Підвідомчість справ господарським судам 2 часть

Розмежування підвідомчості справ господарським судам та іншим судовим органам

Повноваження господарського суду як суду загальної юрисдикції не збігаються із компетенцією Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», до повноважень останнього віднесено прийняття рішень та надання висновків у справах щодо:

7. конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

8. відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться на ратифікацію до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість;

9. додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

10. офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Стаття 14 цього ж Закону визначає межі повноважень Конституційного Суду України: до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Найбільші проблеми виникають із розмежуванням підвідомчості справ господарським та адміністративним судам.

Згідно зі ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно- правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. У тому числі, відповідно до ст. 17 КАС України, компетенція адміністративних судів поширюється на:

1 спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно- правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2 спори між суб’єктами владних повноважень із приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, в тому числі делегованих повноважень, а також із приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

3 спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, установлених законом;

У п. 4 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається: якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: загальному суду, господарському суду чи адміністративному суду, або просто сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру спірних правовідносин.

Необхідно мати на увазі, що ГПК України не передбачено можливості об’єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об’єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Складнощі розмежування господарської й адміністративної юрисдикції пов’язані із тим, що КАС України не дає визначення «публічно-правового спору». Немає єдності щодо визначення цієї категорії і в науці права. Зокрема, як зазначив академік В.К. Мамутов, будь-який спір, що розглядається судом як державним органом, є публічним уже за визначенням. Слід також брати до уваги, що багато приватно-правових відносин виникають із публічних актів згідно зі ст. 11 ЦК України (наприклад, державний контракт укладається на підставі державного замовлення). А тому розділити публічні та приватні відносини, особливо у сфері господарювання, не завжди можливо. Відповідно, такий загальний критерій, як публічний характер спору, є надто невизначеним, аби чітко розмежовувати судову компетенцію.

Для вирішення цих питань напрацьовано низку підходів.

Зокрема, для публічно-правового спору є характерним: 1) особливий суб’єктний склад; 2) підстави виникнення цього спору; 3) визначення меж повноважень адміністративного суду. До суб’єктів публічно-правового спору необхідно відносити, з одного боку, громадян (фізичних осіб) та організації або інших осіб, суб’єктивні публічні права та інтереси яких порушені суб’єктами публічного управління, а з іншого боку - суб’єкта публічного управління. Слід ураховувати, що підставою виникнення публічного спору є діяння суб’єкта публічного управління, яке містить склад порушення суб’єктивних публічних прав та інтересів громадян, організацій та інших суб’єктів публічного управління. Предметною підставою публічно правового спору, підвідомчого адміністративному суду, визначено таку владну управлінську діяльність, яка передбачає одностороннє адміністративне спрямування, вплив на поведінку окремих фізичних та юридичних осіб (приватних суб’єктів), що здійснюється з метою забезпечення упорядкованого функціонування суспільства, задоволення загальних потреб, прагнень усіх громадян України або членів територіальних громад, органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, і їх рішення, дії є при цьому обов’язковими для виконання (врахування) відповідними підвладними суб’єктами1.

Таким чином, публічно правовий спір виникає не стосовно будь-якого відношення, у якому бере участь суб’єкт, наділений владними повноваженнями, а лише щодо відношення, в якому цей суб’єкт, реалізує такі владні повноваження стосовно іншого суб’єкта - сторони спору. Інакше кажучи, спір із приводу розірвання договору оренди державної форми власності підвідомчий господарським судам, адже у відповідних договірних відносинах орган держави, що розпоряджається державним майном, діє як рівноправний учасник майново господарських відносин.

Існує певна кількість інтерпретаційних актів вищих судових органів, у яких даються вказівки щодо розмежування підвідомчості окремих категорій справ господарським судам, наприклад: п. 9.1 роз'ясненим від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди»; п.п. 3,5 роз’яснення від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»; п. 3 інформаційного листа від 11 квітня 2005 р. № 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 р.»; п. 1 інформаційного листа від 20 квітня 2006 р. № 01-8/908 «Про Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження»; п.п. 4, 16 інформаційного листа від 28 березня 2007 р. № 01-8/184 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію»; п. 1 інформаційного листа від 13 квітня 2007 р. № 01-8/229 «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» тощо.

Низка питань підвідомчості справ господарським судам уточнюється в судовій практиці.

Наприклад, у постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 11 травня 2004р. зазначалося. що справа за позовом міськради до Міністерства юстиції України про зобов'язання зареєструвати статут територіальної громади міста непідвідомча господарським судам, оскільки зазначені спірні правовідносини за своєю правовою природою не є господарськими, а стосуються територіального утворення органу місцевого самоврядування.

Таким чином, відповідно до вимог ст.ст. 1, 41, 12 ГПК України господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб’єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

§3

Підсудність справ господарським судам

Інститут підсудності в господарському процесі призначений для розмежування розгляду справ, підвідомчих господарським судам, між ланками системи господарських судів.

У роз’ясненні Вищого арбітражного суду України від 8 лютого № 02-5/62 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ арбітражним судам», підсудністю було назване розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами.

У п. 26 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04- 5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається, що відповідно до ст.ст. 13, 15 ГПК України підсудність господарських справ визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток із цього правила становить виключна підсудність господарських справ (ст. 16 ГПК України).

Правила предметної (родової) підсудності дають змогу визначитися з тим, господарський суд якої ланки буде розглядати справу в першій інстанції.

Предметна (родова) підсудність залежить від предмета спору або суб’єктного складу сторін спірних правовідносин.

До внесення змін до ГПК України Законом України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. норми ГПК України містили правила родової підсудності, тобто розподіл справ за рівнем арбітражного суду, оскільки окремі категорії справ розглядалися Вищим арбітражним судом України як судом першої інстанції.

Нині правила родової підсудності відсутні, та відповідно до положень ст. 13 ГПК України, місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції всі справи, підвідомчі господарським судам.

Правила територіальної підсудності дозволяють розмежувати компетенцію господарських судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих господарським судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності створюють можливість визначити конкретний місцевий господарський суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.

Відповідно до положень ст. 15 ГПК України, правила територіальної підсудності застосовуються до спорів:

а) які виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів;

б) про визнання договорів недійсними.

Ці спори розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі, як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо. Виходячи з того, що, в переважній більшості господарських договорів кожна зі сторін зобов’язана здійснити на користь другої сторони певні дії, практично неможливо за цим правилом визначити місце розгляду справи. Тому, як правило, справи цих категорій розглядаються за місцезнаходженням відповідача.

Загальним основним правилом територіальної підсудності є правило, згідно з яким договірні спори, спори з інших підстав, а також справи про визнання договорів і актів недійсними розглядаються за місцезнаходженням відповідача.

З питань визначення місцезнаходження чи місця проживання відповідача Вищий арбітражний суд України видав роз’яснення від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» (в редакції рекомендацій президії ВГСУ від 10 лютого 2004 р. № 04-5/212), відповідно до ч. 1 ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцем проживання фізичної особи згідно з

ч. 1 ст. 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. У ч. 6 ст. 29 ЦК України передбачено, що фізична особа може мати кілька місць проживання. Водночас громадянин визнається суб’єктом господарювання в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК України. Таким чином, місцезнаходження (місце проживання) відповідача визначається за даними його державної реєстрації як суб’єкта господарювання. Відповідно до ст. 54 ГПК України, місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб) мають зазначатися в позовній заяві.

Відповідно до ч. 4 ст. 15 ГПК України, якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням ч.ч. 1-3 ст. 15 ГПК України залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.

Юридичну особу в господарських відносинах може представляти її відокремлений підрозділ. Якщо позов до юридичної особи виник із питань діяльності її відокремленого підрозділу, розташованого поза місцезнаходженням юридичної особи, такий позов може бути пред’явлений до господарського суду за місцезнаходженням її відокремленого підрозділу. Але це не означає, що відповідачем буде відокремлений підрозділ; відповідачем у справі має бути юридична особа, яку цей відокремлений підрозділ представляє.

Як зазначено в роз’ясненні Вищого арбітражного суду України від 28 липня 1994 р. № 02-5/492 «Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб», коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення в господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь.

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04- 5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається, що територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи визначається відповідно до вимог ст. 15 ГПК України за місцем знаходження відособленого підрозділу, якому надано право здійснювати повноваження сторони від імені юридичної особи. Оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє в межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього підрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його ді- яльності. В іншому випадку справа надсилається за підсудністю до господарського суду за місцем знаходження юридичної особи.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» відокремлений підрозділ юридичної особи - це філія, інший підрозділ юридичної особи, що знаходиться поза її місцезнаходженням та виробляє продукцію, виконує роботи або операції, надає послуги від імені юридичної особи, або представництво, що здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Відповідно до ст. 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій, а представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не мають статусу юридичної особи. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Kepiвники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного держанного реєстру. У Я. 64 ГК України уточнюються повноваження філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділі її юридичних осіб.

Якщо позов виник із питань діяльності відокремленого підрозділу, але на момент пред’явлення позову його діяльність припинена, позов може бути поданий лише за місцезнаходженням юридичної особи.

За правилом ч. 5 ст. 15 ПІК України місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає ВГСУ.

У провадженні справ про банкрутство відсутні процесуальні фігури позивача і відповідача. Відпонідпо до ч. 6 ст. 15 ГПК України заява провизнання боржника банкрутом подається до господарського суду за місцезнаходженням боржника. Зазначена норма кореспондується зі ст 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідно до якої справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або фізичної особи, що має статус суб’єкта підприємництва.

Альтернативною підсудністю вважається підсудність, за якою господарська справа може розглядатися одним із зазначених у законі господарських судів за вибором позивача.

Відповідно до ч. 3 ст. 15 ГПК України, справи у спорах за участю кількох відповідачив розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Якщо позивач звертається з позовом до кількох відповідачів, які мають місцезнаходження чи місце проживання на території різних областей, позов може бути подано до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання одного з відповідачів.

У постанові Судової палати у господарських справах ВСУ від 15 червня 2004 р. у справі за позовом Золочівської міжрайонної ДПІ у Львівській області до ЗAT «Дубноцукор» та ВАТ «Золочівський цукровий завод» про визнання недійсним договору застави зазначається: якщо позовна вимога пред'явлена до двох відповідачів, місцезнаходження яких визначається в межах територіальної юрисдикції різних господарських судів першої інстанції, то питання про підсудність цього спору повинно вирішуватися за правилами ч. З ст. 15 ГПК. Визнаючи підсудність цієї справи за місцезнаходженням одного з відповідачів, господарський суд помилково виходив із того, що майнова вимога пред'явлена до цього відповідача, тобто він повинен здійснити певні дії в розумінні ч. 1 ст. 15 ГПК.

Однак слід мати на увазі, що вибір підсудності позивачем може бути обмежений правилами виключної підсудності справ, викладених у ст. 16 ГПК України. Це означає, що коли позов до одного з відповідачів має бути поданий саме за місцезнаходженням цього відповідача відповідно до ст. 16 ГПК України, то такий позов не може бути подано за місцезнаходженням іншого відповідача (відповідачів).

Зокрема, у п. 2.11 роз’яснення президії ВГСУ від 29 травня 2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» зазначається, що спори, які виникають із договору перевезення, в тому числі у прямому міжнародному залізничному сполученні, у яких одним із відповідачів є орган транспорту, вирішуються господарським судом за місцезнаходженням органу транспорту, на якого Статутом і Правилами пред’явлення та розгляду претензій покладено розгляд претензії.

Законом України від 15 березня 2006 p. № 3538-IV «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження» ст. 15 ГПК України доповнено новим реченням, згідно з яким визначено територіальну підсудність певної категорії справ, а саме: справ у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Територіальна підсудність має винятки, які охоплюються поняттям виключної підсудності.

Виключна підсудність робить неможливим вибір позивачем іншої підсудності, крім тієї, яка встановлена господарсько-процесуальним законом для розгляду такої категорії спору. Виключна підсудність - правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна підсудність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися за загальними правилами територіальної підсудності, а також за правилами альтернативної підсудності.

Випадки використання правил виключної підсудності встановлені ст. 16 ГПК України:

4 справи у спорах, що виникають із договорів перевезення, в яких одним із відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Оскільки господарським судам підвідомчі справи, які виникають із господарських відносин, то, як правило, такі спори із перевезень виникають із договорів перевезення вантажу. Відповідно до ст. 307 ГК України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Склад транспортної системи визначає Закон України «Про транспорт». Зокрема, єдину транспортну систему України становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування;

5 справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

Відповідно до положень рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі ст. 15 ГПК України. Якщо відповідачем у справі зі спору про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном є органи, зазначені у ч. 4 ст. 16 ГПК України, то такі справи підлягають розглядові у господарському суді міста Києва.

У ст. 190 ЦК України подано визначення «майна»: майном як особливим об’єктом вважають окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Відповідно до ст. 181 ЦК України речі поділяються на нерухомі і рухомі. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати в просторі.

Речові права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Згідно зі ст. 5 цього Закону державна реєстрація прав проводиться місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем розташування нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі. Отже, місцезнаходженням нерухомого майна слід уважати місце державної реєстрації прав на нерухоме майно.

До позовів про права на нерухоме майно в контексті ст. 16 ГПК України належать позови щодо захисту речових прав на це майно: про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК України);

віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України);

негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України);

про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України);

а також позови щодо захисту інших речових прав на чуже майно (глави 31-34 ЦК України), у тому числі право господарського відання та оперативного управління (ст.ст. 136-137 ГК України).

Правила виключної підсудності не поширюються на позови, що виникають із зобов’язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.

Щодо рухомих речей, то з-поміж них відрізняються транспортні засоби, які підлягають державній реєстрації. Оскільки точне встановлення місцезнаходження транспортних засобів у конкретний момент може бути ускладнене, є можливим пред’явлення позову до господарського суду за місцем реєстрації транспортного засобу;

6 справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем учинення порушення.

Відповідно до ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК України й іншими законами.

Згідно зі ст. 420 ЦК України до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори; комп"ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограмми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки: компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Конкретні склади порушень прав інтелектуальної власності вміщено в законодавчих актах, які регулюють відносини щодо певніх обїектів прав інтелектуальної власності;

- справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, НБУ, Рахункова палата, Верховна Рада або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. №04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» указується, що у вирішенні питання про визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральній орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача разом з іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно враховувати таке. Якщо позивач з якихось причин вважає, що один із відповідачів зі справи має бути центральний огран

виконавчої влади або державна адміністрація й у зв’язку

з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або в разі передачи відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній

у процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача вправі вирішити питання про залучення до участі у срправі іншого відповідача або про заміну неналежного відповідача (ст. 24 ГПК України). Якщо у такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із ч.3 ст. 17 ГПК України має бути розглянута господарським судом міста Києва.

- справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, що пов'язанні зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням товариства згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" визначено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та на-

дання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. А місцезнаходження юридичної особи - це адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені;

7 справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери розглядаються господарським судом за місцезнаходженням емітента.