Які наслідки для України мав пакт Рібентропа-Молотова та радянізація західноукраїнських областей

Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом

Уряд СРСР і Уряд Німеччини

Керовані бажанням зміцнення справи миру між СРСР і Німеччиною та виходячи з основних положень договору про нейтралітет , укладеного між СРСР і Німеччиною в квітні 1926 року, прийшли до наступної угоди :

Стаття I

Обидві Договірні Сторони зобов'язуються утримуватися від усякого насильства , від усякої агресивної дії й усякого нападу у відношенні один одного як окремо , так і спільно з іншими державами.

Стаття II

У разі , якщо одна з Договірних Сторін виявиться об'єктом військових дій з боку третьої держави , інша Договірна Сторона не буде підтримувати ні в якій формі цю державу .

Стаття III

Уряди обох Договірних Сторін залишаться в майбутньому в контакті один з одним для консультації , щоб інформувати один одного про питання , які зачіпають їх загальні інтереси.

Стаття IV

Жодна з Договірних Сторін не буде брати участь в якій-небудь угрупованню держав , яка прямо або побічно спрямована проти іншої сторони .

Стаття V

У разі виникнення спорів чи конфліктів між Договірними Сторонами з питань того чи іншого роду , обидві сторони будуть вирішувати ці суперечки чи конфлікти виключно мирним шляхом в порядку дружнього обміну думками чи в потрібних випадках шляхом створення комісій з врегулювання конфлікту.

Стаття VI

Цей договір укладається терміном на десять років з тим , що, оскільки одна з Договірних Сторін не денонсує його за рік до закінчення терміну , термін дії договору вважатиметься автоматично продовженим на наступні п'ять років.

Стаття VII

Цей договір підлягає ратифікації в можливо короткий термін. Обмін ратифікаційними грамотами повинен відбутися в Берліні. Договір набуває чинності негайно після його підписання.

Складено у двох оригіналах , німецькою та російською мовами , в Москві , 23 серпня 1939 року.

Секретний додатковий протокол до договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом

При підписанні договору про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік нижчепідписані уповноважені обох сторін обговорили в суворо конфіденційному порядку питання про розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі. Це обговорення привело до нижченаведеному результату:

1 . У випадку територіально - політичної перебудови областей , які входять до складу Прибалтійських держав ( Фінляндія , Естонія , Латвія , Литва ) , північний кордон Литви одночасно є кордоном сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви щодо Віленської області визнаються обома сторонами.

2 . У випадку територіально - політичної перебудови областей , які входять до складу Польської Держави , кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарев , Вісли і Сяну .

Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської Держави і якими будуть кордони цієї держави , може бути остаточно з'ясоване лише протягом подальшого політичного розвитку.

У всякому разі , обидва Уряди будуть вирішувати це питання в порядку дружньої обопільної згоди.

3 . Стосовно південного сходу Європи з радянської сторони підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.

4 . Цей протокол буде зберігатися обома сторонами в строгому секреті .

Москва , 23 серпня 1939

Пакт Молотова — Ріббентропа (і таємний протокол до нього), будучи актом свавільного поділу Європи на «сфери інтересів» між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв´язував руки лідеру Третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу «збирання» українських земель у межах однієї держави, що об´єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель була не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу «Великої України», формою поширення свого впливу в західному напрямку.

Після встановлення військового контролю над територією Західної України і Західної Білорусії радянське керівництво запровадило процедури, розраховані на імітацію вільного волевиявлення місцевого населення, щоб показати його намір увійти до складу СРСР. Це завдання полегшувалося щирим ентузіазмом, з яким воно зустрічало Червону армію. За 2 десятиріччя перебування у складі Польської держави українці зазнали так багато утисків, що сприйняли її загибель без усякого жалю. Якщо початок світової війни здавався людству політичною катастрофою, то тут панував протилежний емоційний настрій. Сподівалися, що «золотий вересень» надійно захистить усіх від війни. Раділи, бо реалізовано було мрію багатьох поколінь про соборну Україну.
У перші дні після приходу Червоної армії повсюди утворювались ревкоми. До них допускалися разом з комуністами, відрядженими із східних обл., члени репресованої КПЗУ. Надалі було, організовано тимчасові управління в центрах воєводств та повітів і в містах. У селах створювалися селянські комітети.
Процедура керованих виборів з використанням із зовні демократичних форм загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні за попередні 2 роки була вже добре освоєна партапаратом. У Західній Україні він підготував такі вибори за лічені дні.
22 жовтня вибори у Народні Збори відбулися. В голосуванні взяло участь 4434 тис. чол., що становило 92,8 % виборців. Серед депутатів було чимало організаторів радянізації — вихідців із східних обл. України.
Народні Збори відкрилися 26 жовтня. Вони прийняли декларацію, в якій проголошувалося встановлення радянської влади на території Західної України і висловлювалися прохання про прийняття краю до складу СРСР і УРСР. Було затверджено також декларацію про конфіскацію поміщицьких земель, націоналізацію банків і великої промисловості. В листопаді відбулися позачергові сесії Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР, які розглянули й позитивно розв'язали подання Народних Зборів Західної України. Напр. року старий адміністративно-територіальний устрій краю було скасовано. На його території утворилось 6 обл. — Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська й Тернопільська. 1940 р. в цих обл. було проведено 2 кампанії виборів — до Верховних Рад СРСР і УРСР (у березні) й до місцевих рад (грудень).
Тут-таки розпочалися перетворення, що мали зрівняти соціально-економічний лад з радянським. На підприємствах, які стали державними, заново створювалися профспілкові організації. Загалом було експропрійовано понад 2200 фабрик і заводів. їхні замовлення на нове устаткування задовольнили практично негайно за рахунок промислових центрів Росії і східних обл. України. Десятки тисяч безробітних дістали робочі місця. Зокрема на шахтах Донбасу. Кожен завод чи фабрика отримали шефа — відповідний виробничий колектив у східних обл., який зобов'язувався всіляко допомагати, навіть матеріально. Платня робітників істотно зросла. За рахунок коштів державного бюджету відкривалися лікарні й школи, створювалися санаторії, будинки відпочинку.
До кінця 1939 р. 471 тис. безземельних або малоземельних селян одержали понад 1,1 млн. га поміщицької землі, десятки тисяч коней і корів, сільгоспреманент. Уряд дав позички, на які селяни змогли закупити, у тому числі в колгоспах східних обл., до 40 тис. корів.
Радянський уряд організував 182 машинно-тракторні станції. Техніку і кадри було знайдено в МТС східних обл. За мінімальну плату новостворсні МТС почали співробітничати з селянськими господарствами, надаючи їм допомогу в обробці землі. Започатковувалася також мережа невідомих раніше в Західній Україні державних ветеринарних пунктів і контрольно-насіннєвих станцій. 1/3 селянських господарств було звільнено від податків. Усі селянські господарства після націоналізації землі перестали виплачувати орендну плату, що відчутно позначилося на їхньому матеріальному становищі.
Таким чином, радянізація в місті й на селі проводилась методами, які поліпшували життєвий рівень населення, особливо його найбідніших верств.
Суцільна колективізація в західних обл. ще не передбачалась, але пропаганда гуртової праці проводилася чимдалі активніше. Поодинокі колгоспи (до кінця 1940 р. було створено 280 артілей) мали великі пільги. Тож не дивина, що вони досягли у першому сільськогосподарському році істотних виробничих успіхів, які широко пропагувалися серед селян.
У міру того як війська займали територію, край почало плюндрувати відомство Л. Берії. Воно організувало депортацію службовців колишнього державного апарату, органів суду, прокуратури й поліції, функціонерів різних політичних партій і організацій, поміщиків і осадників, великих і дрібних підприємців. Головний удар спрямовувався проти політичної і культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією упродовж багатьох десятиріч за несприятливих умов австрійського й польського панування. Якщо в основній частині України ліквідація т. зв. «буржуазних спеціалістів» відбувалася поступово, то з «буржуазними націоналістами» в західних обл. НКВС розправлявся прискореними темпами. Власне, тут знищували або депортували на схід не окремих осіб, а цілі соціальні верстви.
Органи держбезпеки виявили в репресіях унікальну продуктивність. Із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, тобто 1 173 170 чол. Це становило приблизно 10 % населення. Висилалися всі, хто «міг би» чинити опір новим порядкам.
Хоч передовсім від репресій постраждали польські службові особи й осадники, населення західноукраїнських земель гостро відчувало ту несвободу, якою огорнув тоталітарний режим кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів існування. Ілюзії «золотого вересня» швидко розвіювались.
ОУН була єдиною організованою структурою, яка відносно мало постраждала від радянізації. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому спочатку уникли репресій. Але й вони вряди-годи зазнавали дошкульних ударів. У січні 1941 р. у Львові відбувся «процес 59-ти» — найбільший із закритих процесів передвоєнного часу. Основну частину звинувачених становили студенти університету й учні середніх шкіл. Частину учасників процесу розстріляли, ін. засудили до тривалого ув'язнення в концтаборах.
У червні 1940 р. Червона армія вийшла за колишній кордон вздовж Пруту та Дунаю, а також на узгоджений з Румунією рубіж у Північній Буковині. На основній частині Бессарабії (6 центральних повітів) з переважно молдавським населенням було утворено Молдавську союзну республіку. До неї увійшли придністровські райони колишньої Молдавської автономії у складі УРСР, де переважали молдавани. Інші райони АРСР з майже однорідним українським населенням залишилися в УРСР. При утворенні автономії 1924 р. їх було включено до МАРСР, щоб надати їй більшої територіальної «ваги».
Основну частину Хотинського повіту Бессарабії з переважно українським населенням приєднали до Північної Буковини. Так утворилася Чернівецька обл. у складі України. 2 південних повіти Бессарабії (Акерманський та Ізмаїльський) також було включено до УРСР. Вони утворили Акерманську обл. У грудні 1940 р. центр цієї обл. перенесли в Ізмаїл, внаслідок чого вона дістала назву Ізмаїльської. Тисячі німців-колоністів, кілька поколінь яких проживали тут, за домовленістю, оформленою в т. зв. «довірчому протоколі» до Договору про дружбу й кордони між СРСР та Німеччиною від 28 вересня 1939 p., переїхали до Німеччини. На їхніх землях виникли радгоспи і колгоспи, де працювали в основному переселенці як із західних, так і з східних (меншою мірою) обл. України. На відміну від інших західноукраїнських обл., де існували лише поодинокі колгоспи, колективістський сектор в Ізмаїльській обл. влітку 1941 р. включав 216 артілей із земельною площею 215 тис. га. В них працювало майже 27 тис. селянських сімей (24 % їхньої загальної кількості).

40.Як здійснювався напад Німеччини на СРСР і які були плани ворога щодо України

22 червня 1941 р. почалась гітлерівська навала на СРСР. Відповідно плану “Барбаросса” (відомий ще як директива №21 від 18 грудня 1940 р.) німецькі війська на Східному фронті ставили за мету здійснення блискавичної війни – “бліцкрігу”. За два тижні вермахт планував за допомогою раптових комбінованих ударів танкових і механізованих військ та авіації оточити і знищити головні сили Червоної армії в західних районах СРСР, просуваючись вглиб країни, вийти на лінію Архангельск-Астрахань.
Група армій Північ (командуючий генерал-фельдмаршал фон Леєб) одержала завдання розгромити радянські війська в Прибалтиці, захопити Ленінград і північні порти. Група армій “Центр” (командуючий генерал-фельдмаршал фон Бок) повинна була оточити і знищити радянські війська в Білорусії і розпочати наступ на Москву.
На київському напрямку була розгорнута група армій “Південь” (командуючий генерал-фельдмаршал фон Рундштедт). На території Норвегії і в Фінляндії була розгорнута німецька армія “Норвегія” і 2-а фінська армія. Армія “Норвегія” повинна була оволодіти Мурманськом і Полярним, а фінські війська – сприяти групі армій “Північ” в захопленні Ленінграду. Загальна кількість німецьких військ та військ її союзників нараховувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, 4300 танків, 5000 бойових літаків, 47 тис. польових гармат і мінометів. їм протистояло на території західних прикордонних округів 2680 тис. солдат і офіцерів, 1475 танків нових конструкцій (KB та Т-34), 1540 бойових літаків нових типів, 37 500 гармат і мінометів. Внаслідок важких боїв з переважаючими силами ворога радянські війська, зазнавши великих втрат, відступили. Німецько-фашистські війська за кілька тижнів боїв просунулись на різних ділянках фронту на 300-600 км. Особливо тяжких втрат зазнав Західний фронт (командуючий генерал Д.Павлов), внаслідок чого вже 28 червня гітлерівці захопили Мінськ.
Найбільший опір гітлерівці зустріли на південно-західному напрямку (командуючий генерал-полковник М.Кирпонос). В ході напружених прикордонних боїв 22-29 червня 1941 р. ворог поніс великі втрати і змушений був ввести в бій резерви. Могутні контрудари радянських механізованих корпусів, героїчні зусилля всіх військ Південно-Західного фронту дали досить вагомі оперативні результати: вони загальмували наступ німецько-фашистських військ на Київському напрямку.
Героїчна оборона Києва (17 липня – 19 вересня 1941 p.), Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 p.), Севастополя (ЗО жовтня 1941 р. – 4 липня 1942 p.), Ленінграду (10 липня 1941 р. – січень 1944 p.), Смоленська битва (10 липня – 10 вересня 1941 р.) зірвали плани блискавичної війни. Але втрати радянських військ були величезними. Орієнтовно тільки в перший місяць війни вони перевищили 1 млн. чол. З червня по грудень 1941 р. було втрачено понад 3 млн. солдат і офіцерів та 1300 тис. пораненими. Вермахт захопив територію СРСР площею 1,5 млн. кв. км з населенням 74,5 млн. осіб.
Радянське керівництво докладало чимало зусиль, щоб організувати відсіч ворогу. 29 червня 1941 р. з’явилась директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про надзвичайні заходи у боротьбі з ворогом. 23 червня 1941 р. була організована Ставка Головного Командування (з 8 серпня Ставка Верховного Головнокомандуючого, очолювана Й.Сталіним) – вищий орган стратегічного керівництва збройними силами. Вся повнота влади в країні перейшла до створеного ЗО червня 1941 р. Державного Комітету Оборони (ДКО).
Проте суттєво змінити ситуацію на фронтах не вдалося. Вермахт одержував важливі перемоги.
Можна виділити такі причини поразок Червоної армії влітку-восени 1941 p.:
- при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської Німеччини на СРСР носив раптовий характер;
- військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників напередодні війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі нацистами був захоплений арсенал, яким можна було озброїти 200 дивізій (наприклад, у Франції агресор захопив 4930 танків, 3000 літаків, французьким автотранспортом було забезпечено 92 дивізії німців);
- німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в живій силі, за сучасними танками і літаками відповідно в 1,5 та 3,2 рази;
- вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав радянські війська у професійній підготовці.
Не можна не виділити і суб’єктивні фактори, які призвели до трагічних наслідків літа-осені 1941 р. Вся відповідальність за військові поразки лежить на керівництві партії, армії й держави, особисто на Сталіні:
- боротьба між різними угрупованнями в Червоній армії загальмувала переозброєння військ новою технікою;
- помилковою виявилась військова доктрина про “війну малою кров’ю на території ворога”;
- було допущено грубі прорахунки у визначенні часу війни, оперативній побудові і розташуванні військ в три ешелони, що дало можливість вермахту завдати удару по кожному угрупованню окремо;
- напередодні війни Сталін відмовився привести війська західних округів в бойову готовність, хоч мав точні дані про початок війни від розвідки та військових;
- репресії 1937-1938 pp. знищили кращі офіцерські і командні кадри Червоної армії.
Восени 1941 р. ситуація на фронтах набула для Радянського Союзу трагічного характеру.

41.Що передбачав та як реалізовувався німецький план Ост в Україні в період Другої світової війни

План «Ост», Генеральний план «Ост» (нім. Ost, Generalplan Ost) — секретний план уряду Третього Рейху з проведення освоєння земель Східної Європи і її німецької колонізації після перемоги надСРСР.

План «Ост» був розроблений з метою реалізації гітлерівської ідеї життєвого простору (нім. Lebensraum) та втілення третього пункту програми НСДАП щодо нових територій та земель для німців. Ще раніше до приходу Гітлера до влади серед німецьких радикальних, шовіністичних кіл поширювалась ідея колонізації східних земель, заселених слов'янами (нім. Drang nach Osten).

Варіант плану був розроблений в 1941 році Головним управлінням імперської безпеки і представлений 28 травня 1942 року співробітником Управління штабу імперського комісара з питань консолідації німецького народу, оберфюрером СС Меєром-Гетлінґом під найменуванням «Генеральний план Ост — основи правової, економічної і територіальної структури Сходу».

Текст цього документа був знайдений у федеральному архіві Німеччини в кінці 80-х років XX століття, окремі документи були представлені на виставці в 1991 році, але повністю був переведений в цифрову форму і опублікований лише в листопаді-грудні 2009 Оригінал тексту.

На Нюрнберзькому процесі єдиним доказом існування плану були "Зауваження і пропозиції «Східного міністерства» щодо генерального плану «Ост»", за словами обвинувачів, написані 27 квітня1942 року співробітником міністерства східних територій Е. Ветцелем після ознайомлення з проектом плану, підготовленим РСХА. Саме цей документ сприймали за план ОСТ за часів СРСР.

Генеральний план «Ост» фігурував під час проведення трибуналу над нацистськими функціонерами, які займалися расовою та переселенською політикою Третього Рейху (англ. The "RuSHA Case" )[1][2][3] [4]. Обвинувачений Меєр-Гетлінґ розробив Генеральний план «Ост», який значився в матеріалах трибуналу як документ NO-2255, Pros. Ex. 90[5][6]

Сутність плану

Основний план Ост був розрахований на 20-30 років і передбачав таке:

- розділення на губернаторства та поступова колонізація німецьким населенням окупованих територій СРСР (5 губернаторств до Уралу);

- перетворення даних земель в район есесівських військових поселень.

Губернаторство Остланд (Білорусь, Естонія, Литва та Латвія) планувалося онімечити (вважалося арійськокровними територіями). Україна мала стати продовольчою опорою Третього Рейху у Східній Європі (75% земель с/г призначення за розрахунками плану).

Зауваження і пропозиції Східного міністерства щодо генерального плану «Ост»

Експерт східного міністерства Ерхард Ветцель після ознайомленням з основним планом запропонував свої пропозиції. Вони зводились до наступного: впродовж 30 років пропонувалось збільшити кількість населення що підлягало виселенню. Виселити 65 % населення Західної України, 75 % населення Білорусі, значну частину населення Литви, Латвії, Естонії. На вивільненій території мали плани поселити 45 млн німців. Корінне населення (за розрахунками есесівців, 14 млн чоловік), що залишилося б на даних територіях, планувалося поступово онімечити і використовувати як некваліфіковану робочу силу[7]. Багато уваги приділено вирішенню долі російського народу. Також значною проблемою було небажання масового переселення німців на Схід. [8].