Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку

Динамічні еволюцiйнi та революцiйнi змiни в естетичнiй свiдомостi напередоднi нової iсторичної доби формують розмаїте, полiфонiчне художнє полотно – лiтературу XX ст. Прикметною ознакою стає тут, з одного боку, усвiдомлення лiтератури як певного нацiонального та iсторичного типу художньої творчостi, а отже, акцентування її зв’язку з традицiєю, з iншого – радикальна переоцiнка, вибiр самої традицiї, змагання рiзних тенденцiй, зумовлених новiтнiм художньо-естетичним контекстом.

Дедалi чiткiше окреслювалися двi орiєнтацiї: перша на збереження нацiонально-культурної iдентичностi (т. зв. народницька теорiя), друга на загальноєвропейський лiтературний процес та його унiверсалiзм (т. зв. теорiї «європеїзацiї», «космополiтизму», «модернiзму», тощо). Умови для розмежування цих орiєнтацiй склалися ще в XIX ст., що стало перiодом бурхливого пiднесення нацiональних лiтератур в Європi, а Україна переживала його насамперед на рiвнi колонiального (чи напiвколонiального) «малоросiйського письменства». Внаслiдок останнього лiтература виявляла особливе тяжiння до автономних художнiх структур (бароко, бурлеск), до активного «продукування» з метою самозбереження, романтично-народницької iдеологiї, до засвоєння й закрiплення дидактичних та етнографiчних форм творчостi, використання елементiв здебiльшого усної, а не писемної лiтературної мови тощо.

Основнi художнi змiни цього перiоду пов'язанi передусiм iз зародженням українського модернiзму, що почав активно розвиватися наприкiнцi XIX ст. На вiдмiну вiд європейського раннiй український модернiзм був явищем не лише естетичним, але передусiм культурно-iсторичним.

Формування неонародницької та модернiстської течiй в українськiй лiтературi початку XX ст. було пов'язане з питаннями про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення. Це надавало особливого драматизму полемiкам i декларацiям, з'ясуванню їх вiдмiнностi та iдеологiчного спрямування, сприяло розгортанню двох основних типiв iдеологiї (модернiзм i народництво), формуючи цiлий спектр нових культурологiчних понять i концепцiй, спонукало до розгортання дискусiй, появи творчих угруповань i партiй. Можливо, не зовсiм чiтко окресленi й визначенi такi поняття, як «народництво» i «неонародництво», «декаденство», «модернiзм», «неоромантизм», «iндивiдуалiзм», вiдбивали становлення нової критичної системи цiнностей парадигми в українськiй культурнiй самосвiдомостi.

Значущiсть i нацiонально-культурна закорiненiсть народницької теорiї, рiвень її популярностi й розробленостi в минулому позначились на трансформацiї iнтенцiй та форм раннього українського модернiзму, у свою чергу модернiстська критика спричинювала внутрiшню переорiєнтацiю та еволюцiю народництва, яке значно модернiзується.

У самiй лiтературi поєднуються риси, що визначають народницько-позитивiстськi уявлення, етнографiчно та дидактично заокруглену стилiстику об'єктивованої оповiдi та розповiдi вiд першої особи, притаманних традицiйному українському письменству, i такi форми й структури європейського творчого досвiду, як iнтелектуалiзована iндивiдуальна i культурна рефлексiя, мiфологiчнi форми неофольклоризму i символiзму, елементи психоаналiзу («нова» школа української прози – М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина). На думку I. Франка, нова генерацiя прагнула «цiлком модерним європейським способом зобразити своєрiднiсть життя українського народу». «Нова» школа закрiплювала переорiєнтацiю лiтератури на новiтнi форми й засоби зображення, вiдбивала еволюцiю основних типiв художнього мислення (вiд описового натуралiзму до iмпресiонiзму й психологiчного неореалiзму).

*** Реалiзм (вiд пiзньолатин. realqs – речовинний) – художнiй напрям i стиль, позначений прагненням до максимально всеохоплюючого вiдбиття в мистецтвi навколишнього свiту та людини на основi пiзнання закономiрностей їх взаємин.

*** Психологiзм - змалювання внутрiшнього життя особистостi як важливого моменту образу свiту.

*** Натуралiзм (вiд латин. natura – природа) – напрям у лiтературi та мистецтви постромантичної доби, який уважав своїм завданням дослiдження дiйсностi методом споглядання та її максимального наслiдування.

*** Неореалiзм - Стильова течiя в українськiй лiтературi, яка виявила себе у 20-тi ХХ ст., зокрема у творчостi Г. Косинки, В. Пiдмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича, у 60-70-тi – у Гр. Тютюника та iн. Поставши на грунтi класичного реалiзму, але не сприйнявши лiнiйно мiметичного принципу «зображення життя у формах життя», неореалiсти визначали свiй концептуальний принцип мiж документальною достовiрнiстю, фiлософсько-аналiтичним заглибленням у дiйснiсть та лiричною стихiєю; подеколи промовиста деталь реалiстичного письма сюжет. Неореалiзм означає також подолання дистанцiї мiж суб'єктом та об'єктом зображення, притаманної класичному реалiзмовi. Подiбнi тенденцiї спостерiгалися i в лiтературах iнших країн, зокрема в iталiйському веризмi.

Просвiтительський i позитивiстський об'єктивiзм, рацiоналiзм та емпiризм заступаються прагненням до творчої суб'єктивностi, художнього iнтуїтивiзму, естетичного синтетизму, а тенденцiйнiсть i моралiзаторство – увагою до питань фiлософсько-етичного плану, гострим психологiчним аналiзом iндивiдуальних характерiв, сфери пiдсвiдомого, соцiальної та масової психологiї тощо. Аналогiчнi процеси вiдбуваютсья в поезiї та драматургiї.

Можна вибудовувати схему української лiтературної iсторiї за змiною провiдних, визначальних лiтературних напрямкiв, течiй, стилiв XX ст. – реалiзм, неоромантизм, необароко, неокласицизм, модернiзм (iмпресiонiзм, символiзм, експресiонiзм, футуризм, iмажинiзм, акмеїзм, сюрреалiзм та iн.), соцреалiзм (лiтература в Українi 30-80 рр.), постмодернiзм. Така схема вимагає вiпдовiдного груповання письменникiв, лiтерутних критикiв, лiтературно-художних журналiв.

Можливе конструювання схеми лiтературного процесу XX ст. за iсторико-хронологiчним принципом i розглядання в межах конкретно-iсторичних вiдрiзкiв характерних явищ в усiй українськiй лiтературi – в Українi i поза нею. Певнi особливостi лiтературного процесу розглядаються в рамках таких iсторичних вiдтинкiв:

1. Початок XX ст. (до 1917 року). Цi хронологiчнi межi визначаються не тiльки перебiгом революцiї 1905-1917 рр., а й вiдходом iз життя I. Франка (1916) та М. Коцюбинського i Лесi Українки (обоє померли в 1913 р.). Формування пiсля 1905 р. Києва як лiтературної столицi України, розрiст загальноукраїнської лiтературної перiодики.

2. Перiод революцiї i нацiонального державотворення. Лiтература за часiв Центральної Ради, УНР.

3. Лiтературний процес 20-х рр. Перiод утопiй українських нацiонал-комунiстiв i поступової лiквiдацiї нацiонального вiдродження України. Значення Празької школи української лiтератури в розвитку провiдних тенденцiй лiтератури в Українi.

4. Розстрiляне вiдродження i насаджування в лiтературi iдей соцiалiстичного реалiзму. Лiтература в умовах геноциду (голод 1923-1933 рр., сталiнськi репресiї 1934-1939 рр.). Насадження комунiстичної iдеологiї i вульгарної соцiологiї в лiтературознавствi.

5. Лiтература в перiод вiйни 1941-1945 рр. Друга хвиля емiграцiї Лiтература в таборах Дi-Пi (МУР, розвиток української лiтературно-художньої перiодики, книговидавнича справа).

6. Українська лiтература пiслявоєнного перiоду (вiд 1946 до кiнця 50-х рр.) в Українi i поза нею.

7. Лiтература в перiод вiдродження 60-х рокiв. Самвидавiвська лiтература. Нью-Йоркська група в дiаспорi.

8. Лiтературний процес 70-80 рр. в умовах брежнєвсько-сусловського iдеологiчного засилля, репресiй i форсованої русифiкацiї. Формування сталих взаємин iз дiаспорою.

9. Українська лiтература в перiод розпаду СРСР i утвердження нацiональної i державної незалежностi України. Лiтература на сучасному етапi.

Це, зрозумiла рiч, лише ескiз схеми лiтературного процесу XX ст. за iсторико-хронологiчним принципом.

У зв'язку з соцiальними та економiчними змінами, коли вiдживають феодальнi вiдносини, приходять вiдносини торговельно-промисловi, в Англiї виникає напрям сентименталiзму, що заперечив класицизм. Елементи сентименталiзму частково виявились у творчостi Квiтки-Основ'яненка («Маруся» та iншi твори).

З початком XIX ст. настає доба нацiонально-визвольних рухiв у Європi, тодi виникає лiтературний напрям, характерний для цiєї доби, романтизм. Романтизмом, наприклад, позначена рання творчiсть Тараса Шевченка, зокрема, його iсторичнi поеми. Романтизмом пройнята творчiсть поетiв Шевченкової доби: Метлинський, Костомаров, Кулiш та передшевченкової: Петренко, Забiла, Боровиковський та iншi, а також поетiв Захiдної України: Шашкевич, Вагилевич, Головацький, Федькович.

У XIX ст. усталюєтсья лiтературний напрям реалiзму. Лiтература як мистецтво є вiдображенням дiйсного, iснуючого через розумове, уявне, чуттєве сприймання реалiй, якi складають основу значення слова, змiст мови. У цьому вiдношеннi вiд початкiв виникнення мистецька лiтература усiх стилiв i напрямiв має сприймальну реалiстичну основу: пiзнавльне та естетичне значення її завжди залишається незаперечним.

Iсторичнi та полiтичнi обставини: Загальнi – У XIX ст. в Європi ширяться робiтничi рухи з економiчними вимогами – полiпшення заробiтку, умов працi та захисту вiд визиску. У зв'язку з цими рухами ширяться iдеї соцiальної справедливостi її полiтичної свободи, творяться органiзацiї й партiї з метою впровадити в життя цi iдеї. Виникають iдеї перебудови суспiльного життя на основах демократiї й соцiальної справедливостi – iдеї соцiалiзму, з численними в окремих країнах напрямами розумiння соцiалiзму та способiв його здiйснення. Найбiльш радикальними виявились послiдовники Маркса, що проголосив соцiалiзм переходовим етапом до кiнцевої мети – запровадження комунiстичного устрою, комунiзму.

Iдеї комунiзму потрапляяють до Росiї: партiя Ленiна, здiйснивши в 1917 роцi революцiю, проголошує себе комунiстичною партiєю. Прихiд до влади в Росiї комунiстiв фатально позначився на всiй iсторiї України XX сторiччя. Україна залишається колонiєю Росiйської iмперiї, вiдновленої комунiстами, стає засуджена на поступове знищення – перетворення на зрусифiковану провiнцiю так званого Радянського Союзу, витвором, яким маскується реставрована Росiйська iмперiя.

Напередоднi та в перебiгу подiй першої росiйської революцiї 1905 року в Українi вiдроджується нацiонально-визвольний рух. Перша свiтова вiйна пришвидшила нацiональнi визвольнi рухи в Схiднiй Європi, це привело до розпаду Росiйської та Австро-Угорської iмперiй, мiж якими були подiленi землi України. В Росiї вiдбулася друга революцiя – повалення самодержавного ладу у лютому 1917 року. Такi обставини пришвидшують розвиток нацiональної визвольної революцiї на всiх українських землях.

У Києвi 22 сiчня 1918 року проголошено незалежну державу українського народу – Українську Народну Республiку, у Львовi – проголошено Захiдно-Українську Народню Республiку. Роком пiзнiше, 22 сiчня 1919 року, обидвi українськi республiки об'єдналися в одну соборну державу українського народу – Українську Народну Республiку.

Захопивши владу в Росiї в жовтнi 1917 року, комунiсти повели збройну iнтервенцiю проти незалежних держав народiв, що вийшли зi складу росiйської iмперiї. Збройна iнтервенцiя Росiї закiнчилась окупацiєю Схiдної України та створенням на цьому теренi Української Радянської Соцiалiстичної Республiки в складi Союзу Радянських Республiк, утворення якого проголошено 30 грудня 1922 року.

Захiднi українськi землi наслiдком закiнчення вiйни були подiленi мiж трьома окупантами: до Польщi вiдiйшла Галичина й Захiдна Волинь, до Румунiї – Буковина, до Чехо-Словаччини – Закарпаття. Подiл України мiж чотирма окупантами затримався аж до початку другої свiтової вiйни. Такi iсторичнi обставини склалися в перiод розвитку української лiтератури до 40 рокiв XX сторiччя.

Розвиток лiтератури початку XX сторiччя. Поруч домiнуючого загально в лiтературi, вiд початкiв свого виникнення, реалiзму – з кiнцем XIX ст. в Європi виникають новi мистецькi та лiтературнi напрями – iмпресiонiзм, символiзм та iншi стилiстичнi й груповi пiзнiшi появлення, проголошуванi декларацiями й манiфестами, що дiстали загальну назву – модернiзм, тобто, новiтнє, нове. Цi новi напрями з’являютсья також в українськiй лiтературi та набувають свого розвитку, не завжди такого самого, як у Європi.

Модерне, нове виявилось в новому свiтосприйманнi, в появi нової тематики та iдей в мистецтвi й лiтературi, в застосуваннi нових засобiв зображення, зокрема досконалої метафоризацiї, в застосуваннi психологiзму зображення подiй i людини.

Пiд дiянням нових метод творчості та напрямiв у лiтературi стає вiдмiнним i реалiзм: виникає означення його з цiєю вiдмiннiстю – «психологiчний реалiзм».

Модернiзм у загальному його значеннi проникає до творчості українських реалiстiв: прикметами iмпресiонiзму, символiзму, застосуванням психологiзму в бiльшiй чи меншiй мiрi переймається творчiсть визначнiших українських поетiв i прозаїкiв кiнця XIX ст.: Лесi Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, I. Франка та багатьох нових авторiв, зокрема, О. Кобилянської й В. Винниченка. Українське мистецтво й лiтература стаютъ поряд з мистецтвом i лiтературою iнших народiв свiту, зростають кiлькiстю й якiстю. Цим зростанням закiнчується українське лiтературне XIX сторiччя й переходить у сторiччя XX. Зникла етнографiчна обмеженiсть, перевага сiльської тематики, фольклорнiсть мови й засобiв зображення. В українську лiтературу ввiйшли новi стилi й напрями, прийшли новi молодi автори. Розвиваються українська лiтературна критика й лiтературознавство.

Зменшились у прозi побутовi й пейзажнi натуралiстичнi описи, розповiдi «вiд автора», визначилось тяжiння до лiризму, увага до ритму прози, пiдтексту, зображення подiй через сприймання їх персонажами, через їх психiку, емоцiї й настрої – все, що разом пов'язується з новими напрямами в лiтературi, зокрема, з iмпресiонiзмом та символiзмом.

Загальна тендецiя тогочасного лiтературного процесу виявлялася в прямуваннi до звiльнення лiтератури вiд надмiрного соцiологiзму й iдеолгiчної програмовості, в прямуваннi до звiльнення лiтератури вiд функцiї бути iлюстрацiєю до соцiологiї й полiтики.

Поруч з новими великими здобутками українська лiтература того часу мала також важливi втрати – втрату епiки за рахунок зростання лiрики, кiлькiсне збiльшення поезiї за рахунок зменшення прози, зменшення прозових жанрiв великої форми, повiстей i романiв.

У надмiрно тяжких обставинах розвиток української лiтератури вiдбувається в єдиному лiтературному процесi з його провiдною настановою нацiонального визволення України. У критицi й лiтературознавствi велась боротьба за єдину нацiональну українську лiтературу. Великою працею в цiй дiлянцi вiдзначилися Iван Франко, Михайло Грушевський, Сергiй Єфремов та редактори й спiвробiтники пресових органiв i видавництв: М. Срiблянський, Дмитро Донцов, Iван Труш i багато iнших. Особливiсть лiтературної працi на цьому вiдтинку полягала в тому, що багатьом поетам i прозаїкам доводилось бути одночасно критиками й дослiдниками української лiтератури.

Мiж згуртуваннями письменникiв довкола пресових органiв i окремих видань велась iнтенсивна полемiка з питань нових напрямiв у лiтературi, пiднесення її мистецького рiвня тощо.

Преса й лiтература. У єднаннi письменства всiх українських земель найбiльшу роль вiдiграв Лiтературно-науковий вiсник, всеукраїнський лiтературний журнал типу кращих європейських видань. Журнал був провiдним друкованим органом українських письменникiв революцiйно-визвольної доби в Українi. Редакцiя журналу пiдкреслювала, що понад усе дбає про те, щоб її видання було вогнищем «спiльної духовної працi для галичан, буковинцiв, українцiв, щоби бодай на тiм полi, де не можуть роздiлити нас нiякi кордоним ми всi, по сей i по той бiк Збруча, чули себе однiєю сiм'єю».

Великою перешкодою тогочасного розвитку української лiтератури, як i попереднiх перiодiв, було нацiональне поневолення України, роз'єднання українських земель, вiдсутнiсть у Схiднiй Україні до 1905 року перiодичної преси й видавництв (українська преса iснувала пiд Австрiєю – в Галиччинi й Буковинi, частково в iнших країнах).

Виданнями, що впливали на лiтературний процес, були – журнали «Молода Україна» (1900-1903), «Артистичний вiсник» (1905), «Свiт» (1906-1907), «Будучнiсть» (1909), «Недiля» (1911-1912), «Нова Буковина» (1912-1913), «Iлюстрована Україна» (1913-1914); часописи «Дiло» (1880-1914) й «Буковина» (1885-1910). Не були байдужi до лiтературного життя й iншi перiодичнi видання.

«Молода Україна», орган студентської молодi, мав намiр стати органом молодi всiєї України, виховував у читачiв почуття єдностi галичан i надднiпрянцiв, виступав проти соцiального й нацiонального поневолення народу; на його сторiнках дискутувалися важливi питання нацiонального розвитку лiтератури. За браком коштiв та пiд тиском урядових переслiдувань видання припинило iснування.

Видавцi журналу «Недiля» намагалися зробити це видання «лiтописом лiтературно-наукового життя всiєї України». Журнал «Iлюстрована Україна» видавався за зразком великих європейських iлюстрованих журналiв, iлюструвався репродукцiями з творiв визначних малярiв свiту, багатим фотоматерiалом, мiстив репродукцiї з Т. Шевченка, О. Новакiвського, О. Кульчицької, I. Северина й iнших мистцiв.

Газета «Буковина» до останнього десятирiччя XIX ст. займала перше мiсце в публiкуваннi української та перекладної лiтератури. Велику популярнiсть в справах лiтератури мала львiвська газета «Дiло»: вона прагнула широко охопити цi справи та надавала їм виразного нацiонального спрямування.

На Надднiпрянщинi дiяв закон 1876 року, за яким українська перiодика й лiтература пiдлягали суворiй заборонi. I хоча пiсля манiфесту 1905 року почалося творення перiодичної преси, стало можливим довозити з Захiдної України українськi видання, росiйський уряд чинив усякi перешкоди розвитковi української лiтератури в Схiднiй Українi, намагався iзолювати її вiд Галичини, Буковини й Закарпаття. Одначне i в таких несприятливих умовах надднiпрянська перiодика прагне поєднатися з перiодикою галицькою й буковинською, докладає великих зусиль до пожвавлення лiтературного життя.

За пiдрахунками часопису «Днiпровi хвилi», що видавався у Катеринославi (тепер Днiпропетровськ), до 1912 року виходило українських перiодичних видань – 11 у Галичинi, 2 на Буковинi; пiсля 1912 року на Надднiпрянщинi – 12, в Галичинi бiльше як 50, на Буковинi – 5, в Америцi – 11, всього понад 80 часописiв i журналiв. Виходили українськi перiодичнi видання в Канадi, Бразилiї та iнших країнах. Пiд Австрiєю, у Вiднi й Будапештi, виходили українськi видання нiмецькою мовою. Завдяки їм українська лiтература ширилась серед закордонних читачiв.

Перiодика в Українi пiд Росiєю мала дуже обмеженi можливостi розвитку. Мiсцева адмiнiстрацiя конфiсковувала наклади газет i журналiв, що не визнавали iдеологiчного диктату, арештовувала редакторiв, залякувала й арештовувала передплатникiв i читачiв. З вiдносно невеликого числа перiодичних видань майже всi припинили iснування через цензурнi утиски й урядовi заборони. Замiсть забороненої «Громадської думки» - 1906 р. почав виходити щоденник «Рада», що проiснував найдовше, - до липня 1914 року (був заборонений перед початком вiйни). Видавався на кошти Є. Чикаленка. Це був орган культурно-нацiонального напряму, дотримувався демократичних настанов, гостро засуджав антисемiтизм, розпалюваний росiйськими шовiнiстичними органiзацiями та пресою в Українi. Часопис придiляв багато уваги лiтературi, театровi, музицi й мистецтву.

Велике значення для розвитку лiтератури мав журнал «Українська хата», основне мiсце посiдали в ньому лiтературнi твори, критика й публiцистика, а головним завданням редакцiя ставила «пробудження нацiональної свiдомостi» й розвиток рiдного письменства, культури i мистецтва.

Короткочасно iснували часописи – «Свiтова зiрниця», «Засiв», «Маяк», «Згода», «Слово», «Боротьба», «Нова рада» - щоденник, «Наша думка» - в Петербурзi, «Шлях» - у Москвi та понад 10 iнших часописiв рiзних напрямiв.

Така сама доля була нечисленних журналiв – «Нова громада», «Вiсник культури й життя», «Рiдний край», «Україна», «Дзвiн», «Степ», «Основа», iлюстрованого мiсячника «Сяйво», «Український студент», «Український учитель», педагогiчного журналу «Свiтло», гумористичного – «Шершень».

Виходили альманахи, антологiї й збiрники: «Акорди», «Червонi квiти», «Левада», «Сiч», «Кладка», «Хвиля за хвилею», «З-над хмар i долин», «На вiчну пам'ять Котляревському», «З потоку життя», «Багаття», «Досвiтнi огнi», «Терновий вiнок», «З неволi», «Розмова», «За красою» та iншi; антологiя поезiї «Українська муза», тритомова антологiя «Вiк». Усi вони були калiченi цензурою, конфiскувалися частково й цiлком та були остаточно забороненi. Пiд час вiйни Росiя заборонила всi українськi видання на окупованих теренах Захiдної України.

Перед лiтературою, мовою i лiтературознавством стояли тотожнi завдання. Iсторично 20-30 роки мусiли завершити перехiд з етнографiчно-народницьких позицiй на нацiональнi, ствердити заперечення перших i розкриття других. Народ консолiдувався в нацiю. Етнографiчний провiнцiалiзм перетоплювався в органiчну суцiльнiсть нацiональної акцiї. Подолання провiнцiалiзму на всiх дiлянках культурного i суспiльного життя, - ось що було написане на прапорах носiїв iдей нового часу.

В галузi мови в 20-30 роках справа йшла про етапи завершування процесу формування єдиної лiтературної мови. Хоч процес поширення лiтературної мови в нацiональних масштабах територiально i лишився недоведеним до кiнця i лiтературна мова не опанувала всього географiчного простору, на якому жив український народ, все ж таки «переднацiональний», «етнографiчно-мовного» словника Дм. Яворницького був остаточно перейдений.

20-тi роки розв'язали основну проблему в галузi мови; колосально збагатили лiтературну лексику мобiлiзацiєю живої мови; нормалiзували й усталили лiтературну мову, унiфiкували правопис i виробили фахову наукову й технiчну термiнологiю. Цiла армiя т.зв. «редакторiв мови» або «лiтредакторiв» працювала над запровадженням устiйненої мови, обґрунтованими посиланням на «мiсцевi етнографiчнi дiалектизми», - цей народницький, переднацiональний етап мовного провiнцiалiзму вiдiйшов безповоротно в минуле.

Отже, протягом 20-их рокiв низка важливих завдань була розв'язана: в українськiй лiтературi стався рiзкий злам, вона перестала бути провiнцiйним вiдгуком росiйської; в галузi мови була переможена локально-етнографiчна провiнцiальнiсть, i процес урегулювання та устiйнення єдиної лiтературної мови був остаточно вирiшений.

Так розвивалася мова й лiтература. Приблизно так було i з лiтературознавством.

Народництво стало анахронiзмом. Воно збакрутувало, i найменше не вiдповiдаючи завданням, висуненим суворою дiйснiстю. Черговою проблемою українського лiтературознавства на порозi 20-их рокiв стало розмежування двох напрямкiв: народницького i а-народницького та антинародницького.

Європеїзацiю української лiтератури i розрив із провiнцiйним наслiдуванням росiйської обстоювали представники протилежного напрямку. Вони були проти спрощеного, вульгарного демократизму в лiтературознавчих оцiнках, проти а-естетичного зрiвняльництва в ставленнi до письменникiв. На їх погляд, селянськiсть письменника ще не була аргументом, який промовляв або не промовляв би на його користь.

Вони були принциповими ворогами провiнцiалiзму. Вони не вважали просвiтянство за безпосереднє завдання української лiтератури, а просвiтництво – за настановчу її засаду. Боротьба з народниками була боротьбою з представниками напрямку в лiтературознавствi, який вiдповiдав етаповi в суспiльно-громадському життi, вже пройденому. Це була боротьба двох свiтоглядiв. В основу загальнотеоретичних настанов було покладене поняття епохи, хоч i без того, щоб запровадити його послiдовно в лiтературознавчу практику або ж цiлком i до кiнця усвiдомити тi логiчнi висновки, до яких мусiло привести його визнання.

З сказаного видно, як чiтко в 20-их роках розмежувалися цi два лiтературознавчi напрямки. Проблема розмежування була розв'язана, але до кiнця доведена не була. Зрештою в українському лiтературознавствi, особливо в другiй половинi 20-их рокiв, склалася своєрiдна компромiсна ситуацiя.

На порозi 30-их рокiв перед лiтературознавством стояло зовсiм чiтке i виразне завдання: лiквiдувати компромiсну ситуацiю i довести до кiнця розмежування обох напрямкiв у лiтературознавствi.

Та цього не сталося. Бiльше того, наступ на початку 30-их рокiв проти лiтературознавства 20-их рокiв призвiв до бiльш нiж своєрiдних, майже парадоксальних наслiдкiв.

З кону сходять як представники «чистого» народництва, спадковi, так би мовити, носiї традицiоналiстичного народництва в лiтературознавствi, так, у свою чергу, за деякий час i представники протилежного напрямку (антинародницького). Нi перші, нi другі не затримують позицiй, якi вони займали в роки 1924-1929. Кермо проводу переходить у руки представникiв напряму, який в застосуваннi i в аспектi 30-их рокiв годилося б означити як неонародництво.

«Рацiоналiстичний розум (ratio rationalis) не завжди збiгається з «iсторичним розумом» (ratio historica). Спроба народникiв побудувати свою рацiоналiстичну схему iсторико-лiтературного процесу рiзко розiйшлася з розумом iсторичного процесу. Iсторiя дiє часто за власними законами. Та iсторизм нашого часу не має нiчого спiльного з тим «реалiстичним iсторизмом», що в другiй половинi XIX ст. вирiс iз заперечення «романтичного мiфологiзму» першої половини XIX ст. i для якого iсторiя була сукупнiстю реальних подiй, сумою фактiв.

I, нарештi, остання проблема – проблема «потебнянської спадщини». Проблема потебнянської спадщини – це проблема зв'язкiв фолкльору i лiтератури, проблема переходу вiд «фолкльорного образу» до «поетичного», проблема побудови iсторичної поетики.

Дослiджуючи фолкльорнi образи, Костомаров дослiджував їх зв'язки мiж собою. Потебня вказав, що за зв'язком пiсенних образiв треба шукати зв'язкiв уявлень – генiальна вказiвка, побiжно, майже ненароком, кинена Потебнею в примiтцi, але яка вирiшує суть справи. Адже ж у фолкльорi «поезiя» безпосередньо пов'язана з «iдеологiєю». Iсторична поетика в лiтературознавствi може бути побудована тiльки при умовi, якщо цiлком чiтко i конкретно зрозумiти, що «поезiя» й «мислення» первiсно в фолкльорi були тотожнi.

Значення Потебнi полягає зовсiм не в тому, що вiн вказав на аналогiю мiж внутрiшньою формою слова i поетичного образу, як гадали «потебнянцi», а в тому, що вiн чiтко освiдомив основоположний для iсторичного розумiння фолклору факт, що фолклорнi образи в своїй генезi склалися на тому етапi мовного розвитку, коли граматичнi категорiї були ще недиференцiйованi, отже, на етапi ще нерозвиненого речення. Для Потебнi був цiлком ясний зв'язок творення мiфiв, зв'язок «мiфічного мислення» з процесом утворення «граматичних категорiй».

Проблема фолклорних основ поезiї, переходу вiд мови до фолклору i вiд фолклору до поезiї, проблема побудови iсторичної поетики залишається одним з чергових завдань українського лiтературознавства.

Драматургія Лесі Українки

Леся Українка увійшла в історію української літератури як геніальна поетеса і драматург, прозаїк, критик, публіцист і перекладач. Вона стала не тільки чільною постаттю свого літературного покоління, а й символом новаторства в змісті і формі, ідеях і засобах їх тонкого художнього втілення.

У творчостi письменницi останнього десятилiття переважає драматургiя. За порiвняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творiв, якi стали новим явищем в українськiй лiтературi i театральнiй культурi, принесли письменницi славу драматурга-новатора. Вона створює не знанi досi в нацiональнiй драмi образи, започатковує новi жанровi форми з незвичайним фабульним наповненням. Єгипет фараонiв, Вавiлон, Iудея, Еллада, Римська iмперiя часiв раннього християнства, середньовiчна Iспанiя i першi поселення колонiстiв у Пiвнiчнiй Америцi, нарештi українська та iншонацiональна мiфологiя – весь цей колосальний матерiал систематизується, художньо осмислюється. Та поява на Українi драматурга-новатора була явищем закономiрним. Новаторство Лесi Українки випливало з необхiдностi дальшого розвитку нацiональної театральної культури. Вже перша її драма «Блакитна троянда» (1896) була полемiчно спрямована проти традицiйної реалiстично-побутової драматургiї. Зокрема, була очевидною тенденцiя оновлення «сiльської драми». Дiйовi особи тут виключно мiськi iнтелiгенти, об'єкти їхнiх дискусiй – новiтнi вiяння в мистецтвi, науцi, фiлософiї. Сюжет твору, розвиток iнтриги вибудовується на проблемi спадковостi, яка у зв'язку з новими науковими вiдкриттями хвилювала не лише вчених, а й письменникiв (Золя, Iбсен, Гауптман, Апухтiн). Зiткнення непримиренних поглядiв, художньо-фiлософський синтез iдеологiчних i морально-етичних проблем, наявнiсть сильної особистостi – такi риси характеризують драматичнi поеми «Одержима» (1901), «Вавiлонський полон» (1903), «На руїнах» (1904). В «Осiннiй казцi» (1905) крiзь фантастичнi постатi, умовнi ситуацiї немовби «просвiчується» полiтична атмосфера того часу, розстановка суспiльних сил в даний iсторичний момент. У драматичнiй поемi «Кассандра» (1907) вiдбились дискусiї української iнтелiгенцiї, яка в складний iсторичний момент шукала шляхiв до правди, замислювалась над тим, яка правда потрiбна людям, але в силу своєї суспiльної iзольованостi не знала способу її досягнення. У зв'язку з цим гостро прозвучало тут питання про спiввiдношення слова i дiла, слова i переконання, вiри в те слово, правди й неправди, що використовується часто в егоїстичних iнтересах.

Крiм вже згаданих драматичних поем «Одержима», «В катакомбах» сюди слiд вiднести також пiзiше написанi «Руфiн i Прiсцiлла» (1910), «На полi кровi» (1908), «Адвокат Мартiан» (1911), «Йоганна, жiнка Хусова» (1909). Одним iз кращих драматичних творiв Лесi Українки є її «Камiнний господар» (1912). Добро i зло, вiрнiсть i зрада, поетичне покликання i сiра буденщина зiткнулись у драмi-казцi «Лiсова пiсня» (1911), яка розказує про красу людських почуттiв i згубнiсть духовного гноблення, про необхiднiсть збереження гармонiї мiж людиною i природою.

Першим твором Лесі Українки в жанрі драматичної поеми була «Одержима», написана 1901 року в Мінську біля ліжка помираючого від туберкульозу її друга і коханої людини Сергія Мержинського, написана за одну ніч, в ситуації екстремальній і трагічній. Згодом у листі до Франка поетеса писала: «От ви кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти «Я з того створила драму»».

Поема створена на біблійному сюжеті – історії останніх днів Ісуса Христа перед його захопленням римськими легіонерами і розп’яттям на горі Голгофі. Цей короткий період вміщує відвідини Месії одержимою жінкою, яка приносить йому духмяну олію, миро, що використовували лише царі, але не прості смертні – ця жертва не потрібна Месії.

Але в «Одержимій» Міріам приносить не миро і не інші дари матеріальні, а свою любов і відданість, свою живу душу, своє бажання підтримати, порятувати Месію від його трагічної самотності серед юрби.

В розмові-діалозі, що згодом відбувся, її спроба наблизитись до Учителя, допомогти – з любові, а не з користі, з палкого бажання розділити його самотність, Месія відштовхне одержиму, закріпивши назавжди своє жахливо-трагічне відчуження словами: «Яке тобі до мене діло, жінко?» А раніше прозвучать з уст Месії ще більш гіркі слова: «Ти дорівнятись хочеш?..» І саме тоді, коли Міріам говорить про спільне в них, у їхніх неспокійних душах, їхніх прагненнях («Але ти, учителю, покинув той спокій, що був у тебе в тихім Лазареті?.»). Можливо, в цій гіркій репліці звучить і не презирство до жінки, не підкреслення своєї вищості чи обраності, а розуміння Месією тієї трагічної істини, що свою місію він має здійснити сам, бо він покликаний для цього. І ніхто не повинен нести його ноші, ділити з ним його страждання…

Більш прозорий, психологічний та ідейно послідовний центральний образ «одержимої духом» жінки – Міріам. Саме вона відкриває той ряд героїв драматичних творів Лесі Українки, які стануть носіями й виразниками її світогляду, пройнятого духом вільнолюбства. Для Міріам неприйнятні ідеї всепрощення, рівної любові до друзів і ворогів, непротивлення злу, рабської покори. Вона змагається з Месією, бореться з ним – за нього самого. Міріам «озброєна в свою ненависть». Обурення й ненависть охоплюють жінку у Гетсиманському саду, як глибоким і спокійним сном сплять учні Месії, вони не вберегли, не захистили вчителя перед ув’язненням і стратою.

Уся 3-тя дія – це пристрасний монолог Міріам на Голгофі, під хрестом, на якому розіпнуто Месію. Вона ридає, оповідаючи, як він умер, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. Згадує боязких друзів, що тричі відрікалися від нього, родину, що ніколи не бачила в ньому пророка, не розуміла і його людські страждання. Закінчується монолог словами, в яких звучить потреба духовної єдності, довіри, відданості – всього, що несе справжня любов: «Де ж ще більше горя, як не могти віддать за друга душу?» В них – головна ідейно-поетична думка твору, її емоційний стрижень.

В «Одержимій» є нечуване моральне-етичне відкриття, котре могло б бути актуальним для духовного життя людства. Адже тут, може, вперше в історії світової літератури піддається сумніву доцільність такої жертви в ім’я такого людства. Міріам вважає, що Христос – властиво, єдиний, за кого варто йти на муку. Вона подолає ту страшну реальність, що Месія помер за всіх, а за нього ніхто померти не здатен. Христос – це спокута за людські гріхи перед Богом.

Міріам – спокута за людські гріхи перед Христом. Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього йти на Голгофу.

Поетичні і філософські проблеми, порушені в «Одержимій», – ненависті до рабського духу, героїзму самопожертви, що постає з любові до людини, людей; одвічна моральна проблема страху владик перед вільним словом і думкою.

Драматичну поему «Бояриня» було створено в 1910 р. в Єгипті. Сюжет твору вперше було побудовано на матеріалі української історії. Це була відповідь критикам, які дорікали поетесі за екзотичні сюжети, що сприймались буквально.

В «Боярині» відбито один із найскладніших, найтрагічніших часів історії України – добу Руїни. Настала вона після визвольної війни українців проти Польщі під проводом Богдана Хмельницького, коли ослаблену кількома роками боротьби націю, народ, край поділили навпіл: Правобережжя відійшло полякам, на Лівобережжі закріпився протекторат Москви. Після Переяславських угод багато дітей козацької старшини переїздили до Москви і ставали на службу російському цареві, поповнюючи ряди боярства. Основним історичним джерелом для письменниці послужила монографія М. Костомарова «Руїна». Звідси Леся взяла ідеологічні засади й увесь побутово-психологічний та історичний фон твору. Вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту і слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо. Їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, «на руїнах». Змалювала те, що бачила й чула.

Перша дія драматичної поеми, яка відбувається в Україні, в садибі Оксаниних батьків, «значного козака з старшини» Олекси Перебійного та його дружини – містить водночас експозицію і зав’язку твору. До своєї старосвітської родини батько запросив гостя – молодого московського боярина Степана з посольства. Запросив як сина загиблого у війні друга. Виявляє симпатію до юнака й Оксана, дочка Перебійних; цей взаємний потяг швидко переростає у почуття кохання. Інші стосунки виникають між Степаном і старшим сином Перебійних молодим козаком Іваном. Зневага Івана до боярина спалахує нестримно й гостро; у короткій розмові розкриваються складні й наболілі стосунки України з її підступними сусідами – Москвою і Польщею.

Показуючи трагедію українців, які опинилися між двома небезпеками, Леся не робить такого, як Степан, свідомим зрадником батьківщини. Увесь характер образ доводить, що він – слабовільна жертва обставин. Батько своєю присягою Москві вирішив його долю, а Степан – з тих м’яких, нерішучих, пересічних натур, що воліють краще пристосовуватись і діяти по можливості, ніж протестувати чи боротися. Його мрія – одружитися з любою дівчиною-українкою, щоб мати вдома, в Москві, свій маленький, затишний куточок України.

Перша частина Степанової мрії збувається: герой одружується з красунею-козачкою, однак створити «тихий рай» у своєму боярському теремі йому не щастить.

У ІІ, ІІІ, ІV діях («В Москві», «Терем») повільно й психологічно глибоко розкривається трагедія жінки, яка потрапила у справжню пастку, в неволю. Передусім Оксану вражають принизливі звичаї: жінка не вільна в своїй поведінці – їй не довіряють; не може брати участь в розмові чоловіків, а лише частувати, а під час зустрічі й частування гостя має цілувати його в уста… Ворожість оточення відчувається і з боку московських мотрон, які зневажливо насміхаються і пліткують про матір і дружину Степана навіть у церкві.

Вражають і сумні звістки з України: братовбивча війна, що її розпочав Дорошенко, закликавши на поміч татар. Переляканий Степан боїться нести до царя листа, якого привезли люди з України, жаліючись на утиски, на кривди, забороняє Оксані надсилати листа й гроші до подруги – щоб їх не запідозрили у співчутті гетьманові. Щоправда, згодом, коли виступ під проводом Гетьмана Дорошенка було придушено, він пропонує Оксані поїхати додому, бо «там уже все втихомирилось». І у відповідь почує: «Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму – ота руїна?». З болем, гіркотою, презирством жінка додає: «А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з’явитись на Вкраїні?» Поетеса відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого» зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо.

Оксана, придивившись до коханого чоловіка в московських палатах, його життя, поведінки, розуміє, що він дедалі більше втрачає свою людську, а відтак і національну гідність, упокорився, вірно служить цареві й московській державі. Для нього вже не існує трагедії розриву з батьківщиною. І, помираючи, Оксана з болем порадить Степанові: «Як я вмру, ти не бери вже вдруге українки, візьми московку ліпше…».

Весь твір пронизаний почуттям ностальгії. Образ Оксани – це безконечно печальний образ молодої жінки, яка тихо танула, як свіча, у своїх важких боярських одежах з туги за батьківщиною. Ностальгія стала означенням певного емоційного стану вже десь у кінці ХІХ століття, а раніше вона вважалася хворобою, коли болить все тіло, не тільки душа, коли це може звести в могилу, як зводить воно бояриню.

У фіналі драматичної поеми виразно розкривається, що і Степан, і Оксана розуміють свою фатальну помилку, але в глибині душі вірять, що Бог, можливо, простив би їхню провину. Бо спокутують вони її так само тяжко, як і ті, хто боровся відкрито:

Степан: …Хто кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора…

Оксана: Ми варті одне одного. Боялись розливу крови, і татар, і диби, і кривоприсяги, й шпигів московських, а тілько не подумали, що буде, як усе утихомириться…

Тепер для них – і Степана, і вслід за ним Оксани – життя «втихомирилось», а заодно втратило сенс і радість. І в цій зловісній тиші упокорення перед ними постав тяжкий гріх – гріх національної зради.

Вершинним твором драматургії Лесі Українки, своєрідною поетичною і філософською притчею про життя стала драма-феєрія «Лісова пісня», створена в Кутаїсі в 1911 р. Поштовхом до написання драми послужили спогади про рідну Волинь і та невитримна ностальгія, яка постійно жила в житті поетеси на чужині.

Глибинні потреби душі щасливо поєднались з літературно-мистецькими тенденціям часу, з розвитком художніх напрямків неоромантизму і символізму, які на початку ХХ ст. викликали до життя і Лесину «Лісову пісню», й «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського, «В неділю рано зілля копала…» О.Кобилянської, фантастичні утопії, одухотворення природи, звеличення творчих начал людини. В західноєвропейській літературі подібні теми підносили Ніцше, Метерлінк, Гауптман. В усій поетиці «Лісової пісні» відбито провідний романтичний принцип «живої природи».

Вже в поетичному пролозі драми оживає ціла низка дивних фантастичних істот – образів людської уяви, міфотворчості, як втілення добрих і злих начал у житті. Як Орфей античної легенди, популярної у романтиків, герой Лесиної драми-феєрії чаром музики не тільки пробуджує, а й сповнює красою і життям природу. Чарами музики він дав живу душу і Мавці, навчив її кохати і страждати, жертвувати собою, відчувати тугу неподіленого почуття, самоти. Спочатку горда і прекрасна лісова царівна, заглянувши в душу юнака, зрозуміла, що то ж його «душа співає голосом сопілки…». І щиро розповіла йому про дивні метаморфози у своєму серці: У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось…

Зірка, що впала в серце, бажання вийняти співочу душу юнака, а його серденько зачарувати словами – все це метафоризовані поетичні образи кохання, його вічної новизни і несподіванки, його відроджуючої вітальної сили. Воно прийшло з піснею, музикою душі. В коханні й музиці людина наближається до природного, поринає в стихійний процес, починає жити з природою одним життям. В людській творчості розвивається й досягає своєї досконалості врода природи, і природне перетворюється через втілення в ньому іншого, людського принципу. Ці загальні думки символістської неоромантичної естетики знаходимо і в «Лісовій пісні».

І коли пізніше Лукаш недбало скаже: «Пісні! То ще наука невелика!» – Мавка заперечить поважно, урочисто, з глибоким розумінням сенсу творчості:

Мавка: Не зважай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший, він скарби творить, а не відкриває…

Мабуть, мало хто з українських поетів зумів з такою силою і переконливістю розкрити самоцінність, високу духовну вартість таланту і мистецтва, як це зробила Леся Українка в «Лісовій пісні», продовжуючи розвивати філософсько-естетичні ідеї, втілені в поезії, ліро-епосі, в драматичних поемах.

Лукаш проміняв свою пісню і своє кохання на людські хатні клопоти, на буденне життя з моторною і лукавою вдовицею Килиною. Мавка з болем скаже, що він «не може своїм життям до себе дорівнятись». Юнак не розуміє свого пісенного хисту: душу Лукашеву краще від нього самого зрозуміла Мавка. Не зрозумів селянський хлопець і Мавчиної жертви, її само офіри, коли вона пішла жити до їхньої хати, допомагаючи Лукашевій матері у господарстві. Та добре розуміє страшну вагу такої жертви Лісовик, який не радив Мавці, своїй духовній дочці, іти до людей: …Минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, – там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш – і пропала воля!

Та Мавка, вільна дочка лісу, вірить у силу свого кохання, у щастя з Лукашем – хоча у хатньому пеклі з буденними дрібними клопотами мрії зникають, а сама вона з лісової царівни обертається на служницю, майже жебрачку. Про це їй знову ж таки скаже мудрий Лісовик, дорікаючи, що вона «… Покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась…»

Устами свого персонажа поетка розгорне широке протиставлення, символічне в своїй основі, вільного життя у гармонії з природою – і спотвореного «рабським духом». … Була ти наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах…Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясен-князь кирею золоту, а дика рожа буйнії корали…Береза навіть у златоглави й кармазини вбралась на свято осені. А тільки ти жебрацькі шмати скинути не хочеш…

Скільки в цих образах краси, пишноти, суто українського їх бачення.

Уся ІІ дія переводить драму зі стилю поетичної і романтичної феєрії у побутово-знижений план. Брутальність, лайливість, прагнення кожну розмову звести до сварки, відзначають мову матері Лукаша. Мавка для неї «відьомське кодло», «приблуда», «нечепурна». Вслід за Мавкою гризе вона і сина, Лукаша. В цьому образі виразно постає тип злостивих свекрух, яких змалювала українська класична література. Тип, сформований безпросвітною працею, злиднями, темнотою, дикою традицією. Дещо інша – «лукава, як видра», «хижа, наче рись» Килина – суперниця Мавки. Це з нею Лукаш поринув у світ буденщини, зрікаючись мрій, музики і краси, - став як усі. Мабуть, земній людині навіть обдарованій, творчій важко нести на собі відсвіт винятковості, незвичайності – незвичайного кохання, дивної музики…

Та парадоксально – боротьба за дріб’язкові вигоди, дрібну користь породжує не очікуваний добробут, а злидні. Це вони, страшні, похмурі, посіли кутки Лукашевої хати, - і, мабуть, злидні не так матеріальні, як духовні. У драмі Лукаш, зазнавши найглибшого падіння, поверне собі «душу живу» - з вовкулаки, яким став, знову стане людиною, віднайде своє кохання. Повстане, вирветься з мороку небуття і Мавка. У розмові з Лісовиком вона підтвердить своє вічне буття: …І слово уста мої німії оживило, і я вчинила диво…Я збагнула, що забуття не суджено мені. Це вже говорить не Мавка, а сама поетеса.