Правові наслідки звільнення працівника з роботи

Вихідна допомога

При припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Стаття 47. Обов'язок власника або уповноваженого ним органу провести розрахунок з працівником і видати йому трудову книжку

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Стаття 48. Трудові книжки

Трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників при умові, якщо вони підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.

Працівникам, що стають на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше п'яти днів після прийняття на роботу.

До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

Поняття робочого часу

Поняття робочого часу на законодавчому рівні не визначено. В теорії трудового права під робочим часом розуміють час, про­тягом якого працівник зобов'язаний трудитися згідно з трудо­вим договором і законодавством

Робочий час як інститут трудового права є сукупністю юри­дичних норм, які регулюють тривалість робочого часу, його види, режим і облік робочого часу. Джерелами таких норм виступа­ють Конституція України, КЗпП, закони та підзаконні норматив­но-правові акти, норми колективних договорів.

Правове регулювання робочого часу має на меті, з одного боку, забезпечити виконання працівником необхідної міри праці, а з іншого — забезпечити охорону праці й право працівника на відпочинок.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що максимальна три­валість робочого часу визначається законом. Максимальна нор­ма робочого часу на тиждень, встановлена у законі, є важливою соціальною гарантією дотримання трудових прав працівників.

Питання про 8-годинний робочий день завжди було однією з вимог робітничого руху. Перші законодавчі акти якраз і були присвячені обмеженню робочого часу спочатку для працюючих дітей, а згодом для всіх працівників. Декретом від 11 листопада 1917 р. "Про восьмигодинний робочий день" нарешті було реалі­зовано вимогу робітників. В Україні восьмигодинний робочий день встановлено законом Центральної Ради 25 січня 1918 р.

Важливо зауважити, що норма робочого часу тісно пов'язана з іншими нормами: часу відпочинку, оплати праці, нормуванням праці (так званими технічними нормами).

Нормування робочого часу виступає певною гарантією часу відпочинку. Невиконання норми робочого часу, як правило, тягне й зниження оплати праці. Причому причиною такого неви­конання може бути як поведінка роботодавця, наприклад простій підприємства, так і працівника. Отже, боротьба за скорочення робочого часу полягала в тому, щоб за менший робочий час га­рантувався б нормальний розмір заробітної плати

Для трудового законодавства характерним є досить детальне регламентування робочого часу. Законодавством встановлено норми робочого часу та їх тривалість.

У КЗпП України глава IV присвячена правовому регулюван­ню робочого часу. Питання робочого часу також врегульовані підзаконними нормативно-правовими актами.

У законодавстві застосовуються такі нормативи робочого часу:

—робочий день — це встановлена законом тривалість праці працівника у межах доби;

—робоча зміна — тривалість часу праці згідно з графіком протягом доби;

—робочий тиждень — встановлена у законі в годинах три­валість праці в межах календарного тижня.

У законодавстві також застосовуються норми робочий місяць і робочий рік, але вони виводяться розрахунковим шляхом і на рівні закону не встановлюються.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централізова­ному порядку, так і на рівні локального регулювання. У сучас­них умовах спостерігається тенденція до колективно-договірно­го та індивідуального (в рамках трудового договору) регулюван­ня тривалості робочого часу. Держава лише встановлює певну межу тривалості робочого часу, яка не може бути збільшена.

Види робочого часу

Розрізняють такі види робочого часу: нормальний, скорочений і неповний робочий час.

Для нормального робочого часу характерним є встановлення двох нормативів. Так, відповідно до ст. 50 КЗпП України нормаль­на тривалість робочого часу працівників не може перевищува­ти 40 годин на тиждень. Ст. 52 КЗпП встановлює, що тривалість щоденної роботи при 6-денному робочому тижні не може пере­вищувати 7 годин.

Звернемо увагу на те, що на рівні закону встановлено тривалість робочого дня лише при 6-денному робочому тижні. При 5-денному тижні тривалість робочого дня визначається у правилах внутріш­нього трудового розпорядку конкретного підприємства.

Звичайно застосовуються два види робочого тижня: 5-денний з двома вихідними днями і 6-денний одним вихідним днем.

Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня прий­мається власником спільно з профспілковим органом з ураху­ванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за узго­дженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робочо­го часу має дотримуватися при 5- і 6-денному робочому тижні.

При 6-денному робочому тижні тривалість робочого дня на­передодні вихідного дня не може перевищувати 5 годин (ст. 53 КЗпП).

Скорочений робочий час характеризується такими юридични­ми ознаками: встановлюється у законодавстві; не тягне за со­бою зменшення заробітної плати; встановлюється з урахуванням фізіологічних особливостей працівників, умов праці та деяких інших підстав диференціації.

Так, згідно зі ст. 51 КЗпП для працівників, зайнятих на робо­тах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена три­валість робочого часу — від 24 до 36 годин на тиждень.

Законодавством встановлено скорочений 36-годинний робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких пов'язана з особливим характером праці (наприклад, для педагогічних і науково-педагогічних працівників відповідно до Законів України "Про наукову і науково-педагогічну діяльність", "Про освіту", "Про вищу освіту"; для медичних працівників та Ін.) або за станом здоров'я (для окремих категорій інвалідів).

Скорочену тривалість робочого часу передбачено для непов­нолітніх працівників з метою охорони їх здоров'я. Так, для пра­цівників віком від 16 до 18 років встановлено 36-годинний ро­бочий тиждень, віком від 15 до 16 років — 24-годинний робочий тиждень (ст. 51 КЗпП). Для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул, — не більше 24 годин на тиждень, а якщо учні працюють протягом навчального року у вільний від занять час, то тривалість їх робочого часу не повинна перевищу­вати половини тієї норми» яку встановлено для осіб відповідно­го віку, тобто для учнів віком від 14 до 16 років — не більше 12 годин на тиждень, а віком від 16 до 18 років — 18 годин на тиждень (ст. 51 КЗпП).

Скорочується тривалість робочого часу напередодні святкових днів на 1 годину як при 6-денному, так і при 5-денному робочо­му тижні (ст. 53 КЗпП). Це положення не поширюється на пра­цівників, яким встановлено скорочений робочий час на інших підставах (ст. 51 КЗпП).

Неповний робочий час встановлюється не законодавством, а відповідно до ст. 56 КЗпП угодою сторін. Така угода може мати місце як при вступі на роботу, так і в період роботи.

Видами неповного робочого часу є такі: а) неповний робочий день; б) неповний робочий тиждень; в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня.

Неповний робочий час може бути встановлений як на певний термін, так і без зазначення терміну. При неповному робочому часі (на відміну від скороченого) оплата праці проводиться про­порційно відпрацьованому часу, а при відрядній оплаті праці — залежно від виробітку.