Формування барокового мистецтва в Україні та його особливості

Історичні передумови формування стлю бароко в мстецтві україни. Архітектура та скульптура

Формування барокового мистецтва в Україні та його особливості

Мистецьке життя України після Переяславської угоди було тісно пов'язане із російською художньою культурою. Разом із тим Україна відчувала значний вплив західних культур, адже декілька століть її основними землями володіла Польща. Головні особливості художньої творчості цієї доби визначалися бароковим світоглядам, який у другій половині XVII ст. домінував у духовному житті України.

Формування барокового мистецтва в Україні припадає на час самовизначення української нації та інтерпретування українцями світового досвіду, зокрема художнього, на власній етнічній основі. Невипадково в цей період зусиллями П. Могили, а згодом С. Косова, М. Смотрицького, І. Гізеля, К. Саковича, К. Ставровецького-Транквіліона та інших реалізуються західноєвропейські програми освіти на базі латинської вченості, піднімається питання діалогу західноєвропейської та східнослов'янської культур. У річищі цього синтезування в українському бароко утверджується перехід від орієнтацій на візантійську спадщину (зокрема, у живопису, архітектурі, проповідницькій літературі) до орієнтацій на європейське культурне надбання. Українське мистецтво, зберігаючи середньовічний символізм, урізноманітнюється запозиченими від Ренесансу гуманістичними ідеями (нерідко в трагічному контексті) та тяжінням до Античності, від Реформації -антиетичністю мислення (що передбачає визнання співіснування взаємовиключних ідей), динамізмом, від раннього Просвітництва - ідеалами духовності.

Притаманна бароко трагічність світосприйняття в контексті української культури витіснялася героїко-стоїчним духом. Якщо в західноєвропейській культурі бароко XVII ст. домінували трагічна тема смерті та пов'язані з нею образи (скелетів, черепів, ешафотів тощо), то для українського бароко типовішими виявилися сюжети військової слави, лицарських чеснот, святої пожертви, перемоги життя над смертю.

Для українського бароко було також характерним оспівування лицарських подвигів в ім'я віри. Уславленню лицарства та героїв національно-визвольної війни булоприсвячено козацькі літописи Самовидця, С. Велична, Г. Грабянки, "Слова часів війни" А. Радивиловського та інші твори, у яких козак-лицар поставав як захисник людей від всілякої кривди. У цьому контексті в мистецтві українського бароко розробляється і тематика панегіричних гравюр (зокрема, зображення П. Сагайдачного, Д. Апостола). Показовою є гравюра І. Мігури, на якій І. Мазепа постає на повний зріст у костюмі лицаря на тлі соборів, зведених його коштом, в оточенні символічних зображень Істини, Правди, Сили, Справедливості, Науки та Мистецтва, а також знаків військової слави на передньому плані.

Важливими в бароковому мистецтві Україні була героїзація об'єктів зображення та використання образу вершника як символу епохи (композиція І. Ширського "Лицар-вершник").

Поширеною в Україні епохи бароко була геральдика, особливо у зв'язку із символікою військової слави. Герби гетьманів та полковників з'являються не тільки в оформленні книжок та в українському портреті, а й у пластичному декорі споруд, зведених їх коштом. Так, герб полковника М. Миклашевського прикрашає фасад Георгіївського собору Видубицького монастиря, а герб І.Мазепи декорує стіну Чернігівського колегіуму.

Мистецтво бароко в Україні, як і в інших країнах, було надзвичайно різноманітним і за тематикою, і за художніми засобами. В українській поезії цього напряму були і трагічні теми, і песимістична проблематика ілюзорності, плинності буття, але визначальною стала тема протистояння людини смерті. Навіть загроза пекла не вважалася непереборною. Так, у п'єсі Г. Кониського "Воскресіння мертвих" нездоланність сил життя порівнювалася з вічним відродженням Природи. У гравюрі Л. Крижоновича з гербом Л. Барановича ідея перемоги життя над смертю утверджується через зображення Фенікса та квочки, що висиджує курчат, через образ черепів, крізь які проростають рослини, а смерть зображено як гілку, що прищеплена до могутнього дерева.

Тенденція героїзації буття в українському бароко в музиці відбилася в розвитку жанру гімну, який виходить за межі церковної музики та набуває світського забарвлення.

Важливого значення для українського бароко набув образ світу як саду божого, квітучого космосу буття, що протистоїть хаосу необробленої землі. Ця алегорія стала центральною в низці трактатів та збірок проповідей (зокрема, "Виноград" С. Яворського та ін.).

Ідеї античного розуміння світу, світла розуму та сонячна символіка яскраво відбилися у творах Ф. Прокоповича та Г. Сковороди, українській бароковій архітектурі. Так, барокові маківки соборів оздоблювалися рипідами (золотими дисками), барокові споруди прикрашалися сонячними годинниками (зокрема в павільйоні фонтана "Самсон" на Подолі в Києві). Сонячна символіка використовувалася в українській гравюрі ХVII ст., а світло розуму оспівувалося в бароковій поезії.

Сонячна барокова символіка ототожнювала світло з фаворським світлом, що символізувало самого Христа, а сонце як "око Всесвіту" -з Богом-Отцем. Водночас сонячна емблематика бароко сягала своїм корінням солярного культу предків українських землеробів та самих основ українського народного світогляду, у якому сонце асоціювалося з верховною першоосновою, вічністю, правдою, світлом розуму.

Таким чином, барокова сонячна символіка поставала як органічний синтез образів, притаманних багатьом культурам, що відповідало бароковому мисленню з його "накладанням" культурних рис різних епох.

Отже, вияви героїко-патріотичної теми в українському бароко, тематики життєствердного сприйняття дійсності та протистояння смерті можна оцінити як певну особливість українського барокового мистецтва, пов'язану насамперед з духовним "кліматом" епохи, її героїко-стоїчним духом.

Українське бароко істотно відрізнялося від західного. Не руйнуючи старих традицій, українське бароко тяжіло до симетрії в композиції, гармонії, цілісності, до вираження емоційного напруження, пафосу, величі, репрезентативності, інколи парадності, сполучаючи надмірну деталізацію структурних елементів з монументалізмом.

Стиль бароко в Україні складався й еволюціонував через складну взаємодію з попередніми середньовічними ідеалами та паростками художніх ідей, що притаманні добі Просвітництва, зокрема стилем рококо. Крім того, в Україні залишалися актуальними ідеї Ренесансу. Це породило цікаве художнє явище, у якому поєдналися начала Ренесансу та бароко.

Українське бароко поділяють на "високе", "середнє" та "низьке". Як вважають, "високе" бароко втілювало ідеали української верхівки. Прикладом цього може бути так званий гетьманський собор (перебудовані за сприяння І.Мазепи Свято-Михайлівський собор, храм Св. Софії у Києві) - символ української державності. "Середнє" і "низьке" бароко творилося козацтвом, міщанством та селянством. Прикладом цих варіантів бароко є козацький собор (Свято-Троїцький собор у Новомосковську, Свято-Покровський собор у Харкові) - віддзеркалення неба на землі.

Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, бо саме козацтво виявилося потужною культурною силою, причетною до духовних шукань свого часу та було носієм нового художнього смаку. Чимало видатних творів мистецтва того часу було створено на замовлення козацької старшини. З козацтвом були пов'язані і самобутній художній простір, самобутні художні цінності - козацькі думи, пісні, танці, літописи (зокрема, Г. Граб'янки, С. Величка), ікони, собори тощо. Невипадково дуже популярним тоді стає образ козака - захисника Батьківщини, козака-бандуриста - носія української духовності.

Українське бароко позначено сполученням аскетичності та гедонізму, символічності та натуралізму, сповнено драматизму, театральності, ілюзіонізму, насичено емблематикою і алегоризмом, складними метафорами та ін. У художніх творах поєднуються язичницькі символи з християнськими, риторичний раціоналізм з надмірною екзальтацією тощо.

Вітчизняне "високе" бароко сповнене символами і цитатами-повчаннями: це мистецтво було моралізаторським за своєю природою (зокрема, трагедокомедії, панегірична поезія). Для "середнього" та "низького" бароко, що виявляється, зокрема, в народній творчості, характерними були чуттєвість, гумор та ліризм.

Художнє життя другої половини ХУІІ-XVIII ст. в Україні вирізняється новими формами взаємодії між професійним мистецтвом і народною творчістю. Саме розвиток народної творчості в ті часи позначено підйомом, про що свідчить розквіт декоративно-прикладного мистецтва, музики, літератури, живопису тощо.

Усі мистецькі твори віддзеркалюють тенденцію до секуляризації, але відчутнішою вона виявляється в професійному мистецтві, у якому, як і в народному, з'являються багато образів, пов'язаних із конкретною реальною земною людиною. У музиці розквітають танцювальні та пісенні жанри (побутові міські пісні, канти, псалми та ін.), у живопису - розвиваються станкове малярство, портрет, історична та побутова картина та ін.

Професійне мистецтво, на відміну від народної творчості, більш активно вбирало в себе західноєвропейський художній досвід.

У той час у мистецтві формувався новий тип художника, який вирізнявся чуйністю до громадських потреб, завзятістю, усвідомленням суспільної значущості та складності своєї праці. Поряд з анонімними творами мистецтва все частіше з'являлися твори, що мали підпис автора.

Суттєві зміни в розумінні мистецтва відбувалися вже на початку XVIII ст., про що свідчать спроби його теоретичного осягнення, осмислення сутності та природи різних його видів. Так, якщо С. Яворський та Ф. Прокопович у класифікації мистецтв не згадують про малярство і скульптуру, то Г. Кониський вже зазначає, що малювання можна віднести як до "високих" (геометрії), так і до будь-якого з низьких мистецтв. Ю. Щербацький однозначно стверджує, що скульптурою, живописом і мистецтвом гри на музичному інструменті "займаються шляхетні ЛЮДИ"'

Органічно цілісний художній процес другої половини XVII-XVIII ст. мав численні місцеві варіанти на теренах кожного зі сформованих упродовж попередніх століть історико-культурних регіонів України. Однак попри регіональні своєрідності, українське мистецтво, як і раніше, залишалося внутрішньо цілісним.

Розвиток української літератури у другій половині XVII-XVIII ст. був відзначений усвідомленням її як самостійного виду мистецтва. Про це свідчить теоретичне обґрунтування притаманного їй у той час барокового стилю в навчальних курсах поетики і риторики, які викладали в українських школах, зокрема в Києво-Могилянській академії.

Друга половина ХУІІ-ХУІІІ ст. характеризувалася подальшим розвитком усної літератури. З одного боку, вона була представлена тими жанрами, які склалися ще в давнину: казки, легенди, перекази, обрядова поезія, духовні вірші, приказки тощо; а з другого - усна словесність, як і писемна література, змінювалася за рахунок поширення тематики, виникнення нових жанрів, нової стилістики.

В усній літературній творчості провідне місце посіли думи. Більшість з них присвячувалися подіям визвольної війни та її героям (думи про Хмельницького, Барабаша, корсунську перемогу, Богуна та ін.), однак поширеними були й думи на побутові сюжети, гумористичні та сатиричні думи.

Розвивався жанр пісні, у першу чергу історичної та військової. З'явилися цикли пісень, присвячені визвольній війні, козацьким полководцям та рядовим козакам. Разом із тим існували й цикли чумацьких, опришківських, родинних, любовних, кріпацьких, гайдамацьких тощо пісень. їх головними темами були боротьба проти польсько-шляхетської, турецько-татарської агресії, осудження панів, кохання і вірність тощо.

В усній словесності склалася низка улюблених народом образів, серед яких найвідомішими були образи козака-запорожця, козака бандуриста, мандрівного дяка-вчителя, селянина, попа, ченця та ін. Характерним для літературного процесу того часу було й утвердження образу ліричного героя.

Фахівці вважають, що в той час українська письмова література взаємодіяла з польською, а пізніше й з російською. Про засвоєння західноєвропейського художнього доробку говорить те, що літературні твори в Україні писалися як латиною, так і польською, частково угорською, російською, церковнослов'янською та книжною давньоукраїнською мовами.

У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. тривав розвиток полемічної літератури, спрямованої на захист православ'я, відстоювання ідеї щодо його істинності. Серед тих, хто особливо активно закликав до боротьби за православну віру, були члени києво-чернігівського гуртка, церковні діячі, вчені, письменники - Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський та ін. Полемісти у своїх творах зосереджували увагу не тільки на суто теологічних питаннях, а й на філософських, соціально-політичних проблемах.

Здавна українські літератори пов'язували свої творчі пошуки з ораторсько-вчительною прозою. Головним її жанром були церковні проповіді, які виконували як релігійні, так і просвітительські, публіцистичні, естетичні та інші функції. Фактично всі проповіді відповідно до барокового стилю ґрунтувалися на порівнянні, аналогії, метафорі, алегорії, велика увага в них приділялася осудженню грішного життя. Проповіді інколи містили осмислення реальних політичних проблем, критичне оцінювання тогочасної соціальної дійсності. Одним з яскравих представників проповідників у бароковому стилі був С. Яворський.

Одним із най видати інших літераторів другої половини ХУП-XVIII ст. вважається Ф. Прокопович, який вніс суттєві зміни в теорію і практику ораторсько-вчительної прози. Свої естетичні та літературні погляди він виклав у курсах лекцій "Три книги про поетичне мистецтво" (1705 р.), "Про мистецтво риторики" (1706-1707 рр.).

Видатним явищем літератури цього часу вважається створена Ф. Прокоповичем трагедокомедія "Володимир", у якій він першим у драматургії звернувся до історичної тематики, до події, пов'язаної з уведенням християнства на Русі. П'єса поєднувала настанови бароко та класицизму - насичена складною метафоричністю, вона відповідала класицистичним вимогам єдності часу, дії та місця.

Література другої половини ХУІІ-XVIII ст. репрезентована також агіографічною прозою. Стиль бароко в ній виявився в насиченні чутливістю, зворушливістю, моралізаторським змістом, витіюватістю, про що свідчать збірки/. Галятовського, Д. Туптала, Л. Барановича. Письменники і в цьому жанрі виявляють зацікавленість ідеями бароко -багато княжих житій, наприклад, зазнають нового оригінального барокового перероблення (житія Ольги, Володимира, Бориса і Гліба).

Паломницька проза у другій половині ХУІІ-XVIII ст. продовжувала традиції паломницького жанру минулих часів, її найкращими зразками були "Ходіння ігумена Даниїла" та "Мандрівки" В. Григоровича-Барського.

У літературному житті доби козацтва значне місце посідала історична проза, близька до жанрів літопису та хроніки. Серед її зразків -"Хроніка о Русі" Ф. Сафоновича, так звані козацькі літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка та анонімна "Історія русів".

Особливість поезії того часу - багатоманітність, про що свідчать наявність релігійно-філософської (молитовна і покаянна лірика, роздуми на релігійно-філософські теми, роздуми про добро і зло, сутність людського щастя тощо), панегіричної (гімни на честь Трійці, Христа, Богородиці тощо), святкової (вірші на честь релігійних свят), полемічно-публіцистичної (полемічні вірші) поезії. До плеяди поетів тієї доби належать Л. Баранович, Д. Туптало, С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Величковський та ін.

Панегірична спадщина була пов'язана зі стилем бароко, однак сприяла формуванню в поезії основ класицизму через жанр оди, який набув розвитку в другій половині XVIII ст. До зразків жанру оди можна віднести "Оду на перший день травня 1761 року" І. Максимовича.

Друга половина ХУП-ХУІІІ ст. ознаменувалася збагаченням української літератури поезією інтимних почуттів - музично-поетичною любовною лірикою (авторами якої були мандрівні дяки, козаки, легендарна Маруся Чурай та ін.).

На часи козацтва припав розвиток драматургії - жанру шкільної драми (у творчості Д. Туптала, С. Ляскоронського, М. Довгалевського та ін.). Вона мала повчальний характер та спиралася на релігійні, а також історичні образи.

Байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку вивів Г. Сковорода. Він написав ЗО прозових байок - "Байки харківські", в основі яких лежать морально-етичні ідеї, філософські роздуми, що випливають із його філософських поглядів на світ та людину.

Велике значення для подальшого розвитку української поезії мала збірка Г. Сковороди "Сад божественних пісень", що об'єднала ЗО поетичних творів, переважно ліричного змісту, кожний з яких мав мелодію, складену автором.

Друга половина ХУІІ-XVIII ст. - час розвитку пісенних та танцювальних жанрів народної музики. Характерною постаттю доби став козак-бандурист, який втілював ідеали козацтва. Одним із явищ музичного життя народу того часу було ансамблеве виконавство (зокрема "троїсті музики"). В Україні музичні колективи існували практично при всіх навчальних закладах, поміщицьких садибах, у військах тощо.

У той час українські співаки, музиканти запрошувалися в інші країни, зокрема в Росію, де вони були вчителями співу, регентами, співаками, знавцями музичного мистецтва.

У ХУІІ ст. почала формуватися музична освіта. З 30-х р. XVII ст. її головним центром була Києво-Могилянська академія, у якій готували регентів, учителів співу, виконавців, педагогів-теоретиків. При академії існували хор і оркестр. Саме з її стін вийшли відомі композитори М. Березовський та А. Ведель, регенти і педагоги Й. Мохов, В. Сербжинський, С. Лободовський, Г. Баранович. Значну роль у розвитку музичної освіти в Україні відігравала створена 1738 р. музична школа у Глухові. В ній готували співаків для придворної співацької капели в Петербурзі, а також музикантів-інструменталістів. У Глухівській музичній школі здобували освіту видатні композитори М. Березовський та Д. Бортнянський.

Велике значення для музичної освіти мала діяльність видатного теоретика музики і композитора М. Дилецького, який у трактаті "Мусикійська граматика" узагальнив практику партесного співу і композиції.

У другій половині ХУІІ-XVIII ст. професійна українська музика Існувала і розвивалась у двох виявах: як музика духовна, або культова, та як музика світська, головною ознакою якої був тісний зв'язок зі стилістикою народнопісенної культури. Найяскравіше такий зв'язок виявився у творчості М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Духовна релігійна музика головним чином розвивалась у хорових формах без інструментального супроводу. В церковній музиці того часу поступово поширювалася і поглиблювалася тенденція до секуляризації партесного співу, канта та його різновиду - псальми.

На другу половину ХУН-XVIII ст. припадає розквіт побутової міської пісні (канта), розвиток інструментальної та театральної музики. М. Березовський та Д. Бортнянський працювали над створенням світських вокальних, інструментальних та оперних композицій (наприклад, опери "Демофонт" М. Березовського, "Алкід" Д. Бортнянського та ін.).

Світська тематика закріпилася в урочистих і віватних хорах, хорових обробках народних пісень. Виник жанр невеликої п'єси для різних інструментів, переважно складеної на основі народних пісенних чи танцювальних мелодій. На основі селянського фольклору і міської побутової пісні, романсу ґрунтувалася музика, яка звучала у драматичному театрі.

У цей час професійні музики-інструменталісти почали об'єднуватися в музичні цехи, завданням яких було впорядкування повсякденної праці своїх членів, захист їх професіональних інтересів. Такі цехи виникали в Стародубі, Ніжині, Чернігові та інших містах. Члени цехів грали на весіллях, народних забавах, брали участь у різних урочистостях. Основу їх репертуару складали танці, марші, п'єси для слухання.

Багато музичних колективів (переважно з кріпаків) утримувалися поміщиками. При їх маєтках діяли хорові колективи, симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи, подекуди музичні і театральні школи. В їх репертуарі були твори західноєвропейських і дуже рідко вітчизняних композиторів. Є відомості про те, що деякі оркестри виконували твори музикантів-кріпаків (однак їх імена, на жаль, до нас не дійшли).

Головними явищами театрального мистецтва у другій половині XVII-XVIII ст. були народний, шкільний та кріпацький театр.

Народний театр існував у формі вертепу, балагану та райка. Вертепні вистави демонструвалися під час свят (у першу чергу різдвяних), ярмарок, торгів, ними захоплювалися всі верстви населення від простого люду до панства. Вертепник розмовляв і співав за дійових осіб, разом із ним у виставі брали участь його помічники - музики, які співали та грали на музичних інструментах. Двоповерховий будиночок-скриня надавав можливість розчленувати зміст вертепної дії на дві частини: релігійну, повчальну та народно-побутову, комічну. Релігійні сюжети "виконувалися" ляльками на другому поверсі, народно-побутові - на першому. Це свідчить про те, що вертепні вистави як явище культури бароко поєднували "високі" містерійні сюжети різдвяного змісту і "низькі" інтермедійні сцени на побутові сюжети.

Балаганний театр поєднував елементи народної драми та шкільних вистав. Його репертуар складали інтермедії, п'єси (наприклад, "Чорний ворон, або Криваве весілля", "Воскресіння мертвих" Г. Кониського), твори російських, польських авторів, а також комедійні сцени, гумористичні, сатиричні монологи, пісні тощо. Акторами театру балагана була переважно молодь - ремісники, різночинці, колишні студенти Київської академії та семінарій, письменні дворові люди і заїжджі лицедії, які виступали в селянських садибах, на ярмарках. Вистави розпочиналися після служби в церквах і тривали протягом дня.

Театр балагана використовував мистецьку спадщину своїх попередників, у тому числі досягнення, сценічну техніку шкільної драми та зарубіжного професійного театру.

Наприкінці XVIII ст. на українських ярмарках з'являється нова форма народного театру - райок. Це була невеличка, барвисто розмальована скринька з двома барабанчиками, на які намотувалася стрічка із літографованих картинок. Через збільшувальне скло, яке містилося в центрі райка, можна було бачити різні краєвиди, баталії, жанрові сцени та ін. Раєшник, перемотуючи стрічку, коментував зміст малюнків, пересипаючи коментар приказками та віршованими жартами.

У другій половині ХУІІ-XVIII ст. розвивався шкільний театр, головними осередками якого були Києво-Могилянська академія та різні шкільні заклади. Шкільна драматургія створювалася викладачами з навчальною та виховною метою. Викладачі Києво-Могилянської академії в курсах поетики розробляли теорію драми. Так, Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Виконавцями драматургічних творів були студенти. Шкільні вистави, які приурочувалися до релігійних та інших свят, візитів видатних персон, іспитів тощо, відбувалися або в школі, або просто неба. У виставах застосовувалися декорації, реквізит, костюми, використовувалися звукові та світлові ефекти. Акторами шкільних вистав були хлопці, глядачами - студенти, вчителі, городяни, козацька старшина, гості школи.

З кінця XVIII ст. в Україні з'явився кріпацький театр. Наслідуючи російських царедворців, українське панство влаштовувало у своїх маєтках хори та театри на кшталт придворних. Деякі з магнатів організовували власні музичні і театральні "школи", у яких навчались і кріпаки-актори сусідніх поміщиків, що поповнювали склад поміщицьких "капелій" - театрів. їх репертуар складався з вертепних вистав, а також опер, балетів, п'єс на міфологічні сюжети, трагедій, водевілів та комедій. У зв'язку з відсутністю вітчизняної драматургії для такого типу театру виконувалися переважно іноземні п'єси, перекладені російською мовою.

У тогочасному українському театрі вже наявним було розмежування виконавця і глядача (сцена відокремлена від глядача завісою), виникла зародкова форма антрепризного театру, основою видовища поступово ставав писаний текст, з'явився організатор вистави, закріплювалися акторські амплуа.

Професійні трупи почали з'являтися в Україні з кінця XVIII ст., а перший в Україні постійний театр було засновано 1776 р. у Львові. У якому спочатку діяли німецькомовна, а згодом і польська трупи.

У річищі загальних художніх процесів доби розвивалась й архітектура. У Східній Україні архітектурне середовище творили українські та російські будівничі, у Західній Україні - українські, білорусько-литовські та західноєвропейські архітектори. Ініціаторами, ктиторами будівництв були політичні та громадські діячі того часу.

Перемоги у народно-визвольній війні 1648-1654 рр. дали змогу розгорнути будівництво у деяких містах. Саме тоді звели храми в Переяславі, Чигирині. Церква Св. Іллі в Суботові виявилася першим зразком архітектури українського бароко.

Після 1657 р. масштаби будівництва значно зменшилися - за винятком Лівобережжя, де було зведено церкву Миколая в Ніжині (1668 р.), собор Єлецького монастиря в Чернігові (1668-1670 рр.).

У 1672-1687 рр. було споруджено комплекс у Густині (церкви Катерини, Миколая, Трійці, Петра і Павла), Ганно-Зачатіївську церкву на Дальніх печерах у Києві, Успенський собор і дзвіницю в Єлецькому монастирі в Чернігові, церкву Успіння в Лютеньці на Полтавщині.

Злет української архітектури припадає на часи гетьманства /. Мазепи. За 32 роки його гетьманування було споруджено більше 50 величних комплексів і значних об'єктів культового і світського призначення (удвічі більше, ніж при його попередниках, разом узятих).

До видатних пам'яток того часу належать перебудована Кирилівська церква у Києві, що зберегла свій інтер'єр із часів Київської Русі та набула нового екстер'єру у формах українського бароко. Це і Свято-Покровський собор у Харкові (1689 р.), Свято-Духівський у Ромнах (1689 р.), Хрестовоздвиженський у Полтаві (1695-1709 рр.), Знесення в Переяславі (1695-1760 рр.), Богоявленський собор на Подолі та Микільський - на Печерську в Києві, церкви: Миколаївська в Глухові,

Різдва Пречистої на Дальніх печерах Лаври, Теодозія Печерського в Києві, Воскресенська в Сумах, Харлампіївська в Гамаліївському монастирі у Новгород-Сіверському, Воскресіння в Густині, а також кам'яний будинок Києво-Могилянської академії на Подолі, споруда Чернігівського колегіуму і, нарешті, розбудова тодішньої столиці Гетьманщини - міста Батурина з його палацами та урядовими будинками.

Будівництвом в Україні в ХУІІ-XVIII ст. опікувалися не тільки гетьмани, а й менш заможні та впливові особи. Так, чернігівський полковник В. Дунін-Борковський спорудив храми Знесення і Благовіщення, стародубський полковник М. Миклашевський у Києво-Видубецькому монастирі звів один з найкращих в українському бароко п'ятиверхих соборів - Георгіївський і трапезну церкву. Запорожці виступали в ролі фундаторів будівництва, завдяки чому на запорізьких землях було споруджено 44 церкви, 13 каплиць, два скити.

У добу гетьмана І. Скоропадського було вже зведено значно менше споруд. З них слід назвати церкву Св. Катерини на Перетяці в Чернігові, Спасо-Преображенський собор у Прилуках, Успенський собор у Новгород-Сіверському, а також Гамаліївський монастир.

Будівництву в той час сприяв київський митрополит Рафаїл (М. Заборовський). Тоді була споруджена західна брама Софійського монастиря в Києві і митрополичі палати там же, головний корпус Києво-Могилянської академії і будинок бурси для студентів, корпус Переяславського колегіуму, в с. Ханівці біля Козельця споруджується Георгіївський собор у козацькому монастирі, в самому ж Козельці -Миколаївська церква. Видатними зодчими в цей період були С Ковнір, І. Григорович-Барський, Г. Шедель, В. Растреллі, А. Квасов, Б. Меретин.

Так, за проектом /. Григоровича-Барського було споруджено Трисвятительський храм (в с. Лемеші), церкву Петра і Павла у Межигірському монастирі біля Києва. Разом з А. Квасовші архітектор спроектував церкву Різдва Пречистої (в Козельці). У ті роки почали відбудовувати Батурин - гетьманську столицю, пізніше звели біля міста палац у стилі класицизму, як гадають, за проектом петербурзького зодчого Ч. Камерона.

Образотворче мистецтво України, у якому панував стиль бароко, характеризувалося розширенням жанрового діапазону та насиченням світським началом. Ікони, на яких часто зображували постаті кліторів -гетьманів, старшину, набували ознак жанру портрета та пейзажу, відбиваючи особливості українського краєвиду. В іконопису виявлялася індивідуальність майстрів, використовувалися народні мотиви. Видатними іконописцями були І.Руткович та Й. Кондзелевич, які тяжіли до колористичних і світлових ефектів, мальовничості.

У народному живопису того часу поширилася народна картина, улюбленим образом якої став козак-бандурист. Часто твори народного малярства тієї доби були просякнуті гумором, відзначені сатиричною спрямованістю.

Друга половина ХУІІ-ХУІІІ ст. - час активного розвитку станкового живопису, таких його жанрів, як історична картина, портрет (наприклад, портрети І.Мазепи, Д. Апостола, К. Розумовського, Г. Полетика).

У XVIII ст. портретний живопис характеризувався виявами реалізму і сентименталізму, поглибленням психологізму, широким використанням фольклорних елементів у творчості таких відомих українських майстрів, як Л. Тарасевич, Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, І. Саблуков та ін.

Графіка, насамперед книжкова гравюра, поступово позбувалася площинності. Це яскраво репрезентовано в ілюстраціях Л. Тарасевича до Печерського патерика 1702 р., малюнках учнів київської художньої майстерні при Києво-Печерській лаврі, які закарбували засвоєння барокової стилістики. У книжковій ілюстрації поступово утверджувалися світські сюжети.

Поширення здобули станкова графіка, народні картини на історичні, батальні, побутові сюжети, гравіровані портрети, панегіричні гравюри, що присвячувалися суспільно-політичним подіям.

У другій половині XVII ст. розвивається різьблення по дереву в стилі бароко. Пишна декоративність притаманна різьбленим іконостасам, зокрема, створеним І.Рутковичем у церкві Різдва Христового в Жовкві, Й Кондзелевичем - для церкви Воздвиження Чесного Хреста в Скиті Манявському та найбільшому в Україні бароковому іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, збудованої С. Ковніром. Художня різьба також поширюється у декорі світської архітектури.

Разом з різьбленням і живописом розвивається скульптура в усіх її різновидах. Досить поширеною була практика прикрашання стін, вікон, дверей храмів та житлових будинків складними "рушниковими" та "килимовими" орнаментами з каменю та глини.

Такою є картина мистецького життя в Україні другої половини ХУІІ-XVIII ст. У складну добу злету та падінь, боротьби за волю і незалежність українська культура збагатилася невмирущими цінностями, які увійшли в скарбницю світової культури.

Отже, українська культура цієї доби зазнавала значного впливу як європейської, так і російської культур; визначалася домінуванням барокового світогляду; характеризувалася орієнтацією на середньовічні цінності, гуманістичні ідеї Ренесансу, ідеали Просвітництва.

Для мистецтва українського бароко були характерними відбиття героїко-стоїчного духу народу; наявність символізму, натуралізму; сполучення аскетизму, гедонізму, драматизму, театральності, ілюзорності, алегоризму; поєднання язичницьких та християнськими начал, раціоналізму та надмірної екзальтації. Мистецтво вирізнялося поширенням світської тематики, появою нових жанрів, прагненням митців відтворювати суспільно значущі проблеми.

В архітектурі ХVІІ – ХVІІІ ст., як і в образотворчому та інших видах мистецтва, спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко (з італ. – буквально дивний, чудернацький, вигадливий), якому притаманні декоративна пишнота й розкішна видовищність. Другу половину ХVІІ ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який має назву козацьке (українське) бароко. Це найменування має підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у цьому стилі була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668 – 1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних та орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій культурній еліті (шляхті) нової (козацтва) й стати наочним утіленням її культурної програми.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі й просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білили, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, й у природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Новий архітектурний стиль у другій половині ХVІІ ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.). Разом із тим продовжували зводитися і традиційно дерев’яні козацькі церкви. Дуже швидко цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.

Протягом 90-их рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського правління, яку мали виражати передусім Військово-Микільський собор (1690 – 1696 рр.) та перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690 – 1695 рр.) у Києві. Обидві церкви разом із багатьма іншими перлинами українського храмового зодчества зруйновані у 1934 р. під час сталінської реконструкції Києва. У цілому ж лише у Києві Мазепа збудував чи відновив 20 споруд.

Розрізняли полтавське, київське, наддніпрянське й інші види українського бароко. Зокрема, полтавський різновид барокової архітектури представляли собор Мгарського (біля Лубен) монастиря (Додаток 8), собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (Додаток 39).

У дусі козацького бароко зводилися також світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної й полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина – у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові, оскільки козацьке бароко було затавроване як “мазепинський стиль” та ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватися й далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

У 1721 р. було скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні риси барокового стилю, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (назва пов’язана з декоративним елементом цього стилю, що нагадував мушлю молюска). Це, зокрема, Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софіївського собору в Києві. У 1731 – 1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й.Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом Б.Растреллі у 1747 – 1753 рр. уже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац (Додаток 9). У цілому ж стиль рококо в Україні хоч нібито і наклався на барокову основу, доповнюючи старий стиль новими нюансами, все ж таки вже не мав тих особливостей і своєрідних форм, як бароко. Напевно, це пов’язане з тим, що споруди у стилі рококо поставали в Україні майже виключно за проектами чужинців.

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко найвидатнішими були С.Ковнір (збудував і перебудував цілу низку споруд Києво-Печерської лаври), І.Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська й Миколи Набережного у Києві, низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф.Старченко.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напряму був львівський архітектор італійського походження Б.Меретині. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748 – 1762 рр.), де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним тріапсидним собором. Другим визначним твором цього зодчого стало зведення ратуші в Бучачі (1751 р.), де він узяв за основу коринфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) сюжети. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з українською архітектурою.

Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко й іграшковість рококо виникає вже у середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви. У таких спокійних, раціональних та дещо сухих формах зведено палату у Вишнівці на Волині, прибудову кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-их рр. ХVІІІ ст. у с.Качанівці на Чернігівщині і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана К.Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч.Камерона у 1779 – 1803 рр., уже помітний вплив французького стилю ампір.

Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина та різьба вкривали церкви й дзвіниці суцільним “килимовим” орнаментом. Крім того, органічним елементом зодчества тієї доби стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах та слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізаних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах) (Додаток 8). Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтер’єрів католицьких костьолів Західної України (де взагалі традиції побутування скульптури завдяки польським впливам були значно розвиненішими).

У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо й класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмельницького, Тимофія та Розанди, але систематичного характеру він набуває за гетьманування І.Мазепи (прикладом може слугувати портрет самого гетьмана кінця ХVІІ ст. невідомого художника). Разом із тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері, передають настрій і вдачу зображуваних старшин.

У добу бароко в Україні вперше з’являються школи з навчання мистецтва. З певністю можна сказати, що солідна живописна школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі (викладали у ній майстри-італійці). Витворені цією мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців, опікунів тієї чиіншої церкви. У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено на повний зріст 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а то й п’ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, що виконано протягом 1698 – 1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди. Таким чином, іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, уносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів. (Додаток 40)

Досить рано в іконописанні з’являються риси стилю рококо (прикладом є іконостас Андріївської церкви у Києві, виконаний Олексою Антроповим та Григорієм Левицьким, що більше уславився як гравер). Цей же стилістичний напрям змінює й портретний живопис. Так, у парсунах з’являється більше легкості та галантності, характеристичних дрібних деталей. Парсуни стилю рококо значно поповнюються зображеннями жінок.

Середина й друга половина ХVІІІ ст. виразно вносять у живопис елементи класицизму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису були Дмитро Левицький (1735 – 1822 рр.) і Володимир Боровиковський (1757 – 1825 рр.), обоє родом з Полтавщини, а згодом – столичні придворні художники. Портрети їхньої роботи є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

1753 р. імператриця Єлизавета повеліла: трьох українських хлопців із придворної капели, що втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (потім прізвище змінили на “Саблуков”) та Антон Лосенко. Кожен із них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми роботами Антон Лосенко, який писав портрети, історичні полотна (“Володимир і Рогніда”), картини на біблійні (“Принесення в жертву Ісаака”, “Св. апостол Андрій Первозванний”, “Каїн і Авель”) та міфологічні (“Гектор і Андромаха”) сюжети. Крім того, певний час він був ректором Петербурзької академії мистецтв. К.Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І.Саблучок добився повернення в Україну та відкрив у Харківському колегіумі справжню художню майстерню класицистичного живопису.

Своєрідний ренесанс переживає у зазначену добу графічне мистецтво. Його репрезентує, перш за все, Київська граверська школа, до якої належали вже згадуваний Григорій Левицький, брати Леонтій і Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Оверкій Козачковський та інші. Також відзначилися Чернігівська й Львівська граверські мистецькі школи. На зміну деревориту (гравюрі на дереві), яка переважала в попередній період, у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит (гравюра на міді), що дає можливість значно поліпшити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв’язкові з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною і російськими можновладцями. Разом із тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не лише розкішні алегоричні композиції світського і релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт (Додаток 41).

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку культури українців. Динамічна й драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

Із середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси. Розквітає пісенна творчість: розвиваються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів та настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень.

Ще у ХVІІ ст. у школах і Києво-Могилянській академії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві “київське знамено”. Зберігся “Реєстр нотових зошитів” хору Львівського братства від 1697 р., у якому перелічено 267 партесних (без музичного супроводу) співів, розписаних на 3 й більше (до 12) голосів.

Музичною столицею Лівобережжя з ХVІІІ ст. стає Глухів – гетьманська резиденція. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. У Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яку набирали спочатку виключно з українців.

Починається обробка народних пісень, наприклад, “Ой під вишнею, під черешнею”. Одним із талановитих народних композиторів початку ХVІІІ ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як “Харківський козак-піснетворець”. Широке визнання таланту Климовського принесла пісня “Їхав козак за Дунай”, яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Росії; вона дістала відбиття в поезії Пушкіна “Козак”. У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського і композитора К.Ковача, які у 1812 р. написали про нього оперу-водевіль “Козак-стихотворец”.

Видатними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745 – 1777 рр.) та Дмитро Бортнянський (1751 – 1825 рр.).

М.Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Києво-Могилянській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався й Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на “золотій дошці” академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу “Демофонт” на лібретто Метастазіо. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвідченого Березовського було “затерто”, що глибоко вразило його м’яку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчуці, яка так і не була відкрита. Доведений до відчаю композитор у віці 32 років наклав на себе руки. З духовних композицій Березовського особливо славляться “Вірую”, концерт “Не отвержи мене”, деякі “Причасні стихири” тощо. Сила почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка – основні прикмети творчості М.Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості.

На відміну від М.Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Д.Бортнянський поєднував високий музичний талант зі здібностями робити щасливу кар’єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої до того висоти. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн “Коль славен”, а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Всі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведення. За переказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послухати композиції Бортнянського. Збереглися також повні захоплення рецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичного критика Берліоза.

Цілком відмінне життя, далеке від придворного блиску і повністю присвячене Україні, провів композитор Артемій Ведель (1767 – 1806 рр.). Життя його склалося досить трагічно. Вже те, що композитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне, силоміць привезли до Москви, він при першій нагоді втік на батьківщину. Як композитор Ведель на свій час уважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. За життя у Києві Веделя завжди притягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників та бандуристів. Веделя вабило духовне життя, й писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києві, очолював деякий час подібну капелу в Харкові. Після повернення до Києва Ведель узяв якусь участь у невідомих на сьогодні антиімперських заходах, так що мусив переховуватися від урядових переслідувань. У лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було арештовано, допитано й засаджено до в’язниці. За одними відомостями, його там закатували чи задушили, а за іншими – непритомного вивезли з в’язниці, і він помер на волі від ран. До початку ХХ ст. твори Веделя незрушно зберігалися в архіві Київської духовної академії (колишньої Києво-Могилянської академії), тому практично не були відомі широкому загалу.

Отже, друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині. У другій половині ХVІІІ ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованих заходів щодо перетворення розірваних частин України на глухі провінції держав-домініонів) завершується період розвитку всієї давньої української культури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільною – військово-земельна аристократія й міщанство. Церква як на Сході, так і на Заході України виступала вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідому частину українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Швидко втрачає національну свідомість міщанство. Відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури зі світською і демократичною домінантою.