Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша, 1917-1945. – К., 1998

План.

Індустріалізація.

Колективізація.

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні.

Культура України в 30-ті рр.

Література:

1. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996.

Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша, 1917-1945. – К., 1998.

1. Індустріалізація.Поняття "модернізація" означає оновлення, зміну у відповідності з новітніми, сучасними вимо­гами. Радянський уряд і більшовицька партія вважали, що необхідно модернізувати СРСР (і Україну). Засади, напрямки, принципи і засоби здійснення політики модернізації країни були визначені і розроблені партійними з'їздами, конференціями і пленумами ЦК ВКП(б).

Радянська модернізація складалася з трьох реформ:

1. Індустріалізації(створення передової промисловості);

2. Колективізації(створення колгоспів, радгоспів);

3. Культурної революції (підвищеннякультурного рівня, освіченості населення; поширення соціалістичної ідеології).

Здійснення індустріалізації планувалося по п'ятирічкам (п'ятирічним планам). Перша п'ятирічка розпочалася в 1928 р. Зосередження керування економікою в вищих органах влади — ЦК ВКП(б) і ВРНГ (Вищій Раді Народного Господарства). Рішення ВКП(б) і ВРНГ були обов’язковими до виконання.

Для одержання коштів на проведення індустріалізації проводилося збільшення податків з селянських госпо­дарств, випуск облігацій на індустріаліза­цію (розповсюджувались серед населення примусово), економія на всіх соціальних сферах (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво) з метою накопичення грошо­вих ресурсів для індустріалізації. Розвивалося патріотичного ставлення до інду­стріалізації (соціалістичне змагання, пере­виконання планів, суботники тощо). Використовувалася праця в'язнів на будівництві об'єктів індустріалізації. Проти супротивників індустріалі­зації (здебільшого уявних) проводилися репресії.

Створювалася сучасна промисловість, що за­безпечувала б незалежність країни від імпо­рту верстатів, устаткування, чавуну, заліза, сталі та ін. Будівництво на території України заводів-гігантів: "Запорізсталь"; "Криворізсталь"; "Азовсталь"; Дніпроалюмінієвий; Краммашстрой; Харківський тракторний завод та інші.

Відбувалася докорінна реконструкція старих заводів: (Луганський паровозобудівний; Макіївсь­кий, Дніпропетровський, Дніпродзержинський металургійні та ін.). Було побудовано Дніпрогес – найбільшу в Європі електростанції. Відбувалося будівництво потужних електростанцій (Зуєвська, Штерівська, Харківська, Київська, Дніпродзержинська та ін.).

Вже наприкінці 30-х років, внаслідок індустріалізації, Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) по виплавці чавуну, четверте місці в світі по видобутку вугілля. По виробництву металу і ма­шин Україна випередила Францію, Італію.

В той же час блискучі успіхи індустріалізації не могли приховати негативні і навіть трагічні наслідки здійснення цієї складової частини модернізації:

1. Формування директивно-планової економіки (без урахування законів ринку).

2. Зростання ролі партії в державі (бо саме партія реально керувала економікою).

3. Відставання легкої і харчової промисловості, тому що цим галузям приділялося значно мен­ше уваги, аніж важкій індустрії.

4. Будівництво об'єктів важкої індустрії йшло нерівномірно на теренах України (і інших респуб­лік), що викликало відставання частини регіонів в економічному розвитку.

5. Індустріалізація безпосередньо не підвищила добробут народу.

6. За роки індустріалізації від тяжких умов праці, голоду, хвороб, репресій загинули десятки тисяч людей.

2. Колективізація.Колективізація сільського господарства почалася ще в 1918-1919 рр. Як правило, у колгоспи, радго­спи, комуни селяни вступали добровільно, примусові заходи не набули ще масового характеру. Зна­чна частина селян зоставалася самостійними господарями.

В 1928 р. Й.Сталін став ініціатором проведення суцільної колективізації. На його думку, що була під­тримана більшістю ЦК ВКП(б), колективізація мала створити умови для прискореного завершення індустріалізації. Вважалося, що колгоспи зможуть забезпечити країну великою кількістю дешевого хліба. Крім того, в ході колективізації передбачалося вирішити ще одну, вже суто політичну проблему, — ліквідувати прошарок заможного селянства, що не підтримувало радянську владу.

В 1920 р. уряд СРСР ухвалив рішення в стислі строки провести суцільну колективізацію. В листопаді 1929 р. Пленум ЦК ВКП(б) визначив, що колективізацію в Україні слід завершити восени 1931 — навесні 1932 рр. Протягом січня-березня 1930р. партійно-державний апарат України почав застосовувати примусові заходи ко­лективізації. В колгоспи було зараховано 75% селянських господарств з рема­нентом, худобою, кіньми та ін. В березні 1930р. прийнята постанова ЦК ВКП(б) "Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (куркулями називали тоді заможних селян). Й. Сталін виступив в газеті "Правда" з критикою примусових методів колективі­зації (вони були названі "перегинами"), переклав відповідальність за них на мі­сцеве керівництво. Селянам повернули присадибні ділянки, корів (одну), дрібну худобу, реманент. До кінця 1930 р. всім бажаючим не заважали виходити з колгоспів.

Однак вже в 1931 році примусові методи колективізації були відновлені. 200 000 селянських господарств було знищено як куркульські, майно було передане колгоспам (це набуло назву "розкуркулювання"). Протягом 1932-1933 років колективізацію було завершено. Індивідуальних селянських господарств зали­шилося не більше 1%.

Доля куркулів

Розправа з куркульством відбувалася "згідно закону", долю куркулів визначали батрацько-бідняцькі збори. Часто-густо серед "куркулів" опинялися не тільки заможні, а просто неугодні керівникам колгоспів селяни, або ті, що співчували своїм сусідам-куркулям (їх називали підкуркульниками і також розкуркулювали).

3. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні.В 1932-1933 рр. розпочалося різке падіння сільськогосподарського виробництва. Селян-одноосібників майже не залишилось, колгоспи працювали погано, багато селян виїхало з села, тому що боялися за своє майбутнє. Було зібрано втричі менше хліба, аніж в 1930 році.. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війсь­ка і міліцію. Шляхом реквізицій з республіки було забрано не лише врожай, а й майже поло­вину (45%) посівного зерна.

Хоча під впливом наближен­ня катастрофи норму поставок з України знизили у 1932 р. з 7,7 до 6,2 мли т, але й вона зна­чно перевищувала реальні мож­ливості республіки. Украї­на задихалася від непосильних поставок, а ЦК ВКП(б) продов­жував вважати темпи здачі ук­раїнського хліба „ганебно від­сталими”.

Українські керівники намага­лися виправити становище, від­правляючи в окремі райони про­довольство. Дехто з них, як-от голова українського уряду Чу­бар, головнокомандувач Київ­ського військового округу Йона Якір та перший секретар Хар­ківського обкому партії Терехов звернулися безпосередньо до Сталіна з проханням дозволити виділення зерна для голодую­чих. Але ці звернення не прине­сли результату, а лише посили­ли недовіру Москви до респуб­ліканського керівництва. У січні 1933 р. газета «Правда» звину­вачувала Україну у зриві дер­жавних поставок зерна, а укра­їнське керівництво - у потуран­ні класовому ворогу.

Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прий­няло нереальні плани. Основ­ним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгос­пів, нищило техніку тощо. 7 сер­пня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охо­рону майна державних підпри­ємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася роз­стрілом, а за пом'якшуючих об­ставин - ув'язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфіку­валася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жме­ню зерна, щоб нагодувати го­лодних дітей (у народній пам'яті цей закон залишився під назвою „закон про п'ять колосків”).

Для контролю над виконан­ням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спе­ціальна хлібозаготівельна ко­місія на чолі з В'ячеславом Мо­лотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (88 із 358) як „найбільш злісні саботажники” заносилися до „чорних списків”: з них заборо­нялось виїжджати, їм була при­пинена доставка будь-яких то­варів. Населення у цих селах, якщо у нього не залишилося запасів їжі, вимирало поголовно. Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися за­гони війська і міліції. Озброєні довгими загострени­ми щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб ви­лучити прихований хліб. Заби­рали не лише необхідну для ви­конання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше - все цінне, що вдалося знайти під час обшуку.

Комісія Молотова вивезла з України майже всі хлібні запаси, хоча навіть цього виявилося не­достатньо для виконання плану. Найбільшого розмаху голод ся­гнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вими­рали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми - жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були за­фіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голо­ду була смерть мільйонів дітей.

Селяни пробували рятувати­ся втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть - міське населення само терпіло від не­стачі їжі, та й боялося надавати допомогу „куркулям”, „контрре­волюціонерам” і „саботажни­кам”. Го­лод обмежувався українською територією; вимираючим укра­їнським селянам не дозволя­лося переходити або переїжд­жати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втіка­чів з України. Так само розстрі­лювали селян, які намагалися врятуватися втечею через поль­ський або румунський кордон.

Радянське керівництво дов­гий час не вживало заходів, щоб полегшити долю мільйонів го­лодуючих. Купи зерна і картоп­лі, зібрані на залізничних стан­ціях для вивезення у Росію, гни­ли просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. В ок­ремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, нава­жувалися на штурми зерносхо­вищ, їх розстрілювали, щасли­віших після арешту відправляли на ув'язнення - там принаймні можна було попоїсти.

Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував у повну силу, на­дійшло розпорядження про пе­редачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Пар­тійне керівництво боялося втратити повністю своїх годувальників. Наближалася нова посівна кампанія, а по селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів. Починаючи з травня 1933 р. колгоспне керів­ництво намагалося повернути до праці кожного, хто подавав надії на виживання. Але біль­шості селян вистачало сил хіба для того, щоб дійти до колгос­пного поля. Аби компенсувати недостачу в робочій силі, у по­рожні і напівпорожні села на­правляли студентів, військові частини, жителів міста.

Радянський режим запере­чував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду об­числити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. Комісія Молотова працювала таємно (протоколи про її роботу було знищено). Загалом жертвами голодомору, згідно з приблизними оцінками, стали 3-3,5 млн. осіб.