Підвідомчість справ господарським судам 4 часть

Зокрема, судовий експерт має право просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів (ч. 4 ст. 31 ГПК України); відмовитися давати висновок, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку (ч. 4 ст. 31 ГПК України); вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу суду бути присутнім під час проведення судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта (ст. 13 Закону України «Про судову експертизу»).

Надання цих прав судовому експерту зумовлено специфікою його правового статусу.

Решта учасників (сторони, треті особи, прокурор, посадові особи й інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів) цих прав не мають, але, натомість, мають право надавати господарському суду докази, а також усні та письмові пояснення.

Крім того, сторони, треті особи (як із самостійними вимогами, так і без них) і прокурор, мають право робити витяги і знімати копії з матеріалів справи; брати участь у засіданнях господарського суду; заявляти клопотання; наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу; оскаржувати рішення, ухвали, постанови господарського суду, які підлягають оскарженню; заявляти відводи суду.

Позивач і треті особи, що заявляють самостійні вимоги, додатково мають право укласти мирову угоду; до початку розгляду справи змінити підставу або предмет позову; збільшити розмір позовних вимог; зменшити розмір позовних вимог; відмовитися від позову.

Прокурор має ті самі права, що й позивач окрім права укласти мирову угоду.

Зрештою, відповідач має право визнати позов повністю або частково; подати зустрічний позов; укласти мирову угоду.

У ч. 1 ст. 22 ГПК України підкреслює формальну рівність прав сторін у справі. їх права є, так би мовити, симетричними, а наявна різниця зумовлена різницею процесуальних ролей (позивач має право відмовитися від позову, бо він його подає, так само симетрично відповідач має право визнати позов, бо до нього позов поданий).

Права представників сторін і третіх осіб є похідними від прав тих осіб, інтереси яких вони представляють.

Обов’язки учасників господарського процесу. Крім процесуальних прав, процесуальний закон (ч. З ст. 22 ГПК України) встановлює також зобов’язання учасників справи:

добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами;

виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів інших учасників;

вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

Найважливішим із цих зобов’язань є зобов’язання добросовісно користуватися процесуальними правами за їх призначенням. Порушення цього зобов’язання можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами. Під зловживанням правом розуміють звичайно особливий тип правопорушення, що його вчиняє уповноважена особа при здійсненні належного їй права із використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного законом загального типу поведінки[43].

Зловживання має місце у випадку, якщо учасник справи свідомо вчиняє процесуальні дії, до яких відсутній законний інтерес, але які завідомо для нього спричиняють шкоду іншим учасникам справи, або перешкоджають здійсненню правосуддя, але до вчинення певної процесуальної дії.

Наприклад, відповідач, який впевнений у тому, що заявлені до нього позовні вимоги буде задоволено, бажає затягнути провадження у справі із тим, щоб рішення не було прийняте якомога довше. Тому він оскаржує прийняту у справі ухвалу в суди всіх інстанцій, не зважаючи на очевидну відсутність підстав для скасування такої ухвали, а іноді навіть - коли сама можливість оскарження такої ухвали не передбачена процесуальним законом, з метою спричинити зупинення провадження у справі, численні пересилання справи по судах різних інстанцій, і, як наслідок - затягування її розгляду.

У літературі найбільш зухвалі типи зловживань процесуальними правами отримали назву процесуальних диверсій1.

В інформаційному листі ВГСУ від 15 березня 2010 р. № 01- 08/140 «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві» висвітлені такі способи затягування судового процесу:

-заявления чисельних відводів суддям господарських судів;

-нез’явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без поважним причин та без повідомлення причин;

-неподання або несвоєчасне подання стороною у справі, іншим учасникам судового процесу доказів із неповажних причин;

подання зустрічних позовів без дотримання вимог ГПК України;

одночасне оскарження в апеляційному і в касаційному порядку одного і того самого процесуального документа.

ВГСУ рекомендував господарським судам у будь-яких випадках зловживання процесуальними правами реагувати на відповідні порушення у спосіб, передбачений ст. 90 ГПК України, - винесенням окремих ухвал, а за наявності підстав надсилати повідомлення органам внутрішніх справ чи прокуратури.

§4

Сторони як учасники господарського процесу

Основними учасниками судового процесу є сторони. Саме наявність двох сторін, між якими виник спір щодо оспорюваного чи порушеного права, що стосується господарської діяльності, є характерною і визначальною ознакою позовного провадження у господарському суді.

Істотною ознакою господарського процесу є обмеження, які закон установлює щодо учасників, які мають статус сторони, тобто до позивачів, відповідачів і третіх осіб, котрі заявляють самостійні вимоги.

Згідно зі ст.ст. 1, 2, 12 ГПК України звертатися до господарського суду і, відповідно, набувати статус позивачів, третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть:

особи, що звертаються з позовами за захистом власних порушених або оспорюваних прав та інтересів:

юридичні особи (у тому числі іноземні);

фізичні особи, які набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності;

фізичні особи, які немають статусу суб’єкта підприємницької діяльності- лише у справах:

а) що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

б) про банкрутство;

в) у спорах щодо приватизації державного майна;

г) у спорах щодо обліку прав на цінні папери.

4. державні органи й органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду з позовами за захистом державних інтересів та інтересів місцевого самоврядування у прямо передбачених законом випадках.

Усі ці особи можуть, відповідно, бути також відповідачами у господарських судах.

Позивач - це особа, яка передбачувано є суб’єктом спірного права або інтересу, що охороняється законом, і яка звертається до господарського суду за захистом, оскільки вважає, що її право порушено або необгрунтовано оспорюється відповідачем. Утім, слід звернути увагу на те, що ця дефініція може використовуватися із деякими зауваженнями, що стосуються державних органів і органів місцевого самоврядування (див. далі). Крім того, не завжди до господарського суду звертається позивач - на захист інтересів держави в особі певного державного органу може виступити прокурор, який подає позовну заяву, але не набуває статусу позивача, який отримує відповідний державний орган.

Відповідач, у свою чергу, - це особа, проти якої порушено справу, оскільки вона, за твердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права.

Юридична заінтересованість сторін. Слід зауважити: теза про те, що сторони - це суб’єкти матеріально-правових відносин, із приводу яких виник спір, юридично зацікавлені в результатах справи[44], є правильною лише стосовно першої категорії сторін - тобто юридичних і фізичних осіб, але не щодо державних органів і органів місцевого самоврядування, які звертаються до суду з позовами за захистом державних інтересів та інтересів місцевого самоврядування. З іншого боку, така зацікавленість є важливою, визначальною ознакою сторін - юридичних і фізичних осіб. Поняття охоронюваного законом інтересу визначене Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 у справі про охоронюваний законом інтерес як «прагнення до використання конкретного матеріального та/або нематеріального блага, як обумовлений загальним змістом об’єктивного та прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий дозвіл, що ( самостійним об’єктом судового захисту... з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, що не суперечить Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальним правовим началам»[45].

Також у мотивувальній частині Рішення вказано, що законний інтерес відбиває легітимне прагнення носія до того, що не заборонено законом, його бажання, мрію, потяг.

Відсутність в особи порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу має наслідком відмову в задоволенні позову.

Фізична особа - суб’єкт підприємництва, яка здійснює роздрібну торгівлю продуктами харчування, випадково довідалася про те, що ювелірний завод уклав із торговою мережею договір на реалізацію ювелірної продукції, а деякі умови такого договору суперечать положенням законодавства.. І вирішила виправити цю ситуацію, подавши до господарського суду позовну заяву про визнання такого договору недійсним згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України. Суд, з’ясувавши, що цей договір жодним чином не стосується прав та охоронюваних законом інтересів фізичної особи, відмовив у задоволенні позову.

Отже, фізична, або юридична особа не може звертатися до господарського суду у пошуках абстрактної справедливості: її метою може бути лише судовий захист порушеного, або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Учасник ТОВ звертається до господарського суду з позовом про визнання недійсним підрядного договору, укладеного товариством із третьою особою з тих підстав, що деякі умови такого договору суперечать положенням законодавства. Суд має відмовити в задоволенні позовної заяви з тих підстав, що оспорюваний правочин жодним чином не зачіпає охоронювані інтереси учасника ТОВ. Зокрема, це було підтверджено Конституційним Судом України у Рішенні від 1 грудня 2004 p. №18-рп/2004 у справі про охоронюваний законом інтерес[46].

Отже, питання про право юридичних і фізичних осіб на звернення до суду з груповими та публічними позовами, тобто позовами, що захищають інтереси інших осіб, необмеженого кола осіб, інтереси певних спільнот, на необхідності введення яких наголошують деякі автори,[47] залишається актуальним, але дискусійним питанням доктрини господарського процесу.

Юридичну заінтересованість у процесі має не лише позивач, для якого вона полягає у винесенні господарським судом відповідного рішення про задоволення позову (процесуальний інтерес) і в отриманні того блага, яке принесе йому таке рішення господарського суду (матеріально-правовий інтерес). Так само юридичну заінтересованість, але протилежну за змістом, має відповідач, для якого матеріально-правовий інтерес полягає в установленні рішенням господарського суду відсутності будь-яких правових обов’язків перед позивачем, а процесуальний - у винесенні господарським судом рішення про відмову в позові.

Державні органи й органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду з позовами за захистом державних інтересів та інтересів місцевого самоврядування, у прямо передбачених законом випадках можуть виступати не як суб’єкти певних матеріальних відносин, а як органи публічної влади, наділені певною компетенцією.

Серед них ГПК України прямо називає лише Антимонопольний комітет України і Рахункову палату, оскільки справи за заявами цих органів виділяються в особливу категорію справ, що належать за підвідомчістю господарському суду, втім, насправді спеціальні норми закону наділяють правом звернення до господарського суду цілу низку органів.

Досить згадати лише державні податкові інспекції, які згідно з прямою вказівкою п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними, про стягнення коштів, одержаних без установлених законом підстав тощо.

Слід наголосити на тому, що державні органи при цьому: 1) захищають державні інтереси; 2) виступають як позивачі, на відміну від прокурора, який, подаючи позовну заяву, виступає від імені держави в особі певного державного органу - позивача, разом із цим позивачем (детальніше див. § 6 цього розділу підручника).

Процесуальні права сторін. Сторони користуються рівними процесуальними правами. Ця рівність полягає в тому, що вони мають однакові можливості використовувати процесуальні засоби свого захисту. Обидві сторони мають право: знайомитися з матеріалами справи; брати участь в огляді та дослідженні доказів; надавати господарському суду докази; надавати господарському суду усні та письмові пояснення; робити витяги і знімати копії з матеріалі и справи; брати участь у засіданнях господарського суду; заявляти клопотання; наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу; оскаржувати рішення, ухвали, постанови господарського суду, які підлягають оскарженню; укласти мирову угоду (це право вони можуть реалізувати лише разом); праву позивача змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, так само як відмовитися від позову відповідає право відповідача визнати позов повністю або частково, подати зустрічний позов. Слід погодитися з М.О. Абрамовим, який зазначає, що різниця у правах сторін може проявлятися лише через протилежні інтереси1. Тобто, наприклад, оскільки процесуальний інтерес позивача полягає в задоволенні позову, він має право на відмову від нього, натомість відповідач має право на визнання позову, бо його процесуальному інтересу відповідає відмова в задоволенні позову.

Зміна предмета позову означає зміну матеріально-правової вимоги позивача до відповідача. Зміна підстави позову означає зміну обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача.

Разом із тим, не може бути зміною підстави позову представлення позивачем додаткових доказів у справі.

Виходячи зі змісту ч. 4 ст. 22 ГПК України позивач не має права змінити в одному процесі і підставу, і предмет позову (законодавець використовує слово «або») - у такому випадку ми отримали б спір, який може виявитися взагалі нічим не пов’язаним із первісним спором, окрім сторін.

Наприклад, ТОВ «А» перебуває з AT «Б» у договірних відносинах - закупає у AT «Б» за договором постачання сировину, з якої згодом виробляє готову продукцію, і, водночас, є акціонером AT «Б». ТОВ подало до AT позовну заяву про розірвання договору постачання та стягнення альтернативної неустойки (тобто неустойки, стягнення якої позбавляє права вимагати стягнення збитків) на тій підставі, що AT не здійснило низку поставок. ТОВ не може змінити водночас і підставу і предмет позову і почати вимагати в тій самій справі, наприклад, визнання недійсним рішення загальних зборів AT у зв’язку з порушенням порядку скликання таких зборів. Утім, ТОВ може змінити: а) лише підставу позову і висувати ті самі вимоги у зв’язку з неналежною якістю отриманої продукції, або б) лише предмет позову і вимагати на тих самих підставах стягнення з AT збитків, а також подати інший, окремий позов і в цій новій справі, не пов’язаній зі справою з договору постачання, заявити до AT вимоги щодо визнання недійсним рішення загальних зборів.

Під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією вимогою, яка була заявлена позивачем у позовній заяві. Збільшення розміру позовних вимог не може бути пов’язане з пред’явленням додаткових позовних вимог, які не були заявлені позивачем у позовній заяві. Так, вимога про застосування майнових санкцій не може розцінюватися як збільшення розміру вимог за позовом про стягнення основної заборгованості.

Позовні вимоги про відшкодування вартості втраченої речі підлягають задоволенню в розмірі її дійсної вартості на момент заподіяння шкоди. Однак це не виключає права потерпілої сторони крім вартості речі вимагати стягнення збитків, заподіяних у зв’язку зі втратою речі, в тому числі з урахуванням офіційного індексу інфляції.

Якщо в подальшому розмір шкоди збільшився, в тому числі у зв’язку зі зростанням цін на майно, яке необхідно придбати, або на роботи, які необхідно виконати для відшкодування завданої шкоди, а також якщо заявлена до стягнення сума зросла з урахуванням офіційного індексу інфляції, позивач відповідно до ст. 22 ГПК - України не позбавлений права прийняти рішення у справі збільшити розмір позовних вимог.

Право позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, так само як і право відповідача визнати позов повністю або частково, може бути реалізоване в будь- який момент до прийняття рішення у справі, але не в апеляційній і касаційній інстанції.

Між AT «З» і ВО «М» виник спір відносно свідоцтва на знак для товарів і послуг, виданого «М», унаслідок чого AT «З» просило господарський суд визнати вказане свідоцтво недійсним.

Касаційна інстанція зазначила, що в рішеннях попередніх судових інстанцій по цій справі не вказано, що сторони або яка небудь зі сторін спору заперечувала на якій небудь стадії процесу у справі про тотожність або схожість логотипів у знаках, що порівнюються, для товарів і послуг. Таким чином, на думку ВГСУ, AT «З» неправомірно змінило підставу своїх вимог по цій справі на стадії розгляду касаційної скарги[48].

Натомість, позивач має право змінити предмет та/або підстави позову, а відповідач - подати зустрічний позов лише до початку розгляду справи по суті судом першої інстанції. Це обмеження внесене до ГПК України Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI з метою запобігти затягуванню справи. Річ у тому, що позови, які розглядає суд, їх предмети і підстави є основними параметрами конкретного спору. Зміна предмета або підстав первісного позову так само як подача зустрічного позову викликає необхідність розпочинати розгляд справи з самого початку. З іншого боку, ніщо но обмежує право позивача та відповідача, які дійшли висновку про необхідність заявити іншій стороні певні вимоги вже після початку розгляду справи по суті, реалізувати своє право на звернення до господарського суду в межах іншої справи та за іншою позовною заявою.

Проте, ГПК України не визначає, який саме момент слід уважати початком розгляду справи по суті, і, відповідно - з якого моменту позивач не може більше змінювати предмет та/або підстави позову, а відповідач - подати зустрічний позов. У цивільному процесі ці дії відбуваються на підготовчому засіданні суду, втім, у господарському процесі поняття підготовчого засідання відсутнє.

Ураховуючи це, сторонам доцільно до подання позовної заяви до господарського суду продумати й указати в позові всі можливі підстави і обставини, що обґрунтовують позовні вимоги, причому навіть ті, які, на перший погляд, здаються незначними. При судовому розгляді справи, цілком імовірно, частина (можливо, більша частина) підстав буде відхилена. Але одна з них може виявитися вирішальною, що врешті-решт, допоможе виграти судовий спір.

Більше того, вказавши на початковій стадії господарського судочинства всі можливі підстави позовних вимог, сторона, при необхідності касаційного оскарження судових актів, теоретично буде мати більше можливостей (підстав) для такого оскарження. Наприклад, у касаційній скарзі сторона зможе послатися на те, що судами попередніх судових інстанцій була надана правова оцінка не всім її доводам (як того вимагає ГПК України). Або ж сторона, мотивуючи касаційну скаргу, зможе вказати, що місцевий і апеляційний господарські суди, не погодившись з її доводами, неправильно застосували норми матеріального (або процесуального) права. А якщо більше обґрунтувань неправильності судових актів попередніх судових інстанцій наявні в касаційній скарзі, то вища імовірність успішного завершення касаційного оскарження (звичайно, за умови повного, всебічного та об’єктивного розгляду справи).

Що стосується мирової угоди, слід зауважити, що сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій інстанції. Досягнення сторонами мирової угоди оформляється ними письмово. Мирова угода затверджується господарським судом, про що виноситься ухвала, провадження у справі, у якій суд затвердив мирову угоду, припиняється.

Таким чином, укладення мирової угоди є спільним правом для позивача та відповідача, яке не належить іншим учасникам процесу.

При цьому, згідно зі ст. 22 ГПК України господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, не затверджує мирової угоди, якщо ці дії суперечать законодавству, або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси, а також якщо мирова угода за своїм змістом така, що не може бути виконана. У цих випадках спір сторін підлягає розгляду по суті і розв’язується згідно з вимогами чинного законодавства.

Певна юридична особа подала до іншої позовну за яву про визнання права власності на об’єкт нерухомості, при цьому з наявних у суді документів не вбачається належність спірного майна ані позивачеві, ані відповідачеві - майно належить іншим особам. Відповідач погодився з вимогами позивача, і сторони дійшли згоди щодо укладення мирової угоди, за якою позивач набуває право власності на нерухомість. За таких умов суд не повинен затверджувати мирову угоду: йому слід продовжити розгляд справи, залучити до участі у справі власника майна і згодом відмовити у задоволенні позову.

У випадках, коли відособленим підрозділам, створеним юридичними особами, статутом, положенням або дорученням надане право здійснювати в господарському суді повноваження сторони у справі, такі відособлені підрозділи мають право від імені юридичної особи подавати в господарський суд позови, надсилати відгуки на позовні заяви, звертатися зі скаргою (заявою) про оскарження (перегляд) рішення, ухвали, постанови суду, здійснювати інші процесуальні дії.

При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом із юридичної особи або на її користь[49].

Процесуальна співучасть. Господарське процесуальне законодавство допускає можливість участі в справі кількох позивачів і відповідачів, що визначається в юридичній літературі як «процесуальна співучасть». Згідно зі ст. 23 ГПК України позов може бути подано до господарського суду кількома позивачами чи до кількох відповідачів. При цьому кожен позивач або відповідач щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно. Позивачі за одним позовом у юридичній літературі називаються співпозивачами, відповідачі - співвідповідачами. Поняття процесуальної співучасті, співпозивачів, співвідповідачів у ГПК України відсутнє, не вказані й підстави для залучення в процес на стороні позивача або відповідача кількох осіб як процесуальних співпозивачів або співвідповідачів. Стаття 23 ГПК України лише вказує, що позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів.

Слід зауважити, що в господарському процесі ситуація множинності осіб на стороні відповідача (тобто коли позов подається до кількох позивачів) трапляється значно частіше, ніж множинність осіб на стороні позивача (тобто коли декілька осіб подають спільну позовну заяву). Це пов’язано з самим характером господарських відносин, у яких різні суб’єкти, здійснюючи господарську діяльність мають, зазвичай, різні, розбіжні інтереси (при цьому не слід плутати співпозивачів із третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, про що докладно див. далі). З іншого боку ситуація, коли кілька осіб порушили права одного господарюючого суб’єкта є досить поширеною.

Власник майна й орендодавець за договором оренди довідався про укладення орендарем договору суборенди всупереч договору оренди, який вимагає попереднього погодження таких договорів з орендодавцем, і вирішив подати до господарського суду позов про визнання договору недійсним. Відповідачами за таким позовом будуть сторони договору суборенди, тобто двоє осіб.

Так само кілька осіб можуть мати спільні вимоги до відповідача.

А і Б - учасники ТОВ - подають спільну позовну заяву до ТОВ та інших двох учасників ТОВ - В і Г про визнання недійсним рішення загальних зборів ТОВ, прийнятого голосами учасників ВіГ із порушенням порядку скликання і, як наслідок - за відсутності учасників А і Б. У цій справі множинність осіб має місце як на стороні позивача (співпозивачі А і Б), так і на стороні відповідача (співвідповідачі В, Г, ТОВ).

Від процесуальної співучасті слід відрізняти об’єднання судом із метою економії в одній справі однорідних позовів різних позивачів, права і обов’язки яких не залежать один від одного до спільного відповідача[50].

Заміна сторони у господарському процесі. ГПК України не падає господарському суду права замінити позивача. Також п. 7 листа Вищого арбітражного суду України від 24 листопада 1997 р. № 01-8/452 «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів» визнає, що ГПК України не містить поняття «неналежний позивач» і не передбачає права господарського суду вирішувати питання щодо обґрунтованості позовних вимог інакше як у засіданні господарського суду[51].

Утім, відповідно до ст. 24 ГПК України господарський суд за клопотанням сторони або за своєю ініціативою має право до прийняття рішення залучити до участі у справі іншого відповідача.

Учасник, виключений із ТОВ за рішенням загальних зборів учасників товариства, подав позов про визнання недійсним такого рішення, визначивши відповідачами учасників, які голосували за прийняття рішення. Враховуючи те, що загальні збори учасників є органом самого товариства, господарський суд залучив до участі у справі як відповідача також саме товариство.

У такому випадку відбувається ускладнення процесу за суб’єктним складом і на стороні відповідача виступає кілька осіб-співвідповідачів.

Також, установивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто до неналежного відповідача, суд може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. При цьому участь у справі первісного, неналежного відповідача припиняється - він перестає бути учасником справи.

Господарське товариство звернулося до господарського суду з позовом до міської ради щодо спонукання до приватизації (продажу) частини приміщень будівлі в центрі міста. Але в процесі розгляду справи господарському суду стало відомо, що зазначена будівля є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ та міст області. У зв'язку з цим господарський суд за згодою позивача прийняв ухвалу про заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Згідно з п. 1 ст. 65 ГПК України суддя вирішує питання про залучення іншого відповідача, або його заміну при підготовці справи до розгляду, зі ст. 24 ГПК України можна дійти висновку про те, що коли така необхідність виникає пізніше, то розгляд справи починається заново. Про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала.

Отже, суд може як залучати інших відповідачів, внаслідок чого відбувається ускладнення суб’єктного складу процесу, а кількість відповідачів у справі, відповідно, збільшується, так і заміняти первісних, неналежних відповідачів на інших осіб (належних відповідачів) за згодою позивача.

Слід зауважити, що ці дії можуть мати місце до прийняття судом рішення, але не є можливими в апеляційному чи касаційному провадженні.

Процесуальне правонаступництво. Від залучення іншого відповідача та заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесуальне правонаступництво, тобто заміну сторони, яка вибула, її правонаступником згідно зі ст. 25 ГПК України. На відміну від заміни неналежного відповідача, правонаступництво можливе на будь-якій стадії судового процесу. Про правонаступництво суддя вказує в рішенні або ухвалі. Всі дії, вчинені в процесі правопопередником до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього.