Визначення задуму та система образів

В Українi сьогоднi фактично існує два правописи i двi українськi лiтературнi мови. Вони не тільки поборюють одна одну, а й розділяють надвоє людей. Не знаю, чи є ще десь у свiтовiй практиці подiбне явище. Як можна сподіватися на позитивний результат вiд закликiв любити рідну українську мову, коли люди розгублені i ніяк не можуть второпати, яку ж саме українську мову їм треба любити. Ту, яка впродовж тривалої еволюції створилася в Українi, чи ту, яку нав'язують із української діаспори.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд сформувався в кінці 1950-х — на початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. Горбачов, О. Яковлев; філософиО. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Бовін, Ф. Бурлацький, редактори масмедіа — В. Коротич, Є. Яковлєв, С. Залигін та багато інших.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко,В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, кінокритик Роман Корогодський, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця XIX — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософаЖана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)^[5].

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Постмодернізм у літературі [ред.]

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара,М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

· культ незалежної особистості;

· потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

· прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

· бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

· використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

· зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

· суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

· сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

· запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

· як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

· іронічність та пародійність.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса»] (1985), Томаса Пінчона«Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Герой літератури постмодернізму - людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Які досягнення в розвитку новітніх засобів масових комунікацій сприяли виникненню постмодернізму? Постмодернізм багато чим зобов’язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій - телебаченню, відеотехніці, інформатші комп’ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, і на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю - відеокліпами, комп’ютерними іграми, диснеївськими атракціонами.

Постмодернізм у літературі [ред.]

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара,М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

· культ незалежної особистості;

· потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

· прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

· бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

· використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

· зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

· суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

· сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

· запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

· як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

· іронічність та пародійність.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса»] (1985), Томаса Пінчона«Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Герой літератури постмодернізму - людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Які досягнення в розвитку новітніх засобів масових комунікацій сприяли виникненню постмодернізму? Постмодернізм багато чим зобов’язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій - телебаченню, відеотехніці, інформатші комп’ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, і на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю - відеокліпами, комп’ютерними іграми, диснеївськими атракціонами.

Юрій Андрухович – поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Автор чотирьох романів, збірки есеїв та безлічі віршів. У часописі «Сучасність» вперше побачили світ найвагоміші прозові твори письменника: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), видані у 1997 році окремими книгами, есей «Центрально-східна ревізія» («Сучасність», 3, 2000). 1987 року разом з В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвало успішний приклад творення соціокультурного міту. З 1991 року Андрухович – співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його чисел. Присутність Андруховича в Івано-Франківську стала вагомим чинником ферментації т. зв. «станіславського феномену» та формування місцевої мистецької еліти. Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, швецькою мовами.

Визначення задуму та система образів

Як зазначала Т. Гундорова: «Перверзія» Ю. Андруховича це одночасно і роман-подорож, і розслідування, і постмодерністський хаотичний роман, і водночас цей твір спростовує всі ці жанрові моделі. Що можна сказати напевне про твір Ю. Андруховича, то це те, що архітектоніка роману – це лінійна побудова, яка хронологічно передає послідовність подій». І далі: «Твір не має наскрізного сюжету, однак не піддається довільним комбінаторним операціям або піддається їм украй важко».

З цим твердженням неможливо не погодитись. А відтак, мусимо констатувати певну важкість при визначенні авторського задуму. До того ж, у процесі аналізу виявилося, що він розпадається на декілька частин. Визначити його можна як «пошук людиною власної самоідентичності, втраченої в абсурдному світі». Таке розуміння твору дає сама назва, про що йшлося вище. Перекручення, абсурд – ось те, що оточує митця, а серед карнавалу фальшивих масок важко не загубитися.

Перше, що одразу ж впало у вічі, це тема самотності. У своїй венеціанській сповіді Стах наголосив на тому, що усюди відчуває лише порожнечу та самотність: «Велика самотність, отче Антоніо, – відповів він. – Нема в мене ні дому, ні близьких, ні рідних. Одне тільки залишається – блукати світами і до Бога промовляти з різних церков, соборів».

Ще однією лінією можна вважати ту, яку виділив М. Стех: «Тематичний стрижень роману – «мотив кінця, смерті й упертого прямування до неї»

Про «Московіаду» нагадує тема загибелі імперії – цього разу Венеції. Так, професор ді Казаллегра промовляє: «Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине»

Тож бачимо, що авторський задум «Перверзії» увібрав у себе по частині сюжетних ліній попередніх романів, показавши їх з дещо іншої точки зору. Говорячи про цей твір, можна зробити припущення про те, що він ближче стоїть до «Рекреацій», хоча між ними ще була написана «Московіада». Проте, «Перверзії» можна вважати дійсно розвитком «Рекреацій», а Стаха Перфецького – «реінкарнованим» Юрком Немиричем (за принципом розвитку лінії «митець» – «смерть»).

Що стосується системи образів, то вона доволі проста. Головний герой – Стах Перфецький, український поет. Двома іншими дійовими фігурами є Ада Цитрина – таємний агент незрозумілого Монсеньйора, у яку закоханий Стах Перфецький, та Янус Марія Різенбокк – чоловік Ади, також таємний агент, доктор урології.

У «Перверзіях» Андрухович залишається вірним собі: є головний герой, жінка, у яку він закоханий, але яка для нього недосяжна (згадати хоча б Марту та Хомського з «Рекреацій»), та тема подорожі, яку автор реалізує протягом усіх трьох романів. Така структурно-сюжетна подібність також дає підстави вважати «Рекреації», «Московіаду» та «Перверзії» трилогією. Зауважимо, що більш глибокі та переконливі показники на підтвердження цієї думки будуть наведені нижче.