Духмяний чай тітоньки Завірюхи

Колись, коли я була маленькою. Так це було давно і саме взимку. Я споглядала у вікно на повільний танок сніжинок. Враз сніжинки закрутилися, заметушилися і зібралися у віхолу. А повітрям, крізь хмару сніжинок хутко наближалася висока жіночка у довгому срібному вбранні. Її пухнасте срібне волосся розвивалося так само, як і снігова хуртовина. Без усякого сумніву, то була тітонька Завірюха. Було видно, що вона поспішала. Летіла стрілою, і бубоніла собі під ніс:

– Скільки можна, я не можу так працювати. Прокинувшись, я не встигаю навіть чашку білого чаю випити. Це не умови для роботи, це знущання над моїм організмом над моєю нервовою системою.

Мені стало її дуже шкода, я прочинила вікно і звернулася до неї:

– Тітонько Завірюхо, а ви заходьте до мене і ми спокійно поп’ємо чай. На мою думку, за цей час нічого страшного не трапиться. А ви така відповідальна і швидка, що заслуговуєте на чашечку вашого улюбленого білого чаю.

Завірюха зупинилася, замислилася:

– Справді, дякую тобі, дівчинко.

– Прошу до столу, залазьте у прочинене вікно,– запросила я Завірюху.

– Ні, дякую, справжня жінка повинна заходити тільки через двері. Я ж не схожа на троля?

Коли Завірюха сіла зі мною за стіл, вона попросила заварник, насипала туди білого чаю, який завжди був у неї у срібному мішечку.

– Залий, будь ласка, холодною водою.

Я послухалася, а потім зауважила:

– А я думала, що чай завжди заливають окропом.

– Ти мене дивуєш, дівчинко. То ж просто чай, а це справжнісінький білий чай.

– А-а-а! – протягнула я.

– Не а-а-а, а давай чашки будемо чай розливати.

Від першої краплі пішов неймовірно приємний аромат.

– Це аромат пелюсток білих лілей, які ростуть в саду вічної мерзлоти,– мовила Завірюха, вдихаючи аромат.

І справді, такого смачного чаю я ще ніколи не пила. Свою гостю я пригостила цукерками. Вони їй сподобались. Смакуючи чай з цукерками, Завірюха почала жалітися:

– От знаєш, важко стало працювати. Ніхто не розуміє, що підіймати із землі сніг або вирувати їм у повітрі – це важка робота. Всім здається, що я просто гуляю. І з цього приводу можна до мене телефонувати у будь-який час і казати: „Терміново, вас викликають“. А я хочу спокійно прокинутися, потягнутися і випити чашечку білого чаю. А ж ні, я лечу, біжу. Ношу з собою мішечок з чаєм, а заварити собі його ніде не можу. Бо всі водойми вкриті кригою. Ось так і минають мої дні без жодної краплинки чаю.

Закінчивши жалітися, Завірюха з насолодою заплющила очі і зробила невеликий ковток чаю.

– У мене є гарна ідея,– промовила я. – А може, щоранку, ви будете приходити до мене і ми будемо разом пити білий чай? Ви мене пригощатимете вашим смачним напоєм, а я вас солодкими цукерками.

– Цукерки й справді дуже смачні. Я не проти.

Відтоді кожного зимового ранку Завірюха, як справжня жінка заходила крізь двері, я до того часу готувала заварник і прохолодну воду, дві чашки та солодкі цукерки, і ми пили духмяний чай. Кожного разу Завірюха приносила новий ароматний напій із квітів і листочків рослин саду вічної мерзлоти.

Але ж одного ранку, коли я прокинулася, снігу за вікном не було. На підвіконні лежала пелюстка білої лілеї і на ній було написано рівним красивим почерком:

„Мила, дівчинко!

Мої робочі дні скінчилися. У мене канікули. Побачимося 1 грудня.

З повагою, Завірюха.

Мало не забула. Будь так ласкава, іноді клади цукерку на підвіконня. Ворона мені передасть її. А цю пелюстку лілеї розділи на багато-багато малесеньких шматочків. І можеш інколи заварювати собі білий чай“.

Тетяна Чорновіл

НОВОРІЧНА ЛИСТІВКА

Якось погожої осінньої днини зібралися мешканці лісу на галявині і стали сумувати за теплом, якого з кожним днем ставало все менше.

– Скоро зима! – каркнула з дуба Ворона.

– Холодно та голодно! – заревів Ведмідь.

– Бо треба літом запаси робити, – зауважила метка Білка.

– Уже й Новий Рік не за горами! –додав Заєць – Нумо цього року ялинку прикрашати!

– Знаю я, як з вами Новий Рік зустрічати! – скривилася Лисиця, – Ведмідь спати завалиться, Білка всі горіхи з ялинки до себе в дупло перетягне, а Заєць під ялинкою заховається і не захоче зі мною танцювати!

Тільки купка маленьких крапчастих Сонечок не брали участі в розмовах, бо були страшенно зайняті. Вони шукали теплу схованку, де можна було б пережити холодну зиму.

– Який Новий Рік без новорічної листівки? – безнадійно каркнула Ворона.

Звірі знову засумували, адже листівку до свята їм ніколи ніхто не надсилав.

Хочете вірте, хочете ні, та саме в цей момент і завітала до лісу тітонька Кенгуру! Вона прибула здалеку: летіла літаком, пливла на кораблі, їхала поїздом та ще й довго-довго стрибала. Нарешті зупинилася серед галявини, сперлася на хвіст, зняла з голови хустину та й ну нею обмахуватися:

– Х-х-у-х! Стомилася!

Наші звірята з усіх боків обступили дивовижну гостю, щоб привітатися. Навіть Ворона чемно каркнула до тітоньки з дуба. Тільки купка маленьких крапчастих Сонечок не поздоровкалися, бо були аж занадто боягузливими. Вони зашаруділи опалим листям і не вийшли разом з усіма на галявину. А дарма!..

Тітонька Кенгуру діловито розстебнула замок-блискавку на своїй дорожній сумці і дістала багато заморських дарунків. Таких ласощів наші звірята раніше й не бачили. Банани, апельсини, пальмові горіхи... Гостя розповідала, що вона прибула з чудесної Австралії, де ніколи-ніколи не буває зимових холодів.

– У наших пустелях завжди спекотно, але за бажання можна охолонути на березі теплого океану, помандрувати світлим евкаліптовим лісом аж у бананові сади чи густі пальмові хащі. Австралія – найкраще місце на Землі! – додала на прощання тітонька Кенгуру і стала збиратися додому. А звірята ще довго проводжали її до найближчої залізничної станції.

Дорога назад здалася тітоньці Кенгуру ще довшою, ніж у гості, бо вона скучила за своєю домівкою. Виїхала восени, а назад добилася аж зимою. І ось нарешті стоїть вона на березі рідного океану, а звідусіль збігаються до неї друзі.

– Зачекайте, дістану гостинці! – тітонька Кенгуру знову діловито розстебнула “блискавку” на сумці:

– Баночку меду приніс Ведмідь, горішки від Білки, капустина від Зайця, пиріжки від Лисиці, букет запашних дзвоників від Ворони... А це що? Не пам‘ятаю, хто передав...

Тітонька дістала щось загорнуте в багряний дубовий листок.

– Це смачні кольорові льодяники МОН-ПАН-СЬЄ ! – вимовила по складах аж занадто мудра Черепаха і ковтнула слину.

– Давайте їх розвісимо на евкаліптовому дереві, адже скоро Новий Рік! – запропонував вигадливий Коала.

– Ні, на дереві льодяники розтануть. Може краще загорнути в пісок?... – засумнівався бережливий Страус Ему.

– Найкраще їх з’їсти! – викрикнув голодний зубастий Кролик.

Він уже хотів схопити льодяники з руки тітоньки Кенгуру, та раптом... монпансьє заворушилися... Червоні крапчасті жучки зовсім не хотіли, щоб їх хтось з‘їв. Так-так, це були наші Сонечка. Вони розправили кольорові крильця і знялися високо в небо. Виявляється, Сонечка підслухали, сидячи в листі, розповідь тітоньки Кенгуру про далекий край без холодів і пробралися до дорожньої сумки...

Австралійські звірята трохи подивувалися та й стали пригощатися гостинцями, що лишилися. А купки кольорових Сонечок більше ніхто не бачив. Правда, каркала якось Ворона, що зимою до лісу надійшла Новорічна листівка. На ній – тітонька Кенгуру, Черепаха, Коала, Страус і Кролик, що так схожий на нашого Зайця. А якраз посередині листівки – купка крапчастих Сонечок вилежуються на банановому листку, ніби на спекотному австралійському пляжі. Усі до одного у темних окулярах... А внизу написано “З НОВИМ АВСТРАЛІЙСЬКИМ РОКОМ!”. Тільки Ведмідь міцно спав і не бачив того поштового вітання.

А ви не отримували такої листівки? Дивно... Мабуть тітонька Кенгуру просто не знала вашої адреси.

Ярмиш Юрій