Внесок української науки в перемогу в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр

23. Внесок діячів літератури,театру, кіно в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. Театральне мистецтвоМогутньою ідеологічною зброєю у боротьбі проти фашизму, дійовим засобом мобілізації духовних сил народу на самовіддану відсіч ворогові, буле театральне мистецтво. Евакуація театрів і розгортання їх діяльності на нових місцях набагато ускладнювались тим, що ряд сценічних колективів напередодні війни перебував на гастролях у різних місцях Радянського Союзу. Долаючи труднощі і нестатки воєнного часу, актори працювали з величезним натхненням і запалом, наближали мистецтво до життя, доносили його до гущі трудящих мас. Особлива увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах, агітпунктах, заводах, фабриках, колгоспах.Київський театр опери і балету ім. Т.Г. Шевченка, працюючи в Уфі і в Іркутську,не тільки поновив основні спектаклі (»Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та ін.), а й створив наві оригінальні: оперу М.І.Веріківського «Наймичка», балети Л. Деліба «Коппелія», М.А. Римського-Корсакова «Шехерезада», Б.В. Асаф’єва «Бахчисарайський фонтан». За період з липня 1942 р. по травень 1944 р. театр відвідало 230 тис. глядачів.Напружену творчу роботу провадили Сумський драматичний театр ім. М.С. Щепкіна, Дніпропетровський драматичний театр ім. О.М. Горького, Запорізький музично-драматичний театр ім. М.О. Щорса, Полтавський драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, заслужена капела «Трембіта», Державний симфонічний оркестр УРСР та інші мистецькі колективи. Всьгого за час евакуації театри Української РСР поставили 176 п’єс, які подивилися 15 млн. чоловік. Незважаючи на важкі умови, театральні колективи у завершальний період війни розширили масштаби діяльності, прагнучи донести своє мистецтво до найширших мас трудящих, виховуючи в них художнньо-естетичні смаки. Величезну роботу провадили театри Харкова і Донбасу, які лише за першу половину 1945 р. відвідало до 1350 тис.глядачів.Театри знайомили глядачів з творами класиків російської, української і західноєвропейської літератури, з п єсами, створеними у дні Великої Вітчизняної війни, що прославляли героїчні бойові і трудові подвиги радянського народу. Широку концертну діяльність розгорнула з лютого 1944 р. Українська державна філармонія та 11 обласних філармоній. Колективи республіки обслужили 8,4 млн.глядачів фронту і тилу. Визнанням самовідданої праці діячів українського театру було присвоєння в 1944 р. видатним майстрам сцени А.Бучмі, М.Крушельницькому, Н. Ужвій та іншим звання народного артиста СРСР, а багатьом іншим митцям звання народних і заслужених артистів Української РСР. Кіномистецтво Велике й відповідальне завдання – створення художніх кінострічок, які б надихали трудящих на героїчні ратні й трудові подвиги в ім’я любимої Батьківщини, постало перед радянським кіномистецтвом. Завдяки своєчасній і швидкій евакуації основних кадрів і техніки в кінці 1941р. відновили роботу Київська студія художніх фільмів в Ашхабаді й Одеська кіностудія – у Ташкенті. Працівники Української студії хронікального фільму працювали в Куйбишеві і Москві на базі Центральної студії кінохроніки. У Ташкенті розгорнула діяльність студія «Київтехфільм». Частина діячів українського кіно працювала у Центральній об’єднаній кіностудії СРСР в Алма-Аті.Видатною подією в документальній кінематографії воєнних років був випуск Українською і Центральною студіями кінохроніки в листопаді 1943 р. фільму «Битва за нашу Радянську Україну», створеного О.П. Довженком у співдружності з Я. Авдєєнком і Ю.І. Солнцевою. Фільм, що охоплював події з 1941 р. до початку 1943 р., відзначався майстерним монтажем, хвилюючим і пристрасним дикторським текстом, створеним О.П. Довженком, емоціональною музикою, написаною А.Я. Штогаренком і Д.Л. Клебановим.Творчим успіхом кінематографістів УРСР був випуск фільму «Нескорені» за однойменною повістю Б. Горбатова /режисер М. Донськой/ про боротьбу шахтарів Донбасу проти німецько-фашистських окупантів. Успіхом у кіноглядача користувалися поставлені у 1945 р. Київською кіностудією фільми «Зигмунд Колосовський» /сценарій І. Луковського, режисери С. Навроцький і Б. Дмоховський/, присвячений боротьбі польського народу проти фашистських загарбників, та «У далекому плаванні» за мотивами морських оповідань К.М. Станюковича.
Розгорнула роботу Українська студія хронікальних фільмів, яка повернулася з евакуації в Київ улітку 1944 р. Визначним успіхом радянського документального кіно був фільм О. Довженка і Ю. Солнцевої «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських земель». Знімальні групи було організовано в Харкові, Одесі, на Донбасі. Кілька груп кінодокументалістів діяли на фронті. На екранах країни з явилися документальні фільми, які розповідали про гандіозні відбудовані роботи на визволеній землі. В серпні 1944 р. з евакуації повернулася в Київ і розгорнула роботу Українська кіностудія науково-популярних та учбових фільмів, діяльність якої була тісно пов’язана з потребами діючої армії і оборонної промисловості.

24. Відродження та становище української культур в післявоєнний період. У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім‘ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та обвинуваченням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру” було піддано роботи істориків України “Короткий курс історії України”, “Нарис історії України”. Розпочалося цькування М. Рильського за цого доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем, зокрема оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце.
Після смерті Сталіна (1953р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву “відлига”. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому. Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”. Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім‘я Г.Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші талановиті літератори.
На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети В.Симоненко, Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл.
Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.
Після приходу до влади М.С.Горбачова почалося нове національне відродження України, нерозривно пов‘язане з ідеєю здобуття державної незалежності. У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державою. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непристижна.
Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації “білих плям історії” відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Публіцистиска зайняла провідні позиції: широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкувати заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори. Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті, почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень.
Таким чином, радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.) позначений у культурному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями. Наша культура зазнала величезних втрат, загинули сотні талановитих її майстрів. Влада накладала тяжкий прес на наукову думку, примітизував її, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, під фальшивими гаслами “нової історичної спільності” та “єдиної загально радянської інтернаціональної культури” посилювалися процеси цілеспрямованої денаціоналізації українського народу. Проте все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина боролася за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Українська культура вижила всупереч всім утискам і явила світу великі набутки у багатьох сферах культурного життя, насамперед науці, літературі, образотворчому мистецтві, музиці.