Законспектувати одну із нижче наведених статей. Бібіков С. М. Теріоморфні зображення в орнаментиці Трипілля (трипільський «звіриний стиль») // Археологія

Бібіков С. М. Теріоморфні зображення в орнаментиці Трипілля (трипільський «звіриний стиль») // Археологія. – 1989. - №2, С. 6-11.

Братченко С. Н. Лук і стріли доби енеоліту-бронзи Півдня Східної Європи // Археологія. – 1989. – №4. – С.70-82.

Бурдо Н. Б. Кременева індустрія пам’яток трипільської культури на середньому Дністрі (за матеріалами колекцій Наукових фондів з розвідок Середньодністровської експедиції 1964-1970 рр.) // Археологія. – 2008. - №4, С. 3-9.

Бурдо Н. Б. Антропоморфна пластина з трипільського поселення Майданецьке // Археологія. – 2011. - №2, С. 3.

Гірник І. П., Відейко М. Ю. Антропоморфна пластика з пізньотрипільського поселення біля села Чичеркозівка Черкаської області // Археологія. – 1989. - №1, С. 83-90.

Гусєв С. О. Трипільські поселення поблизу Немирова // Археологія. – 1995. - №3, С. 73-81.

Гусєв С. О. Моделі жител трипільської культури // Археологія. – 1996. - №1, С. 15-30.

Гусєв С. О. Середньотрипільське поселення Сосни н р. Згар // Археологія. – 2001. - №3, С. 125-134.

Д’яченко О. В. Проблем історичних інтерпретацій трипільської культури // Археологія. – 2007. - №2, С. 83-92.

Д’яченко О. В. Динаміка змін чисельності населення володимирівсько-томашівської лінії розвитку західнотрипільської культури // Археологія. – 2008. – №4. – С. 9-17.

Д’яченко О. В., Черновол Д. К. Склад сім’ї населення західнотрипільської культури // Археологія. – 2009. – №3. – С. 3-13.

Жураковський Б. С. Про технологію виготовлення Трипільської кераміки // Археологія. – 1994. - №1, С. 88-92.

Колесников А. Г. Новые поселение среднего Триполья в Поднестровье // Археология. - 1985, №49, С. 49-53.

Корвін-Піотровський О. Г., Гусєв С. О. Багатошарове трипільське поселення Березова, урочище Берег // Археологія. – 2000. - №4, С. 35-40.

Круц В. О., Рижов С. М. Верхньодніпровська локальна група пам’яток трипільської культури та нові дні про зв’язки трипільців з населенням полгарської і лендельської культур // Археологія. – 1997. - №2, С. 23-32.

Косько О. Лянгер Ю. Дігтярство в трипільській культурі // Археологія. – 2000. - №4, С. 135-139.

Овчинников Е. В. Модель печі з трипільського поселення Березівка // Археологія. – 1994. - №3, С. 149.

Радієвська Т. М. Поселення доби міді-раннього заліза поблизу сел. Плисків та Чернявка Вінницької області // Археологія. – 1989. - №4, С. 82-91.

Палагута І. В. Нові дані про східні зв’язки Трипільської культури // Археологія. – 1994. - №1, С. 134-137.

Позіховський О. Л. Бурштинові амулети з Осторожчини // Археологія. – 2010. - №1, С. 66-68.

Позіховський О. Л., Самалюк В. О. Енеолітичний кремаційний могильник в околицях Острога на Західній Волині // Археологія. – 2008. - №1, С. 28-41.

Шумова В. О. Трипільське поселення Василівка на Середньому Дністрі // Археологія. – 1994. - №1, С. 79-88.

Контроль знань з теми

9. Співбесіда

10. Підсумкова контрольна

11. Конспект статті

12. Виступ з рефератом

Тема 4.

„Доба залiза на Українi”

Методичні вказівки щодо роботи над темою.Студенти повинні засвоїти особливості розвитку історії України в добу раннього заліза. Сформувати у студентів навички самостійної роботи з монографіями та статтями на археологічну тематику: конспектування текстів, рецензування та стислий переказ основних висновків авторів. Навчитися писати реферати та рецензувати відповіді своїх одногрупників.

Робота над темою передбачає засвоєння лекційного матеріалу, участь у обговоренні питань під час семінарських занять, написання реферату, самостійну роботу над окремими питаннями теми, модульний контроль у формі тестування.

Лекція 1

Тема: „Ранній залізний вік”

План

1. Загальна характеристика раннього залізного віку.

2. Кіммерійці.

3. Висоцька культура.

4. Основні етапи скіфської історії.

Основна література

Археологія України // За ред. Л.Л. Залізняка. – К., 2005. – С.224-255.

Археология Украины. – К., 1988. – Т.2.

Винокур І.С., Телєгін Д.Я. Археологія України. - Тернопіль, 2002. – С.137-183.

Давня історія України / За ред. П.П.Толочко. – К., 1994. – Кн.1. -С.89-156.

Бондрівський М. Могильник в Петрикові в контексті поховального обряду Висоцької культури. – Львів,2002.

Иванчик А.И. Киммерийцы. – М.,1996.

Козак Д. Н. Житлово-господарський комплекс рибалок доби раннього залізного віку на Волині // Археологія. – 2009. - №2, С. 94-98

Крушельницька Л.І. Чорноліська культура Середнього Придністров’я (за матеріалами непоротівської групи пам’яток). - Львів,1998.

Недопако Д. Б. Залізні наконечники стріл (технологічний аспект) // Археологія. – 2008. – №4. – С. 70-76.

Смирнова Г. І., Войнаровський В. М. Мошонецький скарб бронзи кіммерійського типу з Середнього Подністров’я // Археологія. – 1994. – №1. – С.137-141.

Тереножкин А.И. Предскифский период на Днестровском Правобережье. – К.,1961.

Тереножкин А.И. Киммерийцы. – К.,1976.

Стислий зміст лекції

Загальна характеристика раннього залізного віку. На початку І тисячоліття до н.е. стародавнє населення на території сучасної України почало застосовувати у своєму побуті новий метал — залізо. Це мало вирішальне значення для подальшого розвитку суспільства. Залізо сприяло появі знарядь такої міцності й гостроти, яких не можна було виготовити з каменю, міді чи бронзи. Окремі давні народи знали залізо ще в ІУ-Ш тисячоліттях до н,е. У Єгипті і Месопотамії використовували метеоритне, чисте залізо, яке йшло на виготовлення ювелірних прикрас. Античні греки вважали винахідниками заліза стародавній народ халібів, мешканців Південно-Східного При­чорномор'я. Відносно ранню обробку рудного заліза у Закавказзі та на сході Малої АзІЇ зафіксовано й археологічними дослідженнями.

Заміна бронзи залізом на території України почалася приблизно в XI-IX ст. до н.е. В кургані білозерського періоду зрубної культури поблизу Каховки знайдено залізні кинджальчики. Поширення заліза у племен і на­родів Південно-Східної Європи припадає на IX — середину VII ст. до н.е. Раннім залізним віком на території України археологи вважають час від VIII ст. до н.е. до IV ст. н.е. Стародавня технологія одержання заліза з болотної залізної руди сиро­дутним способом була досить складною і малопродуктивною. Руду промивали, подрібнювали і випалювали (просушували) на відкритих вогнищах (так званий агломераційний процес). Потім її разом з деревним вугіллям завантажували у горно, на дні якого було розкладено багаття. Давній каркас металургійного горна виготовляли з дерева й каменю і обмазували глиною. Шари руди і де­ревного вугілля чергувалися. У верхній частині горна залишали невеликий отвір для виходу відпрацьованих газів, у нижній — робили сопла, які з'єдну­валися з шкіряними міхами. За допомогою цих міхів у горно нагніталося непі-дігріте ("сире") повітря. Температура в горні досягала 1200°С, хоча при інтен­сивному згорянні деревного вугілля оксиди заліза відновлюються оксидами вуглецю вже при температурі 900°С. Технологія сиродутного процесу полягала практично в тому, що залізо концентрувалося в нижній частині горна у в'язкому тістоподібному стані. За такого технологічного процесу приблизно 50 % заліза залишалося в шлаках.Після закінчення технологічного циклу давні майстри розбирали каркас горна і виймали залізну, з пористою поверхнею, болванку — крицю. Після відповідної обробки на ковадлі одержували досить високої якості залізо, з якого виготовляли знаряддя праці, побутові речі та предмети озброєння. Землеробство, як галузь господарства, характерне для більшості стародав­нього населення території України, розвивалося в тісному зв'язку з подаль­шим удосконаленням залізоробного ремесла. Не випадково, що історія ряду важливих знарядь праці починається у ранньому залізному віці (заступ, сокира, пилка, напилок тощо). За свідченням Арістотеля (IV ст. до н.е.), давні греки вже знали спеціальні технічні терміни: "сідерос"—залізо і "халіпс" — сталь. Зі сталі виготовляли клинки мечів, кинджалів, ножів та ін.

У залізному віці з самого початку були створені нові технічні можливос­ті для спеціалізації ремесел. Це зумовило другий великий поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства. У зв'язку з цим виникає вироб­ництво безпосередньо для обміну, тобто товарне виробництво, аразом з ним і торгівля, що з часом вийшла за межі окремого племені.

Розвиток землеробства, ремесла і торгівлі сприяв поглибленню майно­вого розшарування, використанню прані рабів у населення І тисячоліття до н.е., що проживало на території Південно-Східної Європи. Це простежується, зокрема, у племен скіфів і сарматів, в античних державах Північного Причорно­мор'я, а також частково у давніх східних слов'ян межі першої половини І ти­сячоліття н.е. (зарубинецька, птлеворська і черняхівська культури).

Кіммерійці. Найдавнішим населенням у Північному Причорномор'ї, про яке відомо

з писемних джерел (ассирійські клинописи, давньогрецькі міфи, поеми Гомера), були кіммерійці. За даними Гєродота (V ст. до н.е.), вся земля, яку на той час займали скіфи, раніше належала кіммерійцям. Геродот називає також пов'язані з ними топоніми і гідроніми: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон (Г ст. до н.е. — І ст. и.е.), обстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор'ї, пише про Бос­пор Кіммерійський {Керченська протока), про м. Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммерій у Гірському Криму.

Проблематичність реальної Історії кіммерійців пов'язана з тим, що протягом багатьох років археологами не були виявлені специфічні риси до скіфської культури в Степу. Остаточно не з'ясована етнічна приналеж­ність кіммерійців — лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше вони належали до іранської групи. науці існувала думка про те, що ранні скіфи і пізні кіммерійці певний час проживали разом у Північному Причорномор'ї (Б. М. Граков, О. О. Ієссен, М. І. Артамонов, О. М. Лєсков та ін.). На основі широких археологічних досліджень 60-70-х рр. XX ст., узагальнених О. І. Тереножкіним, стало зро­зумілим, що у формуванні кіммерійської культури брали участь племена зрубної і білозерської культур доби бронзи. Вчені вважають, що кіммерій­цям належать пам'ятки чорногорівського типу (виділений О. І. Теренож­кіним у 1976 р.) та новочеркаського (виділений О. О. Ієссеном у 1954 р,). Над вивченням кіммерійських старожитнєстей в останні десятиліття пра­цювали археологи України (Б. А. Шрамко, С, В. Махортих, С. А. Скорий) та Росії (А. Ю. Алєксєєв, Н. К. Качалова, С. Р. Тохтасьєв).

Кіммерійці раніше від інших народів Південно-Східної і Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з передовими країнами Схід­ного Середземномор'я; першими у досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі. Сусідні племена і народи переймали у кіммерійців зразки зброї (залізні кинджали і мечі з бронзовими рукоят­ками), спорядження верхового коня. Кіммерійці відіграли важливу роль у поширенні заліза не лише у Східній, а й частково в Центральній Європі. Так, на території Угорщини і Словаччини у значній кількості виявлено ха­рактерні для кіммерійців речі (предмети озброєння і кінські вуздечкові набори). На території Болгарії (поблизу сіл Білоградець і Єнджа) дослідже­но кургани кіммерійських вождів.

Серед пам'яток кіммерійців, відомих археологам, переважають поховання. Ь супровідного інвентаря найчастіше знаходять зброю і реппки кінської збруї. Досліджено впускне поховання в кургані недалеко від с. Зольне поблизу м. Сімферополя, відкрите А. О. Щецинським. Могила являла собою глибоку (2,6 м) прямокутну яму, вздовж стіп були вбиті у землю стовпчики, перекривав її дерев 'яний настил. Кістяк чоловіка лежав у витягнутому положенні головою на південний захід. При похованому виявлено короткий залізний меч з бруско-подібною головкою, точильний брусок, а на перекритті могили лежали брон­зові, залізні й кістяні наконечники стріл, бронзові вудила з двокільчастими кінцями та І рипетельчастими псаліями, багатий набір кістяних блях з різьбле­ним орнаментом і червоною інкрустацією з вуздечки. У кургані поблизу хутора Чорногорівка Донецької області було вияв­лено три впускні могили. У першій лежав дитячий кістяк, орієнтований головою на захід. У другій головою на північний схід лежав жіночий кістяк, який супроводжувався керамічним глечиком з ручкою, а також бронзовим шилом та бронзовою голкою. У третій відкрито кістяк чоловіка. На лобі у нього лежав віночок з тонких бронзових пластинок, на грудях — бронзові вудила зі стременоподІбними кінцями і бронзові псалії з трьома отворами у потовщеннях. Тут же виявлено вуздечкові бляхи та лунницю. Поблизу с. Комишуваха Луганської області під курганом відкрито впускну могилу. Кістяк чоловіка, орієнтований на схід, супроводжували бронзові вудила зі стременоподІбними кінцями, пара псалій з трьома отворами і грибоподібними кінцями, лунниця і ніж з горбкуватою спинкою. У впускному похованні в кургані Мала Цимбалка поблизу с. Велика Білозерка Запорізької області також були бронзові вудила зі стременоподібними кінцями, пара бронзових псалій з трьома отворами у муфтоподібних потовщеннях, кругла бляшка. Тут знайдено довгу золоту проншку, бронзові та кістяні наконечники стріл, чорнолощену керамічну посудину з вузькою шийкою, оздобленою зубчастим орнаментом з білою пастою та інкрустацією. Поховання кіммерійців відкриті також у курганах поблизу с. Петрове-Свистунове біля порогів Дніпра, поблизу м. Дніпрорудного Запорізької області, біля сіл Суклеїта Паркани в Молдові. У всіх випадках кіммерійські поховання впускні. Спостерігається поступова заміна скорченого положення кістяків витягнутим.

Зброя представлена бронзовими І залізними наконечниками стріл з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною головкою, залізним мечем з брускоподібною головкою, схожим на скіфські акинаки. Бронзові вудила виготовляли з двокі льчастими кінцями, трипетельчастими псаліями та круглими бляхами від вуздечки.

Керамічні вироби представлені горщиками тюльпаноподібної форми, кількома видами келихів і великих посудин, орнаментованих різьбленими трикутниками, пофарбованими білою пастою. Ця кераміка за походженням пов'язана з білозерським періодом зрубної культури, але має також еле­менти лісостепової чорноліської культури.

Чорноліська культура.Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то чорноліська культура належала їхнім сучасникам — лісостепо­вим землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя. Окрему групу чорноліської культури зафіксовано й на Лівобережжі, в басейні р. Ворскли.

У 1949 р. у верхів'ях Інгульця О. І. Тереножкін виявив Чорноліське городище (Кіровоградська область), за матеріалами якого виділив чорно-ліську культуру і систематизував її старожитності. Чорноліська культура є проміжною ланкою між білогрудівською та культурою скіфського часу у Правобережному Лісостепу. Хронологічно вона поділяється на два етапи: ранній (ХІ-1Х ст. до н.е.) та пізній (IX — перша половина VIII ст. до н.е.). Пізніше в басейні р. Тясмин було відкрито й досліджено кілька городині чорноліської культури. Відомі також численні поселення і поховання. Досліджували пам'ятки чорноліської культури Г.Т. Ковпаненко, О.Ф. Пок-ровська, Е.О. Петровська та ін.

Неукріплені поселення чорноліських племен займали перші надзаплав­ні ї низинні тераси річок; наприклад, поселення Унбек, поблизу с. Велика Андрусівка (Черкаська область), було розташоване в болотистій низині р. Тясмин. Тут виявлено 10 наземних жител, розташованих уздовж русла ріки в один та в два ряди. Аналогічні чорноліські поселення зафіксовано в межах міст Умань та Київ, на Канівщині, а також на Поділлі й Волині.

Житла чорноліських племен — це наземні і напівземлянкові споруди площею 60-100 м². Стіни зводили по дерев'яному каркасу, потім обма­зували глиною. У житлах виявлено глинобитні печі та відкриті вогнища. Про осілий спосіб життя чорноліських племен свідчать відбитки соломи, полови та зерна злакових у глиняній обмазці будинків, кам'яні зернотерки, численний керамічний посуд та інші побутові речі. У житлах та за їх межа/ми знайдено ями господарського призначення. На Суботівському городиоіі (Черкащина) виявлено чимало уламків глиняних ливарних форм — залиїйків бронзоливарного виробництва. Городища чорноліське населення споруджувало переважно на мисах корінних берегів річок. Основою городища було, зазвичай, кругле у плані укріплення діаметром 40-100 м. Вал складався з клітей, зроблених з дере­в'яних колод у вигляді зрубу (Лубенецьке, Голов'ятинське, Калантаївське городища). Будували і додаткові оборонні споруди. З усіх відомих городищ найкраще укріпленим є Чорноліське. Кругле у плані укріплення тут було обнесене трьома лініями додаткових валів і ровів. Уся площа, обмежена давніми фортифікаціями, мала 1,5 км у поперечнику.

Житла на городищах розміщували вздовж внутрішнього боку валу. Цен­тральну частину майданчика, зазвичай, не забудовували. У чорнолісців також були укріплення, взагалі не забудовані житлами. Гадають, що під час воєн їх використовували для захисту населення з навколишніх неукріп­лених селищ.

На Поділлі розкопано і досліджено городища чорноліського типу в се­лах Григорівка (Вінницька обл.) та Рудківці (Хмельницька обл.). Ці укріп­лені поселення мають багато спільного з матеріалами чорноліських пам'я­ток Середнього Подніпров'я. Давні фортифікаціїГригорівського та Рудко-вецького городищ були зведені на крутих, неприступних схилах невеликих річок, приток Дністра. Крім того, вони займали значні ділянки плато, що прилягали до цих схилів. Усі підступи до городищ були надійно захищені спеціально спорудженими валами і ровами, а також вдало використаними природними перешкодами.

Як показали дослідження, населення постійно проживало лише в цен­тральних укріпленнях. Інші частини фортифікацій використовувалися мешканцями навколишніх неукріплених поселень в період воєнної небез­пеки. Фортифікації Григорівського, Рудковецького та інших схожих горо­дищ Середнього Подністров'я побудовані з дерева, землі й каменю. З ка­меню викладено і зовнішні схили валів центральних майданчиків городищ.

Мешканці дністровських городищ виготовляли такий самий кераміч­ний посуд, як і решта лісостепового чорноліського населення; їжу готували в горщиках тюльпаноподібної форми, прикрашених наліпним валиком по тулову. Лощений посуд складали великі корчаги, глибокі черпаки з висо­кою ручкою, кубки, миски з багатим геометричним орнаментом. Серед кераміки трапляються, проте, форми посуду, характерні для зони Дністро-Дунайського межиріччя, заселеної гето-фракійськими племенами. На городищах Середнього Подністров'я, як і на всій території чорно­ліських племен, виявлено давні сільськогосподарські знаряддя: кістяні, ро­гові рала, що використовувалися як робочі частини дерев'яних сох, рогові мотики, кам'яні зернотерки. Знайдено також багато зразків різноманітних за формою глиняних прясел і грузил — рештки прядильного і ткацького виробництва. Знахідок з металу порівняно мало. Серед них виділяються характерні для УШ-УП ст. до н.е. бронзові наконечники для стріл. Виявлено глиняні фігурки, очевидно, культового призначення. Це — скульптурні зображення коня, а також вироби, схожі на лапу ведмедя (Григорівка).

На чорноліських городищах трапляються й невеликі речові скарби. Скарб Залевкинського городища містив бронзову кобанську мисочку та вудила з двокідьчастими кінцями, дротяні та у вигляді пластин пронизки, підвіски, зливок бронзи і скляні намистини. На Суботівському городищі виявлено два скарби. У першому були бронзовий кельт, залізне тесло та два браслети. Другий складався з двох комплектів бронзових прикрас (браслети, бляшки, дротяні сережки, пронизки та дрібний бісер з голубуватої пасти).

Відомі кілька могильників чорноліських племен Правобережної Украї­ни. Поховання з обрядом трупоспалення виявлено поблизу сіл Стретівка, Лука, Луковиця на Київщині. Вони супроводжувалися типовими литими бронзовими браслетами з орнаментом. В одному з могильників у кераміч­ній посудині (урні) знайдено обпалені кістки та бронзові браслети. Одне з поховань на Київщині складалося з шести великих чорноліських урн з об­паленими останками. Поховання з обрядом трутгопокладення виявлено біля с. Печера на Вінниі ччині. Померлі були поховані у скорченому положенні в ямах під неви/-сокими курганними насипами. У могильнику знайдено чорноліську керді-міку, браслети, кільця та бляхи з бронзи. У насипу кургану біля с. Мервии-ці Вінницької області виявлено поховання у складеному з кам'яних вапнякових плит ящику. Могилу було пофабовано. Знайдено лише залізний ніж, посудину, прикрашену рівним валиком, І чорну лощену миску.

Під Носачівським курганом поблизу Сміли у дерев'яній гробниці вияв­лено скелет чоловіка, що лежав головою на захід. При похованому знайдено залізний меч з брускоподібною головкою та наконечник до списа, брон­зові наконечники стріл з довгою втулкою та ромбічною головкою і один трилопатевий. У цьому ж кургані виявлено кістяк коня, поряд з яким лежали речі кінської збруї: бронзові двокільчасті вудила з трипетельчас-тими псаліями, бляхи, серед яких були і вироби ассирійського походження, кістяні бляхи з різьбленим, червоної фарби, орнаментом.

У чорноліських племен переважав обряд трупоспалення з похованням у безкурганних могильниках. Але трапляються, особливо у південних ра­йонах, трупо покладення під курганними насипами, що можна пояснити впливом культури степових племен.

За ранньочорноліського часу зовнішні зв'язки населення лісостепового Правобережжя залишались порівняно незначними. Відчутні зміни сталися в VII ст. до н.е. Цим періодом датується поява на території Правобережжя та в басейні р. Ворскли різних степових, кіммерійських предметів озброєн­ня та кінської збруї, а на Середньому Подніпров'ї — виробів давніх кавка­зьких майстрів. У лісостеповій смузі трапляються і речі західного поход­ження: бронзова італійська фібула VIII ст. до н.е. (с. Гребені на Київщині), "крилата" бронзова пронизка (Михалківський скарб на Західному Поділлі) та окремі лужицькі кельти. Культурним впливом, що йшов з Дністро-Дунайського басейну, вчені пояснюють появу серед чорноліської кераміки Лісостепу корчаг вілланів-ського типу, наявність жолобчастого орнаменту, а також дрібних штампів в орнаментації посуду.

Основні етапи скіфської історії.

Перші кроки цього народу на політичній арені все ще не до кінця ясні. Геродот, що присвятив скіфам значну частину своєї обширної праці, найбільш вірогідною вважав таку версію подій, що передували появі скіфів в Східній Європі. Згідно з його даними, прабатьківщина скіфів знаходилася десь на схід від кіммерійських земель. Під натиском іншого кочового народу - массагетів, скіфи покинули свої рідні місця і рушили на захід. Докладні дані про події пізніших часів незмінно підтверджують, що появі в європейських степах кожної нової хвилі кочівників зі сходу, будь то сармати, гуни, тюрки, печеніги, половці і ін., завжди передує зміна військово-політичній ситуації в глибинних районах Азії і пов'язані з цим пересування значних мас кочового населення. З часом скіфи досягли кіммерійських меж. Як вже згадувалося в попередньому розділі, деякі відгомони наступних подій збереглися в праці Геродота [IV, 11]. Судячи по деяких барвистих деталях – наприклад, розповіді про самогубну битву кіммерійських царів між собою, в основі даної новели Геродота лежить скіфська фольклорна традиція, героїчний епос, що не дійшов до нас, оповідає про подвиги, пов'язані з отриманням скіфами нової батьківщини. Епос, в якому, як і належить по законах жанру, реальні факти витіювато переплелися з вигадкою, що опоетизувала. Проте, очевидно, що військова загроза з боку скіфів привела до розколу кіммерійського суспільства, усередині якого виділилася група прихильників активної протидії прибульцям, основу якої складала кіммерійська знати, і, кажучи сучасною мовою, «партія пораженців», підтримувана рядовими кочівниками або, по Геродоту, «народом». Як би там не було, відсутність єдності серед кіммерійців, поза сумнівом, полегшила захоплення їх земель скіфами. Вони, згідно «Отцеві історії», зайняли країну, вже позбавлену населення. Найбільш ранні згадки скіфів, що датуються 70-ми рр. VII в. до н.е., зафіксовані в клинописних джерелах Ассірії (И.М.Дьяконов, 1956). Згідно даним документів Ассірії, скіфи спочатку проникли на територію розташованого в районі озера Урмія Манейського царства і під буттям на чолі Ішпакая, підтримали останнє в боротьбі з Ассірією.

Розгромивши мидян, загони скіфів могутньою хвилею затопили майже важ Стародавній Схід і зупинилися лише на межах Єгипту [Геродот, I, 103 - 105]. Так почалася їх більш ніж 25 річна гегемонія в Передній Азії, що припала на другу половину VII в. до н.е.

Визначальну роль в цьому зіграло втручання скіфів в боротьбу Ассірії з країнами, що протистояли нею. Збіг історичних обставин висунув північних кочівників на роль третьої і важливої сили в даному регіоні. Проте через деякий час ситуація змінилася.

У 612 р. до н.е. об'єднані сили Мідії і Вавілонського царства опанували Ніневієй, а ще через декілька років державу Ассірії припинило своє існування. Все це корінним чином змінило розстановку сил на політичній арені Передньої Азії, і, разом з тим, зруйнувало основи скіфської гегемонії. Але, не дивлячись на несприятливі для них події, скіфи ще довго залишалися тут вагомим військовим чинником, про що свідчить, наприклад, їх участь у війні між мидийским царем Киаксаром і правителем малоазийского царства Лідія – Аліаттом [Геродот, I, 74], що протікала на початку VI в. до н.е.

Свідоцтва письмових джерел відносно переднеазиатской епопеї скіфів, що продовжувалася понад сто років, знаходять численні археологічні підтвердження. Це, перш за все, бронзові наконечники стріл, вудила, псалии скіфського типу, які практично повсюдно зустрічаються в Малій і Передній Азії, а також в Закавказзі. Особливий інтерес викликає знаменитий клад Саккизський, знайдений в Іранському Курдістане, до складу якого входить інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н.е., зокрема, численні ювелірні вироби переднеазиатского виробництва.

У другій половині VII - першій половині VI вв. до н.е. в Північному Причорномор'ї поступово складається своєрідна історична ситуація, що багато в чому визначила на декілька століть вперед долі населення даного регіону. Головну особливість цієї ситуації складало те, що територія розселення землеробських племен в середньому Поднепровье відділялася від античних міст широкою смугою північнопричорноморських степів, по яких пролягали торгові шляхи, що сполучали ці дві культурні області. Особливе значення мали такі зручні комунікації як Дніпро і Південний Буг. У зв'язку з цим Нижнє Поднепровье ставало центром тяжіння для кочових племен, що прагнули встановити свій контроль над торговим обміном між землеробами Нижнього Поднепровья і грецькими колоністами.

На відміну від письмових даних, археологічні джерела в цьому випадку більш інформативні: з кінця VI в. до н.е. в степовій частині Північного причорномор'я, зокрема на території Нижнього Поднепровья, простежується помітне збільшення числа скіфських похоронних пам'ятників. Це, поза сумнівом, свідчить про зміцнення скіфських позицій в цьому регіоні Східної Європи.

Так поступово складалися основи першого державного утворення Східної Європи – Північнопричорноморською Ськифії, що об'єднала під владою номадов різні за походженням, особливостям господарства і побуту племена і народи, що мешкали на території сучасної України.

Лекція 2

Тема: „Поховально-поминальний обряд скіфів”

План

1. Поховально-поминальний обряд скіфів за письмовим джерелами.

2.Кургани скіфської знаті Степового Правобережжя.

3. Кургани скіфської еліти у у міжріччі Нижнього Дніпра та Дону.

Основна література

Абаев В.И. Скифо-европейские изоглоссы. – М., 1965.

Алексеев А.Ю. Мурзин В.Ю., Ролле Р. Чертомлык (Скифский царский курган IV в. до н.э.). – К., 1991.

Алексеев А.Ю. Скифская хроника (Скифы в VII-IV вв. до н.э.: историко-археологический очерк). – СПб., 1992. .

Алексеев А.Ю. Скифские цари и «царские» курганы V-IV вв. до н.э. // Вестник древней истории. – 1996. – №3.

Бідзіля В.І. Дослідження Гайманової Могили // Археологія. – 1971. – № 1.

Білозір В.П. Кам’яні статуї у контексті скіфської етнографічної проблематики // Археологія. – 1996. – № 4.

Болтрик Ю.В., Фіалко О.Є. Огуз - курган скіфського царя кінця IV ст. до н.е. // Золото степу. Археологія України. – Київ - Шлезвіг, 1991.

Болтрик Ю.В., Фіалко О.Є. Могили скіфських царів другої половини IV ст. до н.е. // Археологія. – 1995. – №2.

Брашинский И.Б. В поисках скифских сокровищ. – Л., 1979.