Поняття культури мови та культури мовлення

Державотворча роль мови

Мова – це «характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією»

Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова– найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова – єдина національна мова українського народу. Нею послуговуються також українці, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов’янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова – це «закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадянських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики».

Термін «державна мова» з’явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в одно національних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV – першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1.
Створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високо розвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2.
Ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

3) Українська мова серед інших мов світу.

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:індоєвропейської сім "і слов'янської групи та східнослов 'янської підгрупи мов.

Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30 %) і найменше - з білоруською мовою (16 %).

Діаспора- всі без винятку українці які розсіяні по всьому світу .

Поза межами України українська мова побутує серед українців західної діаспори (понад 2 млн чоловік) та східної діаспори (6,8 млн чоловік).

До таких країн належать Південна Америка (Аргентина, Болівія і Перу, Бра-зилія, Венесуела, Парагвай, Уругвай, Чилі) та Північна Америка (Канада, Мексика, США) – тут живе більше 75% від загальної кіль-кості зарубіжних українців, у Австралії, Європі (Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Польща, Румунія, , Франція, Чехія,), Азії (Китай, Туреччина)

В умо-вах багатоетнічного оточення вони зберігають у своєму середовищі українську мову, народні звичаї, культурні, мистецькі, побутові тра-диції, зрештою свою національну самобутність

Українські громади США і Канади організували мережу осередків української культу-ри – бібліотеки, архіви, музеї, театри, хорові, музичні, танцювальні ансамблі, наукові товариства. Україністика викладається в 28 уні-верситетах і коледжах США, кафедри української мови створено в 28 університетах Канади. Українськомовні загальноосвітні школи діють в Канаді, Австралії, Польщі, Молдавії, Литві. Докладаються зусилля на відновлення шкіл з українською мовою навчання в Руму-нії та деяких інших країнах.

Східна українська діаспора чисельніша (найбільше українців східної діаспори проживає в Казахстані – понад 3 млн, Кубані – 2 млн, Поволжі, Москві – близько 1 млн., Зеленім Клину, що на Далекому Сході – 500 тис.).

4)Поняття літературної мови.

Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:
А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;
Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.
Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літератуної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші писменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:
-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;
-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо.
Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння систетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до зусадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм.

Мовна норма. Види норм

Мовна норма- сукупність мовних засобів що випливають із системи мови і сприймаються її носіями.

Різновиди норм :

1. Літературні норми – це ознаки правила літературного опрацювання мовлення якеє зразком усної і писемної форми вираження.

2. Стилістичн норми – норми що діють у межах літературної норми і регламентують не лише правильність а логічність та доречність.

3. Стильові спосіб добору і організації відповідно до певного стилю.

Види норм :

1. Акцептологічна норма – наголошування слів словосполучень навіть цілих речень …….

2. Орфоепічна норма- наголошування слів словосполучень правильна вимова запис букв на письмі

3. Лексична-правильне словосполучення

4. Граматична – вживання граматичних форм слів побудови словосполучень та речень. ….

5. Орфографічна написання слів і їх частин

6. Пунктуаційна – постановка розділових знаків

7. Стилістична норма- правильний вибір мовних засобів

8. Словотвірна – побудова нових слів

6)Державний статус української мови.

Мова – наша соціальна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості. Сьогодні українська мова має державний статус, який законодав-чо забезпечує її функціонування в усіх без винятку сферах суспіль-ного життя. Цей статус закріплений в Основному Законі держави – Конституції.

Конституція України гарантує розвиток української мови. У статті 10 записано:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій терито-рії України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. Законом встановлюється, що всім громадянам створюються необхідні умови для вивчення української мови та володіння нею. Посадові особи мають володіти українською, російською, а в разі потреби й іншими мовами в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

Мовою діловодства й документації, роботи, а також взаємовідносин підприємств, установ, організацій є, як правило, українська мова.

7) Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування.

Мова - засіб спілкування

Мова - найважливіший засіб спілкування між людьми. За її допомогою ми обмінюємося інформацією, найскладнішими думками і найтоншими почуттями, розвиваємося і створюємо матеріальні й духовні цінності. Окрім мови, людство винайшло ще й інші засоби спілкування: жести, різні звукові та світлові сигнали (наприклад, сигнали світлофора), релігійні символи, державну символіку, азбуку Морзе, дорожні знаки, різноманітні коди тощо. Проте всі вони мають обмежене застосування і так чи інакше пов'язані з мовою. Тільки мова має загальнонародне поширення і може передавати будь-яку інформацію

Мова - засіб пізнання

Мова - це ще й засіб пізнання. Через мову та з її допомогою людина пізнає дійсність, знайомиться з досягненнями науки, надбаннями культури. Саме в мові нагромаджено досвід попередніх поколінь, суму знань про світ. Мова багата на інформацію, вона постійно вчить нас мислити.

Мислення нерозривно пов'язане з мовою. Мислення і мова виникають і розвиваються одночасно.

Мислення у власному розумінні слова без мови неможливе. Абстрактне мислення — це мовне, словесне мислення.

Мова — необхідна умова виникнення думки і процесу мислення. За допомогою мови відбувається перехід від сприймання й уявлень до понять, здійснюється формування узагальненої думки.

Мова дає змогу закріплювати й зберігати набуті людьми знання, передавати їх із покоління в покоління, використовувати у практичній діяльності і в подальшому пізнанні дійсності всю суму знань, нагромаджених людством,

Перебуваючи в єдності, мислення й мова нетотожні, це різні соціальні явища. Мова — звукова матеріальна оболонка думки, мова — означає мислення — віддзеркалює об'єктивну реальність. Мова — засіб повсякденного спілкування людей, важлива складова культури будь-якого народу.

8)Функції мови

Основними функціями мови є :

Комунікативна: Мова - засіб обміну інформацією у всіх суспільно важливих сферах комунікації: політиці, науці, у галузі економіки, виробництві і діловій сфері, в освіті, культурі та ін. Обслуговуючи потреби суспільства у забезпеченні інформаційних процесів, мова утверджує свою пол і-функціональність, повнокровність і силу. Спілкування дає життя самій мові, адже мова, якою ніхто не спілкується, стає мертвою.Мова - це універсальний засіб спілкування.

Мислетворча: Мова - засіб людського мислення: творення, оформлення і вираження думки.

Мова - це,дійсність думки", "тіло думки". Вона не є відображенням світогляду, який склався, а діяльністю, що його становить. Мислити - означає оперувати мовним матеріалом, словами, реченнями. Без цього органічного зв'язку мовлення і пізнавальна діяльність людини неможливі. Мислення - це внутрішнє мовлення.

Кожний момент діяльності зумовлюється думкою і її носієм - мовою.

Номінативна: Мова є засобом називання усіх предметів, ознак, дій, кількості, усього навколишнього світу, реальних та ірреальних сутностей. Цей процес науковці називають лінгвалізацією, або омовленням світу.

Пізнавальна : Мова - засіб пізнання світу і накопичення людського досвіду.У пізнанні нового, раніше не відомого мова є обов'язковим чинником. Вивчаючи інші мови, ми пізнаємо інший світ, іншу культуру і збагачуємо свій досвід і знання.

Культурологічна: Мова - носій культури, засіб нагромадження суспільно-історичного, культурного надбання народу - творця мови. Оволодіваючи мовою, людина опановує і культуру народу. Мова - це міст між культурами. Через мову можна глибше пізнати традиції і здобутки чужої культури. Українська мова - це ключ до багатої української культури.

Естетична: Мова - засіб творення позитивних емоцій, краси.

Естетика мови - це ресурси і можливості мови виступати в контексті мистецтва. Словесне мистецтво - це творення художніх образів у всіх родах і жанрах літератури, у публіцистиці, ораторському слові.

Експресивна: Мова є засобом вираження внутрішнього світу людини. Мову вживають не лише для простого повідомлення, а й для вияву своїх переживань, почуттів, емоцій. Радість, щастя, здивування, смуток, гнів, неспокій та глибинні порухи почуттів людини розкриваються для інших через мову.

Ідентифікаційна: Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти.Вона єднає між собою представників певної нації у часі і просторі. Завдяки мові ми усвідомлюємо себе українцями, відчуваємо свою спільність з тими, хто далеко від нас, із тими, хто жив до нас.

Етична : Мова - засіб дотримання норм поведінки, моральних правил.Досягається це існуванням сукупності мовленнєвих етикетних формул та настанов щодо їх використання. Ввічливість, чемність, тактовність, шанобливість, стриманість - визначальні ознаки українського мовленнєвого етикету.

Фатична: Мова є засобом фатичного спілкування. Йдеться про зачин розмов, стримані відповіді, стереотипні запитання про життя, сім'ю, справи, здоров'я, врожай, як-от: Як справи? Дякую, добре.

9 ) Мова і професія

Спілкування людей без мови неможливе, а без нього не може бути і суспільства, і власне людини. Без мови не може відбуватися і розуміння людиною дійсності, своєї ролі у цьому бутті.

Отже, як особистість фахівець є носієм мови, що фіксує у собі загальнонаціональні традиції народу, особливості його історичного розвитку і становлення національної культури, а також засвоєння загальнолюдських цінностей. Але у той же час мова фахівця відображає у лінгвістичних конструкціях (термінах, термінологічних словосполученнях тощо) спеціальні знання, становлення і розвиток конкретної ґалузі.

Безсумнівно, що професійна діяльність спеціаліста супроводжується особистим внеском у її рух вперед. Сучасний спеціаліст, реалізуючись у виробничій чи науковій діяльності, описує отримані результати виражальними засобами рідної мови. Тобто, створюючи щось нове чи вдосконалюючи вже відоме – технології, апарати, пристрої тощо, – він називає їх новими словами, серед яких можуть зустрічатися як терміни конкретної вузької спеціальності, так і загальнотехнічні чи загальнонаукові. Нове слово – це найдосконаліший жанр відображення професійної діяльності людини. Воно не тільки описує нове у теорії або практиці, але й створює можливість для подальшого розвитку.

Інакше кажучи, підготовка майбутнього фахівця передбачає володіння нормованою мовою, культурою мовленнєвого спілкування.

Знати мову своєї професії - вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови - один із основних компонентів професійної підготовки. Оскільки вона виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

10 ) Вимоги до усного ділового мовлення.

Без мови неможливе існування будь-якого людського ко­лективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, ма­нери мови у кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномов­ство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати — поняття не тотожні.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

1) точність у формулюванні думки, недвозначність;

2) логічність;

3) стислість;

4) відповідність між змістом і мовними засобами;

5) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;

6) відповідність між мовними засобами та стилем викладу;

7) вживання сталих словосполучень;

8) різноманітність мовних засобів;

9) нешаблонність у побудові висловлюьання;

10) доречність;

11) виразність дикції;

12) відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літера­турної норми і чутті мови (здатності відчувати належність слів до певного стилю, доречність вживання слів у певній ситуації"). Загальна мовна культура визначається і знанням норм літературної мови, і ерудицією, і світоглядом людини, і культурою мислення, і технікою мовлення. Усне ділове мовлення — це розмовно-літературне мовлення, воно набли­жається до мовлення писемного.

11 ) Особливості професійного спілкування.

Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв'язання професійних завдань"², тобто оволодіння мовою професійного спілкування.

Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

Володіти мовою професійного спілкування - це: ^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;

^ дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; ^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; ^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи

вербальні й невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

12) Універсальні величини спілкування

Існують три універсальні величини ділового спілкуван­ня — погляд, усмішка та відстань, на якій ведеться бесіда.

Погляд — найсильніший компонент розмови. Уміння "витримувати погляд" є наслідком особливого тренування. Людина, яка просто дивиться у вічі співрозмовнику, викли­кає довіру. Вміння першим не відводити погляд — це озна­ка сильної, рішучої особистості. Зустрічаючись, люди обов'язково коротко дивляться один одному в очі. Цей пер­ший погляд є "пробою на довіру". Щирість у цьому швид­кому погляді означає доброзичливе ставлення. Якщо партнер затримує погляд на очах співрозмовника, то робить це з метою пригнітити, людину. Якщо співрозмовник за­тримує погляд, супроводжуючи це кивком голови, то це оз­начає згоду і довіру. Якщо ж партнер відводить очі у паузі, то це значить, що він не все ще сказав і просить не пе­ребивати.

Усмішка. Перш ніж говорити, усміхніться. Це настроїть будь-яку розмову, навіть важку, на доброзичливий тон і взаємоповагу. Усмішка повинна відповідати ситуації, а якщо можливо, й визначати її. Самої мовчазної усмішки іноді буває досить, щоб пом'якшити неприємну ситуацію або зняти роздратування партнера. Усмішка має бути багато­значною, але не маскою, і відповідати настрою.

Надсимволічною є відстань, на якій ведеться бесіда. Розрізняють чотири види дистанції між співрозмовниками: інтимну, особисту, соціальну, офіційну. Відстань між особа­ми служить регулятором їхніх відносин. Визначником соціального статусу, статі, місцевості, де мешкають співроз­мовники, може стати саме відстань. Треба пам'ятати, що у різних націй поняття норми різні. У слов'ян відстань під час ділової бесіди менша, ніж, наприклад, у американців, авст­ралійців, бо соціальна дистанція збігається з особистою. Якщо не знати дистанції співрозмовника, то ненавмисне можна його вразити або образити.

13)Етикет. Мовленнєвий етикет спілкування.

Етикет (з французької etiquette — ярлик, етикетка) — це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості.

Якщо поняття "етикет" містить у собі обов'язки людей один щодо одного, норми і правила їх поведінки і спілку­вання у різних ситуаціях, то поняття "службовий ети­кет" визначає норми і правила спілкування тільки на роботі. Мовленнєвий службовий етикет — це правила мовленнєвої поведінки на роботі.

Перше враження про людину складається з того, наскільки щиро і привітно вона вітається. Наше враження може бути хибним, але, незважаючи на всю логіку, люди підсвідомо орієнтуються на свої почуття під час привітання. Тому, незалежно від настрою, треба вітатися завжди привітно. Поганий настрій не слід поширювати на інших людей, оскільки можна наразитися на зустрічну неприязнь. Загальна і мовна культура людини виявляється у вмінні ви­брати доречну форму привітання чи прощання. "Вибір зале­жить від того, в якому оточенні перебуває людина, від віку співрозмовника чи співрозмовників, від характеру стосунків між людьми, що вітаються чи прощаються, від того, де й коли це відбувається, тощо".

Формул привітання в українській мові порівняно небага­то: Доброго ранку! Добрий день! Добридень! Добрий вечір! До­бривечір! Здрастуйте!

Формул прощання є трохи більше: До побачення! Бувайте здорові! Ходіть здорові! Прощавайте! На все добре! Усього найкращого! Щасливої дороги! До зустрічі! До завтра! До на­ступної зустрічі! Добраніч! На добраніч!

Хоч вибір і тут невеликий, але завжди можна знайти потрібний вираз, виходячи з конкретної ситуації, щоб висло­вити пошану до особи, з якою прощаємося. Не варто під час вітання або прощання з людьми, старшими за віком, малознайомими чи незнайомими, вживати скорочені або усічені форми типу "Добрий!", "Здрастє!", "Вітаю!".

Кожна ситуація потребує певних мовних засобів. Згоду, наприклад, можна висловити так: Добре! Згода! Будь ласка! Із задоволенням! З радістю! Є в мові ціла низка ввічливих форм відмови: Ні, дякую; Дякую, не треба; На жаль, ні; Пе­репрошую, але не можу; Мені дуже шкода, але... ; Шкодую, що не зміг...

Подяку краще висловити продуманим, спеціально дібра­ним відповідно до ситуації словом. За дрібну послугу можна сказати: Дякую! Спасибі! Якщо зроблено щось значне: Сер­дечно Вам дякую! Щиро Вам дякую! Прийміть мою на- йщирішу вдячність! Дозвольте висловити Вам подяку! Дуже вдячний за Вашу турботу! Це дуже люб'язно з Вашого боку, не знаю, як Вам дякувати! Щоб вибрати форму подяки, треба знати форми ввічливості, враховувати значущість по­слуги, вік співрозмовника, характер стосунків, середовище. Відповідаючи на подяку, можна сказати: Немає за що; Прошу; Будь ласка.

Є вибір і серед форм висловлення прохання: Будь ласка! Будьте ласкаві! Коли Ваша ласка! Прошу Вас! Чи не могли б Ви... ; Якщо можете... ; Якщо Вам не важко... . Треба розрізняти слова прдшу (відповідь на подяку) і прошу (звер­татися з проханням, клопотати).

Знайомство супроводжується особливими формулами мовного етикету:

Дозвольте відрекомендуватися... ;

Мене звуть...

Моє ім'я, моє прізвище...

Дозвольте представити (відрекомендувати) Вам... ;

Дозвольте познайомити Вас із... ;

Познайомтеся, це... ;

Познайомте мене, будь ласка, з...

Дуже радий з вами познайомитися... ;

Дуже приємно... .

Звертання до співрозмовника на ім'я та по батькові зву­чить ввічливіше, ніж звертання за допомогою займенників ти, Ви. А тому треба пам'ятати, що в офіційно-діловому стилі звертання, правильно дібране за формою (ім'я та по батькові в кличному відмінку) та змістом (ім'я, ім'я + по батькові, ім'я + по батькові + прізвище) є важливим елемен­том мовної культури. В офіційних звертаннях використову­ються також вирази: Добродію! Добродійко! Пане! Пані! Панове! Товаришу! Товаришко! Товариші! Дорогий друже! Дорогі друзі! Шановне товариство! Вельмишановне панство! До незнайомого, малознайомого, старшого за віком або по­садою співрозмовника прийнято звертатися на Ви, щоб ви­словити пошану. Використовуючи пошанну множину, потрібно узгоджувати присудок з підметом у числі: Ви обігріли розглянути це питання. Ви не залишили своєї адреси. Якщо присудок виражено прикметником, то він може стоя­ти як у множині, так і в однині, залежно від обставин, проте висловлення буде стриманішим, якщо присудок стоятиме у множині: Ви були відсутні на нараді. Ви вільні на сьогодні. Пошанна множина в українській мові виражається дієсло­вом та займенником у формі другої особи множини.

Правила мовного етикету залежать від конкретних ситу­ацій. За умови їх дотримання можливе змістовне спілкування.

14 ) Основні ознаки культури мови

1. Змістовність

Продумати текст й основну думку ви-словлювання; розкрити їх повно; ма-теріал підпорядкувати темі й основнійдумці; говорити й писати лише те, щодобре відомо; не говорити й не писа-ти зайвого, добирати матеріал, якогоне вистачає.

2. Правильність ічистота

Дотримуватися норм літературноїмови: в усному висловлюванні - орфо-епічних, лексичних, фразеологічних,словотворчих, граматичних, стилістич-них. У писемному - лексичних, фразео-логічних, словотворчих,

3. Точність

Добирати слова і будувати речення так,щоб найточніше передати зміст вислов-лювання; прагнути, щоб зміст сказано-го або написаного був переданий точно,зрозуміло

4. Логічністьі послідовність

Говорити й писати послідовно, ви-діляючи мікротеми і встановлюючизв'язок між ними; забезпечувати смис-лові зв'язки між словами і реченнями

в тексті; скласти план (простий чискладний) висловлювання, система-тизувати зібраний матеріал, виділити«дане» і «нове» у висловлюванні, уни-кати логічних помилок

5. Багатство (різ-номанітність)

Використовувати різноманітні мовнізасоби (слова, словосполучення, ре-чення), уникати невиправданого по-вторення слів, однотипних конструкційречень

6. Доречність (до-цільність)

Ураховувати, сферу призначення ви-словлювання, його мету, обставиниспілкування

7. Виразність і об-разність

Добирати слова і будувати речення так,щоб якнайкраще, найточніше переда-ти думку, бути оригінальним у вислов-люванні і впливати на співрозмовника(адресата мовлення)

15) Культура мовлення під час дискусії

Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.

Основні правила дискусії.

1. Всі відкрито висловлюють свої думки.

2. Всі точки зору повинні поважатися.

3. Слухайте інших не перебиваючи.

4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.

5. Водночас говорить лише одна особа.

6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.

7. Не критикуйте себе та інших.

8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

16 )Основні ознаки літературної мови

Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками:
• унормованість;
• стандартність;
• наддіалектність;
• поліфункціональність;
• стилістична диференціація;
• наявність усної і писемної форм вираження.
Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо.
В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.
Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.
Літературна норма виконує важливі суспільні функції - вона забезпечує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілкування. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидат-ніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.
Мовна норма — категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови - суспільством. Для розвиненої мови, на думку мовознавців, основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким „реалізації мовлення", що не визначаються нормою (мовою) - випадкові або під впливом білінгвізму та ін. - відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності31.
Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють:
- нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників, напр.: директорові — директору, товаришеві — товаришу; особові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена - роботу закінчено тощо;
- стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова говорити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфінітива закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмовному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.
Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм.

17)

Різновиди норм:

- літературні – ознаки, правила літературного опрацювання , яке є зразком для усної та писемної форми вираження

- стилістичні – норми, що діють в межах літературної норми і регламентують не лише правильність, а й логічність та доречність

- стильові – спосіб добору та організації відповідно до певного стилю.

В укр. мові існують такі норми літературної мови:

1) Акцентологічна – наголошення слів, словосполучень чи цілих речень

2) Орфоепічна – наголошення слів, словосполучень,, правильна вимова слів а запис звуків на письмі

3) Лексична – правильне слововживання

4) Граматична – вживання граматичних форм слів, побудова словосполучень та речень

5) Орфографічна – написання слів а їх частин

6) Стилістична – правильний вибір мовних засобів

7) Твірна – побудова

18)

Українська орфографія базується на чотирьох принципах: фонетичному, морфологічному, історичному, або традиційному, і смисловому, або диференціюючому.
Фонетичний принцип полягає у повній відповідності між написанням і літературною вимовою: будинок — \ будинок], субота — [субота]

За морфологічним принципом значущі частини слова (морфеми) завжди пишуться однаково, незважаючи на відмінну вимову їх у різних формах слова або в споріднених словах: миєш [мййеш]— миєшся [мййес':а].
Згідно з історичним, або традиційним, принципом зберігаються написання, що усталилися здавна і правилами не пояснюються: лиман (при вимові [ле"ман], [лиеман]), юрба, щур.

Смисловий, або диференціюючий, принцип застосовується при написанні омонімічних слів для їх розрізнення: запорожець (людина) — "3апорожець" (автомашина); по-вашому (нехай буде) — по вашому (сліду).

19)

Стиль(з лат. в Шов)у мові - це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Розмовний стиль- найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми:кодифіковану і некодифіковану.Риси його: неодноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма - діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль- це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей - вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т. ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль- це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов'язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.

Публіцистичний стильпризначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т. ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення*Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль- це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності.

20)

Офіційно-діловий стиль - "функціональний різновид літературної мови, що використовується в офіційному спілкуванні (між установами, окремою особою і установою, між посадовими особами; ділові взаємини на виробництві)"⁵. Це стиль ділових паперів - законів, договорів, розпоряджень, постанов, заяв, резолюцій, протоколів, актів, наказів, анкет тощо.

Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів цього стилю характерні й спільні мовні риси, зумовлені специфікою його використання:

1. Наявність реквізитів, що мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу оброблення. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа.

2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловленні. Діловий стиль зазвичай позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а) широке вживання готових словесних формул типу: у зв 'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, залежно від що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5. Для чіткої організації роботи з документами текст переділяється на параграфи, пункти, підпункти.

6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, виробнича рада розглядає, має місце.Вживаються і такі звороти: з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися в заявою, надати слово, оголосити подяку, перерахувати кошти, накласти резолюцію, доводити до відома, давати згоду, вирішити питання.

7. Найхарактерніші речення - прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності й однозначності сприймання позначуваних понять, стислості, економності формулювань.

21) Словники - це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Вони € одним із засобів нагромадження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу. Словники - скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм. Усі словники залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання поділяють два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між ними саме в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об'єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному - слово. Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (або галузеві, тематичні). Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Джерелами омонімії є:

- випадковий збіг неспоріднених слів: деркач (птах) - деркач (віник);

термін (слово) - термін (строк);

- розпад багатозначного слова: переказати (переповісти) - переказати

(гроші); сісти (про людину) - сісти ( про батарейку);

- словотворчі процеси: винний (вина) - винний (вино); безділля

(неробство) - безділля (відсутність долі); компостувати (компостер)

-компостувати (компост); ВАК (Вища арбітражна комісія) - БАК (Вища

атестаційна комісія);

- збіг абревіатури та вже наявного в мові слова: СУМ (Словник

української мови - сум (смуток); СТО (станція технічного обслуговування) -

сто (100);

- збіг українського та іншомовного слова: лава (предмет для сидіння)

- лава (з італ. - розплавлена вулканічна маса); клуб (диму) -клуб (з англ.

- товариство, приміщення);

- засвоєння з різних мов: ліга (з франц. - асоціація) - ліга (з італ.

- знак над нотами у вигляді дуги); клінкер (з нім. - спечені глиняні вироби

у вигляді цегли) — клінкер (з англ. — вузький довгий спортивний човен).

25)Бесіда.Службова бесіда.

Бесіда-це розмова двох або кількох осіб з метою отримання певної інформації чи вирішення певних питань.Залежно від мети бесіда поділяється на проблемну і кадрову.

— кадрові — співбесіди під час прийому на роботу чи звільнення. Ефективність їх залежить від вміння керівника створити відверту конструктивно-критичну атмосферу спілкування. Особливу увагу слід звернути на об’єктивність факторів.

— дисциплінарні бесіди зумовлені фактами порушення дисципліни на виробництві або відхиленнями від встановлених норм і правил у діяльності організацій, підприємств. Вони спрямовуються на створення творчої атмосфери на підприємстві, на підвищення ефективності колективної співпраці.

Службова бесіда - один із різновидів ділової бесіди. Найчастіше - це розмова

керівника з підлеглим.

Переваги при службовій бесіді:можливість диференційованого пітходу до об’єкту обговорення,розширення компетентності керівника,відчуття особистої значущості.

26)

Нарада. Види нарад.Нарада один з видів усного мовлення,залежно від мети і завдання наради поділяються на:проблемна або дисциплінарна,інструктивна,оперативна.

Проблемна нарада проводиться у невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб з метою прийняття певного рішення.Інстурктивна нарада-проводиться управліннями з метою доведення до працівників загальних питань.Оперативна нарада-скликається для справ за вертикальним розподілом(швидке керування)

27)

Телефонна розмова-це один з видів усного мовлення який характеризується специфічними ознаками і зумовлений екстра овними причинами.Телефонна розмова – різновид усного мовлення, що характеризується такими ознаками. Правила ведення телефонної розмови
-привітайтесь, назвіть організацію, яку представляєте, а також прізвище, ім’я та по батькові;
-запитайте прізвище, ім’я, по батькові свого співрозмовника, якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині;
-якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатнього часу для бесіди;
-закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощатися; нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;
-у разі досягнення важливих домовленостей, згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням.

Етапи проведення телефонної розмови:момент налагодження контакту. викладення сутності справи. закінчення розмови

28) Види усного спілкування.

Бесіда,нарада,телефонна розмова,дискусія, доповідь, промова, лекція, виступ у дискусії.та ін..

Потрібно зазначити, що хоч бесіда і нарада — форми усного спілкування

людей і будуються на трьох основних типах стосунків:

* начальник — підлеглий;

* підлеглий — начальник;

* партнер — партнер

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

1)точність у формулюванні думки, не двозначність;

1) логічність;

2) стильність;

3) відповідність між змістом і мовними засобами;

4) відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;

5) відповідність між мовними засобами та стилем викладу;

6) вживання сталих словосполучень;

7) різноманітність мовних засобів;

8) нашаблонність у побутові висловлювання;

9) доречність;

10) виразність дикції;

11) відповідність інтонації мовлене вій ситуації

Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного.

29)

ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);

2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);

3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).

Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету - проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії. Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб.

У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції. Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання - переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.

30)

Доповідь - це різновид публічної монологічного мовлення, що володіє наступними особливостями: фронтальним типом комунікації, функціональністю, доказовістю.

Доповідь має функціональністю. Іншими словами, доповідь - це повідомлення в певному соціально-комунікативному контексті (дискурсі), що має чітко позначену мету.
Контекст наукової доповіді, наприклад, - конференція, симпозіум, науковий або навчальний семінар. Контекст бізнес-доповіді - нарада, бізнес-семінар. Контекст політичного доповіді - засідання, з'їзд, політична конференція і т.д. Контекст визначає формально-технічні, мовні та змістовні вимоги до доповіді, а також до поведінки і зовнішнього вигляду доповідача.

Головна мета доповіді в будь-якому випадку - інформування. У різних контекстах головна мета супроводжується додатковими - наприклад, сформулювати рекомендації чи викликати дискусію.

31)

Промова-усний виступ із висвітленням інформації, дуже часто емоційно насичена.

1)Ділова-критичність,полемічність,орієнтація на логічне сприйняття слухача.

2)Мітингова стосується суспільних проблем, короткий емоційний вислів,щоб по новому сприйняти відомі факти.

3)Агітаційна-близька до мітингової відбувається активна агітація за втілення у життя.

4)Лекція основна форма проведення навчальних занять.Мета лекції розкрити осноні положення теми.

32)

Рито́рика — це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найпридатнішу для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

1) Базовий закон риторики, який становить перший крок мовленнєвого циклу – винайдення задуму, ідеї (створення концепції).За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета.

2) ІІ. Закон моделювання аудиторії.

Передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції.

Важливий момент – оцінка лекційної ситуації з позиції оратора й аудиторії. Кожен з них прогнозує ситуацію, спираючись на свій досвід.

3) ІІІ. Стратегічний закон.Стратегія (програма дій) становить собою варіант реалізації концепції та характеризується такими ознаками: динамічність, гнучкість, варіативність.

4) Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.Аргументація – це засіб впливу одного суб’єкта на погляди та поведінку іншого. В основі лежить логічне обґрунтування тези шляхом доказу, переконання.

5) V. Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дійовій словесній формі (ДСФ).

ДСФ – система комунікативних якостей мовлення: правильність, виразність, ясність, точність, ємність, багатство, образність, стислість, доцільність

6) VI. Закон ефективної комунікації.Контакт – це спілкування без перешкод, тобто вищий рівень спілкування.

7) VI. Закон ефективної комунікації.Контакт – це спілкування без перешкод, тобто вищий рівень спілкування.

33)

Лекція основна форма проведення навчальних занять.Мета лекції розкрити осноні положення теми.Дискусія –форма колективного обговорення,мета якої виявити істину через зіставлення різних поглядів.

Правила ведення дискусії

1)Відверто висловлювати думку.

2)Поважати точку зору усіх учасників.

3)Слухати інших,не перебивати.

4)Має говорити одна особа.

5)Неговорити занадто довго і занадто часто.

Поняття культури мови та культури мовлення

Люди спілкуються між собою за допомогою мови, обмін думками, життєвим досвідом здійснюється в процесі мовлення.
Мовлення — це сукупність мовленнєвих дій, мета яких випливає із загальної мети спілкування. Основу мовлення становить мовленнєва діяльність, яка можлива тільки в суспільстві й зумовлена його потребами. Безпосереднім виявом мовлення є різноманітні акти в усній (звуковій) і писемній реалізації. Звуковою реалізацією мовлення є спілкування.
Спілкування — це обмін інформацією, передача її однією людиною іншій. Формами спілкування є діалог, полілог, монолог. Отже, обов'язковим учасником спілкування, крім мовця, є реальний чи уявний слухач.
У процесі спілкування мовлення поділяється на відрізки, які мають певну протяжність і членуються на самостійні частини. Однією з вимовних одиниць є фраза, тобто "відрізок мовлення, що характеризується смисловою завершеністю, синтаксично-фонетичною цілісністю та інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими паузами. Фраза — це одиниця фонетична, тому її не можна ототожнювати з реченням (граматична одиниця). Речення і фраза не завжди збігаються: речення може складатися і з кількох фраз: Змінна ціна застосовується у контрактах з подовженим строком дії, коли економічні умови виробництва товару можуть істотно змінюватись.
Результатом процесу говоріння є текст. Текст — це сукупність речень (кількох чи багатьох), послідовно об'єднаних змістом і побудованих за правилами певної мовної системи. Він є засобом відтворення зв'язного мовлення, тобто висловлювання, частини якого пов'язані між собою однією темою, основною думкою і структурою.
"Досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини визначає її культуру мовлення.
Наука, що вивчає нормативність мови, її відповідність тим вимогам, що ставляться перед мовою в суспільстві, називається культурою мови".

35) Власне українська лексика

Власне українська лексика — це слова, що витворилися в українській мові після спільнослов’янської мовної єдності, засвідчені в історичних пам’ятках, художніх творах українського народу. Вони становлять основу української лексики і формують національні ознаки мови. До таких слів можна віднести: людина, держава, громада, приміщення, борщ, гай, будинок, свита, віхола, щоденник та багато інших. Їх легко виділити в такий спосіб: якщо слово не має виразних ознак запозичення і в російській мові перекладається іншим, то є підстави вважати його власне українським: хвиля, мрія, гарний, нишком, навпростець.

Власне українська лексика має:

• звукосполучення оро, оло, ере, еле: голова, берег, золото, город;

• початкове звукосполучення йе: єдин (один), єлень (олень), єлей (олія);

• іменникові суфікси -тель, -ство: учитель, мислитель, братство;

• префікси воз-, со-, пред-: воздвигнути, возлюбити, воздати, премудрий, преподобний;

• суфікси -ущ, -ащ, -ящ: трудящий, грядущий.

36) Іншомовна лексикa, її використання

Нині ввійшло у звичку вживання слів офіс, піар, інавгурація, менеджер, супермаркет, фуршет, приватизація, імідж, лобі, менталітет, маркетинг, менеджмент та інших. Це запозичена лексика.Заимствованием лінгвісти називають процес переміщення різних елементів вже з мови на другий. Під різними елементами розуміються одиниці всіх рівнів структури мови — лексики, морфології, синтаксису, фонології. Найпоширенішим буває запозичення слів — лексичне запозичення, що є першим щаблем іншомовного впливу. Досить цікаво розглянути процес запозичення чужомовному лексики, її освоєння російською мовою.

Лексика за сферою вживання

За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на за­
гальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання.
Загальновживану лексику називають ще загальнонародною. До її складу нале­
жать слова, використовувані всіма носіями літературної мови. Це назви предметів
побуту (двері, човен, молоток, вікно, чоботи, сорочка, стіп, відро), процесів труцової
діяльності [нести, різати, пекти, читати), явищ природи (дощ, сніг, мороз, вітер),
людей, звірів, птахів, риб, рослин (дочка, мати, діти, голуб, ластівка, окунь, щука,
калина, верба), кольорів, смаків, почуттів (зелений, солодкий, радість, жаль), розміру,
ваги (великий, важкий), військових понять (військо, куля, зброя), понять культури
(пісня, книга, мелодія), суспільно-політичних понять (держава, народ), чисел (два,
п ятдесят) тощо. Використання цих слів нічим не обмежене, вони становлять актив­
ний словник української мови і використовуються у всіх стилях, тому називаються
стилістично нейтральними.
Крім основного лексичного фонду української мови, є слова, використання яких
обмежене або територією, або тією чи іншою сферою науки, техніки, мистецтва,
виробництва. Такі слова належать до пасивного словника, використовуються лише в
певних стилях і тому називаються стилістично маркованими. Це діалектна лексика,
терміни, професіонапізми, жаргонізми.
Близькими до жаргонізмів є арготизми (від франц. аг%оі — замкнутий) — слова, які
зазнали навмисних змін вставленням складів, додаванням звуків тощо з метою утаєм­
ничити, зробити незрозумілим для інших їхній смисл. Наприклад: дулясник — вогонь,
ботень — борщ, зивро — відро, хаза — хата, морзуля — цибуля.
До пасивної лексики належать також застарілі слова (архаїзми та історизми) і
неологізми.
Стилі української мови мають своєрідні лексичні ознаки, спеціально дібрані лек­
сичні засоби, або стилістично забарвлену лексику. Основу всіх стилів становить
міжстильова (або нейтральна) лексика, вона зрозуміла для кожного. Стилістично
забарвлена поділяється на лексику усного мовлення, лексику писемного мовлення,
офіційно-ділового, публіцистичного та наукового стилів. Окрему групу становить
емоційна лексика — слова з позитивним чи негативним забарвленням (білявенький,
дубище, хлопчисько). В уснорозмовному стилі виділяють також просторічні слова
(бовдур, роззява, телепень, беркицьнутися).

38) Терміни та їх місце у професійному мовленні

Спеціальні слова або словосполучення, що дають точне визначення чи пояснення предметам, явищам, діям з якої-небудь галузі знання — науки, культури, техніки, політики, економіки, називаються термінами. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені образності, емоційно-експресивного забарвлення.

Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та іншомовних або із запозичених складників (фотокамера, фототелеграф, фототелетайп) тощо.

Значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні вживатися лише в зафіксованому значенні.

Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні вживаються у медицині, технологічні — в техніці і т. д. Проте деякі терміни мають кілька значень, зокрема в діловодстві. Наприклад: справа — означає один документ і сукупність документів, інше значення має словосполучення юридична справа. Правильне значення того чи іншого терміна допомагає з'ясувати контекст. При утворенні похідних форм терміна необхідно користуватися лише тими формами, які подаються в словнику чи довіднику, бо вільне словотворення може стати причиною неправильного використання та сприймання.

Слід уникати використання застарілих, нестандартних термінів, що перейшли до повсякденного вжитку і втратили своє термінологічне значення, наприклад: фронт, фактор. Це ускладнює розуміння змісту документа.

Отже, терміни кожної сфери науки потребують особливої уваги, постійної роботи зі словниками й довідниками.

Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистеїггва має свою термінологію.

Мож