Здобутки періоду законів Рицурьо. Культура аристократії

Яскраво представляє ці тенденції правління видатного політичного діяча й реформатора Сьотоку-Тайсі (593—621 рр.). Саме в його часи споруджується багато буддійських храмів, щедро прикрашених в інтер'єрі живописом і скульптурою, вводиться китайський календар, робиться спроба створити звід діючого законодавства у вигляді "Закону 17 статей", що, правда, скоріше нагадував збірку повчань з доброчесності, складених під впливом буддизму, а також елементів конфуціанства й даосизму, які потрапили до арсеналу японської мудрості.

Новий імпульс цей процес дістає за царювання не менш видатного наступника Сьотоку-Тайсі — Фудзівари, котрий розпочав проведення реформи Тайка (Велика реформа), яка утвердила феодальну систему, побудовану на державній монополії на землю, а, отже, на експлуатації селян. Якщо Сьотоку-Тайсі залишив після себе 46 буддійських монастирів і храмів, то через 70 років їх стало вже 545. Вони перетворилися на осередки писемності, де поряд із буддійською літературою складалися літописи й хроніки. Храми синтезували різні види мистецтва на рівні їх континентального розвитку.

Своєрідну атмосферу містико-релігійного впливу створювала буддійська музика, що супроводжувала ритуальні танці масок. Представлена різноманітними стилями й жанрами, запозиченими з інших культур (гігаку, кудара-гаку, торагаку), вона створювала настрій, що відповідав основним буддійським догматам і передусім прагненню звільнитися від тягаря земних бажань заради досягнення нірвани. Прийняття буддизму як державної релігії сприяло прилученню Японії до культурних надбань найдавніших цивілізацій світу — Китаю, Індії, країн Центральної Азії, прилучивши її до світового культурного процесу й активізувавши її власні культуротворчі потенції.

Вплив континентальної культури позначився й на прагненні сформувати за її зразками нову систему класового панування. Так народжується кодекс Рииурьо, який у своїх майже 1500 статтях регламентував усі сфери життя Японії.

Китайські вірші, складання яких вважалося необхідним для членів імператорської родини й вищої аристократії, у художньому плані досить часто поступалися японським. Однак китайська література все ж поступово завойовує художній простір. Одна за одною за указом імператора в VII— VIII століттях з являються поетичні збірки, написані китайською мовою, — "Рьоунсю", "Бунка сюрейсю", "Кейко-кусю", що продовжили традицію, започатковану "Кайфусо", першою японською антологією поезії китайською мовою.

Новостворена культура, аристократична за характером і класовими спрямуваннями, мала досить універсалій, аби стати взірцем у подальшому культурному розвиткові країни. Прекрасна ілюстрація цих процесів — література часів панування придворної аристократії (до кінця XII ст.), періоду Хейан (за назвою тогочасної столиці). Їх умовно можна розділити на "чоловічу" та "жіночу", де перша представлена творами історико-політичного й релігійного характеру китайською мовою, друга — повістями, ліричними щоденниками, есе, написаними на хірагані, складовій азбуці, в якій ієрогліфи виконували тільки функцію фонетичних знаків — визначників звуків японської мови. Авторами першої були введені в систему придворного ритуалізму чоловіки, другої — жінки, роль яких у житті аристократичного суспільства надзвичайно зросла.

Напрацьоване буддизмом відчуття минущості існуючого прикрашало культ прекрасного флером меланхолійності. Одній поезії, що продовжувала культивуватися, було не під силу зафіксувати ці процеси, тому на культурну арену виступила проза, відома під назвою "моногатарі" (повість). Першими стали побудовані на казкових сюжетах денкі-моногатарі (чарівні повісті), пізніше — ута-монога-тарі, оповіді навколо віршів і ситуацій їх виникнення.

Твором, що визначив основні родові риси майбутньої національної культури, була "Ісе-моногатарі" ("Повість про Ісе", кінець IX — початок X ст.), яка не випадково вважається однією з трьох вершин художньої літератури епохи Хейан поряд з "Кокінвакасю" ("Антологія"), зібранням зразків японської танка, та "Гендзі-моногатарі" ("Повість про Гендзі").

З жанру щоденника починала й видатна письменниця цієї епохи Мурасакі Сикібу, однак величезний інтерес до внутрішнього світу людини, мотивів її поведінки і вчинків привели її до більш гнучкої та об'ємної літературної форми — роману. Написаний нею роман "Гендзі-моногатарі" став вершиною розвитку хейанської літератури, увібравши ввесь відомий літературний японський досвід. Вражає масштабність твору: в ньому близько 300 дійових осіб, 30 із яких проходять через усю оповідь; час дії охоплює 70 років.

Творили свою історію й інші види японського мистецтва, позначаючи своїм розвитком віхи духовного становлення людини. Понад дванадцять віків зберігаються у культових буддійських архітектурних комплексах, скарбницях японського національного мистецтва, зразки народної будівельної та декоративної майстерності. Вони свідчать про стійке ототожнення культових і світських споруд, що йшло від синтоїстських уявлень про храм як земне житло Бога, про надзвичайно високе теслярське мистецтво в будівництві будь-якої складності, про розуміння краси як цілісності елементів, органічно поєднаних між собою загальною художньою ідеєю.

Найвідоміші синтоїстські храми Ісе та Ідзумо є подобою традиційного чотирикутного свайного житла — тайсядзукурі, побудованого з урахуванням частих землетрусів, пожеж і повеней.

До того ж природні особливості Японії викликали відмінні від китайсько-корейських прототипів конструктивні форми, аж до створення специфічних варіантів типових споруд і прийнятого декору. Так, використання одного-двох дерев, кущів як частини архітектурного ансамблю закріплюється як постійний елемент будівельної творчості; пагоди набувають більшої легкості, витонченості, ажур-ності, стрункості форм; уперше на японському ґрунті з'являються криті галереї — кайро, що пов'язують в єдиний ансамбль окремі споруди; колони завдяки випуклості в середині та здавленості на кінцях набувають оригінальної форми; поряд із канонізованими узорами санскритського походження в декорі використовується традиційний японський спіральний орнамент.

Своєрідність японської архітектури цих часів найяскравіше виявилася в будівництві кондо — споруд, призначених для зберігання головної святині й закритих для мирян. Суворість і простота їхніх конструкцій, горизонтальний ритм їхніх масивних, далеко винесених черепичних дахів, ритміка несиметрично розташованих високих колон, чудернацький малюнок даху із загнутими догори кутами — усе це свідчення японської самобутності.

Подальшого розвитку набуває будівництво поселень міського типу, започатковане в 710 році спорудженням першої постійної столиці Японії — Нара, що, на зразок китайської, зводилася згідно з детальним перспективним планом по осі фен-шуй (з півночі на південь), з поділом території на дві рівні частини й на квартали, з обов'язковим улаштуванням так званого "Забороненого міста" — обнесених стіною палацу та урядових споруд. Сховані від очей простолюду, будівлі найвищої знаті вражали майстерністю японських ремісників, що відпрацьовували кожну деталь, з'єднували частини споруд тільки дерев'яними штифтами та скріпами, досягаючи при цьому надзвичайної міцності їхніх мереживних конструкцій і витончених, ажурних галерей.

Більшість аристократів жила на той час у будинках стилю "синден дзукурі", що не передбачав практично жодних внутрішніх перегородок. У разі ж необхідності їхню роль виконували розсувні перегородки сьодзі та складані ширми бьобу й завіси кітьо. Розвинутий художній смак вимагав їх оздоблення — так народжується живопис яма-то-е, започаткувавши професійне японське малярство. Показово, що сам термін спершу вживався лише щодо картин, які не належали до кара-е — китайського живопису, котрий змальовував китайські пейзажі та звичаї. (Посилення в ранньому Середньовіччі японської специфіки спостерігається в усіх сферах образотворчого мистецтва.) Узявши за основу жанри так званих иукінамі-е (картини про місяці року) та сикі-е (картини про пори року), картини ямато-е несли в собі почуття єдності з природою, яка зображалася в різних виглядах, причому під час традиційних церемоній милування квітами, вигнання нечистої сили тощо. До нашого часу дійшли лише емакімоно —-картини у формі горизонтальних сувоїв, що вирізнялися ефектом динамічного розгортання пейзажу та органічним його поєднанням із каліграфічно написаними на картині віршами на її ж тему. Найціннішим зразком такого синтетичного мистецтва є "Гендзі-моногатарі-емакі", пам'ятка високого художнього смаку й великої майстерності. Розквіту досягає й мистецтво каліграфії, перед яким схиляються навіть китайські каліграфи.

Художній смак стає неодмінною частиною народжуваної японської ментальності, про що яскраво свідчать витончені розваги знаті, передусім ута-авасе (поетичні змагання).

Японська лінія починає проглядатися й у розвиткові іконографії та скульптури, що під егідою буддизму зайняли центральне місце в мистецтві. Бронзові, дерев'яні, лакові фігури, таємниче виблискуючи в напівтемряві храмів, у поєднанні з музикою гагаку справляли на віруючих сильне враження. Поряд з імперсональністю скульптури, зумовленою, крім культових міркувань, закріпленням майстрів за окремими дрібними операціями в її виготовленні, у монастирських майстернях поступово виділяються скульптори, що в межах канону створюють свій власний стиль, а на його основі — певну школу. Розроблення нових стилістичних особливостей посилюється з початком широкого використання глини й лаку, які сприяють перенесенню у скульптуру корінних особливостей японської пластики ще з часів ханіва (скульптурні зображення, що у V столітті замінили людські жертви під час поховання) і, таким чином, полегшують сприйняття запозичених релігійних догматів. Так, поряд з подовженими обличчями, вузькогрудими, тендітними фігурами, ніби позбавленими плоті, виконаними за китайськими канонами, з'явився інший варіант зображень — з природними пропорціями тіла, стрункою фігурою, задумливо-усміхненим обличчям, товстим шаром ґрунту, що надає скульптурі м'якості й теплоти. Імпозантність починає поступатися простоті й скромності. Однак і в "китаїзованому", і в самобутньому напрямах скульптури накопичуються риси, притаманні місцевій культурі. Так формується японський національний стиль.

Відповідні процеси відбуваються і в інших видах мистецтва. Японському стародавньому й середньовічному живописові, як представнику далекосхідного культурного регіону, невідома була олійна техніка. Самостійною прикрасою лакованих виробів став японський геометричний орнаменту який має давнє коріння; досить вільним трактуванням іконографічних образів позначається вишивка ритуальних вівтарних покривал, вона менш скута каноном і тому легко поєднувала іноземні традиції з місцевими.

Зібрана в Японії колекція стародавніх театральних масок, яка не має аналогів у світі, свідчить про трансформацію на японському ґрунті багатьох запозичених театральних традицій та про певну самостійність японського театрального мистецтва, що виросло з давніх містерій кагура, із селянських пісень денгаку, з ранніх форм народного фарсу саругаку. Всім без винятку театральним жанрам японського походження властиве органічне поєднання музики (вокальної та інструментальної) й танцю, пізніше до цього синтезу приєднується діалог.

Характерною особливістю як середньовічного, так і більш пізнього періоду розвитку японського театру є провідна роль у ньому музики як важливого способу естетичного сприйняття світу. Частина стародавніх музичних інструментів і тепер складає основу національного японського оркестру (різні види флейт, цитра кого, деякі ударні інструменти тощо). Віра в те, що музика спроможна змінювати закони природи, втілилася в японському міфі про співака Хітірікі, який примусив богів змінити їхню волю. Його ім'ям була названа найважливіша серед стародавніх духових інструментів флейта з пронизливим звуком. Власне японська музична теорія оформилася тільки в IX столітті, поставивши поряд з японським звукорядом вокально-хорової музики китайський звукоряд музики інструментальної. Раннє Середньовіччя знало музику трьох стилів: культову у виконанні професійно підготовлених музикантів знатного походження, світську, що демократично розширювала коло виконавців, та народну, яку виконували сліпі співці, професіональні танцівниці й музикантки з аристократії.