Твори Ганса Крістіана Андерсена

А́стрід А́нна Емі́лія Лі́ндґрен (швед. Astrid Anna Emilia Lindgren, дівоче прізвище Ерікссон, швед. Ericsson; *14 листопада 1907,Віммербю, Швеція — †28 січня 2002, Стокгольм, Швеція) — шведська дитяча письменниця, чиї книги перекладені більш ніж 85 мовами та видані більше ніж у 100 країнах. На сьогодні вона найбільш відома своїми творами «Карлсон, який живе на даху» та «Пеппі Довгапанчоха». Біографія

Астрід Ерікссон народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Авґуста Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільським господарством на арендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Ґуннар (1906-1974) та дві сестри — Стіна (1911-2002) й Інґеґерд (1916-1997). Пізніше брат Астрід став членом шведського парламенту.

Як написала сама Ліндґрен в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (1971), вона росла у вік «коней та кабріолета». Основним засобом пересування для сім'ї був кінний екіпаж, темп життя був повільнішим, розваги — простіші, а стосунки з навколишньою природою тіснішими. Такі обставини сприяли розвитку у письменниці любові до природи — цим почуттям проникнута вся творчість Ліндґрен, від ексцентричних історій про доньку капітана Пеппі Довгапанчоха до повісті про Ронні, доньку розбійника.

Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (в ньому було багато ігор і пригод) і вказувала на те, що саме воно служило джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки відчували глибоку прив'язаність один до одного та до дітей, а й не соромилися виявляти її, що було великою рідкістю у той час. Про особливі відносини в сім'ї письменниця з великою симпатією і ніжністю розказала в єдиній своїй книзі, не зверненій до дітей, — «Самуель Авґуст із Севедсторпа і Ганна з Гюльта» (1975).

Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті «Wimmerby Tidningen». Але через два роки (1926), не будучи заміжньою, вона завагітніла від головного редактора. Він запропонував їй одружитися, але вона відмовилася і, залишивши посаду молодшого репортера, переїхала до Стокгольма. Цей крок, як згадувала потім письменниця, був найвідважнішим і найпереломнішим у її подальшому житті. Вона зняла кімнату, почала вчитися на курсах машинопису та стенографії і водночас працювала. В Стокгольмі Астрід народила сина Ларса, але через свою невлаштованість, бідність і зайнятість, вона змушена була віддати його на виховання знайомій родині, що мешкала в Копенгаґені. Хоч заробляла вона небагато, але намагалася завжди відкладати хоч якісь гроші, щоби якнайчастіше відвідувати Ларса в Копенгаґені на вихідні. Більшість часу доводилося проводити в потязі - в дорозі туди чи звідти. Їй довелося попрацювати на кількох роботах, які вона залишила з різних причин, а з останньої її просто звільнили: молода мама, не витримавши довгої розлуки із сином, нікого не попередила і поїхала до нього в Копенгаґен.^[1]

Врешті-решт їй таки вдалося забрати Ларса до дому та залишити на своїх батьків - до тих пір, коли вона вже сама могла його утримувати в Стокгольмі. Астрід влаштувалася секретаркою в Королівське товариство автомобілістів, шефом якого був Стюре Ліндґрен (1898-1952). У 1931 році вони одружилися. Через три роки Астрід народила дочку Карін, яка пізніше стала перекладачем.

Астрід Ліндґрен померла у 94-літньому віці 2002 року.

[ред.]Творчість

Астрід Ліндґрен мала веселу вдачу, багату уяву, хист до жартів і до цікавих оповідей, - усі ці риси вона успадкувала від батька. Жарти, казки, історії, які вона чула від батька чи від друзів, лягли потім в основу її власних творів. А любов до книг і читання, як вона зізналася згодом, виникла на кухні у Крістін, з якою вона дружила. Саме Крістін прилучила Астрід до дивовижного хвилюючого світу, в який можна було потрапляти, читаючи казки. Вразлива Астрід була приголомшена цим відкриттям, а пізніше і сама опанувала магію слова. Вдома її розповіді любили слухати не тільки брат і сестри, а й сусідські діти, з якими вона завше приятелювала. Не були до них байдужі й дорослі. Її здібності стали очевидними вже в початковій школі, де Астрід називали «віммербюнською Сельмою Лаґерльоф», чого, на власну думку, вона не заслуговувала.

А багато пізніше, коли Астрід Ліндґрен одружилася і стала матір'ю, вона вигадувала різні цікаві історії для своїх дітей. 1941 року вона записала повість, яку розповідала своїй доньці, коли та хворіла, а через три роки подала її до одного з найбільших шведських видавництв. Там повість відхилили. Того ж року інше видавництво оголосило конкурс на найкращу книжку для дітей. Астрід Ліндґрен написала повість «У Бріт-Марі легшає на серці», подала рукопис на той конкурс, і він отримав другу премію. Так у шведській літературі з'явилося нове ім'я - Астрід Ліндґрен.

Через рік те саме видавництво знов оголосило конкурс, і Астрід Ліндґрен подала на нього відхилений рукопис. Він отримав першу премію. Це була «Пеппі Довга панчоха». Книжку видали, і вона мала великий успіх - на сьогодні її перекладено понад шістдесятьма мовами світу, серед них і українською.

Астрід Ліндґрен створила за своє життя понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, - ці книжки призначені для найменших читачів. Твори її можна поділити на дві групи. Одна - повісті з казковим сюжетом або такі, де дія відбувається у світі, створеному уявою їхніх героїв, як та ж «Пеппі Довга панчоха», чи «Малий і Карлсон, що живе на даху», чи «Міо, мій Міо», чи «Брати Лев'яче Серце». Друга - реалістичні твори, такі як «Расмус-волоцюга» або три повісті про Калле Блюмквіста. Це пригодницькі твори. їхні герої - звичайні діти з малого містечка, веселі, дотепні, винахідливі, часом здатні на нерозважні вчинки, але й спроможні стати в обороні справедливості проти підступів і навіть злочинів.^[2]

Шведська письменниця Астрід Анна Емілія Ліндгрен написала багато художніх творів для дітей і про дітей, у яких тісно переплітаються реальність з фантастикою, завдяки чому вибудовується казковий сюжет. Так було написано спочатку «Пеппі Довгу панчоху» (1945), де, за визнанням авторки, сирітка Пеппі своїми вчинками і вдачею задовольняє мрію кожної дитини про всесилля добра. Про хлопчика, що мріє бути детективом, про те, як він потрапляє до вимріяного світу і що там знаходить, Астрід Ліндгрен розповідає у книжці «Пригоди Калле Блумквіста» (1946). Через деякий час Ліндгрен пише казку «Міо, мій Міо» (1954), в якій сирота, хлопчик Міо, перемагає лицаря Като — втілення злих сил. І сама природа в цих книжках дуже близька настроєві героїв, вона ніби акомпанує їхнім переживанням. У розповіді про сирітський притулок «Расмус — волоцюга» (1956) дітям допомагають не тільки добрі люди, а й тварини і навіть речі.

Перша книжка про Малого і Карлсона побачила світ у 1955 р. В ній описано буденне життя хлопчика і його родини в сучасному місті. Карлсона дорослі вважають вигадкою хлопчика, виявом його потягу до всього таємничого і незвичайного. Проте і сам Карлсон не є чимось надзвичайним, він не наділений фантастичною силою чи надприродною могутністю. Такий собі енергійний товстенький похвалько, який відрізняється від людей тим, що живе на даху і вільно переміщується у просторі, занадто любить себе і завжди готовий до авантюри, до пригод, до дії. «Найкращий у світі Карлсон з його проявами дитячої незадоволеності й безмежного егоїзму є справді чарівним»,— писали критики.

Продовженням книжки про Малого і Карлсона стала друга частина «Карлсон, що живе на даху, прилітає знов» (1963) і третя, остання, «Потаємно з'являється Карлсон, що живе на даху» (1968), де пародіюється детектив.

На початку 60-х років Астрід Ліндгрен створила серію радіопередач про маленьку Чьорвен та її друзів. Згодом було зроблено фільм, а на його основі написано книжку «Ми на острові Сальтрока», в якій поетично змальовано життя дітей.

Шведську письменницю Астрід Ліндгрен називають Андерсеном наших днів. У 1958 р. її нагороджено медаллю великого датського казкаря.

Га́нс Крістіа́н А́ндерсен (*2 квітня 1805, Оденсе — †4 серпня 1875, Копенгаґен) — данський письменник, казкар, автор відомих у всьому світі казок «Стійкий олов'яний солдатик», «Гидке каченя», «Снігова королева», «Дюймовочка» та інших. Казки Андерсена перекладені більш, ніж 150 мовами світу, вони стали основою для численних екранізацій, мультфільмів, театральних постановок, балетів тощо.

Ганс Крістіан Андерсен народився в Оденсе — місті на данському острові Фюн. Його батько був бідним швецем, мати Ганна Марі Андерсдаттер — прачкою (вона походила з бідної сім'ї, в дитинстві мусила жебракувати, її поховали на кладовищі для бідних).

У Данії існує легенда про королівське походження Андерсена, бо в ранній біографії він писав, що в дитинстві грався з принцом Фрітсом, згодом — королем Фредеріком VII, і у нього не було друзів серед вуличних хлопчаків — лише принц. Дружба Андерсена з принцом Фрітсом, згідно з фантазією Андерсена, тривала і в дорослому віці, до самої смерті Фрітса. За винятком родичів, нібито лише Андерсен був допущений до труни покійного. Причиною цієї фантазії були розповіді батька Ганса Крістіана про те, що він нібито є родичем короля.

У ранньому дитинстві Ганс Крістіан був замкнутим хлопчиком з великими блакитними очима. Він сидів у кутку і займався своєю улюбленою грою — ляльковим театром. Це захоплення він зберіг і в юності.

З дитинства майбутній письменник виявляв схильність до мріяння і письменництва, часто влаштовував імпровізовані домашні спектаклі, що викликали сміх і знущання дітей. У 1816 помер батько Ганса Крістіана і хлопчикові довелося самому заробляти собі на прожиття. Він був підмайстром спершу в ткача, потім у кравця, працював на сигаретній фабриці. У 1819, купивши перші чоботи на зароблені гроші, Ганс Крістіан відправився у Копенгаген. Там він вивчав літературу, данську, німецьку і латинську мови, відвідував уроки у балетній школі.

Творча діяльність

У літературі дебютував восени 1828 року як автор сповненого казкової містики твору «Прогулянки від Хольмен-каналу до східного мису острова Амагер». Видана на Новий 1829 рік книжечка зустріла велику популярність, і вже в квітні вийшов її другий наклад.

Приєднався до прогресивних романтиків, писав вірші, поеми, п’єси, нариси, романи.

З 1835 друкує казки, яких за 40 років написав 156. У цьому жанрі найповніше виявився художній талант Андерсена. Казки Андерсена тісно пов’язані з фольклором, дуже динамічні, в них багато гумору, фантастика поєднана з реальним життям; багато казок є гострою соціальною сатирою («Нове вбрання короля», «Соловей», «Кожному — своє місце», «Свині», «Слимак і кущ троянди», «Дюймовочка»). Жорстоким грошолюбам у казках протистоять прості бідні люди, що їх Андерсен наділяє найблагороднішими моральними рисами і якостями («Стійкий олов’яний солдатик», «Кресало», «Русалонька», «Дівчинка з сірниками», «Снігова королева»). Казки Андерсена пройняті соціальним оптимізмом і щирою вірою в краще майбутнє людства.

Літом 1872 Андерсен упав з ліжка і сильно побився. Він так і не одужав після цієї травми, але прожив до 4 серпня 1875. Він помер у будинку свого друга банкіра Моріца Мельхіора^[1]. Напередодні смерті він замовив музику на свої похорони, формулюючи замовлення словами: «Більшість із тих, хто йтиме за мною, будуть дітьми, тож нехай такт відповідає маленьким крокам»^[1].

На час своєї смерті Андерсон уже здобув світову славу³. Він отримував стипендію від данського уряду як «національна гордість». Уже до смерті казкаря розпочалося планування встановлення йому пам'ятника, який зараз стоїть на площі перед ратушею у Копенгагені^.

Твори Ганса Крістіана Андерсена

Серед творів Ганса Крістіана Андерсена - романи, повісті, п'єси, розповіді, новели, філософські есе, нариси, вірші, більш 400 казок. Вірші було покладено із музикою: романси писали Шуман і Мендельсон. У Росії її казки Андерсена вперше видано 1844 року («Бронзовий кабан»), в 1894-1895 було видано перше зібрання творів Андерсена в 4-х томах.

«Розбійники вВиссенберге» (1819; трагедія)

«>Альфсоль» (1819; трагедія)

«Вечір» (1826; вірш)

«>Умирающее дитя» (1826; вірш)

«Подорож пішки відХольмен-канала до східного мису острова Амагер» (1829; перше прозове твір)

«Любов на Ніколаєвої вежі» (1829; водевіль)

«Тіньові картини» (1831; есе, написане після поїздки до Німеччину)

«>Агнета і Водяної» (1834)

«Імпровізатор» (1835, російський переклад - в 1844; роман)

«Тільки скрипаль» (1837; роман)

«Казки, розказані для дітей» (>Everi,fortalteforborn; 1835—1837; збірник казок; у травні та грудні 1835 - перші двоє збірника, у квітні 1837 - третій збірник)

«Стійкий олов'яний солдатик» (1838; казка)

«Книжка картин без картин» (1840; збірник новел)

«>Мулат» (1840; п'єса, спрямована проти расового нерівності)

«Базар поета» (1842; збірник колійних нарисів - перший варіант автобіографії)

«Соловей» (1843; казка)

«Гидке каченя» (1843; казка)

«Снігова Королева» (1844; казка)

«Дівчинка з сірниками» (1845; казка)

«Казка моєму житті» (>Mitlivseventir; 1846, російський переклад - у1851, 1889; автобіографія)

«Тінь» (1847; казка)

«Мати» (1848; казка)

«Дві баронеси» (1849; роман в 3 томах)

«Бути чи бути» (1857; роман)

«Первісток» (комедія)

«Дорожче перлів і злата» (>пьеса-сказка)

«>Бузинная матуся» (>пьеса-сказка)

«>Оле-Лукойе» (>пьеса-сказка)

Редьярд Кіплінг (англ. Joseph Rudyard Kipling, *30 грудня 1865, Бомбей — †18 січня 1936, Лондон) — англійський поет і прозаїк. Відомий як співець британського імперіалізму. Відоміший, як творець дитячих казок про Мауглі, допитливе слоненятко, кішку, яка гуляє, як собі знає, про відважного мангуста Рікі-Тікі-Таві та багатьох інших.

Життєпис

Кіплінг народився в Бомбеї. Своїм другим ім'ям він завдячує назві озера Редьярд, на берегах якого зустрілися його батьки. Згодом воно стало його першим ім'ям. Коли хлопчикові виповнилося 6 років, його, за звичаєм англійців, що працювали в Індії, відправили в Англію. В 1878 році Кіплінг вступив до військової школи. Оскільки він не проявив особливої тяги до навчання й не зміг заслужити собі стипендію, а батьки не мали змоги оплатити його навчання в університеті, 1882 року йому довелося повернутися в Індію, де його батько, який на той час служив директором школи у Німеччині й доглядачем за музеєм, знайшов йому місце праці в місцевій газеті. Джозеф Кіплінг навчався у Америці.Та ось коли всі думали ,що він забув свою домівку,він повернувся в Індію.Там його попросили написати книгу для дітей про джунглі.Він виконав прохання.Вона була дуже популярною.Коли він знову приїхав у Англію його там зустрічали письменником.

Лахорську «Цивільну й військову газету» Кіплінг називав своєю «першою й найсправжнішою коханою». Працював він багато й важко, в 1886 році газета почала публікувати його перші оповідання. Перша збірка оповідань «Прості оповідання з пагорбів» (англ. The Plain Tales from the Hills) побачила світ у 1888 році в Індії. В 1887 Кіплінга переводять у більшу газету «Піонер» в Алахабаді, де він продовжує писати. В 1889 році газета звільнила Кіплінга внаслідок суперечки, і він, зібравши гроші за гонорари й платню за шість місяців, покидає Індію, прямуючи доЛондона. Дорогою він відвідує Рангун, Сінгапур, Гонконг і Японію, проїздить Америку від узбережжя до узбережжя. Оселившись в Лондоні, він продовжує публікуватися, переживає нервовий зрив, знаходить літературного агента, і за порадою лікарів, їде в нову мандрівку до Південної Африки, Австралії, Нової Зеландії й знову до Індії. В Індії його застає звістка про смерть літературного агента, на яку він реагує пропозицією руки та серця його сестрі Керрі Балестьєр. Після весілля в Лондоні молода пара їде у весільну мандрівку до Японії, але в Йокогамі їх застає звістка про те, що їхній банк прогорів. Тож вони повертаються на батьківщину дружини Кіплінга — Сполучені Штати Америки, де поселяються у Вермонті. Згодом вони купують будинок, який отримав назву «Наулаха». Там у Кіплінга народжуються дві доньки, він дуже плідно працює, багато публікується.

Перебування в США закінчується 1896 року. Причини називають дві: політичну й сімейну. Політичною причиною стала суперечка між Англією й Сполученими Штатами за права арбітражу в справах Американського континенту. Ситуація загострилася до того, що з'явилися розмови про війну. Кіплінга прикро вразили антианглійські настрої в США. Іншою причиною стали сварки з братом дружини, п'яницею й невиправним боржником. Зустрівшись якось із Кіплінгом на вулиці напідпитку, він пригрозив письменнику фізичною розправою. Попри те, що забіяку заарештували, розгляд справи в суді призвів до того, що Кіплінг став почуватися виснаженим і нещасним. Не дочекавшись вирішення справи, Кіплінги спакувалися й відбули до Англії.

В Англії Кіплінг поселився на девонширському узбережжі в будинку на пагорбі з виглядом на море. За його словами, йому не подобався фенг швей нової домівки, але, попри це, письменник активно й плідно працював. Тепер Кіплінг уже був знаменитістю. Він не цурався політики в своїх творах. В 1898 році він опублікував поему, присвячену ювілею королеви Вікторії, в якій проголошував свою гордість Британською імперією й вірш «Ноша білої людини» (англ. The White Man's Burden), які створили великий галас. Чимало людей вважало ці вірші відвертою пропагандою імперіалізму й расової нерівності.

В 1898 році Кіплінг з родиною поїхали на зимові свята до Південної Африки. Ця поїздка стала родинною традицією, що продовжувалася до 1908 року. В Африці його радо приймали, зважаючи на славу державного поета. Кіплінг віддячував своїм друзям поезіями на підтримку Англії в англо-бурській війні.

Під час подорожі до Америки в 1899 році Кіплінг і його старша донька Джозефіна захворіли на пневмонію, від чого Джозефіна померла.

В 1902 році Кіплінг опублікував свою другу дитячу книжку «Just So Stories for Little Children».

Кіплінг веде активну політичну діяльність, підтримує

консерваторів. 1907 р. одержує Нобелівську премію з літератури «за

спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант

оповідача». 1907 р. він був визнаний гідним почесних ступенів

Оксфордського, Кембриджського, Единбурзького і Даремського

університетів, нагороджений університетами Парижа, Страсбурга, Афін і

Торонто. Незабаром після одержання Нобелівської премії творча активність

Кіплінга починає спадати. Під час Першої світової війни Кіплінг працює в

Червоному Хресті. 1917 р. випускає збірник статей і оповідань –

«Найрізноманітніші істоти». Після війни Кіплінг багато подорожує, у тому

числі і як член Комісії з військових поховань. 1923 р. випускає книгу

«Ірландські гвардійці під час Великої вітчизняної війни», присвячену

полку, де служив його загиблий син. Літературна спадщина Кіплінга –

тринадцять томів оповідань, чотири романи, три книги оповідань для

дітей, кілька збірників дорожніх есе, сотні віршів. Кіплінг помер у

Лондоні 1936 р. Похований у Куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

Його автобіографію «Дещо про себе» було оприлюднено через рік після його

смерті.

Книга Д. Р. Кіплінґа "Мауглі" - мудра і повчальна казка. Дивовижна історія маленького хлопчика, вихованого вовками, розкриває споконвічні закони природи, примушує замислитися над цінностями людського життя.
Людське дитинча, опинившись у джунглях, не загинуло, бо знайшло вірних і надійних друзів. Друзі ці - звірі. Але Кіплінґ не наділяє їх рисами людей, як це буває в народних казках. Усі вони - мислячі істоти і діють залежно від обставин відповідно до законів природи.
Один з таких законів - дбати про потомство. Уособленням цього закону стають Батько і Мати Вовки. Уперше побачивши Мауглі, Мати Вовчиця відчула, що він - лише беззахисне "щеня". Тому вона й стала на його захист, як захищала б своїх вовчат. І всі звірі визнали її право.
Зростаючи, Мауглі знаходив нових друзів. Акела, Балу, Багіра уособлюють мудрість природного світу. Саме завдяки їм утримується в джунглях хистка рівновага добра і зла, життя і смерті.

Фольклор

Найбільш цінним і найдавнішим джерелом румунської літератури є народна творчість - билини, казки, пісні (doine, basme, cntece). Однак це народна творчістьотримало своє літературне оформлення тільки протягом XIX століття.

• дойни
• "Міоріца"
• "Майстер Маноле" ("Монастир Арджеша")
• чарівно-героїчні казки (молодець Фет-Фрумос, красуня Іляна Косинзяна, змій Лаур балаури)
• сатиричні казки та анекдоти (хитруни-дурні Пекале і Тиндале)

Витоки

Найдавніший зберігся документ на румунській мові - лист, датований 1521 від Някшу з Кимпулунг до Хансу Бенкнеру в Брашов.

Румунська культура зазнала сильний вплив християнства - за переказами, в цих землях вчив Андрій Первозванний. Але перші православні рукописи були завезені слов'янами. Тому найдавнішими переказами на румунську мову були слов'янські православні тексти XV століття. Мали широке ходіння СкейскихПсалтир, Воронецька Псалтир, Псалтир Хурмузакі і Воронецький Кодекс, вони були переведені на південно-заході країни і скопійовані в Молдові.

Першою друкованою книгою була релігійна книга на церковнослов'янською мовою : літургійний збірка Макарія 1508 г, а першою друкованою книгою на румунській мові був незбережений Сібўскій Катехізис 1544 р. у XVII столітті друкувалися й інші переклади з грецької та церковнослов'янської. Молдаванин Дософтей (Досифей) є автором найдавніших відомих нам румунських віршів, вони були опубліковані в Польщі в 1673 р.

У другій половині XVII століття стали вживатися перші спроби з видання Біблії на румунській мові. У 1582 р. Диякон Шербан (син диякона Коресі) і Марьен Дяк віддрукували Орештійскую Палею, переклад перших книг Старого Завіту. Його переклав Єпископ Михайло Тордашь, звіряючись з угорськими перекладами Біблії.

Все ж повна Біблія румунською мовою була видана лише до кінця XVII століття, коли ченці Снаговський монастиря близько Бухареста перевели і віддрукували Бухарестську Біблію (1688 р.).

Ренесансний гуманізм

Ренесансний гуманізм зародився в Молдові в XVII столітті завдяки польському впливу. Найбільш значний його представник, Мирон Костін, написав хронікуМолдови. Хроніці Костіна передувала хроніка Грігоре Урекі, їй побічні хроніка Іона Некулче. Іншим гуманістом був Димитріє Кантемир, який написав історіюМолдови, Валахії і Османської імперії; писав він також і художні твори: "Диван", "Ієрогліфічна історія". Його син, Антіох Кантемир, був останнім російським поетом- силабіка і першим классицистом. Просвітителем-домнітором (правителем, букв. - "Владика") був Костянтин Бринковяну, він був убитий турками разом зі своїми синами.