Проблема віри і розуму в пізній схоластиці

З кінця XIII ст. життя в Європі набуває нових рис Поряд з економіч­ними і політичними змінами відбувається подальший розвиток схоластичної думки в інших духовних орієнтаціях Виникають нові наукові центри, зокрема Оксфордський університет. Його віддаленість від римської курії спричинює більш вільну атмосферу, в якій формуються опозиційні течії.

• Представником однієї з опозиційних течій, поширених в Оксфордсько­му університеті, був Роджер Бекон (6л. 1214-1292 pp.), який вчився в Окс­форді, потім у Парижі, знав основи всіх наукових дисциплін: математики, медицини, права, теології, філософії. У своїх творах виступав не тільки проти томізму, але й проти принципів схоластики взагалі Ці твори своїм ідейним змістом, агресивністю проти офіційної доктрини дратували консервативних вчених, церковну ієрархію, за що Бекона було ув'язнено в монастирську в'язницю, там його утримували до самої смерті. Мислення Р. Бекона взагалі не було типовим для середньовіччя: він не визнавав авторитетів, був інди­відуалістом, критикував усіх і все. Для свого часу він був дуже оригіналь­ним мислителем, і сучасники називали його «дивовижний доктор».

Головні положення вчення Р. Бекона полягають у критиці схоластики:

- по-перше, схоласти неправильно розуміють філософію попередників (зокрема, Арістотеля);

- по-друге, недостатньо знають математику,

- по-третє, схоластичний метод передбачає насамперед необхідність спиратись на авторитети, а слід виходити з безпосереднього досвіду, тобто експерименту і спостереження, що і є дійсним джерелом знань про світ.

Для Бекона найкращим заняттям було експериментування. Він відкрив закон відображення і відбиття світла; твердив, що можна побудувати ко­раблі і вози, які рухатимуться власними силами; передбачив принцип магне­тизму передвістив винайдення пороху.

Р. Бекон головним джерелом пізнання вважав досвід, бо істину про Бога можна здобути не тільки розумом, але й досвідом, який може бути двох видів: зовнішній і внутрішній. Саме внутрішній досвід, маючи інтуїтивний, містичний характер, передбачає надприродну божественну силу.

У цілому значення Р. Бекона полягає в тому, що своєю діяльністю він сприяв розвиткові шляхів до розширення наукових досліджень.

• Представником Оксфордської школи був також Іоанн Дуне Скот (6л. 1266-1308 pp.) - проникливий мислитель і філософ, коротке життя якого було повністю присвячене науці. Здобув славу одного з найвизнач­ніших філософів середньовіччя.

Як критичний мислитель Скот після аналізу першоджерел робить висно­вок, що повна гармонія між теологією і філософією, чого прагнув Тома Аквінський, неможлива. Філософія і теологія не протилежні в тому разі, коли теологія використовується з практичною метою. Заслугою Дужа Скота є також захист індивідуалізму як суттєвої інстанції буття. У теорії пізнання він підкреслює активне мислення всупереч пасивному, рецептив­ному розумінню його Аквінським

Скот вважає, що світ створено таким, яким ми його бачимо, тому що так хотіла божественна воля. Добро теж існує внаслідок бажання Бога. Людсь­ка поведінка виявляє добро тому, що Бог так хоче. Людська воля є доброю, якщо вона повністю підкоряється божественній волі. На відміну від схоластів, Дуне Скот вбачає завдання філософії в дослідженні засобів рефлексії про світ, тому предметом дослідження бере форми, методи і можливості мис­лення про себе.

• Одним з найвидатніших пред­ставників останнього періоду схоластики був Уїльям Оккам (бл. 1285-1349 pp.), який вчився, а згодом викладав у Оксфорді. За різкий спосіб аргументації і гнуч­кість у полеміці його було на­звано «непереможним». За звину­ваченням у єретизмі його відлу­чили від церкви, заборонили ви­кладання, і навіть цитування його поглядів було заборонено. Різко критикував папство, оскільки папи не безгрішні і не можуть бути намісниками Христа на Землі Духовна і світська влади повинні існувати окремо, а духовна влада - обмежуватись лише церковними справами, релігійними проблемами.

Оккам - представник нового філософського підходу - антидогматичного, антиірраціоналістичного, антиреалістичного. Був послідовником номі­налізму, фактично з його ім'ям пов'язується перемога номіналізму. Трак­тати Оккама присвячено переважно логіці, яка визначається як наука про знаки. Загальні поняття (універсали), вважає він, є всього лише знаками, ко­піями одиничних реальних речей. Кожна субстанція - це лише одиночне «де» і «коли» і не існує сама по собі. В дійсності не існує жодне відношення як таке, воно завжди виступає як відношення між певними одиничними предметами, тобто певними відношеннями. Існує не «множинність», а ве­лика кількість речей. Пізнання базується на подібності предметів і зна­ків, які їх позначають.

Основа нашого знання полягає в одиничному досвіді, який нічого не говорить про існування Бога. При­родне ж знання Бога неможливе. Отже, теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, не­переконлива Оккам погоджувався з ідеєю Дунса Скота, за якою істинне для теолога може бути обманом для філософа.

Номіналізм Оккама практич­но розділяє теологію і філосо­фію, віру і науку; обидві сторо­ни стають самостійними. Спіль­ним для них є принцип двох істин. Наука і віра, теологія і філософія роз­виваються за своїми власними законами. Фактично У. Оккам займає позиції подвійної істини. Думка про те, що філософія і теологія мають (кожна) свою окрему істину, стала основою нової культури філософського мислення.

ВИСНОВКИ

Середньовічна філософія, що в цілому розвивалася в рамках теології, була покликана «раціонально» обґрунтовувати віру, сприяти зміцненню теології. Релігійно-теологічну форму мають філософські погляди та аргументація як церковних ортодоксів, так і опозиційних єретичних течій і напрямів. Разом з тим середньовіччя дало багато цінного для розвитку філософського мислення, створило грандіозні філософсько-теологічні сис­теми, в яких знайшли своє відображення і дістали розвиток усі складові філософської теорії: онтологія, гносеологія, філософія, історія, логіка, етика, естетика. Філософія західноєвропейського середньовіччя сприймає від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божест­венного, священного, духовного) і «недійсного» (творчого, земного). Земне розглядається як символ небесного.

У середньовічній філософи статус людини порівняно з античністю дещо підвищується. Тут людина - не просто мікрокосм, зменшена копія світу, а створена Богом за власним образом і подобою привілейована істо­та, повелитель усього створеного до неї. Бути людиною — означає жити згідно з етичними правилами, з тими заповідями, які виклав Христос у Нагірній проповіді. Незважаючи на догматизм, філософія середньовіччя залишила колосальну інтелектуальну спадщину. За висловом Ф. Мерінга, середньовіччя — це ніч, але ніч, осяяна світлом Місяця.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

• У чому полягають основні відмінності у світогляді античності та євро­пейського середньовіччя?

• Яка роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної філо­софії?

• Розкрийте сутність позиції реалізму в схоластичній філософії.

• У чому полягає відмінність номіналізму від реалізму?

• Охарактеризуйте основні положення концептуалізму.

• Розкрийте основні положення філософії Томи Аквінського.

• Окресліть історичне значення теорії «подвійної істини».

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Отже, Господи, який дає вірі розуміння, дай мені, скільки сам знаєш, щоб я зрозумів, що Ти є, як ми віруємо, і те є, в що ми віруємо. А ми віруємо, що Ти є щось, більше чого неможливо нічого собі уявити... Адже одна справа — бути речі в розумі, інша - передбачати, що річ існує. Так, коли художник заздалегідь обмірковує те, що він робитиме, він, правда, має в розумі те, чого ще не зробив, але зовсім не припускає його існування. А коли він уже намалював, він і має в розумі, і мислить як існуюче те, що вже зробив. Отже, переконається навіть безумець, що хоча в розумі є щось, більше чого неможливо собі уявити, оскільки коли він почує це (вираз), він його розуміє, а все, що розуміється, є в розумі. І звичайно, те, більше чого не можна собі уявити, не може бути тільки в розумі. Адже коли воно вже є хоча б тільки в розумі, можна уявити собі, що воно є і в дійсності, що більше. Отже, якщо те, більше чого не можна нічого собі уявити, існує тільки в розумі, тоді те, більше чого неможливо собі уявити, є те, більше чого можна уявити собі. Але цього, звичайно, не може бути. Отже, без сумніву, щось, більше чого неможливо собі уявити, існує і в розумі, і в дійсності».

(Ансельм Кентерберийский. Просложон // Соч. - М., 1995. - С. 128-129).

«Вища сутність залишається для чистого розуму тільки ідеалом, однак бездо­ганним ідеалом, поняттям, яке завершує й увінчує все людське знання і об'єктивну ре­альність якою цим шляхом, правда, не можна довести, але й неможливо спростувати».

(Кант И. Критика чистою разума // Соч.: В 8 т. - М., 1994. - Т. 3. - С. 481).

Ознайомившись із відомим «онтологічним доказом» буття Бога Ансельма Кентерберійського і його спростуванням І. Кантом, визначте свою точку зору: що більш вагоме — доказ буття Бога чи його заперечення?