, біжить мила дівчинка», в якій співається про те, як русалка женеться за дівчиною й загадує їй три загадки:

Дівчинка загадочки не вгадала,

Русалочка дівчинку залоскотала [10, с. 47].

Відомі цілі цикли українських народних пісень під назвою «русальних». Пісня, яку співає в «Причинній» мати-русалка, безперечно, фольклорного походження:

Ух! Ух! Солом'яний дух, дух

Мене мати породила,

Нехрещену положила [23, с. 51].

Цю пісню у власному записі наводить М. Максимович у дослідженні «Дни и месяцы украинского селянина» [10, с. 47].

Цей єдиний фантастичний епізод у баладі Шевченка подано в плані, близькому до реальної дійсності. Перш ніж сказати про те, що русалки залоскотали дівчину, поет передає її важкий душевний стан: «...стала... в серце коле!» І в усіх інших епізодах, особливо в картинах повернення козака, похорону козака й дівчини, цілком виразними є реалістичні тенденції. Останній епізод поданий у життєвому, побутовому плані.

Мова, засоби образності першої балади цілком народні. Народнопісенні паралелізми:

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив? [23, с. 50].

З народної поетики епітети («чорнобровий», «сизокрила»), порівняння («неначе човен», «як та пташка», «як гадина»).

Своєрідний і синтаксичний зв'язок слів уже в першому творі Шевченка. Наприклад, інверсія:

Розбивши вітер чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить... [23, с. 51].

Балада «Причинна» чарує нас щирою, піднесеною, схвильованою мовою, відображенням страждання простих людей. Великого емоціонального впливу на читача поет досягав тут і за допомогою звукової організації вірша. Про це добре сказав Іван Франко, який у розвідці «Із секретів поетичної творчості» писав: «Візьмемо хоч би перший уступ Шевченкової «Причинної», а власне ті рядки, де поет малює словами різнорідні звуки, з яких складається буря:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів [23, с. 49].

У першій і останній парі рядків зібрано тут кілька сильних слухових образів – рев великої ріки, свист і виття вітру, крик сичів, скрип дерева – все ефекти чисто музикальні і доступні для чисто музикального трактування. Але середня пара рядків? Там також є слова, що апелюють до нашої слухової пам'яті: півні співають, люди гомонять... Се дуже інтересний примір, як поет при помочі таких сліпих алярмів до нашого слухового змислу викликує в нашій уяві зовсім інший, не слуховий, хоч первісне на підставі слуху вкріплений в душі образ – часу, пори, коли відбувається подія балади. Правда, він міг би зробити се коротше, немов конвенційною монетою, сказати: північ, та й годі, але він волів покласти тут нестемпльоване золото поезії, обійти абстракт, репродукувати його змисловими образами. Для музики ся процедура зовсім недоступна [10, с. 49].

У тій самій баладі маємо далі знов цілий ряд слухових образів, котрими поет характеризує український ранок:

Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидючи;

Защебетав соловейко –

Пішла луна гаєм –

Пішов шелест по діброві;

Шепчуть густі лози... [23, с. 52].

«Тут для мене менше інтересний контраст між тими тонами, які тепер викликає поет в нашій душі, і тими, які викликав з початку твору; сей контраст зовсім натуральний, і його можна би ще значно зміцнити... Але, як сказано, не те головно інтересно в тім простенькім описі українського ранку, а те, що поет, зовсім аналогічно до опису бурливої ночі, і тут до змалювання погідного, тихого ранку, бере переважно слухові, музикальні образи. Шевченко не раз описував ранок в українськім селі, але ніде в такій мірі не послугувався музикальними мотивами, як власне тут...» [10, с. 50].

Уже в першому творі Шевченка виявилась своєрідна риса всієї його поезії – різноманітність, багатство ритміки. При першому погляді на текст «Причинної» ми бачимо різну конфігурацію окремих частин поеми. Ще більше цю метричну, ритмічну розмаїтість ми відчуваємо при читанні твору.

Вступ (36 рядків) написаний своєрідною ритмікою, не подібною до класичних розмірів. Цей розмір не можна визначити ні як ямб, ні як хорей, ні як один із трискладових розмірів. Він узятий Шевченком із народних пісень, де він умовно зветься «коломийковим» розміром. Проте у Шевченка коломийковий розмір має певну своєрідність. Філарет Колесса, відзначаючи, що термін «коломийковий вірш» не зовсім відповідає формі Шевченкового чотирнадцятискладового триколійного вірша (4 + 4 + 6) писав: «Коломийки ж творять тільки одну групу пісень, складених цим віршем; це взагалі один із найулюбленіших в українській народній поезії розмірів, найчастіше подибуваний у різних групах пісенних (за виїмком обрядових пісень), – отже, в побутових, любовних, історичних, баладових, що їх мелодії, переважно повільні, укладаються в такти 3/4, 4/4, 6/8 і ін. та цілим своїм характером сильно відрізняються від коломийкових мелодій. Одначе тексти усіх цих пісень виявляють зовсім таку саму побудову строфи, як коломийки: такий самий же поділ вірша на три силабічні групи (4 + 4 + 6), таке ж розміщення наголосів і римування, так що по самому тексту тяжко іноді вгадати, до якої мелодії він належить. Можемо догадуватися, що не танкові пісні коломийкової форми, але саме оці поважні пісні в розмірі (4 + 4 + 6), яких так багато знайшов наш поет у Максимовичевих збірниках з 1827 і 1834 pp., стали йому взірцем віршової форми при складанні сумовитих дум» [10, с. 51].

Усе це, разом узяте, – народність змісту й народність форми, емоціональність, піднесеність мови, багатство звукової організації, ритміки, цілковита єдність поета із своїми героями з народу – робить перший твір Шевченка класичним, невмирущим твором, що й досі зберігає чарівну силу впливу на читача.

2.3. Ідейно-художній аналіз балади «Тополя»

Близька за своїм духовним змістом до балади «Причинна» і його «Тополя». Поет оспівує мужність і рішучість дівчини, яка виступає на захист свого кохання, проти намагання матері видати її за старого та багатого. Прийом обрамлення, який проявляється в ліричних відступах «Причинної», автор використовує і в «Тополі»:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу [23, с. 86].

Цими словами починається балада. Ними вона і завершується, а образ тополі, в яку перетворилась дівчина, втілює глибокий трагізм її долі, зігрітий сердечним болем і співчуттям поета.

Сповнена суму і таємничості балада «Утоплена». У нічну пору із зарослого осокою ставка випливають утоплениці – донька з матір'ю та молодий рибалка, що пішов «жити в воду».

А за цим дивом криється гірка правда життєвих явищ, що приводять до трагедії людину, утвердження поетом права людини на свободу, засудження насильства і морального пригнічення людини.

Єдиним фантастичним моментом у баладі є перетворення дівчини в тополю. Але й про нього говориться просто, без містичного нагнітання:

Отак тая чорнобрива

Плакала, співала...

І на диво серед поля

Тополею стала [23, с. 91].

У даному разі Шевченко йшов не за літературними зразками, а використовував усну творчість українського народу. У дисертації М. Костомарова про значення народної поезії, опублікованій після надрукування балади, наведена пісня про чудодійну силу «розмай-зілля». Про саме перетворення дівчини дисертант писав: «Ось який переказ зберігся про це дерево: «Молодий козак поїхав за море і залишив на батьківщині свою милу: невтішна коханка, за порадою чарівниці, стоячи на високій могилі в степу, виглядала свого любого і перетворилася в тополю. Пам'ятником цього переказу залишився в Малоросії обряд, який справляють в зелені свята. Дівчата вибирають одну з-поміж своїх подруг, прив'язують їй підняті догори руки до палиці і таким способом водять по слободі й полю, приспівуючи:

Стояла тополя край чистого поля.

Стій тополенько! Не розвивайсь!

Буйному вітроньку не піддавайсь!

Це називається вести тополю: вибрану дівчину називають «тополя» [10, с. 59].

Крім єдиного рядка, в якому сказано про перетворення дівчини («тополею стала»), в баладі нема нічого надприродного. Увесь твір побудований на життєвій основі. Конфлікт балади, в порівнянні з «Причинною», має більш виразно виявлений соціальний характер. Там були «вони», «люди чужії». Поет відверто говорить про соціальну нерівність, що є причиною загибелі героїні. Дівчина більше двох років чекала милого, що загинув. Мати-вдова, по-своєму бажаючи добра, змушує дочку вийти заміж за старого багатія:

– Чого в'янеш, моя доню?

– Стара не спитала.

За сивого, багатого

Тихенько єднала.

– Іди, доню, – каже мати,

– Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий –

Будеш панувати.

– Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму [23, с. 88].

Таким чином, балада «Тополя» була спрямована проти несправедливих соціальних узаємин. Співчуття поета-гуманіста на боці бідних людей. Виявлено воно передусім у ліричних відступах, в яких відстоюється право на вільне, природне почуття, не залежне від грошових майнових розрахунків.

Реалістичні картини природи, що обрамляли сюжет, життєвість конфлікту, людських почуттів, ліризм розповіді – все це відрізняло баладу «Тополя» від балад попередників Шевченка, що й відзначив свого часу І. Франко: «І коли поет змалюванням дерева-сироти в степу з самого початку зумів збудити наше співчуття, то співчуття те зміцнюється ще змалюванням стану бідної, покинутої дівчини. На збудження сього щиролюдського співчуття, а не на викликання страху і моторошності, поклав Шевченко головну увагу в своїй баладі і, замість

патетичної та богохульної «Ленори», замість демонічної «Ucieczki», дав нам твір о м'якім, злегка сентиментальнім колориті, кілька пишних, хоч лишень злегка нашкіцованих образків з життя і природи рідної України з її степом, вербами та солов'ями. Замість сили розпуки і смертельної грози він змалював сцени тихої сільської любові, а супроти престарого дуалістичного песимізму, з котрого випливала ся казка, супроти погляду на природу і тіло, як на щось злого, проклятого і ворожого духові, і на життя, як на конечне зло та кару, а на любов, як на тяжкий проступок проти святості духу, – супроти таких поглядів, що-пробиваються ще й у баладах Бюргера та Міцкевича, Шевченко, як правдивий апостол нового, щиролюдського євангелія, кличе всім нам своє memento vivere...» [10, с. 62].

Отже, Т. Шевченко звертається до теми, вперше розробленої в «Причинній», теми безмежного почуття любові дівчини до свого милого, туги за ним, звертається до жанру романтичної балади.

2.4. Трагедія жіночої долі у баладі «Утоплена»

Симбіозом індивідуально-авторського й народнопісенного характеризується балада «Утоплена», яка стоїть біля витоків романтизму Т. Шевченка. Уній по-новому потрактовано образи русалок: в авторському розумінні – це межа між людьми і міфологічними істотами розмита, умовна. Поет не відразу називає їх русалками, бо вони – нехрещені діти, життя яких занапащене матерями-дітозгубницями. «Вони – діти гріха, що спокутують вину матерів, їм нема місця в суспільстві з вовчими законами. Русалки – це витвір фантастики, і в той же час поет говорить, що це загублені життя, сироти. Це вже реальність» [14, с. 9]. Отже, фантастичне у творі торує шлях реальному, життєво достовірному.

Аналізовану баладу відносимо до демоністичного циклу фольклорно-міфологічної групи, хоча вона значною мірою тяжіє до родинно-побутових творів. Удовиця-мати, яка за гульнею «незчулася, як минули літа молодії», із заздрості до краси і молодості дочки топить її і сама гине.

У першій частині балади розгортання подій подається в реалістичному плані, у другій – площина зображення романтична. В єдиному ліричному відступі, присвяченому матері, автор засуджує вдовицю не тільки за легковажність і розбещеність, а й за душевну спустошеність, внутрішню потворність. Зовнішня краса її («білолиця, кароока і станом висока») контрастує з відсутністю материнського серця і чуття:

Мати стан гнучкий, високий,

А серця – не мати [23, с. 177].

На відміну від «Причинної», де дії обмежуються нічною порою і ранком, внутрішня сутність героїні розкривається в часовій проекції. Поет деталізує передкульмінаційну розповідь, об'єктивізує дійсність, оповідає про життєву історію заможної вдови, соціально й психологічно вмотивовує її подальші вчинки, що наближає баладу до ліро-епічної поеми.

Образ доньки окреслено схематично: вона красива, бідна, беззахисна й довірлива. Це пасивний персонаж, за неї і про неї говорить сам оповідач. Та незважаючи на це, увага читача зосереджується на образі утопленої, чому сприяє назва балади, майстерне художнє обрамлення з класичними зразком алітерації, в якому персоніфікований вітер питає в осоки, збуджуючи й цікавість читачів-слухачів:

Хто се, хто се на сім боці

Чеше косу? Хто се?.. [23, с. 175].

Зауважуємо, що в «Утопленій» автор розширює традиційно символічне значення міфологеми вода, яка не тільки стає на перепоні коханню сором'язливого «рибалоньки кучерявого» та Ганнусі, але виступає між потворною злобою, старістю – з одного боку та лагідною добротою – з другого, адже мати «рве на собі коси» на «тім» боці, а доньку-красуню «синя хвиля» виносить на протилежний берег – «сей» бік.

Таким чином, національна своєрідність балади «Утоплена», що відноситься до фольклорно-міфологічної групи, базується на фактичному двовір'ї українців. Першовитоки цих творів – у перед християнському релігійно-світоглядному корінні багатого духовного світу наших предків. Літературні балади, в яких діють демонологічні істоти, зокрема русалки, ціннісні тим, що доносять до сучасного читача й сам міф, й авторське його прочитання та розуміння.