Підвідомчість справ господарським судам 8 часть

31 судове рішення господарського суду може бути переглянуто за нововиявленими обставинами за заявою сторони, прокурора, третіх осіб, поданою протягом одного місяця з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення (ч. 1 ст. 113 ГПК України).

Строки розгляду справи можуть коригуватися з урахуванням норм міжнародних договорів. На запитання, чи може господарський суд з урахуванням вимог Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах розглянути справу у більш тривалий строк, ніж передбачено ст. 69 ГПК України, у п. 12 інформаційного листа від 11 квітня 2005 р. № 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» Вищий господарський суд України відповів, що наведенії Конвенція відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 р. № 2052-ІІІ набрала чинності для України з 26 листопада 2000 р. і відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства. За Конвенцією, зокрема, судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що судовий документ було вручено або доставлено особисто відповідачеві і це буде здійснено в належний строк, достатній для здійснення захисту.

§2

Порядок обчислення процесуальних строків

Строк, що призначається судом, з урахуванням конкретних обставин справи має бути достатнім для здійснення процесуальної дії і разом із тим не створювати умов для затримки остаточного вирішення спору. Наприклад, господарський суд відкладає в межах строків, установлених ст. 69 Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в цьому засіданні.

Строки для вчинення процесуальних дій визначаються точною календарною датою, зазначенням події, що має неминуче настати, чи періодом часу. В останньому випадку дію може бути вчинено протягом усього періоду.

Перебіг процесуального строку, обчислюваного роками, місяцями або днями, починається наступного дня після календарної дати або настання події, якими визначено його початок. Наприклад, перебіг строку подання апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду починається з дня його оголошення місцевим господарським судом, а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 Кодексу. Відповідна дія може здійснюватися в будь-який день строку, включаючи останній.

Строк вирішення спору зі справи, переданої на новий розгляд до суду першої інстанції, має обраховуватися з дня надходження до відповідного суду матеріалів такої справи (в яких знаходиться й позовна заява)[79].

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, строк закінчується в останній день цього місяця. У випадках, коли останній день строку припадає на неробочий день, днем закінчення строку вважається перший наступний за ним робочий день.

Процесуальна дія, для якої встановлено строк, може бути вчинена до 24-ї години останнього дня строку. Якщо позовну заяву, відгук на позовну заяву, заяву про перегляд рішення та інші документи здано на пошту чи телеграф до 24-ї години останнього дня строку, строк не вважається пропущеним.

Пропуск процесуального строку має певні процесуальні наслідки. Наприклад, апеляційна скарга, яка подана після закінчення строків, установлених ст. 93 ГПК України, залишається без розгляду.

Але у ГПК України передбачена можливість відновити пропущений процесуальний строк. Так, відповідно до ч. 1 ст. 53 ГПК України за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом строку поважною і відновити пропущений строк. При цьому ГПК України не пов’язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Отже, в кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску процесуального строку оцінити доводи, наведені на обґрунтування клопотання про його підновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку[80]. Згідно з роз’ясненнями ВГСУ до кола поважних причин слід відносити, зокрема, отримання заявником рішення місцевого господарського суду після закінчення зазначеного процесуального строку2.

Про відновлення пропущеного строку зазначається в рішенні, ухвалі чи постанові господарського суду. Про відмову у відновленні строку виноситься ухвала, яку може бути оскаржено

Наприклад, ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 1 лютого 2011 р. у справі№17/54- 08-2111 скаржнику відновлено пропущений строк на подання апеляційної скарги на ухвалу господарського суду Одеської області від 23 червня 2008 р. з урахуванням поважності причини пропуску відповідного процесуального строку, яка полягає в тому, що місцевий господарський суд розглянув справу без залучення скаржника до участі у справі, вирішивши при цьому питання про його права та обов’язки.

Строки, призначені господарським судом, можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи.

Перебіг усіх незакінчених процесуальних строків зупиняється із зупиненням провадження у справі. З дня поновлення провадження перебіг процесуальних строків продовжується.

Наприклад, відповідно до ст. 79 ГПК України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення пов’язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави Тим самим, із зупиненням провадження у справі водночас припиняється перебіг процесуального строку вирішення господарським судом спору.

При цьому має враховуватися, що для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному конкретному випадку з’ясовувати, яким чином справа, що ним розглядається, пов’язана зі справою, яка розглядається іншим судом, а також те, чим зумовлюється неможливість розгляду справи. Пов’язаність справ полягає в тому, що рішення іншого суду, який розглядає справу, встановлює обставини, що впливають на збирання та оцінку доказів у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиціальне значення. Ці обставини повинні бути такими, що мають значення для такої справи. Неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у такій справі, тобто господарський суд не може розглянути певну справу через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості; обмеженості предметом позову; неможливості розгляду тотожної справи; певної черговості розгляду вимог тощо.

ВГСУ, розглядаючи справу № 13/2825, у своїй постанові від 15 червня 2010 р. зауважив, що оскарження стороною ухвали суду, яка не підлягає оскарженню, не входить до вичерпного кола підстав для зупинення провадження у цій же справі, визначеного ст.79 ГПК України.

Контрольні запитання:

1. Яке значення мають строки у господарських процесуальних відносинах?

2. Що таке процесуальний строк?

3. Яким чином обчислюються процесуальні строки?

4. Які процесуальні строки встановлені ГПК України?

5. Які процесуальні строки призначаються господарським судом?

6. Які процесуальні наслідки має пропуск процесуального строку?

7. Визначте порядок відновлення пропущеного строку.

Розділ 7

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

§ 1

Поняття доказування та доказів

Будь-який процес будується на аналізі доказів, наданих сторонами щодо конкретної справи в процесі доказування.

Щодо поняття судового доказування в юридичній літературі є дві головні концепції. В основі однієї лежить думка про судове доказування як спосіб пізнання фактичних обставин справи (на думку К.С. Юдельсона, під судовим доказуванням потрібно розуміти діяльність суб’єктів процесу зі встановлення за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об’єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами[81]).

Автори, що дотримуються іншої концепції, розуміють під доказуванням діяльність із метою переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються. Так, на думку А.Ф. Клейнмана, доказуванням в процесі є процесуальна діяльність тільки сторін, яка складається з представлення доказів, спростування доказів супротивника, заяви клопотань, участі в дослідженні доказів2. Дійсно, відповідно до ст. 33 ГПК України «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень». Але це не означає, що в господарському процесуальному законодавстві втілена концепція судового доказування як засіб переконання суду, оскільки термін «доказування» застосовується тільки відносно діяльності сторін, а не суду (судді).

Безперечно, господарський суд бере активну участь у процесі судового доказування, зокрема, може витребувати необхідні докази з власної ініціативи при підготовці справи до розгляду (ст. 65 ГПК України), на інших стадіях процесу за клопотанням сторін або прокурора (ст. 38 ГПК України), здійснити огляд, дослідити письмові та речові докази (ст. 39 ГПК України), призначити експертизу (ст. 41 ГПК України), здійснювати інші дії, направлені на встановлення фактичних обставин справи. Слід зауважити, що нині деякі докази позивачеві неможливо отримати без допомоги господарського суду (наприклад, інформацію від банку про платоспроможність відповідача). Тому активна, координуюча роль суду може допомогти сторонам отримати достовірну та повну інформацію по справі.

Окрім того, ст. 43 ГПК України встановлює, що «суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, всебічно, повно і об’єктивно досліджуючи всі обставини справи». Іншими словами, вирішальне значення має не переконання суду в наявності або відсутності фактів, а пересвідчення самого суду в цьому, тобто пізнання фактичних обставин справи. У зв’язку з цим саме пізнання визначає сутність судового доказування в господарському процесі.

Виходячи з указаного, судове доказування визначають як логіко-практичну діяльність осіб, які беруть участь у справі, і господарського суду зі встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи[82].

Суддя пізнає подію, що здійснилася в минулому. Тому знання цієї події в основному може бути набуте за допомогою інформації, яку несуть про неї докази. Тобто докази стають проміжною ланкою між свідомістю судді і пізнаваним порушенням: доказування є взагалі опосередковане пізнання.

У працях із теорії доказів існує кілька різноманітних концепцій щодо цього питання. Одна з них ототожнює докази з фактами об’єктивної реальності (подіями, явищами, діями минулого, з яких складалося досліджуване діяння). Тобто доказами визнаються не відомості про факти (фактичні дані), а самі факти реальної дійсності. Але внаслідок цього основні питання процесу судового доказування, що складають його специфіку (що саме служить доказом існування факту, яким чином збирати, перевіряти й оцінювати докази, як досягнути достовірного знання) залишаються за межами теорії доказів, тому не можна визнати зазначену позицію правильною.

Деякі автори розглядають судові докази тільки як відомі факти, за допомогою яких можливе встановлення невідомих фактів[83]. При цьому джерела фактичних даних називаються «засобами доказування» і не включаються в поняття доказу. Але ця точка зору будується на відриві фактичних даних від їх джерел і виключення останніх із поняття доказу, а на місце відомостей про факти (фактичні дані) ставляться самі факти об’єктивної дійсності.

Завдяки ототожненню термінів «доказ» і «фактичні дані» з’явилася концепція подвійного характеру поняття доказу: як факт об’єктивної реальності та джерело відомостей про цей факт. Джерело і фактичні дані, взяті нарізно один від одного, не утворюють доказу. Так, фактичні дані, що отримані або досліджені з порушенням установленого законом порядку, не визнаються судовими доказами. Тому саме концепція подвійного доказу здається правильною.

Таким чином, докази - це не будь-які фактичні дані, а відомості (інформація про факти), отримані в установленому законодавством порядку.

§ 2

Предмет і межі доказування

Розв’язування завдань господарсько-процесуального доказування в першу чергу зумовлюється чітким уявленням про предмет доказування.

Предмет доказування - це сукупність фактів, установлення яких необхідне для винесення судом законного і обґрунтованого рішення у справі.

Правильне встановлення предмета доказування в конкретній справі - умова цілеспрямованої діяльності господарського суду, забезпечення повноти, всебічності, об’єктивності дослідження обставин господарської справи.

Правильно встановити предмет доказування - це означає, що:

а) всі обставини, віднесені до його змісту, мають бути встановлені в цій справі;

б) предмет доказування в господарській справі є загальним для всіх стадій господарського процесу, пов’язаних із доказуванням.

Обставини, що підлягають доказуванню, конкретизуються з урахуванням особливостей кожної господарської справи. Зміст предмета доказування залежить також від особливостей окремих категорій справ (справи про банкрутство, спори за участю податкових органів тощо).

Усі юридично значущі факти, що входять у предмет доказування, утворюють фактичний склад господарської справи, який формується виходячи з підстав позову і заперечень відповідача, а також із застосовуваних норм матеріального права.

Потрібно зазначити, що в процесі розгляду господарської справи виникає також необхідність установлення фактів, що мають процесуальне значення, тобто фактів, із наявністю або відсутністю яких пов’язана можливість виникнення, зміни або припинення господарсько-процесуальних правовідносин. Зокрема, правовідносин, пов’язаних із порушенням справи, припиненням провадження в справі (наприклад, наявність факту ліквідації організації, що виступає стороною в господарській справі), залишення позову без розгляду (наприклад, факт знаходження у провадженні органу, що вирішує спори, справи між тими ж сторонами, з того ж предмета або підставах).

Предмет дослідження в кожній господарській справі має свій обсяг, що називається межами доказування. Тобто межі доказування - це необхідна і достатня сукупність доказів, яка, будучи зібраною у справі, забезпечує її правильне вирішення. Правильне визначення меж доказування має велике значення для забезпечення об’єктивного, повного і всебічного дослідження обставин справи.

З поняттям меж доказування тісно пов’язані так звані «необхідні докази» - це докази, без яких справа не може бути вирішена. По кожній категорії справ є необхідні докази. Наприклад, якщо позивач не додав до позовної заяви про визнання угоди недійсною копію договору, то господарський суд має право вказати на необ- хідність представлення такого доказу. Необхідні докази не мають заздалегідь встановленої доказової сили та не мають якихось переваг перед іншими, але за їх відсутністю суд не може встановити правовідносини, що існують між сторонами.

Дані про те, які докази є необхідними, виходять із норм як матеріального, так і процесуального права. Норми матеріального права, визначаючи предмет доказування, допомагають дійти висновку про необхідні у справі докази. Інформація про необхідні докази міститься в законодавчих і нормативних актах України.

Наприклад, ст. 7 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» перелічує документи, які необхідно додати до заяви боржника: рішення власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника про звернення боржника до господарського суду із заявою; бухгалтерський баланс на останню звітну дату, підписаний керівником і бухгалтером підприємства-боржника; перелік і повний опис заставленого майна із зазначенням його місцезнаходження та вартості на момент виникнення права застави; протокол загальних зборів працівників боржника, на якому обрано представника працівників боржника для участі в господарському процесі під час провадження у справі про банкрутство; інші документи, які підтверджують неплатоспроможність боржника.

У ст.ст. 57, 94, 111, 111-18 ГПК України також закріплено переліки необхідних доказів по справі: в разі їх ненадання господарський суд повертає заяву або скаргу без розгляду (на підставі відповідно до ст.ст. 63, 97, 111-3, 111-20ГПК України).

Безпосередньо пов’язаним із попередніми поняттями є інститут розподілу обов’язків з доказування.

Кримінальне процесуальне законодавство (ч. 2 ст. 22 КПК України) закріплює, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого. Обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість.

На відміну від кримінального судочинства, цивільний і господарський процеси відстоюють іншу точку зору - кожна сторона має довести, обґрунтувати свою позицію, «обвинувачення». Тобто в кримінальному процесі діє презумпція невинуватості, в цивільному і господарському - презумпція вини, крім випадків, коли наявність вини взагалі не враховується (визначається нормами матеріального права - наприклад, стосовно виконання грошових зобов’язань за ст. 625 ЦК, ст. 229 ГК України).

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд за клопотанням сторін або прокурора може витребувати їх від підприємств, посадових осіб та організацій незалежно від їх участі у справі.

Таким чином, позивач повинен довести:

1) протиправність дії (бездіяльності) відповідача;

2) нанесення шкоди позивачеві;

3) причинний зв’язок між діями (бездіяльністю) відповідача та нанесенням шкоди.

За загальним правилом, відповідач має довести відсутність його вини, інакше він вважатиметься винним у скоєнні господарського правопорушення. Натомість у певних випадках, коли застосовується усічений склад правопорушення, наприклад, при порушенні грошових зобов’язань, відповідач не може доводити відсутність своєї вини, адже це не має правового значення.

Судові докази і весь процес доказування спрямовані на встановлення різних за своїм матеріально-правовим і процесуальним значенням фактів.

Факти, що є об’єктами пізнання господарського суду, умовно поділяють на три групи:

1) юридичні факти матеріально-правового характеру;

2) доказові факти;

3) факти, що мають виключно процесуальне значення[84].

Установлення юридичних фактів матеріально-правового характеру необхідне для правильного застосування норми матеріального права, що регулює спірні правовідносини, і правильного вирішення господарської справи по суті. Наприклад, перш ніж суд може вирішити, чи зобов’язана одна особа платити іншій певну суму грошей за договором позики, він повинен установити, чи мав місце такий договір, предмет договору і строки виконання зобов’язань за договором.

Доказовими називають факти, які дають змогу логічним шляхом вивести юридичний факт матеріально-правового характеру. Наприклад, у справі про розірвання договору у зв’язку з невиконанням його істотних умов позивач може посилатися на доказовий факт непоставки продукції відповідачем.

З фактами, що мають виключно процесуальне значення, пов’язані виникнення права на пред’явлення позову, право на зупинення провадження по справі, його припинення, а також право на здійснення інших процесуальних дій (наприклад, ненадання господарському суду доказів сплати державного мита в належному порядку та розмірі тягне винесення судом ухвали про повернення позову).

Будь-які з перелічених груп фактів, перш ніж господарський суд прийме їх за наявні, необхідно довести за допомогою судових доказів.

Однак не всі факти, що мають значення для господарської справи, потребують установлення в процесі судового доказування. Необхідно виділяти три види фактів, що не вимагають доказування:

1) визнані господарським судом загальновідомими;

2) преюдиціальні, або встановлені рішенням або вироком суду;

3) ті, стосовно яких існує презумпція, або встановлені законом (ст. 35 ГПК України).

Визнання стороною фактів, на яких друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, також звільняє останню від необхідності подальшого доказування цих фактів. Однак суд може не прийняти визнання фактів, якщо пересвідчиться, що визнання довершене під впливом обману, погрози або помилки.

Загальновідомість факту може бути визнана господарським судом у випадку, якщо такий факт відомий усьому складу суду, що розглядає справу, та широкому колу осіб (поняття «широке коло осіб» має відносне значення: його обсяг залежить від поширеності цієї події-факту в певній місцевості). Загальновідомими визнаються, як правило, події (засуха, землетрус, війна, повінь). Такі факти звільнені від доказування, оскільки їх істинність очевидна і доказування є зайвим.

Преюдиціальні - це факти, встановлені рішенням або вироком суду, що вступив у законну силу по справі, в якій беруть участь ті самі особи, за винятком установлених рішенням третейського суду. Тобто для визнання факту преюдиціальним необхідно виконання двох умов:

1) таке рішення або вирок повинні набрати законної сили;

2) всі зацікавлені особи, яких стосуються зафіксовані в рішенні матеріально-правові факти, були залучені в процес.

Загалом таке положення необхідно визнати правильним. Преюдиціальні факти звільняються від доказування, оскільки вони вже встановлені рішенням або вироком суду, і немає ніякої необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву.

Наприклад, під час розгляду господарської справи про стягнення заборгованості за договором оренди, відповідач - Одеська міськрада (ОМР) - заявив зустрічний позов до житлово-будівельного кооперативу (ЖБК) про визнання договору оренди недійсним. У запереченні на зустрічний позов ЖБК послався на рішення господарського суду в іншій справі між тими самими сторонами, в якому було відмовлено ОМР у визнанні права власності на спірний об’єкт.

Слід зауважити, що ст. 35 ГПК України не передбачає як підстави звільнення від доказування факти, встановлені адміністративними актами й актами прокурорсько-слідчих органів. У цьому випадку питання щодо вини конкретних осіб вирішується господарським судом «самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справ, у тому числі слідчих органів. Окремі господарські суди не враховують наведене і свої рішення обґрунтовують тільки тим, що «вина водія відповідача доказувана довідкою ДАІ» або «постановою про відмову у порушенні кримінальної справи», а не самостійним аналізом обставин, за яких заподіяно шкоду»[85].

Із фактів, зафіксованих у вироку, звільняються від доказування при розгляді господарської справи тільки два види: 1) факт здійснення дії; 2) здійснення дій конкретною особою.

Стосовно фактів, щодо яких існує презумпція (встановлених законом фактів), ч. 5 ст. 35 ГПК України вказує, що таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

§3

Класифікація доказів

Класифікація доказів допомагає правильно організувати та здійснити процес їх збирання, дослідження, оцінки і використаним в доказуванні, визначити місце кожного з них у системі доказів у справі. Відповідно до ч. 2 ст. 32 ГПК України фактичні дані й Інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, встановлюються такими засобами:

32 письмовими доказами;

33 речовими доказами;

34 висновками судових експертів;

35 поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у процесі.

Зазначена класифікація суттєво відрізняється від аналогічних розподілів, наданих у ЦПК України та КПК України, в яких перше місце посідають пояснення сторін, третіх осіб, свідків, та лише потім - письмові та речові докази.

У процесуальній науці склалося традиційне уявлення про види доказів - класифікацію прийнято проводити на трьох підставах:

36 характер зв’язку доказів з обставинами справи (зміст);

37 джерело формування;

38 процес формування доказу1.

Характер зв’язку доказу з обставинами, які підлягають установленню, зумовлює наявність прямих і непрямих доказів. Прямий доказ має безпосередній, однозначний зв’язок, що встановлює або спростовує наявність якоїсь обставини (наприклад, товарно- транспортна накладна з відповідною відміткою - прямий доказ перевезення вантажу).

Однак зв’язок між доказом і обставиною, що встановлюється, може бути більш складним і багатозначним. У цьому випадку з доказу складно зробити однозначний висновок про наявність або відсутність обставини - можна лише припускати кілька висновків. Докази, за допомогою яких не можна дійти однозначного висновку про наявність або відсутність якогось факту, називаються непрямими. Для підтвердження обставини недостатньо посилатися лише на один непрямий доказ.

Наприклад, надання господарському суду лише копії претензії про. несвоєчасну поставку не підтверджує наявності порушення.

Позивач має довести наявність договірних відносин, факту поставки й ін. Тому лише претензія не зможе стати підставою для винесення господарським судом відповідного рішення у справі - необхідна сукупність доказів, достатня для вирішення справи.

Класифікація доказів проводиться традиційно за джерелом доказів, тобто за способом закріплення і збереження фактичних даних (інформації) на джерелах. Залежно від того, чи є джерелом доказу людина або матеріальний об’єкт, проводиться розподіл на докази «від людей» (особисті) і «від речей» (речовинні, предметні). Якщо відомості про факти виходять від людини і доводяться до суду людиною - в наявності особистий доказ. Якщо ж відомості про факти «змертвілі» на предметах неживої природи, речах, то це предметний доказ. До особистих доказів можна віднести пояснення учасників процесу та висновки експертів, а до речовинних - письмові й речові докази.

За процесом формування відомостей про факти докази поділяють на первинні і похідні. Первинні докази (першоджерела) формуються внаслідок безпосереднього впливу вишукуваного факту на носій інформації. Похідними (копіями) називаються докази, зміст яких відтворює відомості, отримані з інших джерел.

Первинний доказ, безперечно, має більшу достовірність, аніж похідний. Розвиток копіювальної техніки робить похідні докази доступнішими, тому можливість відмінностей останніх має враховуватися в процесі дослідження доказів.

Залежно від можливостей використання доказів як засобів обґрунтування кінцевого висновку докази поділяють на достатні, недостатні, достовірні, недостовірні тощо. В доказовому праві Великобританії і США судові докази поділяються на усні і письмові, прямі і непрямі, безпосередні і опосередковані, первинні і вторинні, доброякісні і недоброякісні, справжні і несправжні, кращі докази тощо. В американському праві є поняття «доказу захисту»[86]. Ця термінологія вживається в теоретичних працях і на практиці, а наведені різновиди доказів - це результат класифікації їх за функцією, яку докази виконують у судовому пізнавальному процесі. У Німеччині за метою доказування розмежовують повні докази (ті, в правдивості яких суд повністю переконаний) та докази-твердження (необхідні для доказування можливості певного факту, вірогідності)2.

Письмові докази - це предмети, на яких за допомогою знаків втілена інформація (відомості) про факти, які мають значення для вирішення справи. Письмові докази можуть формуватися як до процесу (наприклад, договори, акти приймання-передачі), так і у зв’язку з судовим процесом (наприклад, довідки, розрахунки).

Частіше за інші в господарському процесі використовується один із підвидів письмових доказів - документи простої письмової форми. Так, ЦК України встановлює просту письмову форму для договорів комісії, зберігання (ст.ст. 937, 1012 ), тощо. Однак як письмові докази використовуються і документи (договори), що вимагають нотаріального посвідчення, зокрема, договір купівлі- продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК України).

Слід зазначити, що доказове значення має документ із сукупністю таких ознак:

а) містить відомості, які можуть бути перевірені, та носій яких відомий;

б) зміст документа має відповідати компетенції установ, підпри- ємств, організацій, посадових осіб або громадян, які їх видають;

в) містить певні реквізити: встановлений для цього документа перелік відомостей, підписи, печатка тощо (до поняття реквізитів включаються загальноприйняті або встановлені законом, відомчими інструкціями або положеннями необхідні для документа обов’язкові дані, що стосуються його форми, змісту або матеріальної частини, які надають документу посвідчувальне значення);