Українізація як явище в культурному житті України 20-30 рр. хх ст

У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український .різновид цієї політики називався українізацією.Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керівництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радянських урядовців чи, місцевих євреїв. Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською, у уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листуванні та публікаціях. Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбільший вплив вона справила на освіту. Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятливішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні книжок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили рідною мовою.Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву на Україні

В результаті наприкінці 1930-х років в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови; було змінено українську абетку, граматику і словник у напрямі наближення їх до російської, і взагалі вживання російської мови на Україні значно розширилося. Вже у 1935 р. Постишев зізнався, що «члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою». Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90 % газет та 85 % часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 й 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні українські поети та письменники минулого розвивалися під благотворним впливом Росії. На разючу відміну від кінця 1920-х років, коли власті підтримували українізацію в містах, у 30-х роках вони енергійно намагалися поширити вплив російської культури на селі.

Українізація — комплекс заходів, здійснюваних на Україні у 20-30 рр. XX ст. у галузі національної політики, спрямований на залучення кадрів корінної національності до управління державою та участі в громадському житті; переважного використання української мови в сфері освіти, культури, науки, а також поширення меж її застосування. Ці дії відбувались в Україні в рамках загальної для СРСР політики "коренізації". Ця політика була зумовлена наміром компартії досягти стабілізації становища в національних республіках політичним шляхом. Необхідною умовою для цього було урахування національних особливостей та інтересів неросійських народів. Перші кроки у цьому напрямі робились ще у роки громадянської війни, але офіційне проголошення цього курсу відбулося на XII з'їзді РКП (б) у квітні 1923 р. Для проведення "українізації" рішеннями ВУЦВК та РНК була створена відповідна ї законодавча база.

В процесі здійснення "українізації" можна виділити кілька етапів. У 1923-1925 рр. заходи відбувались досить повільно внаслідок здебільшого антиукраїнських настроїв у керівництві України. Ситуація зазнала змін після призначення на посаду Генерального секретаря КП(Б)У Л.Кагановича. Відкидаючи одіозність цієї постаті, слід відзначити, що саме за нього відбулися найвідчутніші зміни. Етап найбільшої активності у проведенні "українізації - 1925-1929 рр., що завершився після повороту, що стався на рубежі 20-30-х рр. у внутрішній політиці країни. У наступні роки дії у рамках "українізації" тривали, але втратили динамізм. 1933 р. - після того, як найактивніші діячі були звинувачені у "національному ухилі", - "українізація" припинилась зовсім. Згодом почався процес розгрому "українізації.

Незважаючи на труднощі та певну механістичність у засобах здійснення, за ці роки було досягнуто досить значних успіхів. Так, чисельність українців серед членів КП(б)У зросла в 2,5 рази; відчутно зросла чисельність українців-керівників як в державному, так і в господарському апараті. На 1927 р. відбулась майже суцільна "українізація" діловодства в державних установах. Ще відчутніші зміни стались в мережі освіти. Наприкінці 20-х рр. кількість шкіл з українською мовою викладання становила 81% (у 1922 р - 50%), вузів - 54% (у 1922 р. - 10%). У ці роки швидкими темпами зросли чисельність та тираж україномовних газет. На початку 30-х рр. вони становили відповідно 76% (у 1924 - 37,5%) та 88,5% (у 1924 - 16,8%). Зміни торкнулись й інших галузей державного життя України. Крім того, певні заходи були здійснені для покращення можливостей культурного розвитку українців поза межами республіки.

Найбільш активними діячами "українізації" були М.Скрипник, О.Шумський, В.Чубар.

Поруч з політикою "українізації" здійснювалась державна політика щодо представників інших етнічних груп, що мешкали на території України. Вона була покликана забезпечити їм сприятливі умови не тільки для культурної, а й для політичної активності.

Одночасно у ці роки відбувся цілий ряд політичних процесів проти активнихдіячів українського руху, нищівного удару було завдано по українській інтелігенції.