Підвідомчість справ господарським судам 9 часть

г) має бути отриманий законним шляхом;

д) відомості про факти, обставини, що фіксуються в ньому, мають значення для цієї господарської справи.

Відсутність у документі хоча б однієї ознаки позбавляє його доказового значення, оскільки викликає сумнів у достовірності даних, що містяться в ньому, або свідчить про його неналежність до господарської справи. Не буде, наприклад, мати значення доказу анонімний документ: він не може бути прийнятий як доказ, хоч би в ньому і містилися важливі для справи відомості.

Якщо відомості про обставини, що мають значення для господарської справи, отримані зі змісту документа, то він належить до письмового доказу. Навпаки, отримання відомостей, виходячи зі специфічних особливостей матеріалу документа, свідчить про ге, що мова йде про речовий доказ.

Речовими доказами є різні предмети й документи, які своїми властивостями, зовнішнім виглядом, змінами, місцем знаходження, належністю або іншими ознаками можуть підтвердити або спростувати існування обставин, що мають значення для правильного вирішення господарської справи.

Дії людей, а також події, встановленням яких займається господарський суд у процесі судового доказування, здійснюються завжди в певній обстановці, ситуації, у взаємозв’язку і взаємодії з іншими об’єктами, речами. Ці дії можуть залишати про себе інформацію (фактичні дані) не тільки у свідомості людей, а й на об’єктах навколишнього оточення шляхом безпосереднього впливу на властивості, зовнішній вигляд, розташування цих об’єктів. Відсутність дії (бездіяльність) також може викликати зміни в стані навколишніх предметів (наприклад, псування речі, доведення до руйнування будівлі тощо).

Речові докази використовуються в господарському процесі досить рідко, і серед цих випадків найчастішим виявляється дослідження документів як речових доказів (підписів сторін на угоді, відповідність відбитка печатки на угоді та печатки підприємства, виправлення в договорі й ін.).

У документі - письмовому доказі інформація передається за допомогою знаків (цифр, букв тощо). В документі, що є речовим доказом, інформація міститься у вигляді матеріальних ознак, що сприймаються наочно. Тобто в першому випадку вони свідчать про факти, що цікавлять суд своїм змістом, а в другому - незвичайними, специфічними моментами (фальсифікація, підчистка тощо).

Речові докази є важливим засобом доказування, але не мають будь-яких переваг порівняно з іншими засобами доказування і не мають заздалегідь встановленої сили. Господарський суд, оцінюючи речовий доказ (сліди, зміни в предметі, його властивостях), зобов’язаний з усіх можливих припущень про вплив на цей предмет зупинитися тільки на одному достовірному висновку. Відомості про факти, носієм яких є речові докази, сприймаються судом безпосередньо.

Пояснення учасників справи й інших осіб, у тому числі посадових осіб підприємств, установ, організацій, державних та інших органів як засіб доказування обов’язково використовується в будь- якій справі, оскільки це первинний доказовий матеріал, на якому засновуються вимоги позивача і заперечення відповідача.

Господарський суд може викликати будь-яких осіб для надання пояснень, проте в разі нез’явлення посадових чи інших осіб за викликом суду до відповідальності може притягатися підприємство, установа, організація, державний або інший орган, а не конкретна фізична особа.

Не можна не помітити деякої умовності в понятті «пояснення сторони» в господарському процесі. Сторонами тут є, як правило, організації (юридичні особи) і тільки в деяких випадках - громадяни- підприємці. Громадянин - суб’єкт підприємницької діяльності як фізична особа дійсно дає пояснення в господарському суді за правилами дачі пояснень громадянами в суді загальної юрисдикції. Коли ж уживається поняття «пояснення сторони-організації», завжди мають на увазі пояснення, яке надають уповноважені згідно з законодавством та установчими документами посадові особи, представники організацій (ст. 28 ГПК України). Організація як сторона завжди має певну, передбачену законодавством України правову форму і як така не може давати пояснень у суді.

Показання складаються з вільної розповіді господарському суду про те, що особі відомо в справі. Потім їй можуть бути задані питання. Пояснення даються усно, але в необхідних випадках на вимогу судді пояснення осіб мають бути викладені письмово.

При перевірці достовірності доказів необхідно враховувати зацікавленість сторін і третіх осіб у результатах справи, оскільки їх пояснення є одним із видів особистих доказів.

Висновок експерта - особливий вид доказів, оскільки для здійснення експертизи запрошується незалежний спеціаліст - особа, яка володіє спеціальними знаннями в тій чи іншій галузі. Особливу вагу має експертний висновок у випадках господарських спорів про використання нових технологій, інтелектуальної власності тощо.

Залежно від характеру застосованих спеціальних знань найпоширенішими є такі види судових експертиз, як економічна, бухгалтерська, науково-технічна, екологічна, агрономічна, будівельна та ін. Якщо письмовий доказ виконаний у вигляді листа, читання якого викликає труднощі для суду (шифром, стенографією тощо), суд також може вдаватися до допомоги особи, що володіє спеціальними знаннями, тобто експерта.

Стаття 1 Закону України «Про судову експертизу» вказує, що «судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду».

Нині згідно з чинним законодавством для набуття доказової сили експертний висновок має відповідати таким умовам:

39 призначення експертизи здійснюється за ухвалою господарського суду, оформленою належним чином;

40 експерт попереджений про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків (ст.ст. 178, 179 КК України).

Однак у деяких випадках необхідність проведення експертного дослідження виявляється ще до початку провадження по справі. Наприклад, ст. 10 Закону України «Про аудиторську діяльність» передбачає обов’язкове проведення аудиту, за результатами якого складається аудиторський висновок. Проте такий висновок не може використовуватися в господарському суді як висновок судової експертизи. Тобто складення висновку спеціаліста до порушення справи господарським судом, навіть якщо він наданий фахівцем із тієї чи іншої галузі, не буде мати доказової сили експертизи внаслідок відсутності допустимості цього доказу через недотримання порядку його отримання. Щоправда, цей документ може бути залучено до господарської справи як письмовий доказ.

Залежно від якості проведеної експертизи та її повноти господарський суд може призначити додаткову, повторну чи комплексну експертизу.

Додаткову експертизу може бути призначено в разі недостатньої ясності або неповноти висновку експерта і доручається тому самому експерту (експертам).

Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з його недостатньою обґрунтованістю або з тим, що він суперечить іншим матеріалам господарської справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. В ухвалі про призначення повторної експертизи зазначаються обставини, які викликають сумніви у правильності попереднього висновку експерта, тому проведення зазначеної експертизи може бути доручено тільки іншому експертові.

Комплексна експертиза необхідна, якщо без збагачення знань одного експерта знаннями інших фахівців неможливо дати повні та правильні відповіді на запитання господарського суду.

Для вдосконалення механізму проведення експертизи доречно було б установити відповідальність сторони в разі ухилення від участі в експертизі (нез’явлення на експертизу, ненадання експертам необхідних предметів дослідження тощо), якщо за обставинами справи без участі цієї сторони або без надання нею документів експертизу провести неможливо. В таких випадках було б правильним установити право господарського суду визнавати презумпцію наявності або відсутності факту, для встановлення якого призначена експертиза, залежно від поведінки сторони. До речі, вказане правило є загальновизнаним при розгляді господарських спорів третейськими судами.

§4

Характерні риси доказів та їх оцінка

Коло фактичних даних, які можуть переконати господарський суд в існуванні тих або інших обставин, законом не обмежений. Це будь які фактичні дані, які загалом відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності, а в сукупності

41 достатності для вирішення господарського спору.

Передусім докази мають бути такими, що знімають інформаційну невизначеність відносно фактів, що підлягають установленню, тобто володіти належністю до справи[87]. Таким чином, під належністю доказів потрібно розуміти використання у справі тих фактичних даних, які мають значення для цієї справи та можуть бути використані для однієї з таких цілей:

а) встановленая обставин, що входять у предмет доказування;

б) виявлення інших доказів (відомостей про місцезнаходження, зміст, можливі перешкоди до контакту з носієм інформації, спотворення і пропуски змісту, які слід мати на увазі при збиранні відповідних доказів);

в) установлення проміжних фактів, сукупність яких дає змогу встановити обставину, що входить у предмет доказування;

г) «дублюючого» встановлення фактів і обставин, уже встановлених іншими доказами, з метою перевірки і посилення надійності системи доказів;

д) спростування фактів, що обґрунтовують вимоги інших осіб, які беруть участь у справі;

е) перевірки повноти і достовірності зібраних фактичних даних шляхом дослідження умов їх формування, передачі, зберігання.

Для визнання доказу належним достатньо, щоб його можна було використати хоч би для однієї з цих цілей[88]. Однак один і той

самий доказ може належати одразу до кількох із цих цілей, як і до кількох обставин однієї мети. Крім того, в процесі судового розгляду обсяг належних доказів може змінюватися залежно від здійснення сторонами певних дій, наприклад, зміни підстави позову.

Якщо належність судових доказів визначається якістю їхнього змісту, тобто наявністю в доказі достатньої інформації, здатної підтвердити або спростувати факти, що цікавлять господарський суд, то допустимість доказів пов’язана з їхньою процесуальною формою, тобто з характером процесуальних засобів доказування незалежно від того, яку інформацію вони містять.

Загальне правило допустимості доказів у господарському процесі полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватися тільки засоби доказування, передбачені законом: пояснення сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, письмові, речові докази, висновки експертів.

Наприклад, Господарський суд міста Севастополя при прийнятті рішення від 25 березня 2010 р. по справі № 5020-12/051-1 /059-4/042 за позовом ТОВ «Юреко» до Міноборони Російської Федерації про стягнення 117 222 112,41 руб. не прийняв як допустимий доказ, наданий в судовому засіданні, висновок фахівця-економіста і фахівця-будівельника НІЕКЦ при ГУМВС України в АР Крим за №161 від 30 жовтня 2006. Згідно зі ст. 32 ГПК України обставини у справі встановлюються, у тому числі і висновками судових експертів. Тобто процесуальний закон визначає як допустимий доказ висновок судового експерта з питань, що потребують спеціальних знань.

Стаття 34 ГПК України встановлює, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтвердженими певними особами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Наприклад, чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевезення вантажу, встановлений перелік документів-доказів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або нестачу вантажу. Отже, ніякі інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу[89].

Після визначення належності фактичних даних до справи і допустимості засобів доказування господарський суд оцінює їх достовірність. Наприклад, закон чітко закріплює, що спори про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються за місцезнаходженням майна, тому останні має бути достовірно встановлено і підтверджено документально[90].

Рішення з господарського спору має прийматися цілковито відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обставин справи, з достовірністю встановленими господарським судом, інакше це є підставою для скасування або зміни рішення відповідно до норм ГПК України.

Сумніви в достовірності доказу можуть виникнути, наприклад, за наявності дефектів у його оформленні (за відсутністю необхідних реквізитів в офіційних документах, при порушенні порядку їх складання, при невідповідності документа встановленій формі й ін.).

Оцінити достовірність доказів - означає розкрити відповідність отриманих відомостей про факти дійсності. Якщо у суду або осіб, що беруть участь у господарській справі, виникнуть сумніви щодо достовірності досліджуваних доказів, їх необхідно усувати, співставляючи з іншими доказами, перевіряючи правильність, змісту й оформлення документа, призначаючи у необхідних випадках судову експертизу тощо.

Достатність доказів - поняття, що належить до заключного етапу судового доказування. Мета визначення достатності доказів - відповідно до якісних характеристик зробити відбір доказів, на підставі яких можна дійти істинного висновку про наявність або відсутність фактів.

За недостатністю доказів висновок щодо обставин господарської справи стає вірогідним, проте рішення суду не може ґрунтуватися на ймовірних висновках. Неповне, недостатнє з’ясування обставин, що мають значення для господарської справи, тягне за собою скасування рішення у справі.

Оцінка господарським судом доказів здійснюється протягом всього розгляду справи в ході прийняття, збирання, дослідження доказів і винесення правильного рішення.

Відповідно до ст. 43 ГПК України оцінка доказів здійснюється з дотриманням таких принципів:

1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням;

2) докази оцінюються всебічно, безпосередньо, у повному обсязі, об’єктивно і неупереджено;

3) ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь установленої сили (більше того, визнання однією стороною фактичних даних і обставин також не є для господарського суду обов’язковим, про що вже вказувалося).

Для досягнення впевненості господарського суду в істинності доказів має значення також оцінка логічності, послідовність і ясність викладу фактів, відсутність протиріч при співставленні їх з іншими доказами у справі.

Вивчення й оцінка всіх доказів у справі має втілюватися в рішенні у справі, інакше таке рішення може бути скасоване при перегляді справи в апеляційній чи касаційній інстанції і передано на повий розгляд.

Наприклад, Господарський суд Львівської області, розглянувши справу № 25/47 за позовом Дочірнього під приємства «Інтергал-Буд» ТОВ «Фірма «Інтергал» до ВАТ фірма «І'албуд» про стягнення заборгованості в сумі 1 080 240,00 грн, зазначив у рішенні від 19 травня 2010 p., що «суд не приймає до уваги поданий відповідачем висновок експертного дослідження № 1644 від 11 травня 2010 p., оскільки вказаний висновок не спростовує доказів та аргументів, на які посилається позивач в обгрунтування позовних вимог. Як убачається з наданого висновку, при його підготовці експертом не досліджувався об’єкт будівництва, виконавча документація за весь період будівництва, а також документи, що підтверджують виконання робіт на об’єкті третіми особами за прямими договорами, укладеними із позивачем. Крім того, висновок грунтується на доказах, які не були надані суду при розгляді справи в якості доказів, що визнано представниками відповідача в судовому засіданні 19 травня 2010 р. За таких умов, суд вважає вказаний висновок таким, що не може бути підставою для підтвердження або спростування обставин, що стосуються предмета спору».

Таким чином, оцінка доказів складається у визначенні:

1) належності доказів до цієї справи;

2) кола засобів доказування обставин справи (допустимість доказів);

3) достовірності доказів у справі;

4) достатньої сукупності доказів для вирішення справи.

Контрольні запитання:

1. Дайте визначення доказуванню.

2. Дайте визначення та види доказів.

3. Як співвідносяться «предмет доказування» та «межі доказування»?

4. Які факти в господарській справі не потребують доказування?

5. Проведіть класифікацію доказів.

6. Чим документ - письмовий доказ відрізняється від документа - речового доказу?

7. Чим висновок експерта відрізняється від письмового доказу?

8. Які є види судових експертиз? Чим вони відрізняються?

9. Назвіть характерні риси доказів.

10. Надайте порівняльно-правову характеристику змісту допустимості в різних видах судочинства (господарському, цивільному, адміністративному, кримінальному).

11. Дайте характеристику оцінки доказів у господарській справі.

Розділ 8

ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНІ ЗАХОДИ У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ

§ 1

Поняття та система забезпечувальних заходів

Основним завданням господарського судочинства, зважаючи на ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, є захист порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів суб’єктів господарювання. Для реалізації зазначеного завдання існує, в тому числі, й інститут забезпечувальних заходів у господарському процесі, покликаний гарантувати належне ефективне виконання судових рішень, запобігати порушенню прав і заподіянню значних збитків заявникові, а також запобігати втраті доказів, необхідних для вирішення господарського спору по суті.

Під забезпечувальними заходами зазвичай розуміють процесуальні дії, що є терміновими тимчасовими зобов’язальними або заборонними заходами, що застосовуються господарським судом

з метою забезпечення інтересів осіб, що беруть участь у справі та інших осіб, що подали заяву про вжиття таких заходів.

Необхідність у вжитті забезпечувальних заходів виникає тоді, коли є реальна загроза недобросовісної поведінки відповідача, що може порушити права заявника і призвести до втрати необхідних для розгляду справи доказів. Для застосування забезпечувальних заходів недостатньо суб’єктивного побоювання про майбутнє порушення прав або про втрату доказів: слід переконати суд в обґрунтованості подібних побоювань.

Інститут забезпечувальних заходів має істотне значення для діяльності суб’єктів господарювання, оскільки дозволяє гарантувати виконання прийнятого судового рішення, а також захистити майнові інтереси особи, що клопоче про їх вжиття. Разом із тим, незважаючи на позитивні цілі застосування, зазначений легальний механізм у той же час може бути використаний заявником для завдання збитків конкурентам у бізнесі. У зв’язку з цим для уникнення зловживань правом використання забезпечувальних заходів має бути суворо обґрунтованим і чітко врегульованого характеру.

Інститут забезпечувальних заходів відомий у світовій практиці, він існує в арбітражно-процесуальному законодавстві Російської Федерації[91]. Поняття «забезпечувальні заходи» також запропоновано проектом Господарського процесуального кодексу України (автор Д.Н. Притика)Воно поєднує в собі запобіжні заходи і заходи до забезпечення позову, а також інші процесуальні заходи, що приймаються господарським судом. Зміст категорії «забезпечувальні заходи» значно ширший за зміст категорії «заходи до забезпечення позову» і містить:

1) запобіжні заходи, у тому числі заходи до забезпечення доказів (ст. 43-1 ГПК України);

2) заходи до забезпечення позову (ст. 67 ГПК України);

3) заходи до забезпечення позову при виконанні судових актів (ст. 121 ГПК України);

4) заходи до забезпечення заявлених вимог кредиторів у справах про банкрутство (ст. 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Необхідно зазначити, що в чинному господарсько-процесуальному законодавстві України вказані спеціальні забезпечувальні заходи не об’єднані в один інститут «забезпечувальних заходів», а існують окремо. Пов’язано це з тим, що донедавна в господарсько- процесуальному законодавстві України існували винятково інститути заходів до забезпечення позову, заходів до забезпечення доказів, заходів у справах про банкрутство, а інститут запобіжних заходів уведений у чинне господарсько-процесуальне законодавство України досить недавно - в 2003 p., як окремий, не пов’язаний зі вказаними забезпечувальними заходами, інститут.

У цьому розділі ми не будемо детально розглядати забезпечувальні заходи у справах про банкрутство та заходи до забезпечення позову при виконанні судових актів, оскільки вони розглядаються и відповідних розділах цього підручника.

§ 2

Запобіжні заходи

Інститут запобіжних заходів у його сучасному розумінні з'явився у господарському процесі в силу об’єктивних потреб економічного та правового характеру.

Судове рішення по суті спору є примусовим юридичним актом, що виступає в тому числі й законним способом запобігання переміщення активів відповідача. Однак ухвалення судового рішення забирає певний час, протягом якого боржник може реалізувати свої активи. Необхідно було знайти певні процесуальні засоби швидкого блокування дій відповідача або його майна, що забезпечує фактичне виконання рішення суду.

Уже в давні часи вважалося важливим заручатися підтримкою гуду насамперед у тому, що відповідач, як вказував російський правознавець К. Малишев1, «стане на суд і не з’їде з суду». Римське право вимагало, щоб відповідач пред’являв суду поручительство (cautio judicio sisti) у своїй явці і присутності до кінця розгляду. Крім того, з метою забезпечення позову відповідач був зобов’язаний представити суду поручительство благонадійних осіб (cautio judicatum solvi), а від знатних відповідачів була потрібнії клятвена обіцянка (cautio judicatoria). Якщо таких гарантій не було, відповідач підлягав особистому затриманню[92].

Також римське судочинство знало безліч охоронних інструментів, які юрисдикційний орган був вправі застосовувати до вирішення справи по суті. Сюди належали: possessio спірною річчю на час процесу, тому що вона могла бути передана або позивачеві або відповідачеві, що технічно називалося vindicias dicere secundum actorem або secundum reum; тим часом сторона, що одержала річ, повиннії була дати магістрату поручителів - praedes litis et vindiciarum у тому, що якщо річ згодом буде присуджена супротивникові, то як сама річ (lis), так і всі її доходи (vindiciae), будуть видані останньому. Деякі забезпечувальні властивості мала так само процедури litis contestatio - після засвідчення спору, відповідальність від повідача збільшувалася: він відповідав суворіше за загибель або псування спірної речі, з цього моменту зобов’язаний був платити відсотки на суму боргу й ін. Основним способом забезпечення позову за римським правом було поручительство (cautio judicatum solui або cautio juratoria)[93]. Безліч забезпечувальних механізмів містилося в таких формах легісакційного процесу, як legis actio per manus injectionem або manus injertio і legis actio per pignoris capionem або pignoris capio. Особливої уваги і дослідження, з цієї точки зору, також заслуговує декретно-інтердиктне або просто інтердиктне про вадження, як, втім, і ряд інших процесуальних явищ Риму[94].

За часів Руської Правди і до XVIII ст. якщо відповідач не давав поручительства «явці до суду та у нез'їзді з суду» і відбивався від пристава, його арештовували і тримали під вартою під час процесу4.

Новим етапом у становленні забезпечувальних заходів виявилася епоха середньовіччя, у тому числі пов’язані із розвитком комерційних відносин та комерційного судочинства. Зокрема, в праві країн Європи поряд з особистим арештом передбачалися різноманітні форми майнового забезпечення, як-от: вжиття заборони відносно нерухомого майна, арешт рухомості та боргових претензій відповідача до третіх осіб, передача майна відповідача на збереження або для тимчасового керування якій-небудь особі, депозит або наказ про внесок певної суми на збереження в суд5. У торговельних містах Італії разом із розвитком таких інститутів розвивалися особливі форми скороченого судочинства для торговельних справ стосовно стягнень за векселями й іншими безспірними документами, аби забезпечити боргові стягнення арештом.

На XIX ст. практично скрізь перестали застосовуватися заходи, спрямовані проти особи. Для порушення і закінчення процесу та застосування забезпечувальних заходів скасовується необхідність в особистій явці відповідача в суд. Проте особистий характер вжитих судом заходів зберігався довгий час (і сьогодні відомий законодавству окремих країн) відносно іноземців.

У Російському Торговельному статуті, що діяв до 1917 p., була передбачена заборона відповідачам відлучатися з міста, якщо вони не забезпечать позову заставою або порукою (ст.ст. 1553-1554). Комерційне судочинство вимагало, у більшості випадків, фізичне перебуванням відповідача та позивача в межах територіальної юрисдикції комерційного суду, що підтверджувалося відповідною підпискою про невиїзд. Суд давав дозвіл покинути місто «без найменшого затримання», якщо позивач представляв повіреного, а відповідач забезпечував позов заставою або порукою[95]. Г. Ф. Шершеневич називав таку можливість «полегшенням, але не звільненням цієї залежності»[96].

З XVIII ст. розвиваються правила про забезпечення позовів накладенням заборони на нерухоме майно, а в Банкрутному статуті 1800 р. було передбачене правило про арешт рухомості і боргів.

Проте, якщо європейське процесуальне право вже в середньовіччі мало норми про запобіжні заходи, то дореволюційний цивільний і торговельний процес Російської Імперії таких не знав. К. Малишев у зв’язку з цим писав, що «питання про можливість забезпечення до пред’явлення позову, здається, зовсім не виникало при складанні Статуту: він допускає забезпечення позовів або на самому початку справи, або під час подальшого провадження (ст.ст. 529, 590), залишаючи осторонь питання про охорону прав до процесу про стягнення»[97].

Міжнародна судова практика доповнила правову прогалину, що існувала в окремо взятих країнах. Як приклад міжнародно- правової регламентації запобіжних заходів можна навести норми Брюссельської конвенції від 23 вересня 1910 р. «Про уніфікацію деяких правил щодо надання допомоги і рятування на морі». Ці норми встановлювали права кредиторів відносно власників морських судів, які зазнали рятування. Рятувальник-кредитор міг заарештувати врятоване судно в одній країні, а позов про відшкодування витрат на рятування пред’являв в іншій країні[98].

У XX ст. відбувається юридично оформлена трансформація за побіжних заходів зі внутрішнього процесуального права в міжнародний комерційний процес. Зокрема, Брюссельська конвенція з питань юрисдикції та примусового виконання судових рішень стосовно цивільних і комерційних спорів від 27 вересня 1968 p., що є одним із фундаментальних актів міжнародного цивільного (комерційного) процесу в Європі, передбачила в ст. 24, що до судів договірних держав може бути заявлено клопотання з метою вжиття запобіжних заходів. Тепер норми Конвенції лягли в основу Регламенту ЄС про юрисдикцію і визнання та приведення виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. 16 вересня 1988 р. державами ЄС і членами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) у Лугано була підписана Конвенція з аналогічною назвою, яка за невеликими винятками повторила Брюссельську конвенцію.

В Україні основним каталізатором запровадження запобіжних заходів виступила невідповідність механізмів захисту прав інтелектуальної власності міжнародно-правовим стандартам. Як наслідок, 11 липня 2001 р. була прийнята нова редакція Закону України «Про авторське право та суміжні права», що ввела в правове поле України механізм вжиття так званих «тимчасових заходів», відповідно до якого за заявою правоволодільця суд може ухвалити рішення щодо накладення арешту на твори (в т.ч. комп’ютерні програми) й устаткування, що використовувалося для їх відтворення, арешту на документи та огляду приміщень, які, можливо, використовуються при порушенні прав автора-заявника.

Наприклад, якщо певне підприємство використовує чужі твори без належного дозволу, то за відсутності можливості заарештувати контрафактну продукцію до звернення до суду правоволоділець може втратити можливість довести в суді факт недобросовісної конкуренції та обсяг завданої шкоди. Адже після отримання ухвали про порушення позовного провадження правопорушник може приховати результати своєї неправомірної поведінки.

Подібні «тимчасові заходи» передбачені міжнародним стандартом - Угодою з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності від 15 квітня 1994 p. - TRIPS (Trade-related Aspects of Intellectual Property Rights), як складової правил СОТ.

Однак цей механізм лише у 2003 р. було інкорпоровано в процесуальні кодекси. Зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань інтелектуальної власності» від 22 травня 2003 р. було змінено ГПК України з метою запобігання правопорушенням у сфері права інтелектуальної власності та забезпечення схоронності доказів.