ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА

• Методологічні принципи вивчення соціальної структури суспільства • Основні елементи соціальної структури, їх характерні риси та тенденції розвитку

Актуальність теми визначається трьома позиціями: по-пер­ше, тим, що традиційні уявлення про соціальну структуру на­шого суспільства виявилися неспроможними ні в теоретично­му, ні в практичному відношенні, що зумовило кардинальні зміни у підході до аналізу процесів, які відбуваються у цій сфері. По-друге, для ефективного керівництва процесами оновлення суспільства треба чітко знати, які класи, верстви, групи виграють або програють від тих чи інших реформ. Для цього необхідно мати адекватну уяву про соціальну структуру суспільства, про формуючі її елементи та зв'язки. По-третє, без чіткого розуміння суті та тенденцій розвитку соціальної структури не можна ефективно здійснювати економічну, со­ціальну, культурну політику, яка за своєю суттю є діяльністю по регулюванню відносин між окремими елементами соціаль­ної структури з приводу влади.

Провідна ідея лекції. Ленінські методологічні принципи аналізу соціальної структури за сучасних умов виявилися значною мірою неправильними; формула "2+1", що склалася на основі цих принципів, не відповідає об'єктивним реаліям суспільного життя. У нашому суспільстві відбувається очевид­ний процес поглиблення диференціації, посилення соціальної поляризації й навіть конфронтації окремих соціальних груп. Водночас відбувається рух до посилення соціальної справед­ливості, на території колишнього СРСР зростає схильність до соціального протистояння. Необхідність запобігання соціаль­ним катаклізмам вимагає чіткої наукової розробки питань ста­новлення і розвитку соціальної структури нової суспільної си­стеми.

Методологічні принципи вивчення соціальної структури суспільства. Під останньою соціологи розуміють убукупність взаємопов'язаних між собою й упорядкованих щодо одна одної стабільних спільностей людей — соціальних груп, певний по­рядок їх взаємозв'язку і взаємодії./

До недавнього часу уява про соціальну структуру радян­ського суспільства формувалася тільки на основі офіційної

марксистсько-ленінської ідеології, яка в цьому питанні вихо­дила винятково з ленінських класотворних ознак. Нині пере­вага у справі вивчення соціальної структури все більше від­дається теорії соціальної стратифікації, засновниками якої були М.Вебер і П.Сорокін. Вона активно розробляється як захід­ними соціологами (Т.Парсонс, К.Девіс, У.Мур), так і вченими країн СНД (Т.І.Заславська, Р.В.Ривкіна, О.І.Шкаратан та ін.). Загальні та відмінні риси двох методологічних підходів до аналізу соціальної структури такі:

Чи є порочність у пануючій до останнього часу офіційній доктрині соціальної структури радянського суспільства, в основі якої лежать ленінські класотворні ознаки? Так, безперечно.

1. Починаючи з 30-х років фактично "не працював" по­казник ставлення до власності, бо вона була монополізована, повністю одержавлена, що призвело до декласування робітни­чого класу і селянства, появи маргінальних верств і спотво­рення соціальної структури, в якій практично були відсутні суб'єкти праці, а пануюче становище займали люмпени. У зв'язку з цим соціально-класовою основою радянської влади стали не робітничий клас і колгоспне селянство, як стверд­жувалося офіційно ідеологією, а певні бюрократизовані вер­стви апарату управління.

2. У ленінських класотворних ознаках виділені соціально-економічні, первинні критерії і повністю відсутні похідні, вто­ринні (престиж, рівень освіченості, культури тощо).

3. У ленінських трактовках відбилася політична культура класової конфронтації, яка сприяла відриву від життя, нечіт­кості соціальної диференціації. Обмежені критерії соціальної диференціації, зведені до двох видів — ставлення до засобів вироб- ництва і характеру праці, — породили хибку формулу "2 + 1" (два класи й один соціальний прошарок), гіпертро-фовану Сталіним і неспроможну дати справжню уяву про со­ціальну структуру. Вона не дозволяла одержати уявлення про соціальну структуру як вертикальну, акцентувала увагу на зближенні цих головних елементів, затіняючи соціальну не­рівність, соціальні дистанції, що відокремлювали одні групи від інших у просторі соціальних благ — влади, власності, при­бутку, престижу.

4. В офіційній радянській доктрині була надзвичайно пе­рекручена уява про критерії соціальної мобільності: формува­лась утопічна уява про повну рівність шансів усіх і кожного на соціальне просування незалежно від походження, націо­нальності, партійності, що не відповідало реальній дійсності. Взаємовідносини між класами, соціальними верствами й гру­пами трактувалися як безконфліктні, гармонійні, зосновані на єдності інтересів. На цій підставі стверджувалася ідея руху суспільства до соціальної однорідності. Дана ідея виключала можливість виникнення нових соціальних груп і поглиблення соціальної диференціації, що призводить до штучного спотво­рення об'єктивних тенденцій у розвитку суспільства.

5. У результаті таких методологічних підходів були заву­альовані, приховані багато рис реальної соціальної структури і передусім номенклатурний кадровий механізм, що відтво­рював потрібну офіційній ідеології структуру й одночасно уп­равляв її динамікою в інтересах бюрократичного класу пра­вителів і забезпечення сталої особистої диктатури шляхом експлуатації комуністичної ідеології, престиж якої серед на­селення був величезним.

Таким чином, вирівнювання та однорідність, ліквідація іс­нуючих відмінностей між соціальними групами — це ті соціг альні орієнтири, що висувалися як програмні, відповідні ідеї соціальної справедливості та рівності. Однак соціальна рівність прав привілеїв, рівність можливостей — це одне, а однорід-; ність складу населення — зовсім інше. Перше — прогресивне, друге — згубне для суспільства, бо підриває стимули активе ності.

Реалізація ідеї соціальної однорідності вимагала створення могутнього соціального механізму регулювання соціальної структури суспільства, до якого належать такі елементи:

знищення певних соціальних груп (куркульство, буржуаз­
на інтелігенція); _■.._.,-

ліквідація багатьох економічних ролей, небезпечних для повного одержавлення економіки (підприємці, торговці, ко­мерсанти, кооператори);

створення системи номенклатури — суворого відбору ке­рівних кадрів за заданими зверху критеріями відбору, здійс­нюваного закритими кадровими службами, які безпосередньо замикаються на партійні органи влади;

ідеологічна обробка мас, формування вигідних адміністра­тивних систем, лозунгів і міфів, спрямованих на укорінення в свідомості ілюзорних, утопічних соціальних уявлень про су­спільство, в якому вони проживають.

Звичайно, це стало результатом свідомого, спрямованого перекручування ленінської методології, її догматичного гіпер-трофованого трактування. І все ж в основі доктрини лежали ленінські класотворні ознаки.

Чи значить це, що теорія соціальної стратифікації, що грунтується на таких критеріях виділення елементів соці­альної структури, як престиж, освіта, рівень прибутків, при­четність до влади, може служити нині бездоганним методо­логічним ключем до вивчення соціальної структури? Ні! І ця теорія не позбавлена недоліків, не є абсолютно досконалою.

Престиж, як відомо, є лише відображенням у суспільній свідомості реального соціально-економічного становища соці­альних і професійних груп у суспільстві. А становище визна­чається відношенням до власності, характером і змістом праці. Саме вони визначають соціальний статус будь-якої соціальної верстви і безпосередньо людини в ієрархічній структурі.

Розмір прибутку, безумовно, важливий соціальний крите­рій, що пояснює відмінності в умовах життя окремих верств суспільства, в рівні їх матеріального добробуту, їх економіч­них, політичних і духовних інтересах. Однак у відриві від його джерел прибуток сам по собі мало що пояснює. Більш чітким критерієм служить не прибуток як такий, а спосіб його одер­жання (особистий заробіток, прибуток на вкладений капітал, допомога благодійних фондів тощо). Те ж саме можна сказати про критерії володіння владою, ступінь якої необхідно визна­чити без органічного зв'язку із соціально-економічними від­носинами.

Сучасні суспільні системи, що мають тенденцію до усклад­нення своїх структур, вимагають принципово нових методо­логічних підходів, які дозволяють чіткіше фіксувати процеси, що відбуваються в суспільстві. Нинпбезперечний лише вис­новок про те, що соціальна структурасуспільства не є раз і назавжди даною, а являє собою динамічне ціле, якому при­таманний емерджентний характер, є породженням складних закономірностей розвитку системи, взаємодії елементів, що її

складають. Соціологи стверджують, що дати єдину сукупність належності до будь-якої страти практично неможливо, але в суспільстві завжди присутні три стратифікаційні структури: економічна, професійна та політична і вони виступають як визначальні засади суспільної диференціації. Основою стра­тифікаційної структури завжди є природна та соціальна нерів­ність людей, яка визначається рівнем відношення до власності, політичної влади та соціальною престижністю в конкретному суспільстві.

У Основні елементи соціальної структури, їх характерні ри­си та тенденції розвитку/При вивченні соціальної структури західні соціологи найчастіше використовують вертикальну стратифікацію із семи верств:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього рівня;

3) комерційний клас;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки й робітники, які здійснюють керівні функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) робітники, що не мають спеціальної кваліфікації/

В основі цієї градації лежить так званий об'єктивний під­хід, який є передумовою поширення в західній соціології по­ділу суспільства на страти за їх соціально-економічним ста­тусом.

Багатоваріантність власності, що складається нині в Україні і в країнах СНД, не дозволяє залишатися на позиціях фор­мули "2 + 1" навіть найзавзятішим її прихильникам. Очевид­но, що в нашому суспільстві виразніше проявляється тенденція до поглиблення соціальної диференціації, до зміни соціального статусу багатьох соціальних груп. Відбувається процес станов­лення нового типу соціальної структури.

Не можна не погодитися з П.Сорокіним, який стверджує, що від типу соціальної структури залежить динаміка суспіль­ства взагалі. Відомо, що тип соціальної структури дореволю­ційної Росії визначив характер соціальної революції. Тип со­ціальної структури колишнього СРСР 30-50-х років визначив такі деформації соціалізму, як культ особи, монополізм влади, відчуження від суспільної праці, політичного життя тощо. Тип соціальної структури, що складається нині в Україні, має виз­начити подальший хід розвитку українського суспільства.

Це не означає, що соціальна структура — єдиний соці­альний регулятор еволюції суспільства. Величезна динамічна сила притаманна інституціональним регуляторам — політиці, культурі, ідеології, науці, освіті. Але всі вони (як і територі­альні регулятори і фактори добробуту) діють через активність

соціальних груп, яка детермінується її місцем у соціальній
структурі суспільства. ,

Це дає підставу вважати, що ^соціальна структура є голо­вним регулятором соціальної динаміки в цілому, включаючи й розвиток економік^.' Це природно, адже соціальна структу­ра — це самі люди, організовані в різного роду групи. Вони відіграють у системі економічних відносин ті соціальні ролі, яких вимагає економіка: партійних лідерів, господарських ке­рівників, державних діячів, інженерно-технічних працівників, робітників, селян, вчителів та ін.

Типи соціальних структур визначаються характером сус-пільно-екрномічної системи, в межах якої дана система функ­ціонує. І/якщо суспільство переживає процес соціального зла­му, стан перехідного періоду, то кардинальні, якісні зміни в соціальній структурі стають неминучими/Вони й реформують економічну, політичну і духовну сфери життєдіяльності су­спільства, значною мірою самі визначають їх. Саме ці процеси спостерігаються на території колишнього СРСР.

Основні тенденції перетворень соціально-класової структу­ри в нашому суспільстві характеризуються посиленням пози­цій ринкової економіки, зростанням числа зайнятих у при­ватному секторі і бізнес-діяльності, особливо молоді та сту­дентства, поглибленням соціальної диференціації, появою принципово нових соціальних груп (фермерів, підприємців, банкірів тощо), зміною соціальної структури, соціальних пріо­ритетів.

Протягом багатьох десятиріч зусилля вчених-суспільство-знавців були спрямовані на теоретичне обгрунтування міфу про провідну роль робітничого класу в розвитку радянського суспільства завдяки його становищу в системі соціалістичного виробництва, політичному досвіду, високій свідомості й органі­зованості, трудовій та політичній активності.

Дані соціологічних досліджень свідчать, що лише третина опитуваних вважає себе господарем виробництва на своєму робочому місці (на рівні дільниць — 34%, цехів — 1-2%, підприємств — 0,5-1%). Як видно, почуття господаря більш-менш проявляється у сфері безпосереднього прикладання праці і практично зникає, коли йдеться про верхні "поверхи" під­приємства. Одержані дані свідчать і про те, що робітники, звільняючись від ідеологічного гніту командно-адміністратив­ного механізму, все менш плекають ілюзію щодо свого реаль­ного місця в системі виробничих відносин, що складаються.

Аналіз відповідей на питання про взаємовідносини робіт­ників і управлінського персоналу зафіксував початок краху ще одного міфу казарменого соціалізму — про творчу спів­дружність робітничого класу і технічної інтелігенції. Обсте-

ження виявило реальне існування "двох світів" — "роботяг" і "начальників", відносини між якими далекі від партнерсь­ких. Тільки 40-45% респондентів відзначили, що до їх думки прислуховуються бригадири і майстри, 20-25% — начальники змін і дільниць, 10-13% — начальники цехів і лише 2-3% — провідні спеціалісти й представники адміністрації; 25-30% не мають сумніву щодо того, що "з думкою робітників на під­приємстві не рахується ніхто".

На підставі результатів опитувань можна зробити висно­вок, що робітники в сучасних умовах ще не готові до активної участі в управлінні. Багато з них просто не відчувають потреби ні в правах, ні в відповідальності за виробництво. На запи­тання про те, чи вносили робітники конкретні пропозиції для поліпшення організації виробничого і суспільного життя ко­лективу в останні два-три роки, лише 10-12% опитуваних відповіли ствердно. Тривогу в суспільстві викликає те, що апа­тія і розчарування серед робітників посилюються. Лише 5-6% респондентів мають намір співробітничати з адміністрацією у вирішенні загальних завдань; значна їх частина міцно зберігає рецидиви застійних років — утриманські настрої, безладність, низьку правову культуру.

Подібні характеристики можна сформулювати і щодо інших соціальних груп, що переживають на даному етапі болісне прозріння і шукають оптимальних шляхів оновлення.

Таким чином, якщо в країнах Заходу превалюючим є про­цес інтеграції соціальної структури (розмиваються відмінності щодо ролі суспільної організації праці, змінюється соціальний і професійно-кваліфікаційний рівень працівників сільськогос­подарського виробництва, відбувається становлення середнього класу, як найбільш вагомого фактора стабільності ієрархічної структури), то в посткомуністичних країнах поряд з процеса­ми інтеграції, що виникають об'єктивно під впливом науко­во-технічного прогресу, значно виразніше проявляється по­глиблення диференціації і навіть поляризації соціальних груп, вимивання середніх прошарків, посилення соціальної напру­женості в соціально-класовому, соціально-етнічному і в соці­ально-демографічному відношеннях. Найважливіші наслідки .цієї тенденції — зростаюча деструктуризація та дестратифі-кація частин економічно активного населення, пов'язаного з державною власністю. У цих людей зростає занепокоєність, відчуття соціальної деградації, втрата соціальної самоіденти-фікації на підставі нечітких економічних інтересів. Це впливає на соціальне почуття даної категорії населення, яка включає робітничий клас, селянство й інтелігенцію. Відбувається люм­пенізація, маргіналізація цих соціальних груп з усіма випли­ваючими звідси економічними, політичними та моральними

наслідками. Складність полягає також у тому, що соціальна структура радянського суспільства — продукт не тільки 70-річної, а й всієї його багатовікової історії. Нині оновлення за­значеної структури ускладнюється необхідністю подолання не­доліків, що нагромаджувалися в ній віками. Шлях до виправлення складний і довготривалий. Його пошук потребує глибокого знання й розуміння законів розвитку соціальної структури, формування нових соціальних відносин.

Висновки.Нині в українському постсоціалістичному сус­пільстві відбуваються активні процеси поглиблення соціальної диференціації і посилення поляризації соціальних груп. Змі­нюється соціальний статус багатьох з них, відбувається ста­новлення нового типу соціальної структури. її вивчення з по­зицій вчорашніх уявлень, в основі яких лежить ленінська методологія класів, не можливе. Цьому більше сприяє теорія соціальної стратифікації, яка активно розробляється як захід­ними, так і вітчизняними вченими. Але й вона не позбавлена недоліків, не є абсолютно досконалою. Сучасні соціальні си­стеми мають тенденцію до ускладнення своїх структур, що вимагає розробки нових методологічних підходів до їх вив­чення.

Ключові поняття і терміни:соціальна структура, соціаль­но-класова структура, соціальна стратифікація, клас, соціаль­на група, соціальна верства, соціальна диференціація, поля­ризація соціальних груп, соціальне протистояння, вертикальна соціальна структура, соціальна нерівність, соціальна мобіль­ність, соціальний статус, страта, типи соціальних структур, середній клас (верстви), маргінальні верстви, соціальна на­пруга, дестратифікація населення, соціальна самоідентифіка-ція.

Запитання для самоперевірки

1. Покажіть співвідношення понять "соціальна структура" і "соціально-класова структура".

2. У чому полягають основні недоліки ленінського методологічного прин­ципу аналізу соціальної структури суспільства?

3. Розкрийте суть теорії соціальної стратифікації.

4. Чим пояснити процеси поглиблення соціальної диференціації і поля­ризації соціальних груп, що відбуваються в українському суспільстві?

5. Охарактеризуйте основні джерела суперечностей між інтересами
різних класів і соціальних груп.

6. Що ви розумієте під соціальною рівністю?

7. Назвіть основні елементи соціальної структури українського суспіль­ства, їх характерні риси і тенденції розвитку.

8. Від чого залежить той чи інший тип соціальної структури?

9. Чому соціальна структура є головним регулятором соціальної ди­наміки?

10. Яку роль відіграє "середній клас" у стабілізації соціальної системи?

План семінарського заняття (2 год)

1. Соціальна структура суспільства: суть, основні елементи і принципи їх взаємодії.

2. Зміни і основні тенденції розвитку соціальної структури українського суспільства на сучасному етапі.

Теми рефератів

1. Теорія соціальної стратифікації.

2. Середній клас і маргінальні верстви.

Рекомендована література

1. Анурин В.Ф. Проблема эмпирического измерения социальной страти­фикации и социальной мобильности // Социс. 1993. № 4.

2. Беляева Л.А. "Средний слой" в советском обществе: перспективы формирования // Социально-политические науки. 1991. № 10.

3. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990.

4. Габидуллин ИЗ. Рабочий класс и мифы уходящего времени // Со­цис. 1991. №11.

5. Голенкова 3. Т., Гештханян Е. Д. Социально-стратификационные процессы в Российском обществе // Вестник МГУ.— Серия 18. 1995. № 4.

6. Ленин В.И. О социальной структуре власти // Поли. собр. соч. Т.20.

7. Смелзер Н.. Социология / Пер. с англ. М., 1994.

8. Сорокин П. Система социологии. Т.1. 1991.

9. Соціальна стратифікація і політика // Політ, думка. 1993. № 1.

10. Якуба Е. Социальная структура общества, ее элементы // Совр. об­
щество. 1994. № 3.

ЛЕКЦІЯ 6

ЕКОНОМІЧНА СОЦІОЛОГІЯ

• Суть і зміст економічної соціології • Соціологія еко­номічної і соціальної сфер • Теоретико-методологічні ас­пекти економічної соціології • Місце економічної культури в економічній соціології • Взаємозв'язок економічної соці­ології з іншими науками.

Актуальність теми. В умовах проведення економічних ре­форм вивчення економічної соціології становить нагальну по­требу для спеціаліста будь-якого профілю. Економічна соціо­логія дозволяє вишукати шляхи ефективного управління люд­ським фактором в умовах ускладнення економічного життя, виробити оптимальні взаємовідносини між економічною і соці­альними сферами.

Провідна ідея лекції. Економічна соціологія як спеціальна галузь соціології грунтується на інтеграції соціологічного й економічного підходів, що забезпечує визначення соціальної спрямованості і розвитку економіки, взаємовплив економічних і соціальних відносин.

Суть і зміст економічної соціології. Економічна соціологія являє собою міждисциплінарний науковий напрям, який ін­тегрує соціологію і економіку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відносин, життєдіяльність людей. Виникнення економічної соціології зу­мовлене соціальною потребою створення спеціального знання соціальних явищ і процесів, нагромадження спеціальних на­укових ідей, концепцій, фактів і факторів, а також вироблення нових методів соціологічних досліджень. Зародження еконо­мічної соціології як наукового напряму відбулось у США в середині 60-х років. Основою її появи стали потреби у пошуку шляхів ефективного управління людським фактором в умовах науково-технічного прогресу, розширення масштабів виробни­цтва, ускладнення економічних зв'язків і загострення соціаль­них суперечностей. Важливим фактором становлення еконо­мічної соціології став процес соціологізації економічної науки, який охопив мотивацію економічної поведінки, співвідношен­ня свободи і регламентованості в економіці, відносини людини і держави, бізнес та менеджмент, соціальні інститути — полі­тику, власність, сім'«о та інші, а також їх роль в економічному житті. Передумовами визначення цього напряму стали дослід-

ження М.Вебера і Т.Веблена, які розробили теорію соціальних інститутів та їх ролей у регулюванні економіки.

Особливу роль у становленні економічної соціології відіграв розвиток емпіричних соціологічних досліджень, зокрема дослі­дження промислової соціології, теорії соціальної стратифікації і мобільності, соціології організації тощо. На становлення еко­номічної соціології особливий вплив мали дослідження управ­ління людським фактором, які грунтувались на людських від­носинах. Економічну соціологію також пов'язують із струк­турно-функціональним напрямом соціології, який розробили Г.Парсонс, Н.Смелзер, К.Девіс та ін. Цей напрям охоплював також такі елементи, як бізнес, ринок, адміністрація, конку­ренція, інфляція тощо. Дослідження даного напряму грунту­вались на соціологічних методах і підходах, на соціологічному аналізі зв'язків економіки і суспільства. Водночас виникнення економічної соціології було підготовлене багатьма концепціями соціологічних теорій, зокрема теорій соціальної дії, ролей, осо­бистостей, а також конкретними соціологічними досліджен­нями.

Засновники економічної соціології визначили емпіричні об'єкти і предмети конкретних досліджень. До емпіричних об'єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів: ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні ас­пекти різних економічних систем, соціальних груп, політич­них інститутів та ін. Предметами дослідження є міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти у ринковій економіці, соці­альні функції і процеси.

У загальному виді економічну соціологію спочатку визна­чали як науку про взаємозв'язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної сфери відносили ви­робництво, розподіл, облік і споживання, а до неекономіч­ної — політику, культуру, етнос і стратифікацію.

Дослідження економічної соціології спрямовувалися на по­ведінку споживачів товарів, соціальні ролі у дефіцитній еко­номіці, поведінку і стимулювання діяльності господарських ке­рівників, ставлення до економічних реформ, вплив культурних факторів на розвиток економіки, систему цінностей людей. Важливе місце займали дослідження на стику економіки і со­ціології, зокрема трудової мобільності — плинності, міграції, міжгалузевих переміщень, ставлення молоді до праці і до про­фесії, соціальних проблем міста і села, бюджету часу тощо.

Виникнення економічної соціології пов'язується із зростан­ням ролі людського фактора у розвитку суспільства, як ко­лективного суб'єкта суспільного життя, що має соціальну, де­мографічну, економічну і політичну структуру та. функції, що забезпечують розвиток суспільства.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув нау­ково-технічний прогрес, який проявляється у широкому спект­рі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності і спе­ціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі природа—суспільство. Підвищення технічної озбро­єності праці дозволило людині приводити у дію все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини і матеріалів. Набуває більшого значення інтенсифікація ви­робництва, економне витрачання матеріальних ресурсів, вдо­сконалення технології тощо. Управління людським фактором також вимагає змін. Його вдосконалення пов'язане з поліп­шенням контролю і особливо самоконтролю, який грунтувався на професійній совісті, трудовій і особистій гідності. Кращих успіхів досягають ті спільності, які мають розвинуте почуття власної гідності, честі і самоповаги, соціальні якості праців­ників. Вони змінюються під впливом різних факторів: полі­тичних, економічних, культурних і психологічних.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку су-. спільства є зростання рівня освіти і культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і профе­сійної підготовки. Освічені, культурні і кваліфіковані праців­ники значно активніші у праці і житті. Зростання культури й інформативності, розширення потреб та інтересів посилили прагнення працівників до більшої самостійності, підвищили цінність творчих елементів праці.

Водночас виникли різні особисті стратегії поведінки у праці і одержанні доходів. Одні прагнуть одержувати максимально високі доходи будь-яким чином. Інші задовольняються одер­жанням фіктивних доходів при мінімальних затратах праці. Більшість працівників обирає стратегію цінностей, критеріями яких є доход та вільний від роботи час. Історичний досвід свідчить, що поведінка людини значною мірою визначається суспільними відносинами, а її регулювання здійснюється со­ціальною політикою і господарським механізмом.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціаль­ної політики, яка стосується діяльності органів влади, спря­мованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства — класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами су­спільства. Конкретні цілі соціальної політики грунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на здійснення соціального захисту людей і соціальної справедливості в усіх сферах су­спільного життя.

Соціальна політика тісно пов'язана з господарським меха­нізмом, який включає сукупність важелів, зорієнтованих на

форми відносин, самостійність підприємств, приватну влас­ність, інтереси і мотивації людей.

Соціологія економічної і соціальної сфер. Характерна особ­ливість економічної соціології полягає в тому, що вона грун­тується на взаємозв'язках і взаємодіях соціальної і економіч­ної сфер. Ці взаємозв'язки формуються за такою схемою (див. с 100).

Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як до­цільне оточення, середовище, у якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами.

Соціальна сфера істотно впливає на функціонування і роз­виток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об'єк­тах, які відбуваються під впливом людського фактора.

Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспіль­ства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і спожи­вання матеріальних благ та послуг, необхідних для життє­діяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами систе­ми.

Між економічною і соціальною сферами існують тісні взає­мовідносини, насамперед, вплив економічних відносин на со­ціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а також вплив соціальних відносин на соціально-економічні процеси. Особливу роль у цих взаємовідносинах відіграє люд­ський фактор, який є активною силою розвитку економіки і надання їй соціального характеру. Він впливає на розвиток економіки через соціальний механізм. Структура останнього має таку форму:

Розкриття наведених блоків соціального механізму свід­чить, що функціональні імпульси зумовлюються соціальними відносинами, тобто із соціальної сфери трансформуються в економічну, а економічні відносини впливають на соціальні умови діяльності і поведінку соціальних спільностей. Соці-

Схема соціальної та економічної сфер

альний механізм зв'язує всі елементи системи в єдине ціле, стає предметом дослідження, який лежить на стику економіки і суспільства.

Економічна соціологія включає такі основні наукові напря­ми:

1) дослідження статистичних аспектів взаємозв'язків еко­номічної і соціальної сфер;

2) вироблення підходу до розвитку економіки як до соці­ального процесу;

3) функціонування і розвиток соціального механізму.

Ці напрями включають теоретико-методологічні, емпіричні і прикладні дослідження.

Теоретико-методологічні дослідження містять розробку теорії методології і методики вивчення:

1) зв'язок між суспільством і економікою, економічною і соціальною сферами;

2) соціального механізму як системи важелів управління економічною і соціальною сферами;

3) соціально-економічних процесів;

4) соціальної структури суспільства;

5) соціально-економічної активності населення;

6) участі трудівників в управлінні об'єктом;

7) культури як регулятора соціально-економічних процесів;

8) соціально-економічних результатів функціонування со­ціального механізму.

Емпіричні дослідження економічної соціології охоплюють такі проблеми:

1) стабілізація зв'язків елементів економічної і соціальної сфер, усунення суперечностей та причин розладу соціальної системи;

2) ефективне функціонування компонентів соціального ме­ханізму, які регулюють соціально-економічні процеси;

3) організаційна побудова соціальної структури суспільст­ва, якісні характеристики соціальних груп, ієрархія соціальних спільностей, їх функцій у відносинах та ін.

4) форми і види соціально-економічної діяльності і пове­дінки соціальних груп;

5) система управління економічною і соціальною сферами;

6) вплив на соціально-економічну діяльність соціальних
груп та культурних факторів-цінностей і норм, які сформу­
вались у системі соціальних інститутів.

Прикладні дослідження економічної соціології мають таке соціальне спрямування:

1) оцінка економічної і соціальної ефективності соціального механізму;

2) визначення тенденцій і закономірностей зміни елементів соціального механізму;

3) вдосконалення останнього.

Дослідження економічної соціології грунтується на відпо­відному понятійному апараті, категоріальній системі та спеці­альних індикаторах, формах і методах одержання і вимірю­вання соціальної інформації, а також на історико-соціологіч-ному аналізі соціальних процесів.

Теоретико- методологічні аспекти економічної соціології. Теоретичні аспекти економічної соціології являють собою по­гляди, які охоплюють понятійно-категоріальний апарат, суд­ження, висновки, механізми використання економічних зако­нів, закономірностей і принципів побудови, функціонування та розвитку відповідних об'єктів, а також організації суспіль­но-економічних процесів. Понятійний апарат економічної со­ціології включає загальнонаукові, загальносоціальні і спеці­альні категорії.

До загальнонаукових категорій належать система, струк­тура, функції, процес, механізм, розвиток та інші, які запо­зичені із загальної методології. Дані категорії використовують­ся для формулювання і описування соціальної і економічної сфер, соціального механізму, суспільства та інших елементів.

Загальносоціальні категорії включають соціальні, еконо­мічні, виробничі відносини, вартість, соціальні спільності, гру­пи, події явища тощо.

Спеціальні категорії економічної соціології містять соці­альний механізм розвитку соціальних структур і соціальні процеси, соціальний контроль, економічну і організаційну по­ведінку, економічну культуру та ін.

Вивчення методологічних аспектів дозволяє сформулювати процедури й прийоми одержання дослідницького матеріалу, зокрема статистичні дані, документальні відомості, експертні оцінки і відповідно вибрати методи теоретичного аналізу, ма­тематичного моделювання і експериментування. Особливості методів економічної соціології визначаються міждисциплінар-ністю і соціальним механізмом. Перша характеризується тим, що об'єкт економічної соціології міститься в економічній та соціальній сферах. Дослідження економічної соціології охоп­люють як економічні, так і соціальні фактори розвитку сус­пільства, спираються на соціальну й економічну інформацію, визначають економічну та соціальну ефективність.

Економічна соціологія і формулює соціальний механізм, який грунтується на організаційних формах і методах ідейно-політичного, культурно-творчого, морального і соціально-пси­хологічного впливу на соціальні процеси, цінності, установки та орієнтації, на формування світогляду, активності і свідо-

мості. Соціальний механізм об'єднує окремі соціальні меха­нізми, зокрема, механізм економіки, соціального управління, демографічного розвитку, організації та стимулювання праці, формування міграційних процесів, впровадження досягнень науки у практику та ін.

Вивчення економічної соціології включає взаємовідносини із загальною соціологією, політичною економією та іншими суспільними науками. Перша є основою для вироблення теорії і методології економічної соціології. Це — теорії соціального механізму, соціальної організації та управління, соціального інституту, соціальної ролі, поведінки, норми, цінності та ін. Економічна соціологія тісно пов'язана з окремими галузями соціології — праці, професій, організацій, міста, села тощо. Особливий зв'язок вона має з економічною теорією, яка вив­чає виробничі відносини, закони функціонування і розвитку економіки суспільства. Економічна соціологія досліджує ті ас­пекти виробничих відносин, які безпосередньо стосуються лю­дини, визначають стан, інтереси і поведінку соціальних спіль­ностей. Політична економія озброює її знаннями макрозако-номірностей розвитку економіки. Особливе значення для еко­номічної соціології мають такі наукові положення, як соці­альна суть і форми власності, роль держави, економічні інтереси, відтворення робочої сили, господарський механізм управління економікою, добробут і спосіб життя та ін.

Суміжні напрями соціології сфер і галузей забезпечують економічну соціологію емпіричним дослідницьким матеріалом, який характеризує стан, інтереси і поведінку різних спіль­ностей, а також дають ідеї для збагачення відповідної теорії.

Водночас економічна соціологія відрізняється від сфер і га­лузей соціології. Вона зосереджує увагу на взаємодії соціаль­них спільностей і груп, які впливають на макроекономічну систему, темпи її розвитку, технологічний рівень, економічну і соціальну ефективність.

Місце економічної культури в економічній соціології. Особливе місце в останній займає економічна культура. Під нею розуміють сукупність соціальних цінностей і норм, які є регуляторами економічної поведінки людей і виконують роль соціальної пам'яті суспільства. Уява про культуру як соціаль­ну пам'ять суспільства тлумачиться як особлива мова ціннос­тей, знання норм, вимог і санкцій, засвоєння якої пов'язує нові покоління людей з попередньою історією, створює мож­ливість новим поколінням оволодіти досвідом та примножити його. Щоб розвивати, підтримувати, зберігати і прививати но­вому поколінню елементи культури, створюються спеціалізо­вані органи, функціонують відповідні інститути — сімейні, ре­лігійні, громадські, державні та ін. Система соціальних

ЮЗ

інститутів для підтримання соціальної пам'яті виробляє відІЯповідні цінності, норми, вимоги і санкції. Наприклад, сім'я виробляє, впроваджує і передає новим поколінням цінності і, норми способу життя, взаємовідносини дітей і батьків, трудо­вої та духовної моралі. Інститут права виробляє, зберігає іпередає законодавчі норми тощо. В цілому економічна куль­тура є продуктом діяльності соціальних інститутів — політики, сім'ї, права, релігії, науки і мистецтва.

У сфері економіки, в соціально-економічних відносинах функціонує вся культура. Наприклад, справедливість як за­гальнокультурна норма проявляється в усіх сферах суспільного життя. Таких феноменів культури чимало, зокрема рівність, повага, престиж, солідарність, згода, конфронтація, порядок. Всі вони містяться у економіці і вивчаються економічною со­ціологією. Особливе значення для економічної культури мають цінності, які збагачують людей та колективи. До них належать багатство, влада, гроші, майно, капітал, взаємодопомога, ко­операція, інтеграція, концентрація, обмін, авторитет та ін.

Економічна культура включає продукти діяльності соціаль­них інститутів, які належать до економічної сфери, і продукти функціонування соціальних груп, що містяться у соціальній сфері. Цінності і норми культури поділяються на особистісні та інституційні. До перших належать вид занять, робота, по­сада, становище у колективі, .соціальні блага, можливість зро­бити кар'єру, вдосконалитись у професії, наблизитись до ке­рівництва, зайняти зручне і вигідне місце, володіти власністю, приймати рішення тощо. З цими функціональними цінностями пов'язані соціальні якості суб'єктів. Наприклад, для профе­сійно-зорієнтованих людей характерна висока цінність праці, ~ а люди з пріоритетом споживацьких цінностей надають пере­вагу заробітку.

Економічна соціологія враховує не тільки здатність людей створювати і зберігати культуру, а й можливість знищувати і забувати спадщину.

Інституційний аспект економічної культури охоплює соці­альні цінності і норми, які функціонують в економіці, але містяться в соціальних інститутах — політиці, ідеології, науці, сім'ї, моралі, релігії. Завдяки взаємозв'язку інституційного та особистішого аспектів економічна культура набуває відповід­ної цілісності.

Зміни в економічній культурі відбуваються повільно, під впливом різних внутрішніх та зовнішніх факторів. Наприклад, погіршення матеріального стану населення негативно впливає на його поведінку, формування соціальних установок, що від­бивається на ланцюгу зв'язків: результати-поведінка-культу-ра.

Конкретні соціологічні дослідження економічної культури широко використовують методи емпіричного аналізу, які включають порівняльний, історико-генетичний і типологічний аналізи, а також соціологічні методи опитування.

Взаємозв'язок економічної соціології з іншими науками.Економічна соціологія взаємопов'язана з багатьма науками. Особливо тісний її зв'язок з наукою управління, яка вивчає управлінські кадри, зокрема, склад, мобільність, вертикальні і горизонтальні відносини, різні міжколективні взаємодії, а та­кож форми поведінки керівників, проблеми керівництва та лі­дерства. В науці управління утвердилася теорія соціального управління, де об'єктами виступають соціальні системи. До­слідження організаційної структури керованих об'єктів, люд­ського фактора та його поведінки є базою для розробки нау­кового положення економічної соціології. Особливе значення для економічної соціології має наука управління виробництвом з дослідження таких проблем:

1) оптимізація співвідношення політичного і господарського управління економікою і науково-технічним прогресом;

2) встановлення ефективного поєднання централізованих ідемократичних засад в управлінні;

3) формування інститутів соціального контролю та участі трудівників в управлінні;

4) вироблення кадрової політики: принципів добору, під­
готовки, розстановки і виховання управлінських кадрів, а та­
кож критеріїв оцінки ефективності їх діяльності.

Водночас економічна соціологія розробляє наукові поло­ження, які використовує наука управління, зокрема соціальні аспекти політичної влади, діяльності, поведінки, ціннісні орі­єнтації, соціальні норми, традиції, колективні інтереси тощо.

У теоретичних дослідженнях економічна соціологія вико­ристовує поняття, які розроблені філософією. До них належать політична система, держава, суспільство, нація, колектив, осо­бистість, свідомість, відносини, соціальний прогрес, соціальна сфера та ін. Досить міцні зв'язки має економічна соціологія з правовими науками, соціальною психологією та іншими су­спільними науками.

Узагальнення наукових положень суміжних суспільних на­ук дозволяють економічній соціології розробити власну теорію.

Дослідження економічної соціології грунтується на інтегра­ції соціологічного й економічного підходів. Необхідність такої інтеграції зумовлюється тим, що економісти, вивчаючи еко­номічну сферу, не охоплюють соціальних відносин, зокрема сімейні відносини і бюджет, а навколишнє середовище, галузі культури, освіти, охорони здоров'я розглядають лише з точки зору фінансування і розвитку. Соціологи досліджують сус-

пільні відносини без глибокого проникнення у економічні про­цеси. Інтеграція економічного і соціального підходів забезпе­чує визначення соціальної спрямованості у розвитку еконо­міки. Економічний підхід означає, що цілі розвитку економіки визначаються матеріальними потребами суспільства, максимі-зацією суспільного продукту, національного доходу, фонду споживання тощо. Соціологи розглядають цілі розвитку еко­номіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого спо­собу життя, соціальної справедливості та інших соціальних цілей.

Економісти ототожнюють механізм розвитку економіки з господарським механізмом, який регулює відносини економіч­них інститутів і організацій, але має внутрішньоекономічний характер і не охоплює відносин економіки з іншими сферами суспільства.

Соціологи розглядають механізм розвитку економіки знач­но ширше, включають взаємодії не тільки економічних, а й соціальних інститутів та організацій. Якщо економісти вивча­ють в основному формалізовані відносини, що грунтуються на регламентованих законодавчих нормах, посадових статусах, то соціологи враховують як формалізовані, так і неформалізовані відносини.

В економічному підході людина розглядається як елемент трудових ресурсів, носій робочої сили, що можна використо­вувати, розподіляти, формувати, і не враховується її поведін­ка. Людина в соціологічному підході виступає суб'єктом еко­номічних і соціальних процесів з власними цінностями, особистими матеріальними і духовними потребами.

Формулювання економічного і соціологічного підходів по­в'язується з розвитком відповідних відносин. їх об'єднання ви­значило економічну соціологію, але в результаті інтеграції во­на одержала якості, яких немає в окремих підходах. Еконо­мічна соціологія включила в арсенал дослідження факторний, системний і ситуаційний підходи. Це дозволило глибше роз­крити людський, інформаційний, науковий і культурний фак­тори, а також фактор часу.

Висновки. У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соціологія посідає особливе місце як міждисциплі­нарна наука, яка розкриває зв'язок між соціологією і еко­номікою, вивчає мотивацію економічної поведінки, законо-. мірності розвитку економічної і соціальної сфер. Зв'язок економічної соціології з різними науками дає можливість роз­гортати конкретні соціологічні дослідження з широкого кола питань та проблем, зосереджуючи основну увагу на взаємодії

соціальних спільностей і груп, які. впливають на макроеко-номічну систему.

Ключові поняття і терміни: економічна соціологія, соці­альна та економічна сфера, економічні і соціальні відносини, соціальний механізм, людський фактор, фактор часу, еконо­мічна поведінка та культура.

Запитання для самоперевірки

1. Що розуміється під економічною соціологією?

2. Розкрийте соціальну і економічну сфери.

3. Охарактеризуйте об'єкт і предмет економічної соціології.

4. Що таке теорія і методологія економічної соціології?

5. Що таке економічна культура?

6 Висвітліть зв'язок економічної соціології з іншими науками.

План семінарського заняття (2 год)

1.' Концепція економічної соціології.

2. Теоретичні і методологічні аспекти економічної соціології.

3. Об'єкт і предмет економічної соціології.

Теми рефератів

1. Основні наукові напрями економічної соціології.

2. Економічна культура: суть, зміст, структура.

Рекомендована література

1. Бергер П. Капиталистическая революция (50 тезисов о процветании, равенстве и свободе). М., 1994.

2. Глубокова Т. Социология и экономика // Совр. общество. 1993. № 2.

3. Заславская Т.И., Рывкина Р.В. Социология экономической жизни. Новосибирск, 1991. '

4. История социологии в Западной Европе и США. М., 1993.

5. Как провести социологическое исследование. М., 1990.

6. Кизилов А. Массовое социально-экономическое сознание: тенденция изменения (1989—1993 гг.) // Совр. общество. 1994. № 1.

7. Комозин А.Н., Кравченко А.И. Популярная социология. М., 1991.

8. Краткий словарь по социологии. М., 1989.

9. Методика планирования социального развития коллектива промыш­ленного предприятия. Л., 1970.

10. Подмарков В. Предмет промышленной социологии // Совр. обще­ство. 1994. № 2.

11. Социологический справочник. К., 1990;

ЛЕКЦІЯ 7

СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ ТА. УПРАВЛІННЯ

• Предмет соціології праці та управління • Зв'язок
соціології праці та управління з іншими науками про працю
• Соціологія праці й управління і менеджмент ,

Актуальність теми. Соціологія праці та управління як одна з галузевих соціологічних теорій займає особливе місце серед наук про працю і має велике значення в підготовці різних фахівців, особливо менеджерів, економістів, інженерів. Вона виникла близько півтора сторіччя тому. її основи були закла­дені такими всесвітньо відомими вченими, як О.Конт, Е.Дюр-кгейм, М.Вебер.

Особливе значення та актуальність вивчення цієї теми ма­ють нині, коли реформування системи вищої освіти в державі та й взагалі нашого суспільства пов'язані насамперед з пере­ходом до ринкової економіки. Вивчення теми дозволить не тільки посилити соціально-гуманітарне мислення студентів усіх спеціальностей, а й допоможе їм оволодіти методами вив­чення соціально-трудових відносин і процесів на виробництві, здобути знання різноманітних чинників і соціальних резервів виробництва, виробити навики їх використання для підвищен­ня його ефективності.

Провідна ідея лекції. Соціологія праці та управління — найбільш загальна із спеціальних соціологічних теорій, що ма­ють предметами свого дослідження соціально-трудові відноси­ни і процеси, соціальні інститути і спільності в сфері праці (соціологія організацій, промислова соціологія, соціологія села, соціологія трудового колективу, соціологія професій та ін.), закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них, тобто є соціологічною основою менеджменту.

Предмет соціології праці та управління. Дана соціологія — одна із спеціальних соціологічних теорій, предметом вивчення якої є соціальні аспекти праці, тобто людський фактор, його функціонування в процесі праці. Однак цей підхід дуже за­гальний, бо проблеми праці вивчає і багато інших наук, у тому числі соціологічних. Що ж безпосередньо включає зміст поняття "соціологія праці та управління", яка її проблематика?

Якщо в американській соціології не проводять жорстких міждисциплінарних "кордонів", наприклад, між соціологією праці, індустріальною та економічною соціологією та ін., то у традиціях вітчизняної соціології чіткому поділу предмета тієї

чи іншої науки приділяється серйозне значення. Особливо, ко­ли йдеться про неї як навчальну дисципліну.

Нині існують різні підходи до визначення предмета со­ціології праці. Так, автори підручника, виданого Московським держуніверситетом, вважають, що соціологія праці — це взагалі комплексна соціологічна дисципліна, яка включає й інші га­лузеві соціології, що вивчають будь-які проблеми, пов'язані з характером і змістом праці, ставленням людини до неї. А.О.Дікарева і М.Й.Мирська "відводять" соціології лише ці функції вивчення структури та механізму соціально-трудових відносин і процесів.

Не будемо перелічувати усіх існуючих визначень соціології праці. Зазначимо лише, що вони найчастіше ігнорують най­важливіше, а саме: елементи і структуру соціологічного знан­ня, "змішують соціологічні підходи з іншими (організацій­ними, економічними, психологічними). На нашу думку, визначення предмета науки, про яку йдеться, найдоцільніше дати таким чином.

Соціологія праці та управління — це галузь соціології, спе­ціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову ді­яльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них.

Чим це визначення відрізняється від інших, що даються в спеціальній літературі? Тим, що воно, по-перше, досить чітке, бо розкриває найбільш значущі предмети уваги даної науки. По-друге, зрозуміле для усіх, хто вивчає соціологію. Дійсно, наведене визначення виділяє щодо соціології праці (перша ча­стина) чотири ключові елементи, які вивчає соціологія взагалі. Предметом вивчення соціології праці є:

соціальні спільності, тобто різні соціальні групи (суб'єкти праці), які беруть участь у трудовій діяльності, а саме: під­приємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, служ­бовці, робітники та ін;

соціальні інститути в сфері праці, тобто історично сфор­мовані специфічні форми спільної діяльності людей, а саме: праця, трудова діяльність та поведінка, трудовий колектив та ін.;

соціально-трудові процеси, тобто процеси, що відбуваються безпосередньо в трудових колективах, у процесі праці і по­в'язані з функціонуванням та зміною станів соціальних груп, окремих працівників, пов'язаних з їх трудовою діяльністю.

Щодо другої частини визначення, то тут слід зазначити таке. Взагалі, спеціалісти-соціологи виділяють окремо дві "те­орії середнього рівня: соціологію праці, що вивчає соціальні

спільності, відносини, інститути, процеси у сфері праці, і соці­ологію управління, що концентрує увагу безпосередньо на за­кономірностях, формах і методах впливу на них, їх регулю­ванні. Коли ж йдеться про майбутніх фахівців, що вивчають соціологію праці й управління як науку "непрофільну", то, на нашу думку, можна "поєднати" предмети вивчення со­ціології праці і соціології управління, бо якщо перша вивчає соціально-трудові процеси і відносини, то друга — управління ними.

Таким чином, предмет науки нами визначено так, що він "поєднує" п'ять складових: соціальні верстви та інститути в сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси, соціальне управління ними. Проілюструємо визначені аспекти соціології праці та управління, пов'язавши їх з найактуальнішими про­блемами сьогодення, що вивчає дана наука.

Коли ми говоримо про суб'єкти праці, соціальні верстви працівників, які беруть участь у трудовій діяльності (підпри­ємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники тощо) і різняться своїм соціальним станом, поло­женням у трудових колективах, то маємо на увазі насамперед те, що вони мають різні кваліфікацію, досвід, соціальне ста­новище, рівень і канали здобуття прибутків, нарешті, інте­реси, які не завжди збігаються.

Отже, соціологія праці та управління вивчає багато різних проблем, тіередусім співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудо­вих колективах (тобто, чому є підприємці, управлінці і робіт­ники, які ж до того можуть стати безробітними). Нарешті, вона вивчає специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, пбпередження чи вирішення конфліктів у них.

Розглянемо соціально-трудові відносини, які складаються на виробництві між представниками різних соціальних спіль­ностей. Цей тип відносин, на відміну від відносин функціо­нальних, пов'язаних з поділом і кооперацією праці, актуалі­зується як відносини рівності та нерівності між працівниками та соціальними групами (підприємцями і робітниками та ін.).

З регуляцією соціально-трудових відносин пов'язано багато найактуальніших проблем, які нині стоять перед нашим су­спільством та його економікою. Відомо, що вона має насам­перед соціальний аспект. Одна з них — проблема мотивації праці. Ситуація, яка склалася в Україні в період переходу до ринку, характеризується тим, що мотиви змістовності праці поступилися місцем мотивам низької інтенсивності праці. Тоб­то сьогодні мотиви забезпечення працею засобів для існування перестали бути провідними. Тому, щоб люди стали працювати

ПО

ефективно, треба передусім вирішити найголовніші соціально-економічні проблеми, пов'язані з реформуванням економіки. Тільки тоді виникне нормальна мотивація до праці, підвищи­ться її ефективність, запрацюють нормальні мотиви до праці.

Розглянемо іншу проблему, пов'язану із соціально-трудо­вими відносинами, проблему зайнятості і безробіття, яка ак­туалізувалася в нашому суспільстві. Яка це проблема: еко­номічна чи соціальна? Очевидно, що соціальна, бо коли ми маємо справу, наприклад, із безробіттям (структурним, ци­клічним або фрікційним), ми наочно бачимо, що вивільнення тих чи інших працівників чи груп трудящих (інколи закриття цілих підприємств) пов'язане не тільки з економічними, а й соціальними причинами (наприклад, коли вирішується питан­ня про вивільнення того чи іншого працівника, то тут впли­вають багато чинників, причому не тільки пов'язаних з квалі­фікацією чи інтенсивністю праці робітника).

Щодо соціально-трудових процесів, то тут соціологія праці та управління має справу із багатьма різновидами змін, які відбуваються в соціально-трудовому стані робітників і колек­тивів: адаптацією, тобто пристосуванням до виробничого се­редовища; співробітництвом; суперництвом, конфліктами та ін. Найбільш характерний та цікавий приклад — роль соціо­логії праці та управління у виробленні теорії трудових конф­ліктів та практичних рекомендацій щодо їх вирішення. На жаль, ці можливості соціології нині недостатньо використову­ються.

Проте вже сьогодні очевидно, що причини страйків, які відбуваються в Україні, не можна зводити лише до еконо­мічних (тут і погані умови праці, незадоволеність нерівністю у прибутках, що має місце між керівництвом підприємства та робітниками, та ін.). По-друге, до страйків призводять не тіль­ки ті чи інші конкретні причини, а й чимало внутрішніх та зовнішніх приводів, так би мовити "чинників провокування" страйків: невиконання керівництвом своїх обіцянок працівни­кам, загальна дестабілізація ситуації в суспільстві, виникнення гострого дефіциту на продукти харчування тощо. Таким чи­ном, проблеми виникнення та вирішення соціальних конф­ліктів на виробництві, це, безумовно, проблеми, які повинна досліджувати соціологія праці та управління.

Навряд чи доцільно говорити про те, наскільки велике зна­чення має вивчення соціологією праці та управління соці­альних інститутів у сфері праці. Цілком зрозуміло, що праця як соціальний інститут, специфічна форма сумісної діяльності людей є не тільки методом, процесом здобування засобів існу­вання людьми, а й визначає специфіку практично всіх соці­альних, економічних та інших процесів у суспільстві, навіть

пі

суспільний лад у державі. Такий соціальний інститут суспіль­ства, як трудовий колектив, не тільки поєднує людей для сумісного виробництва товарів та послуг, а й є практично єди­ною у суспільстві формою узгодження, поєднання індивіду­альних, групових, суспільних інтересів людей, найважливішою формою соціалізації особистості.

Нарешті, декілька слів про соціальне управління соціально-трудовими відносинами і процесами. Будучи найбільш загаль­ним підходом до управління суспільством, економікою (фор­мування критеріїв та показників соціального розвитку, ви­ділення соціальних проблем, які виникають у процесі розвит­ку, розроблення і застосування ефективних методів їх вирі­шення) , соціологія праці та управління вивчає методологічні та методичні аспекти вирішення таких проблем, як вироблен­ня, прийняття і реалізація управлінських рішень; використан­ня різноманітної інформації в процесі управління; певних ме­тодів та стилів керівництва; ефективність самоврядування і виробничої демократії та ін.

Окресливши, таким чином,"коло проблем, що вивчає соці­ологія праці та управління, з'ясуємо взаємозв'язок цієї науки, її предмета з рядом інших наук, що вивчають працю.

Зв'язок соціології праці та управління з іншими науками про працю. Вивчення закономірностей трудової діяльності лю­дини з урахуванням того важливого місця, що займає у су­спільстві праця, свідчить, що багатосторонність різних аспектів її впливу на життя людей є предметом ряду наук як несо-ціологічного (економіка та статистика праці, трудове право, ергономіка, наукова організація і фізіологія праці, антропо­метрія, інженерна та соціальна психологія, технічна естетика, гігієна праці та ін.), так і соціологічного профілю (економічна соціологія, соціологія організацій, індустріальна та промислова соціологія, соціологія трудового колективу і професій тощо).

Розглянемо спочатку предмети деяких несоціологічних на­ук про працю, тобто тих, що вивчають взаємозв'язок з при­родою в процесі праці, вплив штучно створеного середовища (техніка, технологія) на організм та психіку людини. Назвемо тут і ті науки (економічні, правові), які є гуманітарними, але не належать до соціологічних.

Економіка праці — наука, що вивчає механізми дії еко­номічних закономірностей у галузі організації праці, ефектив­ності її використання, відтворення та розподілу робочої сили. Вона розробляє теоретичні основи вдосконалення організації та оплати праці, методи найефективнішого і раціонального ви­користання трудових ресурсів.

При порівнянні предметів соціології і економіки праці оче­видно, що перша вивчає, наприклад, найбільш загальні мотиви

праці, сукупність таких мотивів, що включають не лише ма­теріальні, а й інші. Водночас економіка праці вивчає трудові витрати на усіх стадіях виробничого циклу, встановлює най-прийнятніші й ефективні принципи та форми оплати праці.