Державне регулювання як головна функція державного управління

Регулювання ­– це система централізованих заходів, які прово­дить держава з метою утримання економічної системи в даному стані або забезпечення її розвитку на перспективу. Розрізняють короткострокове або поточне й довгострокове регулювання.

Короткострокове регулювання, яке широко стало застосову­ватись на Заході в передвоєнні й особливо повоєнні роки, - це комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічних криз, згла­джування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що воно являє собою оперативне реагування на виникнення й розвиток кризових явищ, а тому заздалегідь не планується.

Безпосередніми об'єктами поточного регулювання є попит і пропозиція, тобто вплив на них за допомогою певних економічних інструментів, які знаходяться в розпорядженні держави: політика прискореної амортизації, субсидії, державна допомога окремим фірмам чи галузям, державне регулювання норми процента, державна закупівля продукції тощо.

Довгострокове державне регулювання здійснюється у формі економічного програмування. На сьогодні це найбільш розвинута й поширена форма державного втручання в економіку й соціальні процеси в розвинутих країнах світу. Програмування, на відміну від емпіричного (поточного) регулювання, характеризується більшою мірою узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарствам (фірмам, підприємствам) з макроекономічним регулюванням відтворювальних процесів. А це означає певне скорочення сфери стихійності й зростання свідомого цілеспрямова­ного впливу на економічні процеси.

Програмування може бути кон'юнктурним і структурним. Кон'юнктурне програмування спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою з метою одночасного досягнення чотирьох макроекономічних показ­ників: стабільності цін, сталих темпів економічного розвитку; пов­ної, з позицій капіталу, зайнятості; збалансованості платіжного балансу.

Методи досягнення цієї мети можуть бути найрізноманітніші. Зокрема, кейнсіанці та неокейнсіанці пропонують стимулювати економічний розвиток шляхом впливу на попит. Роль головних інструментів, згідно з їх рекомендаціями, повинні відігравати податково-бюджетне регулювання та дефіцитне фінансування економіки. Більшість країн Заходу, використовуючи ці рекоменда­ції, здійснювали довгострокові програми розвитку й структурної перебудови економіки до середини 70-х рр. З кінця 70-х рр. широко стали застосовуватись моделі державного регулювання економіки, рекомендовані представниками консервативного та неоконсервативного напряму в політекономії. Суть їх у спрямова­ності державного регулювання на пожвавлення пропозиції. Зокрема, на думку неоконсерваторів досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе лише за умови стабіль­ності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріо­ритетного значення. Такі моделі державного регулювання економі­ки характерні для Швеції, Німеччини, Нідерландів та інших країн Європи.

67. Функція планування.

Близькою до цільового управління є система управління, яка на Заході одержала назву "планування — програмування — розробка бюджету" (Planning — Programming – Budgeting), або скорочено ППБ. Суть програмного управління полягає у тому, що насамперед формулюються довгострокові перспективні цілі, згідно з якими розподіляється вся сукупність ресурсів і видів діяльності за програмами (проектами), незалежно від їх функціональної чи відомчої приналежності. Проект розгля­дається у взаємозв'язку як єдиний об'єкт управління із відпо­відною централізацією відповідальності і повноважень.

Планування — поняття багатоаспектне. В сучасній літера­турі воно розглядається з різних точках зору: як одна з функ­цій менеджменту (в класичній теорії управління), як вибір з кількох альтернатив за умовою невизначеності (концепція прийняття рішень у кібернетичному розумінні), як складова поведінки підприємства, зумовленої впливом зовнішніх і внутрішніх організаційних факторів (поведінкова концепція прийняття рішень).

У теорії і практиці склалися різні види планування: ди­рективне, індирективне, регулятивне, індикативне, довгостро­кове, стратегічне.

У країнах з розвинутою економікою застосовується рин­кове (маркетингове), ділове (планування бізнесу), ринкове стратегічне планування.

Загальну методологічну основу системи ППБ становить концепція системного підходу до управління, оцінка всякої діяльності за економічним критерієм (співвідношення затрат і результатів), безпосередня ув'язка розробки програми з роз­поділом ресурсів, планування і управління діяльності органі­зації на основі використання категорії "кінцевої продукції" (фізичний "вихід" системи).