Г. Лейбніц – тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію

Критикуючи філософську позицію Дж. Локка,Дж Берклі(1685 -1753) стверджував, що не лише "вторинні" й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж. Берклі вирішував найперші

питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est регсірГ -"Бути-значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:

♦ коли цей світ сприймає "я";

♦ коли його сприймає "хтось";

♦ коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей ", що становлять єдино можливу основу появи людських відчуттів.

Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентував англійський філософ Д. Юм (1711- 1776).

Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах:

* у формі чіткого та виразного знання;

• у формі непевного, туманного знання.

Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує,"- підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і тим самим нібито конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним. Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під."бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р. Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б. Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.

Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи; повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання — інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "Під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

Німецький філософ Г.Лейбніц (1646 - 1716) був прихильником Б.Спінози, щиро захоплювався його філософією, проте не поділяв її наріжних положень: на його думку, субстанція в Спінози поставала гармонійною, врівноваженою, тому лишалось незрозумілим, чому в світі відбуваються динамічні зміни. Лейбніц вважав, що рухливість, багатобарвність та мінливість світу мають бути притаманними самій субстанції. Розмірковуючи над проблемами буття і пізнання (а Лейбніц був видатним математиком і фізиком), він розробив власне вчення про субстанцію, що отримало назву монадології - вчення про монади як найперші субстанційні одиниці реальності.