ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVII - XVIII СТ

За доби Просвітництва на зміну теологічному світобаченню прийшло раціональне розуміння світу. Поряд із сакральною активно розвивалася світська художня культура. У духовному житті, зокрема й художньому, запанувала думка, що основою пізнання природи і людини є розум.

У межах ХУІІ-ХУІІІ ст. духовний розвиток українського народу відбувався за нових історичних реалій, зумовлених Національно-визвольною війною у середині XVII ст. і створенням Козацької республіки. Потужний вплив козацтва - провідної верстви новоствореної держави - став визначальним чинником розвитку культури й мистецтва. Утвердженню ідеї національного державотворення були підпорядковані всі культурно-мистецькі вияви періоду Хмельниччини і Гетьманщини - від часів І.Мазепи до часів К. Розумовського. На цьому суспільно-політичному тлі й розгортався духовний розвій України в момент його найвищого злету - творення культури Нового часу.

За рівнем освіченості и культури український народ за козацько- гетьманської доби піднявся на один щабель з розвиненими країнами Західної Європи. Головним осередком культурного життя залишався Київ зі славнозвісною Києво-Могилянською академією, яка за розмахом і наслідками просвітницької діяльності наближалася до кращих європейських навчальних закладів. Вагомий внесок до загальної духовної скарбниці продовжували здійснювати братські школи, а також нові навчальні заклади - Чернігівський. Харківський, Переяславський, Вінницький колегіуми, що мали значні інтелектуальні і мистецькі надбання. Різні галузі української культури - філософія, педагогіка, | книгодрукування, література, мистецтво - були репрезентовані блискучими 1 іменами Петра Могили, Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофана | Прокоповича, Григорія Сковороди, Дмитра Бортнянського та ін.

Національний характер формувався під впливом козацького лицарського ідеалу, що зберігався у світогляді українців до кінця XVIII ст.. Утвердження ідей національної самобутності за часів козацтва позначилося на світоглядно-естетичній своєрідності українського бароко. Бароко (від італ. «перлина неправильної форми», химерний) - художній стиль, що характеризується декоративною пишністю, динамічними, складними формами й живописністю. Занепад козацької державності призвів до його згасання.

Як і Ренесанс, на зміну якому він прийшов, стиль бароко зародився в Італії. Для барокового світогляду характерний погляд на людину і світ як на великий театр - бурхливий і суперечливий, сповнений динаміки й дисонансів.

СПЕЦИФІЧНІ РИСИ СТИЛЮ «УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО»
(кін. XVI - перша пол. XVIII ст. - розквіт)

Як і європейське, українське бароко характеризується:

- Поєднання релігійних і світських мотивів;

- Тяжіння до контрастів і гіперболічності;

- Метафор, алегоризмів;

- Пишних барвистих фарб.

Водночас у ньому проглядається:

- Світоглядний песимізм;

- Метафорична тривога.

В Україні ця внутрішня двоїстість пов’язана не тільки з реформатськими рухами, скільки з пафосом Визвольної війни 1648-54 рр. за незалежність.

На Україні бароко заявляє про себе могутнім акордом золотих бань київських соборів, що були збудовані чи перебудовані у цьому стилі; панорамою монастирів Чернігова. Новгород-Сіверського, Полтави; експресивною пластикою Львівської скульптури; потужним декоративним потенціалом української гравюри; високою поезією; збуреною промовистою патетикою полемістів; поліфонічною музикою; драматичним живописом і загалом авантюрною бентежністю козацької душі.Разом з тим, як відомо, культура бароко не була ідейно однотипною. Виникаючи на півдні Європи, (в Італії XVI ст.), вона набуває різноманітних, іноді діаметрально орієнтованих в духовному відношенні форм в різних регіонах. У католицьких країнах західної Європи (Італія, Франція, Іспанія, Португалія)вона пов’язується з Контрреформацією, з придворним, аристократичним мистецтвом, з його схильністю до маньєризму та символіки. У протестантських країнах та словіянському світі культура бароко, поряд з таким званим «високим стилем» і властивими йому величчю, розкішшю і декоративністю, химерністю і перевагою форми над змістом, виявляє певні демократичні тенденції, спирається на лютеранську общину чи православні братства, живиться духом патріотичних національних рухів, оспівує,- новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, розпочинає фольклоризацію мистецьких жанрів та входить в епоху де-сакралізації культури.

Специфікою українського бароко було те, шо тяжіння до античності та міфологічних образів і середньовічної символіки переломлюються в ньому через відновлення традицій Київської Русі; а певні ідеї Реформації засвоюються в контексті ідеалів національно-визвольної боротьби з її героїкою та демократизмом. Ці демократичні тенденції і пов’язують в Україні певні риси бароко (зокрема його декоративність) з особливостями народного мистецтва, а не з візерунковістю рафінованого, придворного життя.

Але при всій толерантності бароко до попередніх напрямів розвитку культури, при всій його полістилістичності, здатності до об’єднання різних культурних епох, воно мало і специфічні, притаманні йому риси. Останні були пов’язані з заглибленим баченням дисгармонійності та складності світу, відкриттям катастрофічності та парадоксальності буття, а людського життя як арени дії антагоністичних сил.

Якщо Ренесанс призводить до зрівноваження усіх елементів художнього твору, то культура бароко тяжіє до збуреного світозображення, до неспокою та антитетичності (Караваджо).

Антитетичність в бароко, зокрема в Україні, має символічне значення і подається здебільш через світло - тіньові контрасти, недаремно в бароковій архітектурі України посилюється використання позолоти, створюється така поліфонія золотих бань соборів, яка дозволяє виразно, на блискучому фоні розкрити драматургію майоріння сонячних бликів чи мерехтіння дощу.

Це кінематичне відчуття світузнаходить свій вираз і в бароковій поезії^ де архетипічного значення набуває образ життя як моря, безодні, корабля в бурхливому океані, а буття розглядається як потік. Відповідно такому баченню в містобудівництві України відбувається візуалізація динамічних ефектів через введення в архітектурні композиції перспективи спливаючої води, річки як архетипу плинності. Так_; панорама Лаврських дзвіниць Києва будується з врахуванням присутності Дніпра; в ландшафтний контекст Успенського собору Новгород - Сіверського входить Десна. Свій вклад в динамізацію світобачення вносить і нова купольна система в українському бароко, що характеризується переходом від шлемовидного контуру верхівок соборів до надання їм схожості з абрисом полум’я свічки.

Українське бароко часто називають козацьким, оскільки в ньому потужно виявились козацький дух, козацький характер, козацькі смаки. Чимало шедеврів створені на замовлення козацької старшини. Героями творів ставали вже не ченці, а політики і культурні діячі.

В епоху бароко в Україні формується та розповсюджується культ князя Володимира Святого, гетьманів П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи, митрополита П. Могили, про що свідчать, зокрема, козацькі літописи XVIII століття (Літопис Грабянки та літопис С. Величка). Епоха українського бароко майже повністю збігається з часом існування української Гетьманської держави (40-ві роки XVII - 70 - ті роки XVIIст.). Саме в цей час Україна знову (після Київської Русі) на повну силу заявила про себе як про суб’єкта світової історії, а Київ проголошується (супроти претензії Москви на роль «Третього Риму») «Другим Ієрусалимом».

Дух епохи Гетьманської держави призводив до того, що притаманна бароко трагічність світосприйняття в контексті української культури витіснялась на задній план, а переднє місце починала займати героїко — патріотична тема.

Козацькими в той час були такі жанри мистецтва, як:

- Історичні пісні і думи;

- Козацькі літописи;

- Плачі й панегірики;

- Козацька поезія;

- Козацький портрет;

- Козацький собор;

- Козацький гопак.

Отже, важливою тенденцією барокового мистецтва в Україні стає героїзація зображуваних образів. Навіть портрет - гравюру вченого та церковного діяча І. Гізеля, що його створив Л. Тарасевич, вінчає максималістський заклик «plus et ultra» (більше і вище). Характерним засобом героїзації в українському бароко стає використання образу вершника як символу епохи. Знаменною щодо цього є геральдична композиція І.Щирського «Лицар - вершник». Не можна обійти також популярний у бароко образ світу як саду, квітучого космосу буття.

Як бачимо, українське бароко поєднало традиції вітчизняного народного мистецтва з характерними ознаками європейського бароко. На відміну від останнього, зорієнтованого на придворно- аристократичне мистецтво, українському бароко притаманні демократичні засади_; що грунтувалися на ідеях православних братств, патріотичного руху всіх верств українства загалом. Тому на відміну від часом надмірної віртуозності і чуттєвих крайнощів італійського бароко (Караваджо, Берніні) трагічного драматизму (Ель Гайя Греко) і помпезності іспанського (Веласкес), містицизму німецького (Бах), рафінованої декоративності, французького (Версаль і епоха Людовіка XVI), в Україні цей стиль був просякнутий пафосом героїки й урочистого утвердження ідеалу світла як основи світобудови. Це виявлялося у сліпучо - золотих переливах церковних бань і мереживі різьблених іконостасів, високій духовності музичних гімнів і хорових концертів.

Бароко стало першим універсальним художнім напрямом, що поширився в усіх видах мистецтва - поетичному, образотворчому музичному, театральному. Подальше зміцнення культурних контактів із сусідніми країнами^ подолання відносної ізольованості, характерної для середньовіччя, досягнення науки, освіти, мистецтва сприяли утвердженню українців на міжнародній арені. Не випадково, наприклад, постать українського гетьмана І. Мазепи привертала увагу не тільки його сучасників, а й митців подальшого часу - Вольтера, Д. Байрона, О. Пушкіна. А популярність української пісні «Їхав козак за Дунай» (її авторство приписують С. Климовському) перетнула кордони батьківщини і стала відомою в Росії та європейських країнах. Ця пісня привернула увагу таких відомих композиторів, як Л. ван Бетховен, К.М. Вебер, О. Аляб’єв, які створили на її мелодію інструментальні варіації. Американська письменниця і перекладачка Тереза Тальві писала: « Велична самобутня поезія козаків вразила літературний світ. ... у степах України створено силу балад, і здається, що кожна стеблина відгукується піснею».

Отже, бароко - загальноєвропейське художнє явище, в якому Україна виступила рівноправним партнером. Стилізоване відтворення вітчизняної історії надихнуло митців на новаторські поривання, зумовило яскравий спалах української культури після Київської Русі.

Наприкінці XVIII ст. в українському мистецтві з’явилися ознаки нового європейського стилю - класицизму. Класицизм (від лат. «Взірцевий») - провідний художній напрям євст., для якого взірцем були традиції античності та Відродження; він відображував світоглядні ідеї гармонійності світу.

Але під тиском украй несприятливих історичних реалій висхідний розвиток художньої культури було загальмовано в результаті знищення Запорозької Січі та української державності.

АРХІТЕКТУРА

Найяскравіше стиль українського бароко виявився в архітектурі. Його характерні ознаки: світлі стіни, застосування декоративних деталей, ліпних орнаментів, церковних бань цибулястої та грушоподібної форми. Під керівництвом Петра Могили у ЗО - х роках XVII ст.. у стилі бароко було відновлено архітектурні перлини часів Київської Русі: Софійський собор, споруди Києво-Печерської лаври, церкву Спасу на Берестові. За підтримки І. Мазепи в 1690 - 94 рр. побудований Михайлівський собор у Києві.
Надзвичайна пишна декоративність - це те, чим Бароко завоювало палку любов українських майстрів і чи не найкраще змогло виразити притаманну українській ментальності пристрасть до краси, святковості, поетичності, яскравих барв, рясного рослинного орнаменту - і відтінку легкої, ледь видимої туги, розуміння швидкого кінця будь-якої краси. Декоративні прикраси вносять в архітектуру українського бароко «елемент високої поетичності», як з ніжністю називає це Макаров А.М., одухотворюють форми. Для барокової архітектури характерною є урочиста декоративна єдність, завдання якої - вразити уяву глядача. Відомим та талановитим архітектором пізнього бароко був Бартоломео-Франческо Растреллі (1700-1771), син італійського барокового скульптора, який з 1716 року жив у Росії. Растреллі - молодший уславив своє ім’я роботою в Російській Імперії: спорудженням Смольного монастиря, Зимового палацу у Санкт-Петербурзі, Царськосельського та Петергофського палаців. Його роботою є Андріївська церква у Києві (1746-1753), що справедливо вважається архітектурним шедевром світового значення у стилі бароко. Забудова була здійснена І. Мічуріним. Собор надзвичайно вдало вписався у місцевість. З Подолу здається, ніби храм не стоїть на землі, а пливе у повітрі, а його монументальна постать обіймає горизонт. За всієї надзвичайної задекорованості - жодної зайвої деталі: все спрямоване на чітке купольне завершення храму. Варто відзначити гармонійне поєднання кольорів, що також є надзвичайно важливим. Білий колір чергується з блакитним та золотим.

Також за проектом Растреллі у Києві було збудовано Марийський палац - ще одну перлину барокового мистецтва в Києві. Важливим доробком українського бароко можна вважати створення архітектурно-ландшафтного ансамблю, класичним взірцем якого в культовій забудові є Києво-Печерська лавра. Особливої уваги варта Велика дзвіниця, яка є одним із символів Києва, має висоту 96,5 м., поеднусшсирозвинутого бароко та елементи класицизму (1731-1745, архітектор Йоганн Готфрид Шедель - автор проекту дзвіниць Софіївського, Михайлівського соборів та брами Заборовського, брама - великі ворота переважно перед монументальними спорудами). Чудовою побудовою є також Успенська церква.
На заході України барокову архітектуру представляють єзуїтський костьол Петра і Павла, костьол Кармелітів, Домініканський костьол, авторами якого є архітектори: Ян де Вітте та Мартин, Урбанік. Найціннішим досягненням Львівського бароко є ансамбль св. Юра (головна святиня українських греко-католиків). Проект собору був зроблений у 1744 році українським архітектором Бернардом Меретином ( на дзвіниці цього собору-найстаріший в Україні дзвін 1341р.). Він зведений на вершині пагорба і таким чином домінує в надзвичайно барвистому ландшафті міста. Ансамбль складається з собору (буд. 1744-1770), монастирських келій, палацу митрополитів і тераси з парадними сходами. Всі деталі ансамблю виконані в стилі,відомому як пізнє бароко, що вже наближається до Рококо, широкого розповсюдження якого українська культура не зазнала. В соборі св. Юра, як, власне, і у всьому Львові, спостерігаємо гармонійне поєднання західноєвропейської та української архітектурних традицій. Також відомі українські дерев’яні церкви, збудовані в більшості невідомими майстрами ХУІІ-ХУІІІ ст. Часто це були храми з пірамідальними чи 8-гранними банями. Яскравим прикладом є Троїцький собор у м. Новомосковську, Дніпропетровська обл. В основу покладені художньо-конструктивні принципи побудови храмів часів Київської Русі.
Україна мала власних видатних архітекторів. Увійшли в історію імена Степана Ковніра (1705 – 1786) – творця так званого Ковнірського корпусу та дзвіниць на Дальніх та Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловського палацу у Києві, Троїцької церкви в Китайській пустині поблизу Києва, церкви Антонія і Феодосія у Василькові; Івана Григоровича-Барського(1713-1785) — автора Покровської церкви та церкви Миколи Набережного в Києві.

СКУЛЬПТУРА

У мистецтві сонно бароко важливу роль відігравала скульптура. її широко використовували в оздобленні фасадів та інтер’єрів архітектурних споруд. Розквіт скульптури в Україні припадає на XVIII ст.

У західній Україні цей вид образотворчого мистецтва традиційно був більш розвиненим, ніж у східній. Видатний його представник - львівський скульптор Йоганн Пінзель. Його статуї прикрашають собор Святого Юра у Львові (зокрема скульптурна група Юрій Змієборець - шедевр світової пластики), ратушу в м. Бучачі. З-поміж створених ним образів^окрім міфологічних та біблійних героїв, привертає увагу український козак, сповнений високої людської гідності. У доробку майстра багато витворів з дерева, виконаних з віртуозною майстерністю. У позах, жестах, виразах облич передано бурхливі почуття. У своїх творах майстрові вдалося найвищою мірою втілити дух бароко: динаміку, мінливість, експресію. Творча манера Пінзеля вплинула на розвиток українського бароко. До оригінальних творів свого часу належали мідні фігури архангела Михаїла - покровителя Києва і богині правосуддя Феміди, встановлені на будівлі київської ратуші.
Малярство. Іконопис. Як і в попередні епохи в Україні розвивався монументальний і станковий живопис. Художник бароко рідко коли до кінця віддавався безтурботному спогляданню блиску та прикрас. Тому сонячні барви поєднувались на його картинах з темними думками, енергійні та впевнені жести — з «гамлетівськими» очима. Тогочасні художники прагли роздивитись серед прикрас та шат душу своїх героїв. Для барокових творів - звернення до релігійних сюжетів. Митців цікавлять сюжети чудес та мучеництва, в яких мають змогу яскраво проявитись властиві бароко гіперболічність, афектованість, патетика. Надзвичайно цінним для нас є стінопис Троїцької церкви на головній брамі Печерської лаври. Він поєднує в собі візантійські традиції з західноєвропейською малярською фактурою. Можливо, виконавцями стінопису були учні лаврської малярної школи, однаково добре ознайомлені з канонами східної церкви та зразками західноєвропейського (переважно - фламандського) малярства - скоріше не в оригіналах, а в гравюрних копіях, «кунстбушках». які легко можна було відшукати на київському базарі.

Українським тепер стає все - типи облич, узори на святочних ризах, краєвидні фони картин. Провідні тенденції належать київським ікономалярським осередкам. Знівечений монголо-татарською навалою, Київ ожив у XVI столітті, а в першій половині XVII столітті повернув собі славу художньої столиці України - в основному за рахунок діяльності Петра Могили, гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного та Богдана Хмельницького, активізації культурно-мистецького життя в Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянському колегіуму. По закінченню визвольної війни київське іконо-малювання швидко стає барочним, при чому - майже без ренесансних впливів.

Київський варіант бароко швидко поширюється на всю Наддніпрянщину, Поділля, Волинь, Полтавщину, Слобожанщину, Чернігівщину. На Львівщині представником бароко в малярстві був Микола Петрахнович, автор «Одигітрії» (ікона). Видатними іконописцями цього часу були також західноукраїнські художники Іван Рудкович та Иов Кондзелевич. їхнє життя і творчість пов’язані з містом Жоква, яке було на той час значним, культурним осередком.

Традиційні іконні персонажі трактувалися митцями згідно з рисами стилю бароко - тобто тепер іконографія повністю зорієнтована на українське обличчя. Площинність забута, тепер обов’язковою є тривимірність при зображенні. Образам надається психологізм, вони сповнені співпереживання з віруючими - таким чином митці встановлювали тісні контакти між іконою і людиною. Святі наділяються психологічними людськими рисами. Зокрема це стосується улюблених Богородиці та Христа. В часи великих випробувань особливо шанованими в Україні були ікони Покрова Божої Матері. В цьому святому образі український народ вбачав свою покровительку та заступницю. Ці ікони дістали назву «козацьких Покров», тому що їх дуже шанувало козацтво (Оранта).

Подібні ікони сприяли розвитку портретного жанру України. 4к©ни- українсьісого бароко-створені святкового, піднесеного- настрою. їх автори використовували яскраві кольори, барвисті квіткові візерунки. Золоте орнаментоване тло поєднувалося із зображеннями архітектурних споруд та природи. Богоматір, святих та інших персонажів часто малювали в пишному одязі, з привітними, ласкавими обличчями,втілюючи в них народні уявлення про красу. Люди вірили, що настрій, відтворений на портреті, впливає на долю людини. На іконах Покрови Богородиця схожа на українську матір, очима і ледь помітною посмішкою вона підбадьорює стривожених українців та українок. Такою тоді була теологія. Глибше і ближча людям, ніж будь-коли до цього. То ж чи не це причина і пояснення феномену, що Доба Бароко протривала в українському іконо-малярстві майже повні два століття.

Монументальний живопис переважно пов’язаний із розписами культових споруд. До нашого часу дійшло дуже мало його пам’яток. Над живописом стін та іконостасів Києво-Печерської лаври працювали майстри лаврської школи, з-поміж яких особливо уславився Алімпій Галик.

В українському живопису зміцнюється світський напрям, далі поширюються засоби реалістичного відтворення дійсності. З другої половини XVII століття розвивається портретний живопис (парсуна). Упродовж XVIII століття популярності набуває так званий парадний портрет. Його функція - показати певну особу у всій її красі та значущості. Зазвичай українські портретисти (на відміну, наприклад, від польських) зображували людей ідеалізованими (тобто кращими, ніж вони були насправді). До визначних творів цього жанру у XVII-XVIII ст. належать портрети Григорія Гамалії (до останнього часу він помилково публікувався, як портрет Василя Гамалії, 2 половини 18ст.), переяславського полковника С. Сулими та його дружини, князя Довгорукого, Богдана Хмельницького, Петра Могили, М. Смотрицького.

Графіка. XVII-XVIII ст. стали часом розквіту української гравюри та книгодрукування, найбільшим його центром стала друкарня Києво - Печерської лаври. Там друкувалися твори не лише релігійного, а й світського характеру. З 2 пол. XVII ст. провідною графічною технікою стає гравюра на міді (мідьорит) та інших металах. Вона витісняє поширену в XVI ст. - 1 пол. ХУІІ ст. гравюру на дереві (дереворит). Кращими українськими граверами того часу були Олександр(бл.1640- 1727) та Леонтій(бл.1630 -1710) Тарасевичі.

В Україні не було навчально - художніх закладів, які б відповідали тогочасним вимогам. Обдарована молодь змушена була їхати на навчання до Санкт - Петербурга, де було відкрито Академію мистецтв. Після навчання, українські митці часто залишалися у Росії. Саме тому таких видатних живописців, як Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиновський вважають представниками російського мистецтва.

Література

Українська література того часу мала багато талановитих поетів: Герасим Смотрицький, Памва Беринда, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній, Феофан Прокопович, Іван Некрашевич. Жага прикрас знаходила своє вираження і в літературі, власне - в декоративному віршуванні. «Головне завдання - взяти жменю пишних, красивих слів і за допомогою майже механічного переставляння їх з місця на місце написати урочистий та химерний, - як казав І. Величковський («футурист XVII ст.») - «многопремінительний вірш». В такому ж стилі написаний і перший в українській літературі урбаністичний вірш Феофана Прокоповича «Опис Києва» 1705р. Визвольна війна 17 ст. сприяла національному, культурному та ментальному відродженню. Зростає історична самосвідомість українців. Протягом 18 ст. продовжується традиція козацького літописання.

Найпершим таким твором є “Літопис Самовидця”, автором якого вважається колишній ніжинський сотник Роман Ракушка - Романовський. Цей твір належить до епохи Хмельниччини. Найважливішим для нас є те, що автор є свідком подій - за що літопис і отримав таку назву з легкої руки П. Куліша.

Літопис сотника Григорія Грабянки охоплює події до визвольної війни, саму війну та закінчується виборами гетьмана Івана Скоропадського. Літопис канцеляриста Самійла Величка також охоплює Хмельниччину. Автор переконаний, що кожен народ має знати свою історію. Як зазначає Самійло Величко, взятися за перо його примусила Руїна Україна і ті незначні реєстри подій, які дають літописці. Основною фігурою всіх трьох козацьких літописів є Богдан Хмельницький.

Неможливо оминути увагою видатну постать Григорія Сковороди (1722-1794), чия творчість стала містком переходу від давньої української літератури до нової. Він є автором тридцяти віршів філософської лірики, що складають поетичну збірку “Сад божественних пісень”, тридцяти прозових байок, що складають збірку “Байки Харківські”, філософських творів, підручника з теорії поезії. Ідею “пізнай самого себе”, висунуту ще давньогрецькими філософами, підніс і розвинув глибше. Адже тільки пізнавши себе,зрозумієш, до чого лежить серце. Це дасть змогу знайти свій шлях - відповідний рід діяльності, “сродну працю”. Це є найголовнішою його ідеєю, яку він втілив у власному житті. Стиль його повчань нагадує пророцтва і цим його роботи схожі на творчість Івана Вишенського. Г. Сковорода фактично закриває добу Бароко, пориває з нею.