Підвідомчість справ господарським судам 5 часть

Процесуальне правонаступництво у господарському процесі обмежене лише одним випадком, закріпленим у ст. 25 ГПК України, а саме універсальним правонаступництвом у разі вибуття однієї зі сторін у спірних або встановлених рішенням господарського суду правовідносинах унаслідок реорганізації сторони - юридичної особи. Таке процесуальне правонаступництво є наслідком право- наступництва матеріального.

Однак необхідно зазначити, що матеріальне правонаступництво може бути також сингулярним і наставати внаслідок відступлення права вимоги (ст. 512 ЦК України), переведення боргу (ст. 520 ЦК України), а також інших підстав.

Утім, процесуальне правонаступництво в такому випадку не відбувається. У разі якщо в ході процесу борг був переведений, нони й боржник може взяти участь у справі згідно зі ст. 24 ГПК України, тобто в порядку залучення іншого відповідача, або заміни неналежного відповідача, як це зазначено у п. 6 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 14 грудня 1993 р. № 01-6/1301

«Про деякі питання уступки вимоги і переводу боргу».

У разі відступлення права вимоги в ході розгляду справи господарським судом, новий кредитор не може бути залучений до участі у справі як позивач ані згідно зі ст. 25 ГПК України (оскільки не має місця реорганізація), ані згідно зі ст. 24 ГПК України (оскільки ГПК України не передбачає можливості заміни позивача). Натомість, така особа може вступити у справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

§5

Треті особи як учасники господарського процесу

Поняття і види третіх осіб. Участь третіх осіб у господарському процесі відбувається згідно з положеннями ст.ст. 26-27 ГПК України.

Господарське процесуальне законодавство передбачає два види третіх осіб:

11 які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК України);

12 які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 27 ГПК України).

Пункт 7 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 «Про судове рішення» звертає увагу на те, що за наявності у справі третіх осіб у вступній та описовій частинах рішення згідно зі ст.ст. 26 та 27 ГПК України має бути точно визначений їх статус - із самостійними вимогами щодо предмета спору чи без таких. Залежно від цього слід формулювати мотивувальну та резолютивну частини рішень.

Зазначені види третіх осіб мають цілком відмітний процесуальний статус, утім, їх об’єднує те, що вони мають певний правовий зв’язок зі спірним матеріальним правовідношенням, із предметом спору. Отже, треті особи - це особи, які перебувають у певних відносинах зі стороною (сторонами) справи, та/або мають певні права щодо предмета спору і, як наслідок, рішення у справі може вплинути на їх права і обов’язки.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (іменуються також третіми особами із самостійними вимогами) це особи, які вступають у вже порушену справу до прийняття господарським судом рішення для захисту власних матеріально- правових інтересів, подавши позов до однієї або обох сторін.

ТОВ «Перше» подало позов до ТОВ «Друге» про визнання права власності на нерухоме майно. Господарський суд порушив провадження у справі і розпочав її розгляд. ТОВ «Третє», довідавшись про існування такої справи, подало в цій справі позов до ТОВ «Перше» і «Друге» про визнання його права власності на це нерухоме майно як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору.

Наведений приклад є дуже характерним. ТОВ «Третє» у цій ситуації могло, звісно, подати позов до ТОВ «Перше» і ТОВ «Друге» не як третя особа в уже порушеній справі, а окремо - як звичайний позивач. Як наслідок, за позовною заявою ТОВ «Третє» було б порушено провадження у ще одній справі і в суді опинилося б дві справи з одним предметом, але трохи різним за складом учасників. Утім, законне та обґрунтоване рішення в такій ситуації може бути винесене лише при розгляді вимог і заперечень усіх осіб, що стверджують про наявність у них права власності на спірну нерухомість в одному процесі. Інститут третіх осіб із самостійними вимогами дає змогу не порушувати дві окремі справи і згодом об’єднувати їх в одне провадження, а одразу розв’язувати спір за участю всіх зацікавлених осіб в одній справі. Утім, слід підкреслити, що зацікавлена особа самостійно приймає рішення - як їй подавати позов - як позивача із тим, щоб було порушено нову справу, або ж вступати зі своїм позовом у вже порушену справу як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору.

Третіх осіб із самостійними вимогами слід відрізняти від співпозивачів. Слід погодитися з М.О. Абрамовим, який зазначає, що третя особа є, по суті, другим позивачем, саме другим позивачем, а не співпозивачем, оскільки її інтереси відрізняються від інтересів першого позивача. Співпозивачі пред’являють свої вимоги лише до відповідача, тоді як третя особа, звертаючись із вимогою до відповідача, оспорює водночас і право позивача на предмет спору[52].

Отже, можна зазначити такі принципові відмінності між співпозивачем і третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору:

6. Господарська справа порушується через прийняття до провадження позову позивача, або співпозивачів. Натомість, третя особа із самостійними вимогами завжди вступає в уже порушену справу.

7. Вимоги співпозивачів завжди спрямовані до відповідача (співвідповідачів) за первісним позовом. Вимоги третьої особи із самостійними вимогами можуть бути звернені: до позивача; до відповідача; одночасно до позивача і відповідача.

Слід зауважити, що КАС України і ЦПК України зобов’язують третю особу із самостійними вимогами подавати свій позов одразу і до позивача, і до відповідача у справі.

Натомість, у господарському процесі вимоги позивача і третьої особи із самостійними вимогами можуть і не мати взаємовиключного характеру: саме в такому випадку третя особа адресує свої вимоги лише відповідачеві у справі.

Різне регулювання цього питання у різних процесуальних кодексах є наслідком дискусії, яка точилася ще в 50-х-60-х роках минулого сторіччя, у якій К.С. Юдельсон уважав, что третя особа адресує свої вимоги завжди обом сторонам,[53] тоді як М.О. Гурвич[54] та інші - що позов третьої особи може бути заявлений як до обох сторін, так і до однієї з них.

Фізична особа А і юридична особа Б є акціонерами AT, яке провело річні загальні збори акціонерів із сут- тєвими порушеннями. Фізична особа А подала позовну заяву про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів AT з тих підстав, що її не було повідомлено про скликання зборів. Згодом юридична особа Б вступила у справу як третя особа із самостійними вимогами і також просила суд визнати рішення недійсним на тих підставах, що їй було відмовлено у реєстрації і, відповідно, - не було допущено до участі у зборах.

Якщо позовна заява третьої особи подана до позивача, або до обох сторін справи, первісний позивач у справі стосовно третьої особи опиняється у положенні відповідача, зберігаючи свій статус позивача щодо первісного відповідача.

Оскільки третя особа із самостійними вимогами вступає у справу шляхом пред’явлення позову, вона повинна додержуватися встановленого законом порядку його пред’явлення. Слід погодитися з С.В. Васильєвим, який зазначає, що критерієм допуску третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги до участі у справі, є зв’язок зі спірними правовідносинами, з предметом спору[55]. Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами подається із додержанням правил про підсудність, підвідомчість, об’єднання позовних вимог. Вичерпний перелік підстав, по яких можлива відмова в прийнятті позовної заяви і повернення позовної заяви, що міститься в ст. 62 ГПК України, розповсюджується і на третіх осіб із самостійними вимогами. Також на них поширюються всі обмеження, котрі ГПК України встановлює щодо статусу позивача: у господарському процесі третьою особою із самостійними вимогами може бути юридична особа, фізична особа - суб’єкт підприємництва, у деяких випадках, якщо це дозволяють положення ГПК України щодо підвідомчості, - фізична особа, яка не має статусу підприємця, а також - державний орган або орган місцевого самоврядування, якщо він уступає в уже порушену справу із позовом за захистом, відповідно, державних інтересів чи інтересів місцевого самоврядування.

ТОВ подало позов до AT про визнання права власності на нерухоме майно. Господарський суд порушив провадження у справі і розпочав її розгляд. Фізична особа А, яка не є суб’єктом підприємницької діяльної- ті, довідавшись про існування такої справи, подало в цій справі позов до ТОВ і AT про визнання її права власності на це нерухоме майно як третя особа із самостійними вимогами на предмет спору. Госпо дарський суд не прийме таку позовну заяву до провадження, оскільки фізична особа А не наділена правом на звернення до господарського суду, утім, може подати такий самий позов до загального суду.

Вступ у справу третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору можливий тільки на підставі її позовної заяви (ст. 26 ГПК України), але не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду[56]. Отже, вступ третьої особи із самостійними вимогами у справі - це завжди її вольовий акт, утілений у її позовній заяві.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть уступити у справу до прийняття рішення господарським судом, вступ третьої особи у справу, яка переглядається в порядку апеляційного або касаційного провадження, неможливий. Про прийняття позовної заяви та вступ у справу третьої особи у справу із самостійними вимогами господарський суд виносить ухвалу. Така ухвала не підлягає оскарженню.

Після подання третьою особою позовної заяви провадження розпочинається заново.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть усі обов’язки позивача без обмежень. Зокрема, їх позовні вимоги можуть забезпечуватися так само, як позовні вимоги первісного позивача, вони заявляють відвід суду, укладають мирову угоду, можуть змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір заявлених ними позовних вимог, зрештою - відмовитися від свого позову.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (іменуються також третіми особами без самостійних вимог), - це особи, які є передбачуваними учасниками матеріальних правовідносин, пов’язаних зі спірними правовідносинами, що є предметом розгляду в господарському суді і залучаються до участі у справі судом за їх заявою, клопотанням сторони чи прокурора, або з ініціативи самого суду на стороні позивача, або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їх права і обов’язки.

Можна навести такі відмітні риси третіх осіб без самостійних вимог від третіх осіб із самостійними вимогами:

1. найбільш наочною відмінністю є наявність або відсутність самостійних вимог, тобто позову, який подається, або не подається третьою особою;

2. треті особи без самостійних вимог можуть залучатися до участі у справі не лише за власним бажанням, а також і за клопотанням сторони чи прокурора, або з ініціативи самого суду, тоді як треті особи із самостійними вимогами приймають рішення про участь у справі лише самостійно;

3. треті особи без самостійних вимог можуть брати участь у справі із самого початку, якщо вони одразу зазначені як такі у позові, що його подає позивач, або ж залучатися до участі у справі пізніше, натомість треті особи із самостійними вимогами завжди вступають у справу вже після її порушення;

4. треті особи із самостійними вимогами є повністю самостійним учасниками справи. Треті особи без самостійних вимог беруть участь у справі завжди на стороні або позивача, або відповідача - належно від того, з якою стороною третя особа перебуває у правовідносинах. Аналогічно, якщо у справі бере участь третя особа із самостійними вимогами, на її стороні може виступати третя особа без самостійних вимог.

Третя особа без самостійних вимог вступає у справу на тій стороні, з якою стороною у неї існують правові відносини (п. 1.6 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 18 вересня

12. р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України» (із змінами, внесеними Рекомендаціями Президії ВГСУ від 31 травня 2007 р. №04-5/103).

Юридична особа А виступає поручителем за зобов’язаннями юридичної особи Б перед кредитором В. Кредитор В подав до поручителя - юридичної особи А позов із вимогою про виконання зобов’язання юридичної особи А. Після порушення господарським судом справи, юридична особа А як відповідач подає клопотання про залучення до участі у справі юридичної особи Б - боржника як третьої особи без самостійних вимог на своїй стороні згідно зі ст. 555 ЦК України.

Також треті особи без самостійних вимог залучаються до участі у справі згідно зі ст.ст. 512, 543, 619, 620, 660, 661 ЦК України та в інших випадках, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї зі сторін, вичерпний перелік конкретних підстав для залучення третіх осіб у законодавстві відсутній.

Підставою для вступу (залучення) до справи третьої особи є, зокрема, можливість пред’явлення позову до третьої особи або виникнення права на позов у третьої особи, зумовлена взаємним зв’язком основного, спірного правовідношення і правовідношення між однією зі сторін і третьою особою. В цілому, допущення або притягнення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є в цієї особи юридичний інтерес до цієї справи (п. 1.6 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України» (із зміна ми, внесеними Рекомендаціями Президії ВГСУ від 31 травня 2007 р. №04-5/103).

Слід погодитися з тезою М.О. Абрамова про те, що треті особи на стороні позивача на практиці трапляються значно рідше, ніж на стороні відповідача[57].

Утім, третьою особою без самостійних вимог на стороні позивача може бути, зокрема:

13 суборендар у разі, якщо орендар подає позовну заяву до орендодавця про визнання договору оренди таким, що продовжив дію на новий строк на тих саме умовах, на яких він був укладений;

14 заставодержатель у випадку, якщо власник-застоводавець подає позов про визнання його права власності на об’єкт застави і усунення перешкод у користуванні таким майном;

15 попередній заставодержатель у разі, якщо позов до заставодавця поданий наступним заставодержателем тощо.

Незалучення особи, пов’язаної зі спірним правовідношенням, у багатьох випадках може стати підставою для скасування прийнятого у справі рішення з тих підстав, що таке рішення прийняте щодо прав і обов’язків осіб, не залучених до участі у справі.

Так само, як і інші треті особи, треті особи без самостійних вимог залучаються до участі у справі до прийняття рішення господарським судом, їх допуск до участі у справі неможливий в апеляційній чи касаційній інстанції; таке залучення оформлюється ухвалою, яка не може бути оскаржена.

З іншого боку, на відміну від третіх осіб із самостійними вимогами, на третіх осіб без самостійних вимог не розповсюджуються обмеження, що їх ГПК України встановлює щодо статусу сторони: у господарському процесі третьою особою без самостійних вимог може бути будь-яка юридична або фізична особа, у тому числі - така, що не має статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Залучення до участі у справі такої третьої особи не впливає на підвідомчість спору господарському суду (див., зокрема, п. 9 інформаційного листа ВГСУ від 20 жовтня 2006 р. № 01-8/2351).

Згідно зі ст.27 ГПК України третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, користується процесуальними правами і несе процесуальні обов’язки сторони, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову. Оскільки така третя особа не є передбачуваним суб’єктом спірного матеріального правовідношення і не пред’являє ніяких вимог на об’єкт спору, закон не надає їй повного обсягу прав і обов’язків сторони.

Отже, третя особа без самостійних вимог має право: знайомитися з матеріалами справи; брати участь в огляді та дослідженні доказів; надавати господарському суду докази; надавати господарському суду усні та письмові пояснення; робити витяги і знімати копії з матеріалів справи; брати участь у засіданнях господарського суду; заявляти клопотання; наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу; оскаржувати рішення, ухвали, постанови господарського суду, які підлягають оскарженню; заявляти відводи суду.

Не виключаються випадки, коли суд залучає певну особу до участі у справі як третю особу без самостійних вимог, але згодом така особа подає позов і набуває статусу третьої особи із самостійними вимогами.

AT «А» є власником нерухомого майна, чиї права на нерухомість офіційно зареєстровані згідно із законодавством. Нерухоме майно перебуває в оренді ТОВ «Б» за договором, укладеним між AT «А» як орендодавцем і ТОВ «Б» як орендарем. Протягом дії договору оренди ТОВ «Б» із дозволу AT «А» здійснило істотні невід’ємні поліпшення об’єкту оренди - добудувало три поверхи над одноповерховою будівлею. ПП «В» подає до господарського позову заяву до AT «А» з вимогою про визнання права власності на нерухоме майно. Суд залучає ТОВ «Б» до розгляду справи як третю особу без самостійних вимог як орендаря спірного майна. У свою чергу, ТОВ «Б» подає позовну заяву до сторін у вже порушеній справі про визнання його права власності на частку у нерухомому майні згідно з 4.4 ст. 778 ЦК України - оскільки ТОВ «Б» здійснило за згодою наймодавця (AT «А» ) поліпшення, внаслідок яких утворилася нова річ (одноповерхова будівля стала чотириповерховою) і стає третьою особою із самостійними вимогами.

§6

Представники сторін і третіх осіб як учасники господарського процесу

Важливу роль у господарському процесі відіграє такий вид учасників, як представники сторін і третіх осіб. Статус представників урегульований ст. 28 ГПК України. Інститут процесуального представництва сприяє повному здійсненню процесуальних прав і обов’язків сторін і третіх осіб.

Кожен такий учасник може мати кілька представників.

Діяльність представника в господарському процесі складається

з юридичних дій, які йому доручає здійснити особа, яку він представляє. Слід погодитися з І.А. Балюком, який визначає представництво в господарському суді як правовідносини, в силу яких одна особа (судовий представник) здійснює процесуальні дії в межах наданих йому повноважень від імені та в інтересах особи, яку він представляє (сторони, третьої особи), внаслідок чого безпосередньо для останньої виникають права та обов’язки[58].

Це визначення є дуже подібним до того, яке наводиться в Рішенні Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. №3 рп/99 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді, згідно з яким представництво в суді за правовою природою є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов’язки.

При цьому у представника відсутні самостійні процесуальні права та обов’язки: всі його права є похідними від прав учасника справи, якого він представляє.

Представником сторони або третьої особи в господарському процесі завжди є дієздатна фізична особа.

Повноваження представника можуть виникати з різних юридичних підстав, ґрунтуватися на різних документах, у зв’язку з чим представник може мати статус: представника за довіреністю; адвоката; законного представника фізичної особи.

Певні проблеми виникають із приводу віднесення до представника керівника юридичної особи чи іншої посадової особи, уповноваженої представляти інтереси юридичної особи на підставі нормативно-правового акта чи установчого документа.

У силу юридичної доктрини загалом керівник юридичної особи не вважається її представником, а органом юридичної особи (ст. 92 ЦК України), хоча це є рудиментом радянської цивілістики[59].

Керівник юридичної особи представляє юридичну особу ех officio, тобто його право виступати від імені юридичної особи виникає в силу юридичного факту того, що він обіймає відповідну посаду.

Юридична особа в силу своєї природи не може брати участі в обороті інакше, ніж через представників. Можна сказати, що саме керівник має абсолютний обсяг повноважень виступати від імені юридичної особи.

Документально повноваження керівників юридичних осіб підтверджуються сукупністю таких документів:

16 установчим документом юридичної особи (статут, засновницький договір тощо), який визначає повноваження органів управління юридичної особи, їх найменування;

17 документом, який підтверджує статус відповідної фізичної особи як керівника, тобто факт її призначення, або обрання на посаду, наприклад наказом міністра про призначення особи директором державного підприємства, протоколом за гальних зборів товариства про обрання особи головою правління.

У засідання господарського суду з’явилися: від позивача, яким є ТОВ «А» - директор і від відповідача AT «Б» - також директор, які надали суду підтвердження своїх повноважень - статути товариств і протоколи загальних зборів про їх обрання. Господарський суд, перевіряючи повноваження представників сторін установив, що у ТОВ «А» утворений і обраний одноосібний виконавчий орган - директор, який є керівником товариства. Утім, в AT утворений і обраний колегіальний виконавчий орган - дирекція, яка складається з двох директорів і генерального директора, який і є керівником AT. Як наслідок господарський суд допустив до участі у справі директора ТОВ «А» як представника позивача і не допустив директора AT як представника відповідача, оскільки він не є керівником AT.

Слід зазначити, що подекуди (як правило, в корпоративних спорах) трапляються спірні ситуації, коли виникає двозначність щодо того, яка саме фізична особа є керівником певної юридичної особи.

В AT, яке налічує сім акціонерів, були проведені загальні збори, на яких було переобрано органи управління товариства. Частина акціонерів уважає, що збори були проведені незаконно, а їх рішення - прийняті із порушенням закону. Керівник AT (голова правління), який керував товариством до зборів, також уважає їх рішення незаконними. Незгодні акціонери подають позов до A T про визнання рішень зборів незаконними. Від імені AT у судове засідання з’являються: голова правління AT, який керував товариством до зборів (подає заяву про визнання позовних вимог), і особа, обрана головою правління згідно з оскаржуваними рішеннями (подає відгук, у якому обгрунтовує законність зборів і прийнятих ними рішень). У такій ситуації суд допускає до участі у справі особу, дані про яку внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців на момент розгляду справи.

Керівник відособленого структурного підрозділу юридичної особи представляє юридичну особу лише у випадку, якщо його повноваження посвідчені довіреністю, а також підтверджуються положенням про такий структурний підрозділ, затвердженим повноважним органом юридичної особи. Це положення має містити застереження про права відособленого підрозділу брати участь у господарському процесі та обсяг таких прав (ст. 95 ЦК України).

Представник за довіреністю є найбільш поширеним видом представника в господарському процесі. Довіреність від імені юридичної особи надається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою юридичної особи. Довіреність фізичної особи посвідчується нотаріально. Довіреність, що видається в порядку передоручення, згідно з вимогами ст. 245 ЦК України підлягає нотаріальному посвідченню незалежно від того, хто її видає - юридична особа чи фізична.

Обсяг повноважень представника за довіреністю залежить від повноважень особи, яку представляють, і від того, які повноваження ця особа надала представнику в довіреності. Тому процесуальні права та обов’язки представника визначають виходячи з обсягу прав та обов'язків тієї особи, яку він представляє, і в межах повноважень, які закріплені в довіреності. Вважається, що представник за довіреністю має право вчиняти всі процесуальні дії, що їх має право вчиняти особа, яку він представляє, якщо в довіреності не застережені обмеження щодо вчинення окремих процесуальних дій[60]. Зокрема, довіреність представника відповідача може містити обмеження, яке забороняє йому визнавати позов, укладати мирову угоду, відповідно, довіреність представника позивача може позбавляти його права відмовлятися від позову чи зменшувати розмір позовних вимог.

Адвокат також може брати участь у господарському процесі як представник. Його статус у господарському процесі й умови участі у справі були врегульовані Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI, який виклав ч.6 ст.28 ГПК України у новій редакції. Адвокатом, згідно зі ст. 2 Закону України «Про адвокатуру», є особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи в галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право займатися адвокатською діяльністю та склала Присягу адвоката України.

Повноваження адвоката як представника у господарському процесі мають посвідчуватися:

2 договором із відповідним учасником справи;

3 або ордером, виданим відповідним адвокатським об’єднанням, до якого обов’язково додається витяг із договору, в якому зазначаються повноваження адвоката на вчинення окремих процесуальних дій (витяг засвідчується підписом сторін договору).

При цьому слід ураховувати, що згідно з положеннями ст.44 ГПК України відшкодуванню підлягають судові витрати сторони на послуги адвоката, а щодо витрат, які сторона понесла на послуги представника за довіреністю, така можливість законом не передбачена.

Законний представник фізичної особи - учасника може брати участь у справі, зокрема, в таких випадках:

4 коли стороною у справі виступає фізична особа - суб’єкт підприємницької діяльності, що визнана в судовому порядку безвісно відсутньою;

- коли стороною у справі в корпоративному спорі, або в спорі щодо обліку прав на іменні цінні папери виступає малолітня, або неповнолітня особа, або особа, визнана недієздатною, що є учасником особи господарського товариства чи власником цінних паперів.

Слід зазначити, що чинна редакція ГПК України ніяк не регулює питання участі у справі законних представників фізичної особи, втім, можливість їх участі у справі випливає з відповідних положень матеріального права України.

Зокрема, законними представниками, згідно зі ст.ст. 44, 242 ЦК України є: батьки (усиновлювачі) щодо малолітніх та неповнолітніх дітей, опікуни щодо недієздатних осіб і опікуни над майном - у випадку визнання особи безвісно відсутньою.

§7

Прокурор як учасник господарського процесу

Прокурорське представництво. У п. 2 ст. 121 Конституції України визнає представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, однією з функцій прокуратури. Статус і повноваження прокурора у господарському процесі визначаються Законом України «Про прокуратуру» та ГПК України.

У п. 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99, сказано, що представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. Утім, прокурор не є звичайним представником іншого суб’єкта господарського процесу (наприклад, позивача). Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва за низкою специфічних ознак: складом представників і колом суб’єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації.

Зокрема, воно ґрунтується безпосередньо на Конституції України, тоді як усі інші види представництва здійснюються на основі доручення, адміністративного акта, закону.

Іншими важливими відмінностями прокурорського представництва є те, що:

5 воно здійснюється особливим правоохоронним органом, який не має «власної» зацікавленості;

6 прокурор може вступати у справу без погодження з особою, від імені якої він діє, тоді як звичайний представник призначається такою особою, або як законний представник визначається згідно з законом;

7 особа, від імені якої виступає прокурор, не може відмовитися від його представництва, якщо йдеться про захист державних інтересів;

8 закон окремо встановлює права прокурора, які не зводяться до прав особи, яку він представляє, тоді як права звичайного представника є повністю похідними від прав довірителя.