Ідеологічне виправдання терору

Тоталітарний режим прагнув ідеологічно виправдати масовий терор проти свого народу. Цьому слугувала теза про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення органічно доповнювалось іншим - про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Партапарат України, прагнучи вислужитися перед центром, підкреслював свою особливу роль у розпалюванні Й. Сталіним боротьби з «ворогами народу». У звітній доповіді ЦК Компартії України XII з'їзду КП(б)У, який відбувся у 1934 р., С. Косіор, зокрема, так інтерпретував сталінську тезу стосовно України: «НаУкраїні класова боротьба більш напружена, ніж в інших місцях, і ворог - куркуль, націоналіст — у нас більш досвідчений, лютіший, ніж де б то не було в інших республіках і областях Союзу».

Ця теорія стала директивою, відповідно до якої діяла ідеологічна машина тоталітарної держави. Преса, радіо, кінохроніка були переповнені сфабрикованими слідчими матеріалами про «злочинні дії ворогів народу», їхнє шпигунство на користь іноземних держав, шкідництво на виробництві, в армії, наукових закладах, державних установах. Провадилися масові мітинги, організатори яких вимагали від виступаючих засудження виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків тощо. Теза про загострення класової боротьби стала теоретичною підставою для розгортання боротьби з будь-якими проявами інакомислення в суспільстві й партії, обґрунтування масових репресій у країні, нагнітання істерії страху, аби паралізувати волю народу до опору.

Згортання українізації

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років український народ ще продовжував користуватися плодами українізації, яку було розгорнуто в попередні роки. На початку 30-х років українською мовою навчали 4/5 числа шкіл, 2/3 - технікумів, 1/3 - вищих навчальних закладів. Протягом 1928-1937 рр. у 2,6 раза збільшився обсяг книжкової продукції, що видавалася українською мовою. У 1938 р, з 84 театральних колективів республіки 57 були українськими. Українська мова залишалася мовою державних органів, художньої літератури, періодичної преси, наукової, виробничої діяльності. Представники національних меншин в Україні до кінця 30-х років усе ще мали можливість вивчати рідну мову, культуру, розвивати національні традиції. У 1938 р. працювало шість театрів, які ставили спектаклі єврейською мовою, і по одному - молдавською, польською, німецькою, болгарською.

Але вже з кінця 20-х сталінський режим почав швидко згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями здійснювала царська адміністрація. Посилаючись на постанову ЦВК СРСР 1929 р., згідно з якою державні органи й підприємства союзного підпорядкування зобов'язувалися спілкуватися між собою і з центром мовою їхніх правлінь (тобто російською), а з місцевими органами - національною мовою, чиновники взагалі відмовлялися вивчати українську мову. Особливо складна ситуація була на підприємствах, очолюваних керівниками-росіянами, ставлениками Москви. Працівникам, які спілкувалися українською мовою, навішували ярлики «самостійників» і «націоналістів».

На початку 30-х років Україною прокотилася нова хвиля боротьби з «націоналістичними ухилами». Інспірована И. Сталіним, ця боротьба була спрямована проти М. Скрипника, свого часу одного з керівників більшовицького перевороту в Петрограді, члена ЦК ВКП(б), члена Політбюро ЦК КП(б)У, заступника Голови РНК УСРР. М. Скрипник, відомий як палкий прихильник політики українізації, не схвалював деспотичний режим Й. Сталіна. ДПУ сфабрикувало проти М. Скрипника звинувачення в організації націоналістичної контрреволюційної організації. Члени Політбюро ЦК КП(б)У, особливо перший секретар С. Косіор і присланий на початку 1933 р. з надзвичайними повноваженнями в Україну секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев, вимагали від М. Скрипника каяття у нездійснюваних ним злочинах. Не витримавши цього, М. Скрипник після засідання Політбюро ЦК КП(б)У 7 липня 1933 р. застрелився.

Пізніше жертвами розправи стали інші члени комісії з українізації, яка була утворена в 1925 р.: С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський, Н. Голод, А. Хвиля, М. Чувирін.

Поступово українізація в республіці згорнулась, а сам цей процес уже розглядався як буржуазно-націоналістичний, з яким слід вести непримиренну боротьбу.

Відмова від національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилася на становищі національних меншин. У квітні 1938 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М. Хрущов, постановою ЦК створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їхнє існування було визнане «недоцільним і шкідливим». Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував великодержавну русифікаторську політику царату. Як і в дореволюційні роки, національні меншини, поділяючи долю українського народу, опинилися перед реальною загрозою зникнення.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому з кінця 20-х років посилюється репресивний тиск влади на суспільство?

2. Що таке «трійка» і якими були її повноваження?

3. Назви основні судові процеси в Україні в 30-ті роки.

4. Серед яких соціальних груп було найбільше жертв репресій?

5. Що являли собою ідеологія й політика сталінізму? Чому він знайшов своїх прихильників в Україні? До яких наслідків призвели сталінські репресії у 30-х роках?

6. Чому й за яких обставин було згорнуто процес українізації? Яка доля активних його провідників?

ДОКУМЕНТИ