Зміст системного підходу до вивчення політики

Змістом систем. підходу є філософ. уявлення про цілісність об'єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію системи із середовищем, загальні закономірності функц-ння й розвитку с-м; про структурованість кожного системн. об'єкта, актив. характер діяльності суб'єктів соціально політ.систем. Під час систем. аналізу визначають елементи досліджуваних явищ (політ. інститути й норми, структурні підрозділи держави тощо), специфіку їх змісту та функціон. призначення. На цій основі встановлюють системні зв'язки між елементами, які виражають властиві об'єкту єдність і цілісністьСистем. підхід виступає істотним моментом діалектич. методу пізнання. Він дає змогу глибше пізнати суть політ. явищ, повніше розкрити й усвідомити роль та функції компонентів с-ми. Важливого методолог. значення набуває характеристика с-ми як органічної сукуп. елементів, а не їх простої суми. Усвідомлення взаємозв'язків у с-мах, взаємозалежності її компонентів сприяє розумінню тенденцій політ. розвитку, динамізму політ. процесів, націлює на виділення основної ланки в ланцюзі політ. явищ. Систем. підхід дає змогу розкрити основу, систем. якість, завдяки яким усю суперечливу різноманітність політ. сил можна зрозуміти як єдине ціле. Методолог. роль систем.підходу значно зростає, коли він поєднується з принципом істор. аналізу явищ і виступає як системноістор.підхід.

……

Державно-політичні відносини – це специфічна галузь соціального буття (“буття політичне”) із своїми фундаментальними закономірностями, внутрішніми зв’язками, джерелами розвитку і каналами взаємозалежності від зовнішнього середовища. Неперевершений евристичний вплив щодо пізнання процесів обумовленості в політичному житті здійснив т. зв. системний підхід /метод/, який склався у західній політичній соціології в середині ХХ ст. Найважливіші принципи цього підходу:

Цілісність системи – якісно новий стан сполучених різноманітних явищ та інститутів, що породжує нові властивості та ознаки цього єдиного утворення.

Множина і різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, які відбивають складність і багатство відносин між елементами в середині цілісності та взаємодії з оточуючим середовищем.

Життєздатність системи визначається балансом взаємодії процесів: зміни і стабілізації, оновлення і збереження; впровадження і рутинізації, тощо.

Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища. Сучасний світ стає все складнішим, посилюється ризик глобальних катаклізмів, криз, і конфліктів, які мають соціальні, економічні, етнонаціональні, екологічні, демографічні та інші причини. Це актуалізує розуміння складності процесів соціально-політичного розвитку і необхідності їх впорядкування. Політична система в усьому різномаїтті своєї структури і функцій виступає засобом соціальної інтеграції, стримання руйнівного впливу деструктивних процесів і корінних соціальних відмінностей на єдине взаємопов’язане існування складових елементів суспільного організму.

Поняття політичної системи відображає єдність двох сторін політики: організації та діяльності, структури і дії. Формалізація, необхідне впорядкування і, навіть, ієрархія, які впроваджуються системним підходом, дозволяють не тільки кваліфікувати різновиди тих чи інших політичних систем, судити про оптимальність їх організації, але й здійснювати порівняльний аналіз різних моделей /типів/ політичного життя.

Засновником використання системного підходу в політології вважають американського дослідника Д.Істона, який у працях “Політична система” /1953/, “Системний аналіз політичного життя”/1965/ та ін. запропонував метод вивчення політичної системи будь-якої країни, а також елементів /підсистем/ всієї політичної організації: парламенту, уряду, місцевого самоурядування, політичної партії, громадської асоціації. Д.Істон вбачав сенс політичної системи у врахуванні взаємодії з середовищем; зміст системного аналізу політичного життя – у виявленні засобів підтримки рівноваги з середовищем, а призначення політичної системи – у зменшенні соціальних відмінностей, подоланні протиріч і політичних конфліктів.

Згідно Д.Істону, політична система – це організм, що саморегулюється і розвивається, та реагує на імпульси, які надходять зовні. Отже, політична система є відкритим утворенням: вона піддається численним впливам, що надходять із зовнішнього середовища. Система має вхід, на який ззовні надходять імпульси у формі вимог /конструктивних і деструктивних/ та підтримки чи протесту. Вимоги виникають і формулюються як в оточуючому середовищі, так і всередині самої системи; підтримка виявляється у сплаті податків, військовій службі, дотриманні законів, участі в голосуванні, лояльному відношенні до державної влади та її символів; протест суспільство висловлює у формах політичної незгоди, які за певних умов можуть зруйнувати легітимність всієї політичної системи. Вихід інформації – це результат функціонування політичної системи, він здійснюється у вигляді рішень та політичних дій, які тим чи іншим чином впливають на зовнішнє середовище. Вихідні дії політичної системи, за Істоном, обумовлені її головним призначенням, згідно природи політичної влади. Воно полягає в обов’язковому виданні політичних рішень авторитарному розподілі цінностей та забезпеченні прийняття цього населенням. /Див. схема за Д.Істоном/.

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної, багатофакторної обумовленості, яка базується на тому, що поряд із економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч їм, політичні події та інститути залежні також від культурного середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від ситуативного складу різним подій та інших обставин. Виходячи з цього, американський політолог Г.Алмонд розглядає політичну систему як множину взаємодій, поведінок, як державних, так і недержавних, які слід досліджувати. Він відзначає, що будь-яка політична система є багатофункціональною та має свою власну структуру; крім того, всі політичні системи є змішаними у культурному відношенні та, незалежно від принципу поділу влад, деякі функції політичних систем лишаються неподільними. Так, досить часто ми зіткаємось із законотворчою діяльністю президентів та урядів, чи з втручанням парламенту в поточну політику. Змішаність політичних систем у культурному сенсі значить, наприклад, що лише в ідеалі може відтвориться “чисте” президентське або “чисте” парламентське правління, ті чи інші “чисті” різновиди політичної культури, свідомості тощо.

Отже, модель політичної системи Г.Алмонда долає певні вади моделі Д.Істона, тому що вона враховує психологічні, особистісні аспекти політичної взаємодії, імпульси, що надходять не тільки зовні , від народу, громадянського суспільства/, але й імпульси, що надходять від правлячої еліти. В даній моделі головна увага приділяється множині та різноманіттю інтересів всередині системі, їх зіткненню та поєднанню, врахуванню цих інтересів самою системою.

Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності.

національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і

взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за

загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

(Конституція України. Стаття 18)

Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану

зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її

зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення

незалежності у 1991 році.

Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на

основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту

ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави

закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних

напрямках зовнiшньої полiтики України" - концептуальним документом, на

засадах якого базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть

України.

Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;

2. європейська iнтеграцiя;

3. багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними для України є вiдносини з

сусiднiми країнами та стосунки зі стратегiчно важливими партнерами і

впливовими державами свiту.