Організаційний розвиток УСС від початку воєнних дій

З початком Першої світової війни прогресивна галицька громадськість заявила про підтримку Австро-Угорщини та Німеччини та вжила ряд заходів для виконання цієї обіцянки. З метою вироблення політики в нових умовах було створено Головну українську раду (далі – ГУР), при якій 6 серпня 1914 р. засновано Головну бойову управу (далі – ГБУ), де об’єдналися головні керівні органи стрілецьких, сокільських, січових та пластових організацій, що займалися військовою підготовкою української галицької молоді. 15 серпня 1914 р. було досягнуто принципової згоди на формування легіону УСС.

Зі зростанням міжнародного політичного напруження та загостренням протиріч між європейськими державами в лавах українського галицького молодіжного руху посилилася тенденція до об’єднавчих процесів у середовищі стрілецьких та інших військових товариств галицьких українців, а також до проведення спільних військових навчань та маневрів.

Якщо довоєнне стрілецтво являло собою громадську за характером провійськову інституцію, то легіон УСС створювався як складник австро-угорської армії, а корпус Січових стрільців виступив як зовсім інша організаційна сила, яка підпорядковувалась українським державним структурам. Кожна з цих формацій пройшла свою особливу ідейну еволюцію, наголошує О. Думін [Думін, с. 93]. П. Палипа зазначає й про еволюцію свідомості саме західноукраїнського селянства під впливом «січей», прикладом чого стали численні заяви селян-січовиків про масовий вступ до легіону УСС, а також заяви батьків неповнолітніх юнаків про дозвіл на допуск своїх дітей до цього війська [Палипа].

Проти довільного використання назв стрілецьких формацій, що викликало плутанину в науковій літературі, виступали її мемуаристи-дослідники із середовища воєнної еміграції. У спеціальних працях Д. Герчанівського та М. Кураха з’ясовано кардинальну відмінність між «суто стрілецькими формаціями» (УСС-Січові стрільці) та іншими діючими на Наддніпрянщині підрозділами, у назвах яких було слово «стрілецький»: Студентський курінь ім. Українських січових стрільців у Києві; Запорізька січ; 6-а Січова стрілецька дивізія тощо. Автори стверджують потребу розмежовувати галицьких УСС від київських Січових стрільців [Герчанівський, Курах].

Австрійсько-польська адміністрація, спостерігаючи за активністю українців щодо їхньої організації військових формувань, занепокоїлася. Вона чинила всілякі перешкоди мобілізаційним заходам, забороняла добровольцям збиратися по повітам, іноді ув’язнювала їх та відправляла в концентраційні табори. Однак, незважаючи на активну протидію антиукраїнських сил, стрілецькі лави продовжували поповнюватися новими борцями.

Поряд з ентузіазмом, який охопив українців Галичини на початку Першої світової війни, почали проявлятися внутрішні труднощі, які особливо виникали через брак коштів, зазначає у своїй статті київський історик Є. Папенко [Папенко, с. 102]. Так, серед організаторів був намір одягнути легіон в окремий стрілецький однострій, однак фінансові проблеми не могли дозволити це. Враховуючи фінансові труднощі новоутвореного легіону УСС, «Невгасаючий фонд», створений українським жіноцтвом, надав йому 9 тис. крон, що надходили як пожертви з усього краю. Ускладнювала становище ще й нестача військових інструкторів (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади надіслати для УСС 100 старшин-українців, прибуло тільки 20), а також зброї та спорядження, що не давало можливості високоякісному військовому навчанню добровольців.

У розвідках Л. Думіна, О. Каліщука, М. Лазаровича акцентується увага на тому, що 2 вересня непередбачені дії австрійської влади призвели черговий раз до відкладання присяги усусами […]. Це був наказ, згідно з яким дозволялося сформувати тільки один полк кількістю 5 тис. осіб. До того ж, оснащення підрозділу вирішувалось повільно, правові відносини УСС з австрійськими військовими частинами не були врегульовані, а командування під впливом польських політиків чинило перешкоди створенню легіону.

Один із сучасних дослідників стрілецького руху М. Лазарович в своєму монографічному дослідженні «Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба» зазначає, що лише після протестів коменданта легіону М. Галущинського австрійська влада погодилась збільшити чисельність УСС до 2,5 тис. осіб [с. 87-88]. Якщо б кількість Українських Січових Стрільців становила хоча б 10 тис., то, очевидно, результати цих змагань були б іншими, зазначає він.

Історик О. Думін висував п’ять версій причин, що на його думку, призвели до обмеження чисельності легіону УСС. Найбільш важливі з них дві. Перша причина полягає в тому, що Австро-Угорщина прагнула за рахунок Східної Галичини досягти порозуміння з Росією і численна стрілецька формація була б перешкодою для цього. За другою, австрійська влада не бажала допустити збільшення кількості легіону, бо це б неминуче призвело до активізації українського національного руху. Припускаємо, що взаємодія цих двох причин призвела до кінцевого наслідку; інші версії О. Думіна, такі як опір усусів складанню присяги на вірність Австрії, відмова йти походом на Почаїв проти російської армії та звинувачення українців Галичини в москвофільстві, могли стати хіба що приводом до обмеження сфери діяльності легіонерів. Поряд з цим не слід забувати й про те, що австрійський уряд із самого початку виникнення стрілецького руху підозрював УСС у тому, що вони стали до боротьби «тільки за українську справу», а також про вплив поляків, які не були зацікавлені, щоб українці виставили свій чисельний легіон [Думін, с. 98-99].

Тим не менше, з початком воєнних дій австро-угорське керівництво під загрозою просування на захід російських військ вирішило ще наприкінці серпня кинути у бій погано озброєних і не вишколених бійців легіону. Нарис М.Р. Литвина та К.Є. Науменка, у зв’язку з цим, описує процес протистояння влади та його бійців, які не бажали стати «гарматним м’ясом» на полі бою [с. 10]. Ці дослідники стисло, але логічно та спираючись на принципи історизму подають поетапну картину воєнно-організаційного становлення і розвитку УСС після 3 вересня, коли у Стриї все ж відбулося прийняття присяги після залагодження конфлікту з австрійською адміністрацією.

Як вже зазначалося вище [Розділ 1/1], праця є класичною для пострадянської історіографії. Автори детально, проте досить ґрунтовно подають довідку про призначення 7 вересня командирів та затвердження організаційної структури легіону, перелічуючи відповідні прізвища та короткі біографічні дані. Основна увага, тим не менше, приділена військовим діям, а питання реорганізації та ліквідації куренів у листопаді 1914 р., січні, травні 1915 р. тощо висвітлюються лише побіжно і стисло. З іншого боку, і бої і організаційні зміни подаються нерозривно та у хронологічному порядку на тлі подій світової та громадянської війн, що своїми масштабами диктували порядок денний для історії стрілецького руху. Це робить працю М.Р. Литвина та К.Є. Науменка досить комплексною, хоча автори при цьому не звертались до гуманітарної складової останнього.

На відміну від цих двох, вищезгаданий дослідник Є. Папенко уважніше окреслює документаційну базу легалізації («Цісарський патент 1851 р.»), порядок підпорядкування Мінобороні імперії та соціальний склад УСС [с. 105]. Цей автор як і інші відмічає яскраво виражену загальнонаціональну спрямованість руху. Так, стрільці вступали до лав добровільно, представляли всі регіони Західної України і навіть подекуди Наддніпрянщини, майже всі були українцями і переважно інтелігентами та селянами. Вони «…підібрали до австрійських військових відповідники з української козацької історії» [с. 105], а після австрійської присяги свідомо склали ще одну – на вірність Україні, яку прийняв священик Р. Нижанківський. Це, на думку Є. Папенка, стало «…моральним імперативом для українського війська новітньої доби» [с. 106].

Твердження про Легіон як «елітарне формування» розвиває І. Монолатій: «У кожній сотні було майже 70 % громадсько-політичних діячів, адвокатів, педагогів, письменників, журналістів, митців, студентів» [Монолатій, с. 5]. Цей дослідник видав науково-популярний нарис, спираючись на значний обсяг джерел ілюстративного характеру: по-перше, фотографії воєнної доби деяких січовиків, бойового спорядження, листівок, патріотичних значків, знаків розрізнення рангів; по-друге – сучасних ілюстрацій-реконструкцій вигляду учасників стрілецького руху.

Автор чітко описує механізм утворення ГУР та ГБУ, які і проголосили 7 серпня 1914 р. про об’єднання стрілецьких організацій в структуру УСС. Він фактично перегукується у манері подачі матеріалу з працею М.Р. Литвина та К.Є. Науменка, проте здійснює це більш розлого, конкретно та виразно. Виразність полягає не лише у простому виділенні курсивом важливих слів та вдалим супроводженням тексту тими же ілюстраціями. Суха фактологічність праць попередників була поєднана, як вказувалося раніше [Розділ 1/1], з дещо патріотичним пафосом та емоційністю. Розвідка І. Монолатія, видана 2008 р., є інформативною і, разом з тим, стриманою в оцінках, щедро збагаченою цитатами і написаною жвавою сучасною мовою. Зокрема, багато уваги приділено фронтовим акціям усусів з детальним описом усіх бойових дій, проте автор не забуває торкатися й відомостей про організаційні зміни всередині легіону. Згадано створення його курінної структури, кінної частини, Вишколу, технічної сотні; окремо розглянуто процес передислокацій бійців по території України після Берестейського миру у відповідності до наказів австрійського командування. Оскільки воно і далі бажало використовувати стрільців у своїх цілях, а ті, у свою чергу, остаточно вирішили для себе зосередитися на боротьбі за Українську державу, І. Монолатій констатує, що восени 1918 р. «…через короткий час … командування … вирішило позбутися УСС» [с. 78].

Підсумовуючи відзначимо, що сучасні вітчизняні історики січового стрілецтва у низці публікацій зосереджують увагу на тому, що розвиток громадівського руху в Західній Україні та поширення народовських ідей серед населення регіону прискорили процес створення культурно-освітніх організацій, що поступово формували новий, національний світогляд прошарків українського населення, залучали до своєї роботи молодь. Через мережу молодіжних організацій вона поступово перейшла до набуття практичних вмінь у царині фізичного загартування та виховання, до 1912 р. остаточно сформувавши основний вид своєї діяльності як військовопідготовчий. У результаті такої роботи у 1913 – 1914 рр. пластові гуртки було створено майже у всіх середніх школах Галичини, причому не лише в українських, а й у деяких польських.

Таким чином, зазначають історики, український стрілецьких рух напередодні світової війни заявив про збройну боротьбу за самостійну Українську державу як про свою безпосередню мету, поширив військове навчання молоді не лише у стрілецьких, але й у пластових, січових і сокільських товариствах. Вітчизняна історіографія чітко відслідковує як з початком війни ці товариства у взаємодії з австрійською владою сформували Легіон УСС та які зміни організаційного плану відбувалися на його базі безпосередньо під час воєнних дій.

РОЗДІЛ 3