Період Сунської імперії та монгольського іга

Лекція: Культура Азії

Китай

Японія

Індія

Китай

Період Сунської імперії та монгольського іга

Танська династія впала на початку X століття. Після кількох десятиліть міжцарів'я, відомих як епоха П'яти династій, до влади прийшла династія Сун (960— 1279 рр.), що царювала як Північна (до 1127 р.), а після завоювання її столиці Бяньлян кочівниками-чжурчженями — як Південна зі столицею в Ханчжоу. Сунський Китай постійно перебував під загрозою завоювання кочовими й напівкочовими народами й племенами. Зазнавши поразки від найсильніших — чжурчженів, які захопили Північний Китай, Суни ще півтора століття протрималися на Півдні, доки Китай не захопили нові завойовники — монголи.

Та цей тяжкий час в історії країни став часом нового розвою китайської культури, коли не лише збереглись, а й значно примножилися культурні надбання попередніх епох.

Збільшення видобутку й удосконалення обробки металів за рахунок хімічних процесів дали поштовх поширенню ковальської справи; завезення бавовни із Середньої Азії та з островів Індійського океану, створення верстата для її очищення й багатоверетенної прядки дали змогу робити суцільну бавовняну нитку; продовжувало розвиватися виробництво високоякісних шовкових тканин, зокрема декоративних панно. Свій внесок зробила й алхімія, що з давніх часів вивчала властивості металів і мінералів: у процесі її експериментальних пошуків було зроблено багато відкриттів; найзначнішим у цей час стало винайдення пороху.

Розквітло суднобудування й морське судноплавство з широким використанням тільки-но створеного магнітного компаса.

У сунський період удосконалилося виготовлення керамічних і фарфорових виробів: з'явилися сіро-блакитні й зеленуваті, так звані селадонові, та краклє — декоровані сіткою підполивних тріщин. Виробництво тонкого й міцного паперу з молодих паростків бамбука, лубу, шовковичного дерева та поява книгодрукування з дощок за допомогою рухомого шрифту сприяли виникненню численних приватних і державних друкарень, де випускалися книги-ксилографи.

Високий рівень майстерності ремісників ставив їхні вироби в рад творів мистецтва. Китайські різьбярі поводилися з каменем, як із м'яким, піддатливим матеріалом, а дереву надавали вигляду й твердості металу.

Характерною рисою сунського періоду було формування яскраво виражених національних культур як у сусідніх з Китаєм нових державах, так і в самому Китаї. Не випадково над численними запозиченими релігійними доктринами в епоху Сун починає домінувати неоконфуціанство.

Жага до пізнання світу й людини, своєрідно виражена в релігійних пошуках, реалізувалася й у науці. Розвиток знань про природу й фізіологію людини знайшов яскравий вияв у так званій чженьцзю-терапії.

То був час учених-енциклопедистів, зусиллями котрих у X столітті був укладений грандіозний енциклопедичний збірник, до якого ввійшло 1690 праць.

Сунська наука мала гострий інтерес до гуманітарних знань. Сунська поезія передусім була пов'язана з розвитком жанру ци, що прийшов у літературу з народної поезії ще за танських часів.

Зростання міст сприяло поширенню різних видів театральних вистав, зокрема театри маріонеток і тіньовий. Жанр хуацзісі (комічні сценки), що народився з імпровізацій двох акторів, містив у собі елементи політичної сатири й тому мав неабияку популярність.

З перенесенням столиці Китаю до Ханчжоу за династії Південна Сунь розгорнулося будівництво імператорських паркових резиденцій, де домінував головний комплекс, а інші будівлі — павільйони, альтанки, галереї, мости — вільно розташовувались у парку.

Накопиченню у мистецтві високохудожніх традицій сприяв і бурхливий розвиток сунського живопису. Його стимулювали відновлення в Бяньляні та функціонування департаменту живопису (960—1111 рр.), а потім і створення Академії живопису (Ханьлінь тухуаюань). Художники поділялися на живописців, майстрів монументально-декоративного живопису, які працювали в храмах, і на тих, хто прикрашав палацові споруди й парки.

Монументальні кам'яні статуї витісняються витонченою культовою скульптурою з дерева, бронзи, чавуну.

Насичене духовне життя проходило на тлі серйозних проблем країни, що знемагала від чужоземних навал та внутрішніх труднощів. У ХНІ столітті китайський народ підпав під владу монгольської династії Юань (1280— 1368 рр.). Культура цього бурхливого часу, сповненого звитяжною патріотичною боротьбою, а також прикладів підступної зради задля задоволення корисливих інтересів, є явище унікальне, бо розвивалася всупереч гонінням на всі прояви китайської самобутності.

Освоюючи Піднебесну на правах імператорів, Юані влаштовувалися на віки. Починали перебудовуватися міські ансамблі, при дворі працювали архітектори з Тибету й Непалу, зводилися розкішні палаци. Із Середньої Азії запозичувалися способи виробництва кольорової глазурі, що дає змогу вкривати дахи храмів, палаців, інших споруд черепицею різноманітних відтінків.

Незважаючи на кон'юнктуру, продовжує розвиватися ліричний пейзажний живопис у класичному дусі. Предметом уваги й детального вивчення китайських майстрів різних поколінь є доробок пейзажиста Хуан Гун-вана (1269— 1354 рр.) і особливо його славетна картина-сувій "У горах Фучуньшань".

Та найзначніші культурні здобутки зафіксовані в цю епоху театром і літературою. Найбільш сформованим жанром доюаньського театру були наньсі (південні п 'єси), в яких об'єднувалися елементи фарсів цзацзюй та пісенно-танцювальних жанрів, у результаті чого виникла театральна форма імпровізаційного характеру з диференціацією акторських амплуа. В умовах гонінь проти китайської інтелігенції і викликаного цим занепаду високих літературних жанрів література "низів", передусім драматична й розповідна, стала формою виживання художнього слова. Ключові позиції посіла драма (а не фарс) цзацзюй, в якій за історичними та фантастичними сюжетами крилася актуальна проблематика трагічного існування під п'ятою загарбників: безправ'я, злидні, сваволя чиновників, засилля лихварства. Авторами п'єс були професіонали, об'єднані у своєрідні книжкові цехи (шухуеії).

В юаньський період відбувався процес поступового переходу від народної, побудованої на оповідній традиції, книги до розвинутого роману-епопеї.

Правління династії Мін

Загони "червоних пов'язок", які очолили антимонгольський рух у країні, що врешті-решт подолав останній опір нащадків Чингісхана, звівши на престол китайську династію Мін (XIV-XVII ст.).

Основні зусилля нової династії спрямовувалися на зміцнення застарілих феодальних інституцій, чого не можна було зробити, не полегшивши нужденне становище землеробів та городян.

Великого поширення досягло бавовно-ткацтво й використання селянами бавовняних тканин власного виробництва. У XVI столітті почався інтенсивний процес перетворення сіл з розвинутим ремісництвом і торгівлею на посади — чжень, яким іноді надавали статус міст. Визначилася виробнича спеціалізація окремих міст, районів та областей: провінція Гуандун славилася залізними виробами, Цзянсі — фарфоровим і керамічним посудом, райони Шанхая й Сунцзяна — прекрасними бавовняними тканинами, острів Тайвань — камфорою й цукром.

Удосконалювалися верстати для виготовлення шовку, кількість кольорів в одній тканині доходила до двадцяти. Поширилася вишивка сюхуа (живопис голкою.

Загальна демократизація культури, що яскраво виразилася в драмі цзацюй, романі, побутовому живописі, кольоровій ксилографії, торкнулася й ужиткового мистецтва. Фарфор відобразив ці процеси: утилітарне призначення фарфорових виробів і доступність цієї продукції сприяли розповсюдженню її серед усіх прошарків населення, кожний з яких наклав свій відбиток на тематику декору, трактування однакових мотивів, а також на технічне виконання виробів. Якщо в XIV — на початку XV століття ми бачимо пошуки нових форм фарфору й мотивів розпису, а в XV—XVI столітті вже демонструють чіткі й конструктивно ясні форми, логічно продуману композицію, то з кінця XVI століття спостерігається перехід до ускладнених форм і композицій.

Відомо, що ще за Юанів діяло управління, яке збирало податки фарфором. У другій половині XIV століття в ході анти-монгольської війни більшість печей було зруйновано, відповідно, скоротилося й виготовлення фарфору. Тому мінським імператорам довелося відновлювати виробництво чудового посуду, що високо цінувався й за межами країни. Захоплення фарфором викликало прагнення колекціонувати вироби з нього, а пізніше й відтворювати. Вже у XV столітті за межами Китаю було зібрано великі його колекції, зокрема в Туреччині та Ірані. Від XVII століття китайський фарфор починає пізнавати Європа.

З періоду Мін у країні поширюються вироби з перегородчастої емалі, запозиченої через посередництво арабів із Візантії.

Грандіозні масштаби були органічним елементом тогочасної архітектури, про що свідчать меморіальні споруди в комплексі поховань імператорів династії Мін — Шисаньлін біля Пекіна.

Монументалізм архітектури за династії Мін виявив себе в продовженні зведення Великої китайської стіни, міських укріплень, величезних палацових та храмових комплексів, у відродженні зруйнованого Пекіна, який став столицею Китаю. Мальовничість і краса міста досягалися поєднанням симетричного планування з асиметрією великих парків, штучних водоймищ і пагорбів, просторовим розмахом.

У живописі, розвиток якого за часів династії Мін не обмежувався лише ужитковим його використанням, дуже поширився напрям "відродження класики" (фангу), пізніше найбільш повно виражений у доробку так званих "чотирьох Ванів" (Ван Шиміня, Ван Цзяня, Ван Юаньци та Ван Шигу).

Період пізнього феодалізму (XVII — 30-ті роки XIX ст.)

Наприкінці правління династії Мін, що цілком підпала під вплив великих феодалів, починається виснажлива війна з маньчжурами, а на її тлі — повстання народу, знесиленого феодальною реакцією, стихійними лихами, масовим голодом, загальним зубожінням трудівників села й міста. Повстанська боротьба вписала в культурний реєстр людства багато нового.

Маньчжурське військо, що на правах союзника вступило на територію Мінської імперії, зайняло Пекін і незабаром звело на престол свого ставленика. Згодом ця династія стала називатися Цін, а її влада, що спочатку ледь виходила за межі столиці, поступово поширилася на всю країну.

За династії Цін продовжувалося зведення палаців, храмів і заміських парків, про що нагадують Пекін, імператорське місто й приміський палац-парк Іхеюань, які збереглися до нашого часу. Але в архітектурі намічається втрата цілісності споруд за рахунок використання різних матеріалів та поєднання великих і малих форм.

Мода на вироби китайського ремесла викликала розвиток імітаційного мистецтва в Європі. Передусім це стосувалося фарфору, перша інформація про який дійшла до Європи у XVIII столітті завдяки листам єзуїта-місіонера д'Антреколя, котрий зміг потрапити до Цзіндечженя.

За допомогою ортодоксального неоконфуціанства маньчжурські імператори створили жорстку систему соціальної регламентації, спрямованої на формування стереотипних варіантів мислення й поведінки.

Соціальні дистанції підтримувалися системою зовнішніх трафаретів у побутових умовах, якості й формі одягу, у розмірах і декоруванні помешкань тощо. Зокрема прості люди не мали права носити шовковий одяг та будь-які прикраси, не дозволялося їм ставити собі високі будинки.

Хуан Цзунсі в "Записках про просвіту варварів у чеканні ідеального правителя" (1663 р.) стверджував, що правителі — слуги народу й мають бути усунуті, якщо не виконують свого суспільного обов'язку.

Та найвищим досягненням тогочасної соціально-політичної думки була висунута Ван Фучжи ідея історичної еволюції, згідно з якою, жива природа людей веде до постійних змін у суспільстві, яке й повинне вивчатися в його реальному русі, а не в застиглих формах його старовинного сприйняття й розуміння, не адекватних актуальним реаліям. Звідси й бажання прогресивних мислителів XVII—XVIII століть переглянути коментарі до конфуціанських класиків, піддавши їх новому, прискіпливому науковому аналізові. Воно відповідало загальному прагненню до точності, що виникло з ініціативи природничих і точних наук, які переживали пору розквіту. Інтерес до них супроводжувався критикою забобонів, ворожби, пророкувань, що звучали дисонансом поряд із матеріалістичною теорією походження Всесвіту, розробленою Фан /чжи, математиком, фізиком, астрономом і геоірафом, з сільськогосподарською енциклопедією та перекладом частини "Начал Евкліда" Сюй Гуанци, працями з механіки Ван Чжена, описом ремесел Сун Інсіна, китайськими перекладами західних наукових творів і появою їхніх палких послідовників.

У літературі найбільш придатною для цього жанровою формою були вень — міркування, вислови, життєписи, епітафії, листи, нотатки, а також звичні для китайців трактати, що еволюціонують від публіцистичної форми до форми великих філософських досліджень.

В епоху династії Цін література починає виконувати власну суспільну місію, побічним свідченням чого є розвиток видавничої справи та книжкової торгівлі у відповідь на попит нового міського читача на близьку йому літературу. В одному лише Пекіні діяло в XVII столітті 11 ксилографічних книгодрукарень. Великої популярності набули міські повісті — хуабень, що розвинулися з професійної прозової оповіді й набули особливого розквіту у 20-ті роки XVII століття.

Серед так званої низької прози важливе місце посів роман, класичним прикладом якого є відомий сатиричний твір У Цзінцзи (1701—1754 рр.) "Неофіційна історія конфуціанців", де героями, всупереч сподіванням, виступають звичайні люди, котрі, заробляючи на життя власною працею, зберігаючи гідність і вище за все цінуючи свою незалежність, прагнуть високої духовності, шанують моральну чистоту й поклоняються прекрасному. Визначним твором китайської прози є й роман Цао Сюециня (1724— 1764 рр.) "Сон у червоному теремі", який неодноразово фігурував у списку заборонених книг.

Прозаїк і драматург Лі Лівен, узагальнивши досвід тогочасної драматургії та акторської гри, створив теорію театрального мистецтва, закликаючи звільнити його від традиційних трафаретів.

Зміцнення Цінами своєї влади, яку китайські патріотичні сили намагалися здолати шляхом великих народних повстань, супроводжувалося страшним терором, спрямованим передусім проти членів таємних товариств — лідерів антиманьчжурського руху.

Японія

Давня культура

Японія (японською мовою Ніхон) — це острівна країна, яка займає низку островів Японського архіпелагу приблизно на 3400 км уздовж східної частини Азійського материка, що, омита водами Тихого океану, першою зустрічає сонце з-за морського горизонту й тому носить серед різних своїх назв і горде ім'я "Країни сонця, що сходить". Національний прапор красномовно фіксує це в зображенні червоної кулі світила на тлі білого полотнища.

Епоха палеоліту в усьому спектрі своїх традиційних характеристик і на японському ґрунті виявила єдність загальнолюдського коріння, неоліт же та енеоліт зробили кроки в напрямку специфікації японської культури як культури певного народу. З цього часу протягом свого історичного існування вона поряд із сильним традиціоналізмом постійно демонструє вміння асимілювати елементи інших культур, органічно залучаючи їх до свого культурного комплексу.

Патріархальний рід (удзі), важливий здобуток родоплемінних відносин, став визначальною основою соціальної структуризації японського суспільства. Об'єднання панівного племінного союзу Ямато (III— IV ст.) що широко використовував працю рабів.

Проникнення до Японії буддизму, китайської суспільно-політичної думки, писемності суттєво вплинули на її подальший культурний і суспільний розвиток. Процес розкладу родового устрою був значно прискорений уведенням прогресивніших форм зрошування та обробітку землі, ефективніших способів ремісницького виробництва, виникненням чайної культури та шовківництва. Загострення класової боротьби вимагало міцної влади, здатної стримувати протест низів, тобто єдиної централізованої держави. В результаті політичної боротьби знатних родів верховний правитель племені Ямато був оголошений імператором, активно поширювалася легенда про його божественне походження. Уся країна, діставши в цей час назву "Країна сонця, що сходить", була розділена на різні адміністративні одиниці, влада в яких, як і найважливіші посади та ранги при дворі, віддавалася колишнім вождям і старійшинам, аби уникнути сформування опозиції. Феодальним кодексом Тайхорьо в 701 році було оформлено надільну й податкову системи, структуру державного апарату, права феодальної аристократії стосовно селянства й таким чином створено ранньофеодальну централізовану державу, що визначила життєвий уклад японців більш як на 500 років. Розвиток матеріальних основ феодальної системи викликав тривале існування феодальної роздрібненості й численні міжусобні війни, край яким було покладено в 1598 році перемогою в битві при Секігахара дому Токугава, що виборов першість у процесі об'єднання країни. Влада перейшла до рук військових, очолюваних сьогуном, володарем найбільшого з князівств. Уряд (сьогунат) перебував в Едо. Інша частина території належала феодальним князям (даймьо). В той же час імператор, що вшановувався як номінальний суверен, жив зі своїм двором у Кіото на правах затворника.

У період Токугава, що тривав більш як 250 років, склалася жорстка соціальна ієрархія, що поділила суспільство на 4 стани: дворян, селян, ремісників і купців. З 1640 року починає проводитися політика найсуворішої ізоляції країни від зовнішнього світу з метою збереження створеної суспільної цілісності, захисту від будь-якого впливу Заходу. Та до нього так чи інакше Японію підштовхували реальні процеси розвитку держави: зміцнення товарного виробництва дало сильний поштовх диференціації селянства, заможні представники якого започаткували клас буржуазії.

У 1854 році в результаті демонстрації сили американського флоту біля берегів Японії країна відкрилася для зовнішніх відносин, що, безумовно, прискорило процес визрівання в ній капіталістичних відносин. Це викликало протест у частини служилого дворянства, заможних селян та купецтва, які розпочали реформістський рух під гаслом реставрації імператорської влади, узурпованої домом Токугава. Він завершився в 1868 році скиненням сьогунату й початком так званої "революції Мейдзі" ("Мейдзі" — освічене правління.

Конституцією 1889 року влада імператора була визнана абсолютною, кабінет міністрів підпорядковувався йому повністю, неістотні демократичні права декларувалися тільки формально. Серія переможних воєн, що поставила країну у надзвичайне становище в далекосхідному регіоні, увінчалася її успіхом у Першій світовій війні — під владу Японії підпали не лише Маньчжурія, Внутрішня Монголія, а й Китай, змушений виконати більшість її кабальних умов. Капітуляція, підписана Японією як учасницею Другої світової війни 2 вересня 1945 року, поклала край японському мілітаризмові, що визначило подальшу політику країни, котра проголосила відмову од війни у вирішенні міжнародних проблем і заборону створення будь-яких збройних сил.

Сьогодні Японія — конституційна монархія, де імператор, "символ держави і єдності народу", не має суверенної влади. Роль найвищого органу державної та законодавчої влади виконує парламент.

Світ японської культури відкриває епоха Дзьомон (VIII— І тис. до н. є.) свідок перших серйозних кроків людини в усвідомленні себе в природі, в узагальненні та впорядкуванні ранніх уявлень про світ. Це час прориву з меж жорстокого існування у творчість, результатом якого стали сонячний годинник — символ вічності — та кераміка дзьомон (величезні парадні посудини й побутовий посуд), пластика й символічна орнаментація якої свідчать про виникнення певного космогонічного коду. Обожнення творчого акту народило міф про творців японської землі — подружжя Ідзанагі та Ідзанамі, про походження від найшанованішого божества — богині сонця Аматерасу — роду імператорів, поклавши початок ері міфотворчості, астральним культам. Відтоді Японія мала йти визначеним богами шляхом (синто — шлях богів), тобто вклонятися силам природи й предкам, сприймаючи світ через почуття задоволення від спілкування з ним.

Синтоїзм став суто японською релігією, яка навіть після проникнення в країну інших релігійних вірувань залишалася значущою, завжди асимілюючися з ними у вигляді впливового ментального знаменника. Відповідно до неї японці з давніх часів бачили своє призначення в гармонізації світу. Вже в одному з ранніх законодавчих документів "Конституції з 17 статей" Сьотоку Тайсі (574—622 рр.), що правив Японією понад 30 років, ми чигаємо: "Шануйте гармонію й візьміть за основу — не діяти наперекір".

Гармонія посіла особливе місце в системі японської культури як головний організовуючий принцип людської життєдіяльності.

Цей стереотип починає змінюватися, коли імміграція з Азійського континенту (Кореї, Китаю) збагачує Японію культурою металів і поливного землеробства, викликаючи докорінні зміни в її розвитку: концентрацію більшої маси людей у поселеннях, появу надлишкового продукту, майнове розшарування й, нарешті, зародження системи експлуатації з відповідними владними структурами. Тенденція до концентрації влади, що з'явилася з приходом ери заліза (приблизно III ст.), привела до створення першої японської держави — Ямато, яка своєрідно поєднала в собі рабовласницький лад з елементами феодалізму, запозиченими в Китаї й Кореї. їй відповідала досить однорідна культура, одним із найяскравіших явищ якої було зведення тисяч курганів (кофун), символів солярного культу, трансформованого в умовах нового соціально-політичного устрою в культ державного вождя, нащадка богині сонця Аматерасу. Унікальним культурним надбанням того часу стала культура дотаку — бронзових дзвонів, що були священним ритуальним предметом, пов'язаним з культом предків.

Найдавніші з відомих писемних пам яток книги "Кудзіки" (620 р.), "Код-зіки" (712 р.) та "Ніхонгі" (720 р.), присвячені історії, догматиці й ритуалу синто, демонструють перехід обрядів, якими супроводжувалася кожна суттєва фаза сільськогосподарських робіт, у міфи.

Першою власне літературною пам'яткою того часу стала велика поетична антологія "Манйосю" (друга половина VIII ст.). Різноманітність змісту, тематики, стилю її пісень віддзеркалила тодішнє літературне життя в усіх напрямах його розвитку.

Тривала експансія на північний схід, захоплення чужих земель сприяли кристалізації японської народності стосовно тамтешніх жителів — варварів — і водночас створювали нову, служилу знать, що, реально працюючи на державу, відтіснила від керма стару родову аристократію. З уведенням табеля про ранги, які мали присвоюватися залежно від особистих заслуг, почалося формування бюрократичної системи, принципово відмінної від системи удзікабане. А з відправлення до Китаю посла та групи студентів і вчених монахів (607—608 рр.) започатковується планомірне запозичення континентальної культури. Сприятливим для цього фактором стає пристосування до японської мови китайського письма (завезене до країни ще близько 400 року, воно залишалося набутком небагатьох) та його широке практичне використання. Буддизм, який проникає в Японію разом із китайською писемністю й спочатку сприймається неоднозначно, тепер має успіх у аристократії як засіб захисту існуючого режиму, а також завдяки його ідеї про необхідність і можливість досягнення стану просвітлення (саторі). Культура даного періоду майже повністю формується під його впливом.