Буття і існування. Поняття реальність

Поняття "буття" дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує - все.

Буття, за сутністю, є причиною всієї дійсності. Проблема буття - серце філософії. Філософія буття зветься онтологією.

Найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Абсолютним буттям є Бог, за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; є запорукою того, що буття невмируще.Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії "все". Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. "Усе" межує з "нічим", тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських "Вед" та у гномах (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців ("софістів"), поетів, політичних діячів загальнозначущі сентенції формулювались так: "Усе моє — зі мною", "Нічого понадміру", "Все обдумуй заздалегідь". Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули в давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що "все утворюється з води" (або "все народжується з води"). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього" ("архе"). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття "буття": "Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є. Реа́льність — (від лат. realis — речовинний, дійсний) — сукупність чуттєвої даності світу як світу речей в спогляданні і сприйнятті. Протилежні поняття — «ілюзія», «фантазія», «ідеальне». Поняття «реальність» слід відрізняти від поняття «дійсність». Іноді, під «реальністю» розуміють даність об'єктів в найширшому смислі, і говорять, наприклад, про віртуальну реальність.У діалектичному матеріалізмі термін «Реальність» вживається в двох розуміннях:що все існує, тобто весь матеріальний світ, включаючи всі його ідеальні продукти;об'єктивна реальність, тобто матерія в сукупності різних її видів. Реальність протиставляється тут суб'єктивній реальності, тобто явищам свідомості, і ототожнюється з поняттям матерії.Поняття реальності вивчається розділом філософії — онтологією.Поняття реальність вступає у складні відносини з поняттям буття:Буття є сукупністю різновидів реальності (коли поняття реальності гранично розширене і включає такі поняття як, наприклад, суб'єктивна реальність)Буття містить реальність як складову частину (коли реальності протиставила ірреальність або сюрреальність)Реальність містить в собі буття (в екзистенціалізмі, де буттям володіє тільки людина).

Буття світу і буття людини

На противагу класичному онтологізму і гносеологізму представники напрямків що аналізуються вважали необхідним справді зробити людину центром філософії. Адже сама людина є, існує, є буттям, при цьому буттям особливим. Філософи-класики розглядали 'буття' як гранично широке (людське) поняття про світ і в той же час вважали буття цілком незалежним від людини. Винятком було вчення Канта. В ньому філософи XX сторіччя особливо високо оцінили ту ідею, згідно якої світ ми бачимо винятково крізь призму людської свідомості.Предмет світу, самий світ існують в собі, цілком незалежно від свідомості, але 'в собі' вони нам, людям, не видні. Оскільки світ,предмети і процеси світу є людина, то результати його усвідомлення вже невіддільні від людини. До цих тез Канта, значно посилюючи їхній субъективистский крен, приєднуються не тільки феноменологи, екзистенціалісти, персоналісти, але і представники багатьох інших напрямків. Однак на відміну від класиків, і навіть від Канта, центром 'антропологічної філософії' XX сторіччя є не вчення про разуме, не гносеологія і логіка, а онтологія. Центром же 'нової онтології' стає не деяка ізольована свідомість людини, а свідомість, точніше, духовна (свідоме і несвідоме), взяте в нерозривній єдності з людським буттям. Цей новий сенс і вкладається в традиційне поняття Da - sein (наявне буття, тут - буття), що стає базовою категорією екзистенціалістської онтології. Отже, шлях феноменолога, екзистенціаліста, персоналіста не шлях від Sein, буття взагалі, не від світу як буття до буття людини, як це було в класичній онтології. Обирається зворотній шлях - від людського Dasein до світу, як він бачиться людині і 'вибудовується' навколо нього. Такий підхід представляється філософам XX сторіччя більш прийнятним не тільки з реалістичної точки зору (адже по-іншому, говорять вони, людина і не освоює світ), але і з точки зору гуманістичної: в центр ставиться людина, його активність, можливості, свободи, що відкриваються самим його буттям.

Першоосновою екзистенціалістської онтології (а водночас феноменології, бо і в ній увага зосереджується на пояснені, вірніше, 'самопояснені' феноменів, проявів свідомості) є, але Хайдеггеру, Dasein що тлумачиться як особливе людське буття. Його особливості і переваги, роз'яснює Хайдеггер, полягають в тому, що воно - єдине буття, що здатно 'питати' про самого себе і буття взагалі, якось 'встановлювати себе' ('встановлюватися') по відношенню до буття. Ось Чому таке буття-екзистенція і є, але Хайдеггеру, фундамент, на якому повинна будуватися всяка онтологія. Таке розуміння специфіки людського буття не позбавлене підстав. Жодне з відомих нам живих істот, окрім людини, неспроможне думати, задатися питанням про буття, як таке, - про універсум і