Главная Обратная связь

Дисциплины:

Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)


 

 

 

 



Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С. 167—209,309—323. 7 часть



Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У розумовій діяльності людини всі три типи мислення переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне нор­мальне мислення може протікати лише за безпосеред­ньої участі як першої, так і другої сигнальної системи. У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних систем різний: сигнали другої сигнальної системи мо­жуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які не осягнеш словом [Павловские средьі 1949: 232]. Що ж стосується глухонімих, то вони використовують жес­ти двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови, і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які чу­ють. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з одиницями звукової мови. Такий жест може нагадува­ти позначувану річ (іконічний жест), але може бути зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим більше невмотивованих жестів, тим складніше пере­вести їх у слова [Попова 1987: 45].

Теорія мови

Про те, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності, свідчать і такі факти:

1) мислення характеризується певною самостійніс­тю: воно може створювати поняття і втілювати їх в образи, які не мають відповідних конкретних предме­тів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);

2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як мис­лення — ідеальне;

3) мова — явище національне, мислення — інтер­національне;

4) будова і закони розвитку думки і мови неоднако­ві. Якщо основними одиницями мови є фонеми, морфе­ми, лексеми, словосполучення, речення, то основними одиницями мислення є поняття, судження й умовиво­ди. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як, наприклад, поняття і значення слова, речення й су­дження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це лише ядро мовного значення. Обсяги значення і понят­тя перехрещуються, але не збігаються. Значення слова ширше від поняття, поняття глибше від значення сло­ва. Значення може мати різні конотації, тобто емоцій­но-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують слова (вигуки), які не передають поняття, а лише емо­ції. Нарешті, слова та їх значення — категорії націо­нальні, тоді як поняття — загальнолюдські.

Щодо співвідношення судження і речення правиль­ною залишається традиційна сентенція, що будь-яке судження є речення, але не кожне речення є судження. Так, зокрема, слова-речення не є судженнями. Структу­ра суджень і речень є різною. У складному реченні мо­же бути декілька суджень. Якщо судження складаєть­ся з трьох компонентів (суб'єкта, предиката і зв'язки), то в реченні може бути і один член, і два, і більше трьох.

Синтаксичне й актуальне (логічне) членування ре­чення не накладаються одне на одного. Структурні типи речень значно багатші й різноманітніші, ніж логічні су­дження. До того ж суб'єкт судження не завжди відпові­дає граматичному підметові, оскільки він може виража­тися не тільки підметом, а й додатком (Музика написа­на композитором) і просто закінченням (Читаю).

Складні зв'язки існують між логічними і граматич­ними категоріями (пор. граматичну категорію роду і поняттєву категорію статі). Деякі граматичні категорії

Мова і мислення

відображають не відмінності в об'єктивній дійсності, а різні відношення людини до цієї дійсності (категорія стану, модальності, способу). Граматичні категорії в різних мовах не збігаються (вид, відмінок тощо).

Як бачимо, між категоріями мови і логіки немає пов­ного паралелізму, але немає й розриву. О. Єсперсен пи­сав: «Установити всі ці синтаксичні поняття і категорії можна не виходячи за межі граматики. Однак як тільки ми запитуємо, що ці категорії і поняття відображають, тут же зі сфери мови потрапляємо у сферу зовнішнього світу або у сферу мислення» [Есперсен 1958: 56]. Далі це положення Єсперсен розкриває на прикладах категорій числа і часу. На думку вченого, «відповідність між зов­нішніми і граматичними категоріями ніколи не буває повною; всюди ми знаходимо дуже дивні і несподівані перехрещення і взаємоперетини» [Есперсен 1958: 57].

Говорячи про зв'язок мови і мислення, потрібно звернути увагу на їх генетичний аспект. У генетично­му плані виникнення мислення передує появі звукової мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в філогенезі (в історії виду).

Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою автоном­ні і мають свої специфічні риси, які вимагають спеці­ального вивчення.

Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення

Центри, що керують мовленнєвою діяльністю лю­дини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. За­лежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори голов­ного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де роз­ташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється при­ймання, перероблення і зберігання інформації.

Зона Брока, яка знаходиться в задньому відділі нижньої лобної звивини, керує усним мовленням. Зо­на Верніке, що розташована в першій висковій звивині, забезпечує сприйняття й розуміння усного мовлення. Тім'яно-потилична частина лівої півкулі керує логіко-граматичними зв'язками мови, забезпечує дотримання семантики мовлення.

Теорія мови

Пошкодження певних центрів мозку, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі ви­ди афазії:

1) моторна, що полягає в утраті здатності виража­ти думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;

2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розумі­ти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;

3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні гра­матичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лоб­них доль лівої півкулі;

4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайо­мих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-по­тиличної ділянки лівої півкулі.

Дослідження різних форм афазії (в чистому вигляді вони трапляються рідко) засвідчують, що мисленнєва і мовленнєва діяльності людини перебувають у складних і водночас нежорстких зв'язках. Науку, що вивчає взає­мозалежність стану мовлення від стану різних ділянок мозкової кори, називають нейролінгвістикою.

Важливою підмогою в розкритті механізму мислен­ня є внутрішнє мовлення. Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і 2) зреду­коване, максимально скорочене фрагментарне мовлен­ня (мовлення майже без слів). Якщо перший тип лег­ко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внут­рішнє мовлення другого типу залишилось би не зрозу­мілим для співбесідників.

Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач використо­вує внутрішнє мовлення для узагальнення й запам'ято­вування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутріш­нє мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленням (див.: [Жинкин 1958; Соколов 1968]). Однак внутрішнє мов-

Мова і мислення

лення — не єдиний засіб, за допомогою якого відбува­ється формування й вираження думки. Деякі розумові процеси відбуваються без внутрішнього мовлення з ви­користанням, наприклад, лише зорових чи моторних образів. Досить часто доводиться стикатися з випадка­ми, про які можна сказати: «На язиці вертиться, а ска­зати не можу».

Роль мови у процесі пізнання

Розмірковуючи над природою мови, людина спо­чатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно. Особ­ливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попе­реднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різни­ми мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяль­ність людини залежать від мови, зумовлюються мо­вою.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпоте­зи лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійш­ли висновку про глибокий вплив мови на становлен­ня світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто роз­мовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систе­му, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх почат-ках, але з плином часу перетворюється на систему по­нять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил».

Б. Уорф твердить, що мова «не просто передаваль­ний інструмент для озвучених ідей, а скоріше сама тво­рець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної

Теорія мови

діяльності людських індивідів [...]. Ми досліджуємо природу за тими напрямками, які вказує наша рідна мова». За Уорфом, мова визначає мислення; людина в своєму мисленні і в поведінці йде за мовою. Відкриття Ньютона, на думку Уорфа, не є результатом його дос­ліджень чи інтуїції, а взяті з мови. Якби Ньютон гово­рив мовою хопі, то його поняття простору, часу й мате­рії були б іншими.

Висновки авторів теорії лінгвальної відносності та їх послідовників (Лео Вайсгербера та інших представ­ників неогумбольдтіанства) про перетворювальну силу мови не є правомірними. Різні мови справді представ­ляють далеко не однакові картини світу, але цю обста­вину правильніше формулювати в зворотному поряд­ку: дійсна й об'єктивна картина світу відображена в мовах неоднаково. Мова не має тієї керівної сили, яку їй приписують згадані вище вчені. Різні мови неоднако­во членують реальний світ (структура лексико-семантич-них полів різних мов не збігається) з огляду на нетотожні умови матеріального і суспільного життя людей, але зміст мовлення не є простою сумою мовних одиниць. Крім того, одне й те ж можна виразити не тільки словом, а й слово­сполученням (укр. залізниця, рос. железная дорога) і опи­сово цілим реченням. Через те перехід з однієї мовної системи на іншу доречно порівняти з переходом від однієї системи мір до іншої (з кілометрів на милі, з футів на метри, з термометра Фаренгейта на термометр Цельсія).

Отже, без мови неможлива сама пізнавальна діяль­ність, але мові в жодному разі не можна приписувати властивість змінювати дійсність. Розглядаючи цю проблему, обов'язково слід враховувати три феномени в їх взаємозв'язках і впливах (між мовою й об'єктив­ною дійсністю знаходиться мислення):

дійснтгггт^> миглтттття <>> МОВА

Не можна реальні предмети, явища і їх співвідно­шення проектувати безпосередньо в мові, оминувши мислення. Потрібно також розрізняти зміст мислення і техніку мислення. Мова впливає на техніку мислен­ня, а не на його зміст.

Роль мови в процесах пізнання полягає в тому, що: 1) мова закріплює результати пізнавальної діяль­ності. О. О. Потебня справедливо зауважував, що «мова відноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне» [Потебня 1976: 211];

Мова і мислення

2) мова є основним інструментом пізнання. Засвоюю­чи мову, людина оволодіває й основними формами та законами мислення. Водночас мова дала змогу людині вийти за межі безпосередніх чуттєвих сприймань, які для тварин є основним джерелом інформації про зов­нішню дійсність. Не всі, наприклад, бачили айсберг чи ліани, але знають, що це таке, на основі того, що прочи­тали у словниках чи інших книжках.

За допомогою мови людина не тільки отримує уза­гальнені знання, а й членує явища дійсності на складо­ві елементи, класифікує їх. Членування явищ дійснос­ті відбувається за допомогою дискретних одиниць — слів, а класифікація — як за допомогою слів (родо­би дові відношення та ін.), так і за допомогою грама­тичних форм (частини мови, суфікси тощо).

Якщо процес пізнання здійснюється, як правило, від конкретного спостереження до абстрактного мис­лення, то мова дає можливість спочатку ознайомитися з абстрактними поняттями, а потім переходити до їх конкретизації, що прискорює процес пізнання й розу­мовий розвиток людини загалом.

Запитання. Завдання

1. Чому проблема співвідношення мови і мислення належить до од­нієї з найскладніших проблем мовознавства?

2. Які тенденції щодо питання про співвідношення мови і мислення існують у мовознавстві?

3. Які є підстави вважати, що мислення може здійснюватися без допомоги мови? За яких обставин це буває?

4. Доведіть, що єдність мови і мислення не означає їх тотожності.

5. У яких співвідношеннях перебувають внутрішнє мовлення і мис­лення?

6. Яка роль мови в процесах пізнання?

Література

Основна

Семчинський С. В.Загальне мовознавство. -— К., 1996. — С. 219—255.

Общееязьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 367—418.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 87—122.

Березин Ф. М., Головин Б. Н.Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 71—89.

Кодухов В. И.Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 152—167.

Теорія мови

Додаткова

Вьіготский Л. С.Мьішление и речь. — М. — Л., 1934.

Жинкин Н. И.Механизмьі речи. — М., 1958.

Потебня А. А.Мьісль и язьік // Потебня А. А. Зстетика и позтика. — М., 1976. — С. 35—220.

Леонтьев А. Н.Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

Панфилов В. 3.Взаимоотношение язьїка и мьішления. — М.,1971.

Панфилов В. 3.Язьік, мьішление, культура // Вопр. язьїкознания. — 1975. — № 3.

Колшанский Г. В.0 вербальности мьішления // Изв. АН СССР. Серия лит. и яз. — М., 1977. — Т.36. — № 1.

Соколов А. Н.Внутренняя речь и мьішление. — М., 1968.

Горелов И. Н.Невербальньїе компонентьі коммуникации. — М., 1980.

Рубинштейн С. Л.К вопросу о язьіке, речи и мьішлении // Вопр. язьї­кознания. — 1957. — № 2.

Язьіки мьішление. — М., 1967.

3.3. Мова і мовлення

Проблему мови і мовлення вважають однією з най­важливіших і найскладніших у сучасному теоретич­ному мовознавстві. Дихотомія «мова — мовлення» є чи не найважливішим досягненням лінгвістики XX ст. Хоча нині необхідність розрізнення мови і мовлення визнає переважна більшість мовознавців, однак трак­тування цих понять і критеріїв їх розмежування вче­ними різне.

З історії вивчення проблеми мови і мовлення

Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо­ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов­лення.

Поширеною була думка, що поняття мови і мовлен­ня першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавця­ми дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в сус­пільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил,

Мова і мовлення

який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окре­мі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови» [Гумбольдт 1960: 68—86].

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це су­купність мовного матеріалу одного народу.

Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протис­тавляв «безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її пот­ребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам» [Бодузн де Куртенз 1963а: 77].

Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.

Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мов­лення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Кесіе «мовлення», Еіп2ЄІзргасЬе «конкретна мова» і 8ргасЬуегти£еп «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на пер­ше місце висувають мовлення, трактуючи його як ді­яльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.

Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав ува­гу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення».

Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися не­поміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії.

Основні положення швейцарського вченого, викла­дені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

Теорія мови

1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяль­ність (1ап£а£е), мову (1ап£ііе) і мовлення (рагоіе);

2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що по­в'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мис-леннєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за до­помогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тоб­то звуки і значення, належать до мовлення;

5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і пе­редбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефектив­ним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди пе­редує мові.

Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальни­ти так:

МОВА МОВЛЕННЯ

— психічне явище, — психофізичне явище, що міститься що знаходиться

в мозку людини у фізичному середовищі

— соціальне — індивідуальне

— системне — несистемне

— пасивне — активне

— потенційне — реальне

— стійке — нестійке

— довговічне — однократне

— синхронічне — діахронічне

— суттєве — побічне

Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвіс­тика мовлення.

При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської кла­сифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко ви­значена лінгвальна діяльність: «має різнорідний харак­тер», «поняття мови не збігається з поняттям лінгваль­ної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина, правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Сос-сюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні

Мова і мовлення

вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності в цьому понятті взагалі й аналізують тільки дихото­мію «мова — мовлення».

Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуаль­ний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізня­ти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користу­ється мовним кодексом із метою вираження своєї осо­бистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціаль­не від індивідуального; 2) суттєве від побічного і ви­падкового» [Соссюр 1977: 52].

Можливо, саме ця ескізність характеристик поро­дила пізніше неоднозначне розуміння і критику май­же всіх положень Ф. де Соссюра про мову та мовлен­ня. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному визначенні: або мовлення лише індивідуальне, випад­кове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом», що вже не по­бічне, не випадкове і навіть не індивідуальне.

Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошу­ючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний еле­мент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змі­нити».

Незважаючи на дещо неповну характеристику ви­ділених явищ (треба брати до уваги те, що праця же­невського мовознавця опублікована за лекційними конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Бал-лі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який зазна­чав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як та­ку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвіс­тика вивчала не мову, а мовлення [...]» [Ельмслев 19606: 57].

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактую­чи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Біль­шість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція (сошреіепсе) і виконання (рег£огшапсе). Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс,

Теорія мови

мовлення (1ап£ііа, йізсоигсе, рагоіе). Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний ма­теріалу тобто сукупність усього сказаного і написано­го; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки * мовна система і мовний матеріал — це ли­ше різні аспекти єдиної даної вдосвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкрет­на, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених.

Подібну трихотомічну концепцію запропонувала М. І.Черемисіна: «мова мовлення текст» [Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю. В. Фоменка, текст не можна розглядати як явище одного порядку з мовою і мовленням. Текст — поняття видове стосов­но родового поняття мовлення.

М. Д. Андреєв і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акті мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом — процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням — система сполучень мовних елементів у тексті [Андреєв, Зиндер 1963].

Дещо відмінну схему запропонував румунський мо­вознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рі­вень індивідуального мовлення, рівень норми і струк­турний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивіду­ального мовлення, які є повторенням прийнятих у пев­ному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи ше­пелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучува­ність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та

Мова і мовлення

ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним). Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розріз­нення [у] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного рів­ня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органа­ми чуття. ч

Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець ви­мовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному оголо­шенні на залізничному вокзалі * Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» пору­шено узус, оскільки загальноприйнятим є певний сте­реотип: «Увага! До відправлення поїзда ... залишаєть­ся 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє сло­во дякую (іЬапк уои) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]).

Заслуговує на увагу і концепція російського мово­знавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мо­ву і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і пи­семну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворів

Теорія мови

мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12].

Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення

і критерії їх розмежування та їхній онтологічний ста­тус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпре­тують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлен­ня є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлен­ня, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мов­лення.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен­ня використовують переважно ті ознаки, які запропону­вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо­ва — системне явище, а мовлення — асистемне.



Просмотров 609

Эта страница нарушает авторские права




allrefrs.su - 2025 год. Все права принадлежат их авторам!