Підвідомчість справ господарським судам 6 часть

Як наслідок, процесуальний закон розглядає прокурора як самостійний суб’єкт господарського процесу, включаючи його до складу осіб, які беруть участь у справі (ст. 18 ГПК України).

Підстави для вступу прокурора до господарського процесу встановлені ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру». У випадку якщо йдеться про захист інтересів громадянина, такою підставою є неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. У п. 4 наказу Генеральної прокуратури України «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6 гн[61] установлює пріоритетним захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку, осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Прокурор звертається до суду за захистом інтересів держави у випадку наявності порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Ці підстави розповсюджуються не лише на господарський, а також і на інші види процесів. Особливістю господарського процесу є те, що прокурори вступають у справи, як правило, для захисту інтересів держави, але не громадянина. Це пояснюється тим, що фізичні особи беруть участь у господарському процесі лише як суб’єкти підприємництва, або учасники (акціонери, засновники) господарських товариств, або власники цінних паперів, тобто як винятки.

Критерії, за якими прокурор визначає наявність порушення державних інтересів, визначені зазначеним вище Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. №3-рп/99.

Зокрема, прокурори та їх заступники подають до господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, підприємств та організацій, до того ж, держава може вбачати свої інтереси й у діяльності приватних підприємств.

Із урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку доводить із посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися пору- шення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позвоній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відсутність такого інтересу може бути підставою для повернення позовної заяви без розгляду.

Форма участі прокурора у господарському процесі. Згідно з ч.3 ст. 36 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може вступити до господарського процесу у порядку: звернення до суду з позовом; внесення апеляційної, касаційної скарги на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення; участі й розгляді судами справ.

У ч. 5 ст. 361 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокурор самостійно визначає форму здійснення представництва і може вступати у справу на будь-якій стадії судочинства.

У ст.2 ГПК України зазначено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави, тоді як можливість звернення прокурора до господарського суду з позовною заявою в інтересах громадянина у ГПК Україна взагалі не передбачена. З огляду на це, ВГСУ у п. 11 інформаційного листа від 14 серпня 2007 р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року» дійшов висновку про неможливість подачі прокурором позовної заяви до господарського суду на захист інтересів громадянина-підприємця, що не виключає можливості прокурора виступити для цього за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб (шляхом внесення апеляційної, касаційної скарги на судове рішення у такій справі, заяви про його перегляд за нововиявленими обставинами, заяви про його перегляд Верховним Судом України, або шляхом участі у розгляді такої справи).

Господарський суд при порушенні провадження у справі, ініційованій прокурором, зобов’язаний з’ясувати передумови права на пред’явлення позову прокурором. Тому кожного разу, пред’являючи позов, прокурор зобов’язаний не тільки вказати на порушення інтересів держави, а й послатися на конкретний закон, який ці інтереси захищає.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. №3-рп/99, під поняттям «орган, уповноважений держаною здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», слід розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Отже, прокурор подає позовну заяву щодо порушених інтересів держави в особі певного державного органу, або органу місцевого самоврядування, якому законом делеговані державні повноваженні (тобто виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради, який виконує делеговані повноваження згідно зі ст.ст. 27-38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Як наслідок, прокурор не може звертатися до господарського суду від імені державних підприємств, установ, закладів, господарських товариств, у статутному капіталі яких є державна частка, органів місцевого самоврядування, які не здійснюють делегованих державою повноважень.

Наприклад сільські, селищні, міські ради реалізують лише власні повноваження місцевого самоврядування, делегованих державою повноважень у них немає, отже, прокурор у принципі не може звертатися з позовом за захистом їх прав. Виконавчі комітети цих рад здійснюють власні повноваження й повноваження, делеговані державою (п. «б» ст.ст. 27-38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Таке обмеження є суворим - усі ці суб’єкти не можуть бути вказані як позивачі у позові прокурора, навіть якщо одним із кількох позивачів визначений орган державної влади.

У справі №15/136-09 4435 заступник прокурора Одеської області звернувся до господарського суду з позовною заявою в інтересах держави в особі Мінтрансзв’язку України в особі Держпідприємства « Ч» до ТОВ «Т» про визнання недійсними договору про спільну діяльність укладеного між ДГІ «Ч» та ТОВ «Т», посилаючись на те, що вказаний договір укладено без письмового погодження органу управління майном - Міністерства. Утім, суд дійшов висновку, що в цій справі уповноваженим органом держави є Міністерство і саме воно, а не ДП має розглядатися як позивач. Як наслідок, суд своєю ухвалою змінив процесуальний статус статус ДП «Ч» і визначив його іншим, залученим судом згідно зі ст. 24 ГПК України відповідачем.

У п. 3 роз’яснення президії ВГСУ від 22 травня 2002 р. № 04- 5/570 «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам» указано також, що: «господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладений обов’язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов’язаних із захистом інтересів держави ... у випадках неправильного визначення прокурором (його заступником) позивача, тобто органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, господарський суд на підставі пункту 1 ч. 1 ст. 63 ГПК України повертає таку позовну заяву і додані до неї документи без розгляду».

Слід підкреслити, що ч.2 ст.29 ГПК України встановлює, що в разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Отже, прокурор не є позивачем у справі, порушеній за його позовною заявою.

У доктрині висловлюється думка про те, що статус прокурора в такому випадку можна охарактеризувати як статус «процесуального позивача», оскільки він:

а) не має у справі матеріально-правового інтересу і тому матеріально - правова сила судового рішення на нього не поширюється;

б) не сплачує державне мито та інші судові витрати;

в) до прокурора не може бути подано зустрічного позову;

г) суд, прийнявши позов прокурора, має залучити до справи як сторону (позивача) як особу, на захист прав якої подано позов (разом із процесуальним позивачем у процес має бути залучено позивача, матеріальні права якого повинен захистити суд).[62]

Позов до господарського суду може подати прокурор обласного ріння або його заступник.

Прокурори обласного рівня супроводжують розгляд справи в міс- цевих і апеляційних господарських судах, подають апеляційні і касаційні скарги на судові рішення, прийняті у справі. Якщо у справі, порушеній за позовною заявою прокурора, прокурором обласного рівня подається касаційна скарга до ВГСУ, подальший супровід цієї справи у ВГСУ забезпечує Головне управління представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень Генеральної прокуратури України. Заяви про перегляд судових рішень до Верховного Суду України подаються за підписом Генерального прокурора України за клопотанням відповідних прокурорів обласного рівня (п.п. 7.2, 7.5, 12 Наказу Генеральної прокуратури України «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» від 29 листопада 2006 р. № 6 гн).

Внесення прокурором апеляційної, касаційної скарги на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення; участі в розгляді судами справ можливе як у випадку захисту прокурором державних інтересів, так і при захисті прав громадянина.

До прийняття Закону України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» прокурор не подавав скаргу (заяву), а вносив подання. Уніфікація пов’язана із тим, що подання прокурора, крім назви, нічим не відрізнялося від касаційної, апеляційної скарги, заяви про перегляд рішення за ново виявленими обставинами, яку подавали сторони.

Так само, як і при подачі позову, прокурор, подаючи скаргу (заяву) має обґрунтувати порушення інтересів держави судовим рішенням, що оскаржується (переглядається). При цьому незалежно від прокурора відповідну скаргу (заяву) можуть подати й ті особи, в чиїх інтересах прокурор уступає у справу. При оскарженні судових рішень, так само як і при подачі позову, прокурор не сплачує державне мито.

Права прокурора. Згідно з ч. 4 ст. 29 ГПК України прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. Таким чином, прокурор має право: знайомитися з матеріалами справи; брати участь в огляді та дослідженні доказів; надавати господарському суду докази; надавати господарському суду усні та письмові пояснення; робити витяги і знімати копії з матеріалів справи; брати участь у засіданнях господарського суду; заявляти клопотання; наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу; заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу; оскаржувати рішення, ухвали, постанови господарського суду, які підлягають оскарженню. Якщо прокурор уступив у справу шляхом подачі позову, він має право змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову.

При цьому відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті, і навпаки, відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави (але не громадянина), не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті (ч.ч. 5, 6 ст. 29 ГПК України).

Таким чином, ч.5 ст. 29 ГПК України в питанні про відмову від позову підпорядковує волю прокурора волі особи, що представляється ним. Водночас ч.6 ст. 29 ГПК України, навпаки, встановлює пріоритет волі прокурора.

На відміну від інших учасників справи, права яких виникають із моменту вступу (залучення) до участі у справі, прокурор має право будь-якого моменту в суді знайомитися з матеріалами справи, розглянутій без участі прокурора, робити виписки з неї, отримувати копії документів, наявних у справі, з метою вирішення питання щодо підстав для внесення апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, заяви про перегляд судового рішення за ново виявленими обставинами у справі (ч. 4 ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру»).

§8

Судовий експерт як учасник господарського процесу

Правовий статус судового експерта врегульований ГПК України і Законом України «Про судову експертизу». Законодавство не визначає поняття судового експерта. Утім, можна погодитися з В.Е. Беляневичем, який зазначає, що експерт - це процесуальна особа, якій у порядку, встановленому ГПК України, доручається через проведення дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, давати висновки з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери його спеціальних знань, і зауважує, що процесуальна функція експерта полягає у вирішенні проблем формування дока- зової бази за допомогою спеціальних знань . Отже, експерти - це, так би мовити, «свідки факту»[63].

Поняття «судовий експерт» визначається через категорію «спеціальні знання». Не випадково О.О. Ейсман зауважує, що спеціальні знання не належать до загальновідомих, загальнодоступних, що мають масове поширення, тобто це знання, якими професійно молодіє лише вузьке коло фахівців[64].

Експерти залучаються до участі далеко не в усіх справах, утім, у певних категоріях справ судовий експерт є абсолютно необхідним учасником для всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, наприклад, щодо недоліків будівництва об’єкта.

Виходячи зі змісту ст.7 Закону України «Про судову експертизу», судово-експертну діяльність у господарському процесі можуть здійснювати як державні спеціалізовані установи, так і судомі експерти, які не є працівниками зазначених установ[65].

Вимоги до особи судового експерта встановлюються ст. 10 Закону України «Про судову експертизу». Отже, судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань, що підтверджується відповідною вищою освітою, освітньо-кваліфікаційним рівнем не нижче спеціаліста, атестацією й отриманням кваліфікації судового експерта з певної спеціальності. Всі атестовані судові експерти, які одержали дозвіл на проведення конкретного виду судової експертизи за відповідною експертною спеціальністю, включаються до державного Реєстру атестованих судових експертів, ведення якого покладається на Міністерство юстиції України.

Особа набуває права та несе обов’язки експерта після оголошення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та попередження про відповідальність[66].

Невиконання цих вимог робить неможливим використання висновку експерта як доказу у справі. Тому не можуть розглядатися як висновок експерта і бути підставою для відмови у призначенні експертизи висновки спеціалістів, навіть якщо вони надані на запит суду, адвоката, сторони. За необхідності з’ясування зазначених у таких документах обставин судом має бути призначена експертиза, як про це зазначено у п.10 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 11 листопада 1998 р. № 02-5/424.

Права і обов’язки судового експерта визначені ст.ст.12,13 Закону України «Про судову експертизу», ст.31 ГПК України.

Отже, судовий експерт має право: знайомитися з матеріалами справи; брати участь в огляді та дослідженні доказів; просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів; відмовитися складати висновок, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку; вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу суду бути присутнім під час проведення судових дій (дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження згідно зі ст. 39 ГПК України, якщо досліджувані докази є об’єктом експертизи) і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи; одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням, подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта.

Згідно зі ст.12 Закону України «Про судову експертизу» і ст. 31 ГПК України судовий експерт зобов’язаний: провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок; за ухвалою господарського суду з’явитися на його виклик; на вимогу суду дати роз’яснення щодо наданого ним висновку; заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі.

При цьому судовий експерт несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову від надання висновку без поважних причин згідно зі ст.ст. 384, 385 КК України.

Що стосується відмови експерта від надання висновку, можна бачити, що допускається лише мотивована відмова, а мотивованою відмова вважається, якщо вона заявлена на тій підставі, що судовому експерту недостатньо наданих йому матеріалів, або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов’язку.

Як зазначає В.Е. Беляневич, якщо наданих експерту матеріалів недостатньо, він спершу повинен звернутися до суду із запитом про надання йому додаткових матеріалів. Якщо ж суд таких матеріалів експерту не надав, він вправі відмовитися від проведення експертизи[67].

Згідно зі ст. 31 ГПК України, сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він:

9 особисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

10 є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі;

11 є некомпетентним.

Відвід судового експерта має бути мотивованим, заявлятися в письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід піс- ля цього можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.

Питання про відвід судового експерта вирішується суддею, який виносить із цього приводу ухвалу.

§9

Перекладач як учасник господарського процесу

Перекладач - це призначена судом особа, яка надає перекладацькі послуги у зв’язку з участю у справі осіб, котрі не володіють мовою судочинства[68]. Отже, перекладач має володіти принаймні двома мовами - мовою судочинства й іншою мовою, якою розмовляє той учасник процесу, котрому необхідні послуги перекладача.

Участь перекладача в процесі є суто допоміжною - він забезпечує комунікацію між особою, пояснення якої є важливими для справи, і яка не володіє мовою судочинства, та суддею й іншими учасниками процесу.

Така участь має епізодичний характер, оскільки перекладач після виконання своїх обов’язків вибуває з процесу[69], до того ж, у господарському процесі перекладач з’являється рідко, оскільки найбільш поширеними його учасниками є юридичні особи України, які завжди діють через представників (директора, юрисконсульта, адвоката), що добре знають українську мову й українське матеріальне і процесуальне право. Так само фізичні особи - підприємці також найчастіше використовують для захисту своїх прав і законних інтересів юрисконсультів та адвокатів. Фактично перекладача залучають до справи, якщо учасником або його представником є іноземець (це, як правило, стосується учасників - іноземних юридичних осіб, причому зазвичай такий іноземний представник здійснює представництво не самостійно, а разом зі своїм українським колегою).

Слід підкреслити, що статус перекладача в господарському процесуальному законодавстві належним чином не врегульований, ГПК України містить тільки окремі норми, що забезпечують суто фрагментарне регулювання цього інституту, а саме:

12 ст. 44 ГПК України відносить оплату послуг перекладача до складу судових витрат;

13 ст. 48 ГПК України визначає, по-перше, що такі витрати визначаються господарським судом, та, по-друге, що перекладачам відшкодовуються також витрати, пов’язані з явкою до господарського суду, в розмірах, установлених законодавством про службові відрядження;

14 ст. 49 ГПК України встановлює правила розподілу господарських витрат на послуги перекладача;

15 п. 5 ч. 1 ст. 81-1 ГПК України зауважує, що в протоколі судового засідання зазначаються відомості щодо попередження господарським судом перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад;

16 п. 2 ч. 1 ст. 112 ГПК України визнає завідомо неправильний переклад, установлений вироком суду, підставою для перегляду судового рішення за ново виявленими обставинами в разі, якщо цей перегляд потяг за собою ухвалення незаконного або необгрунтованого рішення.

Слід зауважити, що проблема не вичерпується нормами господарського процесу. На відміну від деяких зарубіжних країн, де існує інститут присяжних перекладачів, в Україні перекладацька діяльність майже не врегульована законом. Єдиний виняток становить нотаріальне засвідчення правильності перекладу документів згідно з Законом України «Про нотаріат».

На підставі зазначеного, слід визнати доречною пропозицію М.О. Абрамова[70] детальніше врегулювати статус перекладачів у господарському процесі, оскільки від їх кваліфікованості та об’єктивності може залежати встановлення істини в спорі.

При цьому перекладач несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий переклад та за відмову від здійснення перекладу без поважних причин згідно зі ст.ст.384, 385 КК України.

§ 10

Посадові особи й інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів як учасники господарського процесу

У господарському процесі відсутній такий вид учасників, притаманний іншим видам судових процесів, як свідки. Це зумовлено формалізацією діяльності суб’єктів господарювання, вимогами законодавства щодо документального оформлення господарських операцій, у тому числі господарських договорів.

Крім того, процесуальне значення такого винятку - оперативність розгляду господарських спорів, адже залучення свідків у процес зазвичай зумовлює відкладення розгляду справи й ужиття заходів щодо явки свідків, зокрема їх приводу тощо.

Натомість, ст.30 ГПК України передбачає можливість участі у господарській справі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для надання пояснень із питань, що виникають під час розгляду справи.

Ці особи є певною мірою аналогом інституту свідків у адміні-

стративному, цивільному та кримінальному процесі. Також їх не

слід плутати з представниками учасників процесу - юридичними особами (директорами, юрисконсультами, бухгалтерами), які, з позиції матеріального права, також є посадовими особами та працівниками підприємств, державних та інших органів, але мають процесуальний статус представників.

Зазначені особи подібні до свідків у тому, що мають відповідно до ст. 30 ГПК України з’явитися до господарського суду на його виклик, сповістити про відомі їм обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі, що збігається з обов’язками свідків відповідно до ст. 70 КПК України, ст. 50 ЦПК України, ст.65 КАС України.

Однак усупереч загальним уявленням про правовий статус свідків, закріпленим у ЦПК України, КПК України, КАС України, у господарському процесі ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь и огляді та дослідженні доказів. Такими повноваженнями свідки й інших видах процесу не наділені, і це логічно, оскільки цінність пояснень свідків полягає в тому, що вони свідчать про факти, сприйняті ними безпосередньо за допомогою органів почуттів.

Також, на відміну від свідків у цивільному, адміністративному і кримінальному процесах, посадові особи й інші працівники підприємств, установ, організацій у господарському процесі не несуть передбаченої ст.ст. 384-385 КК України кримінальної відповідальності за надання завідомо неправдивих свідчень та відмову від надання показань.

Особа, яка не є посадовою особою чи іншим працівником підприємства (установи, організації, органу), не може бути викликана для надання пояснень до господарського суду (п.12 інформаційного листа ВГСУ від 14 серпня 2007 р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року»).

Ураховуючи викладене, очевидним стає доповнення господарського процесу інститутом свідків, хоча й з певними обмеженнями, які запобігають затягуванню розгляду справ. Зокрема, проект ГПК України, що перебуває на розгляді Верховної Ради України, передбачає заміну інституту посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, що їх викликано для надання пояснень, на інститут свідків. Але містить застереження про залучення свідків (ст. 1): «Свідок викликається в судове засідання лише у разі неможливості встановлення фактичних обставин іншими засобами доказування».

Прикладом такої неможливості може бути необхідність установлення обставин прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, коли у відповідних актах міститься певна суперечність.

Контрольні запитання:

4) Хто може бути визнаний суб’єктом господарського процесу?

5) Визначте види учасників господарського процесу.

6) Охарактеризуйте роль та повноваження суду у господарському процесі.

7) Які передбачені права і обов’язки учасників господарського процесу?

8) Що таке зловживання процесуальними правами?

— Визначте правовий статус осіб, що беруть участь у справі?

— Визначте правовий статус осіб, що сприяють вирішенню справи.

РОЗДІЛ 5

СУДОВІ ВИТРАТИ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

§ 1

Поняття та види судових витрат

При організації діяльності судів із розгляду і вирішення спорів держава несе значні витрати, які складаються із витрат на матеріально-технічне забезпечення судів та утримання судової системи. Окрім того, до судочинства залучаються особи, які сприяють здійсненню правосуддя, діяльність яких потребує матеріальної компенсації, здійснюються дії, які потребують додаткових витрат. Тому законодавством на осіб, в інтересах яких розглядаються

і вирішуються спори в судах, покладено обов’язок відшкодовувати витрати на судочинство.

Встановлення державою судових витрат має на меті, окрім іншого, попередити необґрунтоване звернення до господарського суду та стимулювати виконання своїх зобов’язань добровільно.

Судові витрати - це витрати, пов’язані з розглядом та вирішенням справ у порядку господарського судочинства, що покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними вимогами з метою їх відшкодування державі та спонукання заінтересованих осіб до врегулювання спорів без звернення до суду.

Згідно зі ст. 44 ГПК України судові витрати поділяються на:

а) державне мито;

б) суми, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом;

в) витрати, пов’язані з оглядом і дослідженням речових доказів у місці їх знаходження;

г) оплату послуг перекладача;

д) оплату послуг адвоката;

е) витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;

є) інші витрати, пов’язані з розглядом справи.

28 липня 2011 року Президент України підписав Закон України «Про судовий збір», який набирає чинності з 1 листопада 2011 |року. Прийняття Закону стало черговим кроком у здійсненні проголошеної Президентом судової реформи, а введення його в дію істотно зміцнить засади фінансової та організаційної незалежності судів. Закон вніс суттєві корективи в перелік встановлених ГПК судових витрат, які з 1 листопада 2011 року поділяються на:

а) судовий збір;

б) суми, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом;

в) витрати, пов’язані з оглядом і дослідженням речових доказів у місці їх знаходження;

г) оплату послуг перекладача;

д) оплату послуг адвоката;

є) інші витрати, пов’язані з розглядом справи.

Згідно з п.1 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/78 від 04.03.1998 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» судовими витратами є пов’язані з розглядом справи в господарському суді витрати, які складаються з державного мита (з 1 листопада 2011 р. - судового збору), сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), призначеної господарським судом, витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (з 1 листопада 2011 р. виключаються) та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи. До інших витрат у розумінні статті 44 ГПК України належать, зокрема, суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (стаття 30 ГПК України).