Українська культураXVIII –XIX століть

Українська барокова ікона.

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.

Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке формувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Ренесансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати "по-грецькому". Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши іконування, ставила за мету надійно захистити його від різних іконографічних нововведень.

Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерно, що одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у безпосередні клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву), а з розлогого циклу христологічних сюжетів — Христові страсті. Страждання безвинного викликало сердечний щем, тому й передавалося в експресивних і драматичних образах.

У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути абстрактною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Козацькі перекази розповідають: явилася їм з неба ікона Божої Матері і сказала "Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий огонь брати". Відтоді, мовляв, свято Покрови на Січі стало храмовим, а покровителькою громади вважалася Діва Марія. "їй довіряли себе й долю", — оповідає єпископ Феодосій.

Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Сулима, Богдан Хмельницький і останній кошовий Запорізької Січі — Петро Калнишевський (ікона "Покрова" з Нікопольського собору). Інша — з Переяслава — має серед зображених осіб Івана Мазепу та переяславського полковника Мировича. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зображенням засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Феодосія.

Вводяться й інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Серед них заслуговують на особливу увагу "Пелікан", що кров'ю із своїх грудей годує пташенят. Цей сюжет найчастіше є деталлю різьбярського декору іконостаса. У живопису поширені євхаристійний "Спас-виноградар", "Спас — дитя — недремне око (який спить на хресті)". Деякі зміни спостерігаються і в іконографії "Страшного суду", а в сценах "Страстей Христових" велика увага приділяється одягові "власть імущих", завдяки чому сцени набувають підкреслено актуального звучання в умовах гострої боротьби українського народу. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне використання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней, приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному.

Український живопис епохи бароко залишається поки що недостатньо вивченим, про його професійних творців ми також знаємо небагато. Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові ЗО—60-х років XVII ст. був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов'язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени "Страстей Христових". М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі "Одигітрія". Можна вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.

Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII ст. був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Вони урочисті й водночас заземлені та конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях, досяг тут величної і життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.

Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класи* цистична. Епоха бароко, в часи якої він жив, безперечно, позначилася на його творчості, але не в основних її принципах. Основне місце в творчості художника посідає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана зі складними переживаннями — такі його апостоли з "Тайної вечері" богородчанського іконостаса. Окреме місце серед його творів займає "Нерукотворний Спас" із іконостаса Загоровського монастиря. Ідеальна пластика голови Христа в терновому вінку, прекрасно виконане світлотіньове моделювання, тонка оливкова тональність, глибока скорботна дума в очах під прикритими повіками, гуманістично-філософський характер всього твору ставлять його в число найвищих досягнень українського живопису цієї доби.

Справжній шедевр Кодзелевича — "Успіння" того ж богородчанського іконостаса із ведутою на задньому плані.

Так склалося, що пам'ятки старого українського живопису збереглися лише на Галичині та Волині. На Лівобережжі і в центральних районах України вони здебільшого не вціліли. Хоча, безперечно, в ці часи значна роль як київського, так і загальноукраїнського іконостасу належала малярській школі Києво-Печерської лаври.

Окреме місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом.

Сорочинський іконостас — цілий художній комплекс. У ньому більше сотні різних ікон. То яскраві, то глибоко притамовані тони серед її пишної різьби й позолоти створюють живу кольорову симфонію. А образи правого і лівого бічних вівтарів — "Введення до Храму", "Зішестя до пекла" за своїм характером є радше темпераментно написаними картинами. Вони вражають експресією руху, енергійними ракурсами, внутрішньою напруженістю.

У цій же майстерні був виконаний й іконостас Вознесенської церкви (м. Бор-зна біля Чернігова) та, можливо, іконостас Миколаївського собору в м. Ніжині. У цієї групи пам'яток виразно виступає також прагнення до витонченої аристократичної культури. Грація форм і ліній, сміливий малюнок, примхливість пензля вказують на виразний вплив рококо, правда, без тих рис світськості й галантності, які властиві західноєвропейському стилю. Суттєвою ознакою цього процесу було також вироблення нового типажу релігійних персонажів. Справді, лише умовно можна назвати іконами "Пророка Даниїла" та "Св. Уляну" з іконостаса Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Тим більше, що вони позначені щедрим використанням орнаменту.

\

57.Григорій Сковорода — просвітитель, філософ і поет.

58Епоха Просвітництва в Європі та Україні

Епоха Просвітництва в Україні: ідеологічні особливості й визначні представники.

Українська культураXVIII –XIX століть.

Кінець ХVIII –XIX століття були надзвичайно важливим етапом у розвитку української культури. Поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу , а й формували почуття національної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередній, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, культури, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.
Культурне життя на Україні великою мірою визначалось розвитком літератури. Творчість П.Гулака-Артимовського, Е.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка свідчили про формування нової української літератури. з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько - російське мовне єднання.
Також в цей період відмічались зміни й в архітектурі. Замість пишності й розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму.
Цивільні споруди зводилися з урахуваннями їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту ( високі стелі, вентиляція , освітлення, тощо).
Перехід від бароко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов’язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацо-паркових ландшафтів мали відкритий характер.
Також в цей період помітно набуло національних особливостей і дерев’яне зодчество.
На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали в Україні, переважно були її випускниками . Це І.М.Сошенко, Д.І.Безперий, Т.Г.Шевченко та ін.
Художня творчість Павлова сприяла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Правдивістю і задушевністю зображення відзначаються виконані ним портрети, автопортрети, а також картини.
Чимало художників працювали у поміщицьких маєтках , створюючи сімейний портрети. Багато із них являлися кріпаками.
Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М.Сажин, І.Сошенко прагнули до її най реалістичного відображення. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй творчості Т.Шевченко, який присвятив свої полотна, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу.
Також в цей період розвивалась традиційна галузь народної культури на Україні це – декоративно-прикладне мистецтво. Люди завжди прагнули прикрашати своє житло, одяг, речі домашнього вжитку. Зродившись у формі індивідуальних ремісничих занять , ця галузь поступово набирала промислового значення і переросла у капіталістичну мануфактуру, згодом фабрику. В першій половині XIX ст.. на Україні функціонували скляні, фарфорові й фаянсові фабрики (заводи), текстильні підприємства, багато промислово-художніх майстерень.
Високо ґатунку набула художня обробка дерева. Різьбленням прикрашалися зовнішні та внутрішні деталі житлових будинків. предмети господарського вжитку, музичні інструменти і тощо.
Важливе господарське і художньо-естетичне значення мало гончарство, розвинуте багатьма поколіннями народних митців. Розвиток фарфорових і фаянсових заводів сприяла занепаду гончарного промислу.
Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке перебувало у формі народних драм, лялькового і “живого” вертепу, інтермедії. Продовжували ще існувати деякий час “кріпацькі театри “.
Згодом сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Взагалі у процесі формування української нації театр виступав як один із важливих чинників.
Поряд с тим продовжував існувати російський професійний театр, що відіграв позитивну роль у вихованні естетичних смаків публіки, у залученні її до кращих зразків реалістичного мистецтва.
У зміцненні реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма “Назар Стодоля” – одна із перших в українській драматургії в якій сюжет побудований на соціально-класовому конфлікті. Глибоке розуміння великим Кобзарем ідейно-політичної та художньо виховної сили театру, зробили його і М.Щепкіна реформаторами вітчизняної культури. Взаємний духовний вплив двох визначних митців змінювали демократичний напрям у розвитку сценічного мистецтва.
Поетичне життя і музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. Продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси.
Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. осередком розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети де багато уваги приділялось вивченню нотної грамоти і теорії музики.
Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків. На таких київських ярмарках влаштовувалися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.
Високого рівня майстерності досягли багатоголосі співи. Хорове мистецтво поступово виходить за межі суто культового призначення.
Схарактеризувавши основні галузі української культури, слід зазначити, що в цей період – період розвитку нової літератури, спостерігалось помітне посилення її органічної єдності з людиною, яка є творцем духовних цінностей і сама культурно зростає у процесі діяльності.

60Стильові течії в українському мистецтві кінця XVIII - першої половини XIX ст.: романтизм, сентементалізм, реалізм.

Сентименталізм

Сентименталізм - це один із літературних напрямів другої половини ХVІІІ - початку ХІХ ст. у країнах Європи, що виник як заперечення раціоналізму класицистів у добу Просвітництва.

Герой сентименталізму:

· Проста людина з народу;

· Надзвичайно чуттєвий та вразливий;

· Знаходить гармонію у спілкуванні з людиною.

Ідеї сентименталізму:

· Захист права людини на приватне життя незалежно від станової приналежності.

· Духовний світ почуттів селянина, міщанина багатший за світ представників дворянства.

Сементалізм в українській літературі: І. Котляревський "Енеїда", Г. Квітка-Основ'яненко "Маруся".

Романтизм

Романтизм - це художній метод у літературі і мистецтві першої половини ХІХ ст., його суть полягає у тому, що реальній дійсності, яка не задовольняє митця, протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією.

Ознаки романтизму:

· Виняткові характери у виняткових обставинах;

· Ліризм;

· Фантастика;

· Увага до історичного минулого;

· Звернення до фольклору.

Романтизм в українській літературі: Євген Гребінка ("Сонце та Хмари"), Микола Костомаров, Віктор Забіла.

Реалізм

Реалізм - це мистецький напрям ХІХ ст., що зображував типові характери в типових обставинах, прагнучи до глибокого й панорамного змалювання життя в його закономірностях і суперечностях.

Ознаки реалізму:

· Соціальна зумовленість життя людини;

· Змалювання згубного впливу антигуманного світу на вчинки і долю людини;

· Історизм у відтворенні явищ дійсності;

· Гуманізм, співчуття і протест проти всіх форм соціального і духовного поневолення.