А)Постмодерна стилістика роману У. Еко „Ім’я троянди”

80-ті роки XX ст. дослідники мистецтва називають «тріумфальним часом постмодернізму». Читацький успіх романів У. Еко «Ім'я троянди», К. Ранс-майра «Останній світ», П. Зюскінда «Запахи», М. Павича «Хазарський словник», М. Кундера «Невимовна легкість буття» та ін. не був випадковим і свідчив не тільки про непересічний інтерес до проблем, що в цих романах порушувались. Не менш важливу роль відіграло й те, що автори цих творів шукали і винайшли нові форми роману, які могли задовольнити і широку аудиторію, й інтелектуалів-знавців.

Умберто Еко (нар. 1932 р.) до середини 80-х років XX ст. був відомий тільки у суто наукових колах як прекрасний фахівець із семіотики (науки про знаки), естетики, теорії літератури, глибокий знавець середньовічної європейської історії. Роман «Ім'я троянди» (1980) став першою і надзвичайно вдалою спробою пера письменника.

Про своє розуміння постмодернізму У. Еко розповів і в коментарях до роману — «Зауваження на полях». Постмодернізм Еко протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостросюжетності, вважаючи це ознакою «несерйозної» літератури, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей та інші відкрито декларовані принципи руйнування норм класичної поетики. Орієнтири нової, постмодерної, поетики Еко шукає в спробах поєднати традиційне, що йде від класики, й антитрадиційне, що йде від поетики модернізму. Якщо модернізм був орієнтований на «елітарного» читача, то постмодернізм прагне «завоювати» його. Модернізм, за словами Еко, відкидає «вже вимовлене» (тобто літературну традицію), а постмодернізм вступає з цією традицією у складну гру, іронічно переосмислює її.

В основу роману «Ім'я троянди» фактично покладена історія розслідування низки злочинів, що сталися у листопаді 1327 р. в одному з італійських монастирів. Дія роману триває сім днів, уподовж яких у монастирі сталися шість загадкових вбивств. Завдання розслідування злочинів покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа й інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Бес-кервільського, якого супроводжує його юний учень Адсон. Від імені Адсона й ведеться розповідь. Сюжет роману цілком може сприйматися як детективний, але сам автор ставиться до «кримінальної забарвленості» свого твору з певною іронією. Імена головних героїв неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективними героями А. К. Дойля — Шерлоком Холмсом, який, як відомо, викривав усі таємниці, зокрема і у повісті «Собака Баскервілей», та другом і «біографом» славетного нишпорки — доктором Ватсоном. Аби у читача не виникло ніяких сумнівів стосовно невипадковості цих імен, У. Еко демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (наприклад, сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману); у подальших подіях Вільгельм засвідчує обізнаність у різних науках, здатність до дедуктивного аналізу, чим викликає щирий подив і розгубленість Адсона. Проте У. Еко не доводить свою іронію до тієї межі, де вона переростає у пародію. Незважаючи на всі літературні асоціації, Вільгельм та Адсон — герої цілком самодостатні, які діють у від­повідності до своїх характерів у межах вигаданих автором обстапин. А створюючи ці обставини, автор скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи, ставить перед читачем серйозні проблеми філософського забарвлення. Еко наполягав, що його цікавить не власне «кримінальний сюжет», а «сюжотий тип» творів, які моделюють процес пізнання істини.

Один з ключових образів роману — образ бібліотеки-лабіринту, і що може сим­волізувати складнощі пізнання істини. Ще модерністи і нищили, що світ — це книга, створена Богом, у «книзі книг» — Біблії – закодовані закономірності нашого буття. Бібліотека, а ширше — книги, знання,— став у ромвні центром конфлікту двох світоглядних позицій, які уособлюють Хорхе і Вільгельм. Доглядач фондів бібліотеки Хорхе вважає, що істину людина отримала з першими біблійними текстами, що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба призводить до руйнування істини, Священного писання, дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині. Хорхе видає монахам книги, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні. Бібліотека таким чином перетворюється не на книгосховище, а на «книгомогильник». Вільгельм же вважає, що основне призначення бібліотеки — орієнтувати читача на подальший, поглиблений пошук істини, бо процес пізнання — безкінечний. Створюючи образ бібліотеки, Еко залишається вірним постмодерністській традиції зображувати все із свідомою часткою іронії, залучати читача до гри, і ця гра й іронія виявляються на всіх рів­нях — від образів до сюжету. Наведемо лише два приклади: Хорхе, який вирішує, котра з книжок містить «нешкідливу істину», виявляється сліпим, а Вільгельм, який так прагнув відкрити «частку істини», приховану у бібліотеці, стає головним винуватцем пожежі, яка знищила всю бібліотеку.

Особливого іронічного значення набуває і назва роману. Це теж «постмодер-ністська гра» з читачем. У коментарях до роману У. Еко засвідчував, що прагнув знайти таку назву, яка б не нав'язувала читачеві «авторську волю» і як саме, в якому ракурсі читач повинен сприймати твір. Жанрова «невизначеність», «непевність» роману спричинила і його «непевну» назву, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими пов'язаний образ троянди, невичерпна, а тому непевна.

Аналіз відомого роману Умберто Еко «Ім’я троянди»

Роман "Ім'я троянди" (1980) став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.

Приступаючи до аналізу роману, варто звернути увагу на його жанрову своєрідність (в цих та багатьох інших питаннях, що стосуються поетики роману, вчитель повинен звернутися до спроби автоінтерпретації під назвою "Зауваження на полях "Імені троянди", якою Еко супроводжує свій роман).

В основу твору фактично покладена історія розслідування низки загадкових убивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість убивств за сім днів, упродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідування вбивства покладено на колишнього інквізитора, філософа та інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Баскервільського, котрого супроводжує його малолітній учень Адсон, що одночасно виступає у творі і як оповідач, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений у творі кримінальний клубок, і це їм майже вдається, але з перших же сторінок автор, ні на мить не випускаючи з уваги детективний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою визначеністю.

Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою Конан Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх і щирим подивом, і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський "момент істини"). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, по мірі розгортання фабули, крім того, активно демонструє свою неабияку обізнаність із різними науками, що знову ж таки іронічно вказує на постать Холмса. Водночас Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів.

Роман дійсно має ознаки не лише детективного, а й історичного та філософського твору, оскільки достатньо скрупульозно відтворює історичну атмосферу епохи і ставить перед читачем низку серйозних запитань філософського звучання. Жанрова "непевність" значною мірою мотивує і незвичайність назви роману. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й придумав заголовок "Ім'я троянди", що в смисловому відношенні є цілком нейтральним, точніше, непевним, оскільки, за словами автора, кількість символів, з якими зв'язаний образ троянди, невичерпний, а тому йнепевний.

Уже жанрова непевність роману може слугувати, на думку самого Еко, ознакою постмодерністської спрямованості його твору. Свої аргументи Еко мотивує власною (також поданою в "Зауваженнях на полях") концепцією постмодернізму, який він протиставляє модернізму. Якщо останній уникав гостроподієвих фабул (це ознака авантюрної, тобто "несерйозної" літератури), зловживав описами, розірваністю композиції, а часто й елементарними вимогами логіки і смислової зв'язності зображуваного, то постмодернізм, на думку Еко, переростає цей відкрито декларований принцип деструкції (руйнування) норм класичної поетики і орієнтири нової поетики шукає в спробах поєднання традиційного, що йде від класики, і антитрадиційного, введеного в літературу модернізмом. Посмодернізм не прагне замкнутися в межах елітарних смаків, а прагне до масового (в кращому розумінні) читача, не відштовхує, а, навпаки, завойовує його. Звідси в романі елементи розважальності й детективу, але це не звичайна розважальність: говорячи про відмінності детективної моделі власного твору, Еко наполягав, що його цікавить не власне "кримінальна" основа, а сам сюжетний тип творів, які моделюють процес пізнання істини. В цьому розумінні

Еко стверджує, що метафізичний і філософський тип сюжету — це детективний сюжет. Модернізм, за словами Еко, відкидає вже вимовлене (тобто літературну традицію), тоді як постмодернізм вступає з нею в складну гру, іронічно її переосмислюючи (звідси, зокрема, натяки на Конан Дойля, Борхеса з його образом Бібліотекисвіту і власною персоною, іронічно обіграною в образі Хорхе та ін.). Нетрадиційність поетики роману підкреслена самим Еко в назві тих творів його попередників, які він виділяє як асоціативні джерела свого натхнення (Джойс, Т.Манн, критично переосмислені праці теоретиків модернізму — Р.Барта, Л.Фідлера та ін.). Модерністські ознаки твору знаходимо й у тому способі викладу, який реалізується в сюжеті у вигляді своєрідної гри змінності точок зору: все зображене у творі автор подає не прямо, а як переклад та інтерпретацію "знайденого" ним рукопису середньовічного ченця. Безпосередньо ж події описуються Адсоном, коли він досяг старості, але у формі сприйняття їх очима молодого й наївного учня Вільгельма Баскервільського, яким на час тих подій був Адсон.

Хто представляє в романі ці точки зору і як їх аргументує? Одну з них представляє доглядач фондів бібліотеки Хорхе, який вважає, що істину дали відчути людині відразу з першими біблійними текстами та їх тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будьяка спроба зробити це призводить або до профанації Священного писання, або ж дає знання в руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає ченцям книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що ні. Навпаки, Вільгельм вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний.

Окремо варто звернутися до аналізу одного з ключових образів роману — образу бібліотекилабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотеклабіринтів у Борхеса ("Сад розбіжних стежинок", "Вавилонська бібліотека"), а через нього з достатньо поширеним у модерністів співставленням бібліотеки, книги — з життям (світ — це книга, створена Богом, яка, практично, реалізує закодовані в іншій книзі — Біблії — закономірності нашого буття).