Граматика. Граматичне значення

Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими. Одні вважають, що сюди нале­жать лише граматика слова і граматика речення, інші — словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники

Граматична система мови

Празької лінгвістичної школи, дуже широко тракту­ють граматику, включаючи до неї все в мові, за винят­ком фонологічної системи [Матезиус 1965: 128].

Граматика належить до знакового рівня, або, за тер­мінологією А. Мартіне, до сфери першого мовного чле­нування, а фонологія — до незнакового рівня, або до сфери другого мовного членування. Водночас треба ма­ти на увазі, що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між суб'єк­том і дією, дією та об'єктом тощо).

Найважливішим і вихідним для граматики є по­няття граматичного значення (за іншою термінологі­єю — грамеми).

Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, влас­тиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження.

Іншими словами, це формально виражене значен­ня. У морфології — це значення предметності, проце-суальності, ознаки тощо як обов'язкові атрибути пев­них частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів, прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ (значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це значення предикативності, суб'єкта, об'єкта, кваліфікатора, обставинне, семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і від­ношень між предикативними одиницями в складному реченні,

На відміну від лексичного граматичне значення ха­рактеризується такими ознаками:

1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна порівняти з геометрією, яка вивчає не конкретні пред­мети, а тільки їх просторові параметри — довжину, висоту, ширину. Так, цегла для геометрії — це лише паралелепіпед. Для граматики стіл, будинок, місто — всього лише предмети. Різні слова будинку, великого, цього, п'ятого об'єднані спільним граматичним значен­ням родового відмінка, яке не пов'язане з конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне (кожне слово має тільки йому притаман­не лексичне значення), тоді як граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;

2) необов'язковою співвіднесеністю з позамовним референтом. Чимало граматичних значень має тільки

Теорія мови

внутрішньомовну природу. Так, наприклад, не дово­диться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому ставок, водойма та озеро мають різне родове значення (відповідно чоловічого, жіночого і середнього роду), хо­ча всі вони позначають природні або штучні заглиби­ни, заповнені водою. Про необов'язкову співвіднесе­ність граматичного значення з позамовним референтом свідчить невідповідність родових показників слів, що позначають одні й ті самі референти, в різних мовах. Так, укр. дах чоловічого роду, нім. сіаз ВасЬ, середньо­го, укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда — жіночого, укр. виделка — жіночого роду, білор. відзлец — чоловічого, укр. проблема жіно­чого роду, польськ. ргоЬІет — чоловічого. Одну й ту ж ситуацію можна описати різними синтаксичними спо­собами, тобто користуючись різними синтаксичними значеннями. Так, зокрема, одна й та сама подія в ре­ченнях Учні виконують пісню і Пісня виконується учнями передається граматичними значеннями актив­ності (у першому випадку) і пасивності (у другому ви­падку). Рос. крестьянин, що має значення однини, в пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя, на дровнях обновляет путь передає множинність предме­тів; пор. ще укр. привезли цеглу, у ставку водиться риба; 3) регулярністю свого вираження. Кожне граматич­не значення має обмежений набір засобів свого вира­ження. Так, зокрема, значення доконаного виду одно­кратної дії виражається за допомогою суфікса -ну-(стукнути, крикнути), значення давального відмінка іменників за допомогою закінчень -у (-ові), -і (бать­ку (-ові), матері, дорозі, теляті). І хоч одне граматичне значення може виражатися різними морфемами чи іншими формальними показниками і, навпаки, різні граматичні значення можуть виражатися однією мор­фемою (наприклад, у словоформах мама, сина, жита, де флексія -а виражає називний відмінок однини, родо­вий відмінок однини і називний відмінок множини), однак список таких морфем є строго фіксованим і кількісно незначним. Саме цим пояснюється те, що на відміну від лексичних значень, які є відносно вільними (у потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна вибрати одне з таких слів, як завірюха, віхола, хуртови­на, хуга, хуговій, сніговій, сніговиця, сніговійниця, сніжни­ця, завія, хурделиця, хуртеча, хурдига, метелиця), грама­тичні значення не вибирають, оскільки вони є задани-

Граматична система мови

ми: коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи ] і закінчення -у передаються однією буквою);

4) обов'язковістю. Ця ознака пов'язана з поперед­ньою. Якщо лексичні значення є необов'язковими і за­лежать від наміру і смаків мовця, то граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте імен­ник, то не можете уникнути значень числа, роду, від­мінка, бо будь-який іменник завжди має в собі ці зна­чення. Обов'язковість вираження граматичних значень є універсальним, незалежним від типу мови критерієм визначення граматичних явищ.

Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають відношення явищ дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих явищ; в) ті, які не пов'язані зі світом речей і явищами людської свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До пер­шого типу належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли йдеться про розрізнення ста­ті (робітник — робітниця, викладач — викладачка) то­що. До другого типу відносять граматичні значення мо­дальності (ствердження, заперечення, наказовість, умов­ність, запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу належать значення роду, числа та від­мінка прикметників, що зумовлені відповідним значен­ням іменника, з яким вони узгоджуються.

Проте не буде помилковим і твердження, що між лексичним і граматичним значеннями немає якоїсь прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може бути граматичним, а в іншій — лексичним. Так, зокрема, в германських, романських та деяких інших мовах є гра­матична категорія означеності і неозначеності, що від­повідно вказує на повністю визначений, відомий пред­мет, і один із багатьох, не відомий слухачеві та й мов­цеві предмет. Виражається ця категорія означеними і неозначеними артиклями: нім. йег, Діє, баз і еіп, еіпе, еіп, фр. Іе, Іа і ип, ипе, англ. іНе і а. Те, що в названих мовах виражається граматично, в українській мові, як і в усіх інших слов'янських, крім болгарської та македон­ської, передається лексично: цей чоловік, моя бабуся і якийсь чоловік, одна бабуся. Непоодинокі випадки, ко­ли в одній і тій же мові ті самі значення в одних випад­ках виражаються граматично, в інших — лексично.

Теорія мови

Так, в англійській мові значення претериту в дієсло­вах виражається за допомогою закінчення -есі, а зна­чення вищого і найвищого ступенів порівняння прик­метників і прислівників за допомогою слів ступеня тоге і тозі або суфіксів, однак у дієслові іо Ье і в прикметнику та прислівнику Ьасі вони виражаються лексично (/ ат — / юаз, Ьасі — юогзе). Те саме маємо в українській видовій парі брати — взяти (в інших випадках доконаний і недоконаний вид виражаються граматично за допомогою спеціальних префіксів і су­фіксів: писати — написати, грюкати — грюкнути тощо). У слов'янських мовах часові значення також мають двояке вираження (Я йшов додому, Іду я вчорадодому; Я підудодому, Завтраіду я додому). Хист­кість меж між лексичним і граматичним значеннями засвідчують також явища граматикалізації лексич­них явищ (укр. читатиму, що утворене з читати йму) і лексикалізації граматичних (прислівники вни­зу з в + низу, кругом із форми орудного відмінка імен­ника круг).

Кожен спосіб вираження значень має свої перева­ги і недоліки. При лексичному вираженні маємо син­тагматичну зручність, якої досягнуто внаслідок нероз-членованого вираження лексичного і граматичного значень (скорочення і спрощення тексту), але пара­дигматичну незручність (збільшення числа лексич­них одиниць, тобто ускладнення коду). При граматич­ному вираженні — все навпаки. Закон мовної еконо­мії, однак, рідко допускає перший варіант.

Граматичні значення не існують ізольовано. Кожне з них входить до пов'язаних із ним і протиставлених йому значень. Іншими словами, граматичні значення є членами певних парадигм, які, як правило, формують граматичні категорії.

Граматичні категорії

У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйня­того трактування граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію дуже широко, від­носячи до неї всі групи граматичних одноманітностей, однаковостей. Так, О. О. Потебня категоріями називав іменник, дієслово, час, число, особу, орудний відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне

Граматична система мови

речення тощо. Мабуть, тут словосполучення граматич­на категорія не претендує на термін, як не претенду­ють на терміни у деяких працях поняття рівня, струк­тури, системи і поля. Однак є випадки широкого трактування граматичної категорії і в термінологіч­ному значенні. Так, зокрема, Б. М. Головін усі грама­тичні категорії класифікує на категорії слів, куди від­носить частини мови, категорії словесних форм (час, рід, відмінок, число і т. ін.), категорії словесних пози­цій (члени речення) і категорії словесних конструкцій (речення). Очевидно, таке широке застосування термі­на граматична категорія, де під ним розуміється будь-яка «єдність граматичного значення і формаль­них засобів його вираження» [Березин, Головин 1979: 180],не є коректним. Частина мови не є родовим по­няттям до часу, способу, відмінка тощо. Це явища різ­ного роду.

Інше трактування граматичної категорії запропо­нував Д. А. Штелінг. Граматичну категорію він виз­начає як «відношення, виражене в граматичній будові мови через протиставлення двох (і не більше) взаємо-виключних за значенням рядів (або груп) форм: це єдність взаємовиключних протилежностей» [Штелинг 1959: 56]. Таке тлумачення граматичної категорії на­буває все більшого поширення і нині, по суті, домінує в лінгвістиці.

Граматична категорія — система протиставлених одна одній грама­тичних величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.

Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в межах категорії числа ви­діляють протиставлені граматичні значення однини і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження (закінчення однини і множи­ни, суфікси, що виражають недоконаність, та суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — сто­ли, берег — береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати — стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія обов'язково повинна мати формальне вира-*кєння.

Щодо першої ознаки граматичної категорії (проти­ставлення) закономірно може виникнути запитання,

Теорія мови

як бути з категорією відмінка, яких у мовах буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна, множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом про­тивників опозиційного трактування граматичної кате­горії. Однак відомо, що будь-яку кількість протистав­лених членів можна звести до двох (до бінарної прива-тивної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок — непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід — нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.

Що ж стосується другої обов'язкової ознаки гра­матичної категорії — формального вираження, то во­на дуже важлива, бо саме наявність чи відсутність формального вираження є основним критерієм розріз­нення граматичних і поняттєвих категорій. Так, на­приклад, поняттєва категорія статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони спілку­ються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке розрізнення спирається на позамовну дійсність, тому поняттєві категорії є інтернаціональними, універсаль­ними. На відміну від поняттєвої категорії статі грама­тична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має формальне вираження: слов'янських, балтійських, ро­манських, німецькій. Для її вираження перелічені мо­ви використовують спеціальні закінчення (укр. тато, мама, море) або артиклі (нім. йег, йіе, йаз і еіп, еіпе, еіп_у фр. Іе, Іа, і ип, ипе, італ. її, Іа і ип, ипа). Оскільки в англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників немає, то немає і категорії роду. Для германських і романських мов характерна граматична категорія означеності—неозначеності, яка формально виражається означеними і неозначеними артиклями. У слов'янських мовах, за винятком болгарської і маке­донської, значення означеності—неозначеності не має формального граматичного вираження, отже, й такої граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія означеності — неозначеності в цих мовах може бути виражена лексично (цей хлопець — якийсь хлопець). У слов'янських мовах, як уже зазначалося, існує грама­тична категорія виду дієслів, тоді як германським і романським мовам вона невластива, бо вони не мають формальних засобів її вираження; у разі потреби зна-

Граматична система мови

чення завершеності чи незавершеності дії тут переда­ється описово, лексично.

Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і скла­дом граматичних категорій (крім вищеназваних зістав­лень, можна навести ще такі приклади, як категорія граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-казьких мовах, категорія ввічливості в японській і ко­рейській мовах та ін.); за кількістю протиставлених членів (в німецькій мові чотири відмінки, в англійсь­кій — два, в російській — шість, в українській — сім, у деяких дагестанських мовах — сорок; в українській, як і в інших слов'янських мовах, три граматичних ро­ди, у французькій — два); за тим, які частини мови мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприк­лад, іменник має категорії особи і часу).

Граматичні категорії не є незмінними. У процесі сво­го історичного розвитку мова може втрачати чи набува­ти граматичні категорії або змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова система слов'янських мов. Змінився в українській мові і кіль­кісний склад категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект, плюсквам­перфект, дві аналітичних і одна синтетична форма май­бутнього часу та проста форма теперішнього часу).

Усі граматичні категорії поділяють на морфоло­гічні і синтаксичні.До морфологічних категорій на­лежать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, спо­собу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Оче­видно, сюди можна віднести категорію комунікатив­ної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які фор­мують парадигму речення.

Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні ка­тегорії— це такі, в яких члени виступають як рубри­ки класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційни­ми, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до діє­слів доконаного чи не доконаного виду або двовидових.

Теорія мови

Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно по­єднується в мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, ка­тегорія роду прикметників. Прикметники не класифі­куються, а відмінюються за родами (кожен прикмет­ник у слов'янських мовах має форми всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація граматичних категорій графічно має такий вигляд:

Граматичні категорії по-різному виявляються в мо­ві. Наприклад, такі категорії, як рід і відмінок, в укра­їнській мові виявляються синтаксично (реляційно), ка­тегорія виду і часу — несинтаксично (номінативно, референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих типів.

Крім граматичних категорій, які обов'язково ма­ють формальне вираження, в мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим Б. Уорфом.

Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення, оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.

В українській мові як приховані можна трактувати категорії контрольованості/неконтрольованості, істо­ти/неістоти та ін. Так, дієслова зі значенням неконт-рольованості не можуть мати після себе обставин мети (не можна сказати *Випав град побити сад, *Куля ле­тить убити солдата), не можуть вживатися з іменни­ком у давальному відмінку з пасивним значенням (*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось). Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку зі значенням належності (*Купити скатертину сто­лу, *Дати обкладинку книжці).

Від граматичних категорій слід відрізняти лекси­ко-граматичні розряди (їх ще називають лексико-гра­матичними категоріями). Лексико-граматичні роз-

ряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови, яким властиві такі риси:

1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинність, статальність, зворотність та ін.);

2) необов'язковість формального показника (збірні іменники мають формальне вираження — суфікси -ство> -ат тощо, тоді як, скажімо, статальні дієслова такого формального показника не мають — бути, сиді­ти, лежати);

Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за пев­ною фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поді­ляється на простіші одиниці того самого роду.

Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на характер значення, на здатність траплятися в різних оточеннях, а також стверджують, що це частина слова. Для введення до визначення таких уточнень немає під­став, бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне (корені), так і лексико-граматичне (префікси і суфік­си) і чисто граматичне (флексії) значення; по-друге, є група морфем, що трапляються тільки в одному ото­ченні, наприклад рос. корінь бужен-, який вживаєть­ся лише в поєднанні з суфіксом -ин- {буженина) чи укр. суфікс -ад'-, що фіксується лише в слові попадя; по-третє, морфеми не завжди є частиною слова (незмі­нювані іменники, артиклі, прийменники тощо).

Морфема — результат так званого першого лінгвіс­тичного членування (вираз А. Мартіне), тобто членуван­ня мовленнєвого ланцюжка на двосторонні одиниці. Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту на склади. У синтетичних мовах морфема і склад не

Граматична система мови

збігаються, а в кореневих — збігаються (для кореневих мов у мовознавстві використовується й специфічний термін силабоморфема, або морфосилабема).

Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності логі-ко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних влас­тивостей.

Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися лексичні (поняттєві), морфологічні і синтаксичні влас­тивості, то наукове визначення частин мови вияви­лося важкою справою. Невипадково німецький мово­знавець Я. Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що йменується в граматиках частинами мови, являє со­бою три різні самостійні класифікації, а саме: класи­фікацію за морфологічними властивостями (відміню­вані, дієвідмінювані, незмінювані слова); класифіка­цію за значенням (позначення явищ і відношень, при цьому перші поділяються на позначення предметів і властивостей); класифікацію за синтаксичним вжи­ванням (див.: [ЗсЬтШі 1965: 59—60]).

Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин мови (слова, які позначають субстанції, відносив до

Теорія мови

іменників, слова зі значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи стану — до дієс­лів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мєщанинов підтриму­вали синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за потрібне враховувати всі три ознаки.

Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і, відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Із трьох ознак традиційно на перше місце ставлять морфологічні. Однак для бага­тьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується передусім кореневих (ізолюючих) й аналітичних мов. Тут надається перевага головним чином синтаксичному підходу, тобто враховується здатність слова стояти в певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в китайсь­кій мові при віднесенні слів до частин мови врахову­ється тільки синтаксична позиція слова (принагідно за­уважимо, що раніше в китайському мовознавстві у зв'язку з відсутністю морфологічних ознак у словах вчення про частини мови взагалі не існувало). У тюрк­ських мовах прикметники не відмінюються і, таким чином, морфологічно не відрізняються від прислівни­ків, а іменники, вживаючись у предикативній функ­ції, дістають особові закінчення. У мові зулу (сім'я бан­ту) іменник у функції присудка набуває показників особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає дієсло­вом. Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які вважа­ють, що у визначенні частин мови для кожної мови потрібно використовувати різні критерії, оскільки час­тини мови в кожній мові є специфічними.

Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки враховують­ся завжди як додаткові, бо до однієї частини мови нерід­ко потрапляють слова з неоднорідним лексичним зна­ченням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість, краса, читання, біг, п'ятірка, десятка, сотня). Наведені тут сло­ва, що належать до однієї частини мови — іменника, позначають предмети (особу, тварину, неістоту), абстрак­тну і конкретну якість, дію, кількість. Віднесення цих різних за характером лексичної семантики слів до однієї частини мови стало можливим тому, що тут лексичні значення предмета, якості, ознаки, дії, кількості пере­творилися на граматичне значення предметності. Так, слово біг> наприклад, означає рух, але цей рух мислить-ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що існує саме собою, подібно до предмета і яке має ознаки предмета, тобто є носієм ознак суб'єктів або об'єктів дії.

Граматична система мови

Не всі частини мови виділяють за одним принци­пом. Якщо, скажімо, іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними і, відпо­відно, синтаксичними ознаками, то займенники і числів­ники — за логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою. До класу займенників і числівників належать різнорід­ні за морфологічними і синтаксичними ознаками лек­сичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій, такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п'ять, десять, бага­то, мало, двоє, десятеро, дві третіх і перший, десятий тощо). Невипадково в лінгвістичних працях виділяють займенники-іменники, займенники-прикметники, за-йменники-числівники, займенники-прислівники, чис-лівники-іменники та числівники-прикметники. Катего­рія стану як особлива частина мови виділяється власне на синтаксичній основі: слова категорії стану відріз­няються від омонімічних іменників, прикметників та прислівників тим, що виступають у ролі присудків (че­рез що їх називають предикативами), поєднуються з іменником чи займенником у формі давального відмін­ка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за сестрою; Рада та весела жінка поверталась додому і Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як рідній дитині; Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі). Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер меж між частинами мови, чим і пояснюється наявна в різних авторів розбіжність у віднесенні тих чи інших класів слів до певних частин мови (дієприкметник, діє­прислівник, порядкові числівники, присвійні займенни­ки тощо).

У системі частин мови найчіткіше оформлені імен­ники і дієслова. Можна стверджувати, що в частино­мовній системі є ядро і периферія. Очевидно, ядро і периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до пери­ферії належать слова з неповним набором словоформ. Загалом можна констатувати, що частини мови органі­зовані за польовою моделлю.

Склад частин мови в різних мовах неоднаковий. Особливо ця різниця помітна, коли порівнювати части­ни мови в типологічно далеких мовах. Звичайне для слов'янських мов протиставлення дієслова і прикмет­ника не існує в китайській, корейській і японській мо­вах. Те, що у слов'янських мовах розподіляється між названими двома класами, в цих мовах об'єднується в

Теорія мови

одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих мов є виділення трьох повнозначних частин мови — іме­ні, предикатива і прислівника. В індіанській мові йума наявні тільки дві частини мови — ім'я і дієслово.

Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та Римі. Теперішні частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні мови стародавні класифікації, які не завжди наклада­ються на реальні морфологічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві класифікації — шкільна і В. В. Виноградова.За шкільною класифікацією виді­ляють десять частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови від­носить не всі слова, а тільки ті, які можуть бути члена­ми речення. Тому, крім семи частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів, прис­лівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне частки, зв'язки, прийменники та сполучники), модальні слова й вигуки. Його класифікація створена на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою вона може бути перенесена на інші слов'янські мови. Створити одну універсальну для всіх мов класифікацію частин мови неможливо.

Синтаксичний рівень

Синтаксичний рівень — система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. У сві­домості кожного мовця зберігається невелика кількість абстрактних моделей, за якими можна побудувати не­обмежену кількість конкретних мовленнєвих утво­рень — інтонаційно оформлених висловлень. Об'єктом синтаксису як науки є дослідження структури і функ­цій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача.

Синтаксис складається з двох розділів — синтак­сису частин мови і синтаксису речення. Синтаксис частин мови вивчає сполучувальні можливості слова (їх синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація, керування, прилягання, замикання, ізафет тощо) і виражені ними відношен-

Граматична система мови

ня (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Цей розділ називають синтагматичним син­таксисом. Синтаксис реченняописує внутрішню структуру, комунікативний тип речень, їхню семан­тику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як та­кому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення — це два абсолютно різних за призначенням і дією меха­нізми мови. Саме неможливість ні звести ці два аспек­ти до одного, ні усунути з опису мови якийсь один із них призвела до виділення двох самостійних розділів — учення про сполучувальні властивості слова і вчення про речення. Представники різних граматичних нап­рямів надають цим розділам нерівноцінного значен­ня. Прибічники загальної (логічної) граматики розг­лядають синтаксис як учення про речення, а прибічники формальної і структурної граматики надають перевагу словосполученню.

Отже, постає проблема визначення основної син­таксичної одиниці. У мовознавстві довго точилася су­перечка, що вважати основною синтаксичною одини­цею — словосполучення чи речення. Дехто значно збільшує кількість основних синтаксичних одиниць, відносячи до них словосполучення, просте речення, ускладнене й складне речення і навіть текст. Однак якщо синтаксис розглядають як окремий цілісний рівень мовної структури, то він подібно до всіх інших мовних рівнів, чи підсистем, повинен мати одну основ­ну одиницю. У мовознавстві здавна намагалися знайти таку одиницю. Для П. Ф. Фортунатова це — словоспо­лучення (він уважав, що речення — всього лише різно­вид словосполучення); для Ф. де Соссюра — синтагма, що по суті те саме, бо під синтагмою він розумів два слова, пов'язаних підрядним зв'язком. Прийняти сло­восполучення за основну синтаксичну одиницю однак не можна, бо в мові досить широко представлені одно­слівні речення (Пожежа! Води! Геть! Світає та ін.). Як правильно зазначив Е. Бенвеніст, «число знаків, що вхо­дять до речення, не відіграє жодної ролі: одного знака досить, щоб виразити предикативність» [Бенвенист 1965: 466]. Водночас саме словосполучення є недостат­нім для утворення комунікативної одиниці (див. швид­ко бігти, уроки співів, читати книжку тощо). Г. О. Зо-лотова як основну синтаксичну одиницю запропонува-

Теорія мови

ла синтаксему, під якою розуміється словоформа, яка бере участь в організації речення. Хоч сам термін добре вписується в загальнолінгвістичну термінологічну пара­дигму (фонема для фонологічного рівня, морфема для морфологічного рівня, лексема для лексико-семантич-ного рівня, синтаксема для синтаксичного рівня), однак навряд чи можна словоформу, хай і наповнену синтак­сичним змістом, прийняти за основну синтаксичну одиницю, оскільки синтаксис — це рівень структур. Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є кон­струкція _у тим більше що її (конструкцію) можна за­стосувати як до синтагматичного синтаксису (слово­сполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструк­ції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця, оскільки просте речення характерне для всіх мов, тоді як словосполучень у деяких мовах, а саме тих, для яких не характерна словозміна, на думку багатьох лінгвістів, немає (див.: [Попова 1987: 134]).

Сучасні теорії речення

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття.

На відміну від слова і словосполучення речення ха­рактеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення — судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кож­не речення виражає відносно закінчену думку і відділя­ється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурним зраз­ком, у його основі лежить якась структурна модель).

Основними ознаками речення, крім комуніка-тивності, є предикативність й інтонація. Предикатив­ність — це співвіднесеність змісту речення з дійсніс­тю. Завдяки предикативності зміст речення трактуєть­ся як реальний (такий, що мав, має або буде мати місце) або ірреальний (можливий, бажаний тощо). Пре­дикативність формується за допомогою категорії спо­собу і модальності. Під модальністю розуміють став-

Граматична система мови

лення мовця до змісту речення. Смислову основу мо­дальності становить поняття оцінки як інтелектуаль­ної (раціональної), так і емоційної. Модальність вира­жається вставними і вставленими одиницями (здаєть­ся, кажуть, безумовно, напевно тощо), модальними частками (ніби, хіба що, чого доброго), вигуками (леле!, горе!, гай-гай!, та ба!), спеціальними інтонаційними за­собами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Ш. Баллі вважав, що в будь-якому висловленні має місце фак­тичний зміст (диктум) і його оцінка (модус). Заува­жимо, що в мовознавстві є й інше, широке трактування модальності, яке по суті збігається з наведеним вище визначенням предикативності.

Що ж стосується інтонації, то у формуванні речен­ня її роль виняткова. Будь-яке слово може стати речен­ням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама! Дощ? Уперед!). Очевидно, без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність узагалі.

Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначен­ня речення за структурно-граматичною ознакою і від­несення його до одиниць мови; 3) виділення двох оди­ниць — речення і висловлення, перша з яких характе­ризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інто­наційним контуром і належить мовленню.

Для третьої концепції важливими є критерії розме­жування речення і висловлення. Одні вчені такими критеріями для речення вважають граматичну струк­туру й інтонаційну автономність, інші беруть до уваги лише структуру, а інтонаційну автономність розціню­ють як достатній критерій для виділення висловлен­ня. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речен­ня — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конст­рукція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Висловлення — конкретна мовленнєва одиниця, що характеризується лінійною реалізацією віртуальної моделі, комунікативною націленістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Як зазначав С. О. Карцевський, речення — це граматична структу­ра, якій притаманна наявність предиката, а вислов­лення (фраза) — це актуалізована одиниця комуніка­ції [Кагсеузкіі 1931: 190; 1948: 33—34]. Тут потрібно

Теорія мови

наголосити на обов'язковості інтонації для висловлен­ня. Як зауважив Ф. Данеш, бувають висловлення, поз­бавлені форми речення, але не буває висловлення, яке б не мало інтонації [Бапез 1960: 44].

Речення і висловлення часто не збігаються за обся­гом. Висловлення може бути більшим (ширшим) за структурну модель (за рахунок відокремлених зворо­тів, вставних слів, звертань тощо) і меншим, як то маємо в неповних та еліптичних висловленнях і в різ­них кліше, репліках згоди—незгоди, привітаннях, які взагалі не відповідають структурним схемам і кваліфі­куються в синтаксисі як неграматичні речення (На все добре!, Будьмо!, Па-па!, Годі!, Ні кроку!, Буде вам!, Де там!).

Речення вивчає структурний (конструктивний) син­таксис, а висловлення — актуальний (комунікативний, функціональний). Хоч більшість мовознавців теоре­тично розрізняють речення і висловлення, однак тер­мін висловлення поки що не знайшов широкого прак­тичного застосування, звичайно в цьому значенні тра­диційно вживається термін речення з уточненням у комунікативному (функціональному) аспекті.

Граматична система мови

У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого ва­лентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова, який з часом (60-ті роки) переростає в трансформацій­ний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою якого стало дослідження породження речень, тобто поетапного перетворення семантичної структури на конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років заяв­ляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов'язаних з мовцем і адре­сатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).

На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікатив­ному і прагматичному. Намітилися такі тенденції: «1) від вивчення форми до вивчення змісту синтак­сичних одиниць, зокрема відношення речення до по-значуваної ним ситуації (так званий семантичний синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискур­су, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, ціліс­них текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження комунікативних настанов і умов уживання мовленнє­вих витворів); 4) від об'єктивних характеристик ре­чення до суб'єктивної інтерпретації висловлень (вив­чення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статич­ного синтаксису до динамічного (вивчення процесів функціонування і перетворення одиниць синтаксису); 6) від правил сполучення (формації) до правил поро­дження (трансформації)» [Лингвистический знцикло-педический словарь 1990: 450].

У зв'язку з цими тенденціями намітилися декілька напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує со­бою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус, М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз ре­чення як синтагматичного ланцюжка зв'язків та від­ношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гар-динер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення ре­чення в аспекті породжувальної граматики і трансфор­маційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ру-жичка та ін.).

Теорія мови

До основних характеристик простого речення нале­жать його синтаксична структура, семантична струк­тура, порядок слів, інтонація.

Основу конструкції простого речення утворює струк­турна схема, що складається зі словоформ, які вира­жають суб'єкт і предикат думки. Суб'єкт і предикат думки не завжди збігаються з підметом і присудком. Пор. Блискавка ударила в дерево і Блискавкою удари­ло в дерево; Я скучаю і Мені скучно. Тут підмети і їх еквіваленти-додатки позначають один і той же суб'єкт думки. Суб'єкт і предикат, тобто мовні форми преди­кації, утворюють структурну схему простого речення, його формальну модель. Наприклад:

N1^ Біжить хлопець; Мій брат учиться

Ї^СорМх/5 Мої батьки були учителі/учителями

М₃Рг асіу Мені холодно

У_іп{Рг асіу Писати для дітей треба цікаво

Символи розшифровують так: N — іменник, V — дієслово, іп£ — інфінітив, Рг айу — категорія стану (предикативний прислівник), Сор — зв'язка, і — змі­нювана форма (дієслова), 1,3,5 — порядковий номер відмінка (відповідно називний, давальний і орудний).

Синтаксисти по-різному визначають кількість і склад структурних схем речення, але в усякому разі у схемі повинно бути не менше двох складників. Як до­вела Г. О. Золотова, навіть у таких реченнях, як Світає, Морозить, є суб'єкт думки — час і природне середови­ще: зараз, тут.

Оскільки структурні схеми узагальнюють типи пре­дикативних відношень, то їх кількість обмежена. Вони мають національну специфіку, хоча види предикатив­них відношень за змістом є загальнолюдськими. Якщо структурною схемою простого речення є мовні форми предикації, то структурною схемою складного речення є спосіб зв'язку між предикативними частинами, що входять до складного.

Як бачимо, до структурної схеми речення входить тільки мінімум (суб'єкт і предикат думки), через що такі речення, як Сусіди купили автомобіль і Мої сусі­ди вчора купили в автомагазині новий імпортний автомобіль будуть мати одну й ту ж структурну схему. Для того щоб у разі потреби розрізнити подібні випад­ки, як доповнення до структурної схеми стали вико­ристовувати розширену структурну схему, або, інши­ми словами, позиційну схему висловлення (якщо пер-

Граматична система мови

ша містить предикативний мінімум, то друга — номі­нативний мінімум, тобто все, що необхідно для розу­міння речення). До позиційної схеми, крім головних членів, належать різні поширювачі, тобто другорядні члени речення (в традиційному розумінні), або актанти і сирконстанти (за сучасною термінологією). Узагаль­нено схему членів речення можна схематично зобрази­ти так (схема запозичена в 3. Д. Попової [Попова 1977: 146]):

додатки

обставини

означення

дієслівні атрибути

Вважають, що в системі мови закладені тільки структурні схеми, а позиційні схеми формуються в мовленні.

Говорячи про відношення між членами речення, не можна оминути питання про його вершину, тобто який із членів ядерної структури речення — підмет чи при­судок — є важливішим. З цього приводу в мовознавс­тві існувало дві протилежні думки. О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, С. О. Карцевський, А. де Гроот уважали, що оскільки у формі підмета нема показни­ків підпорядкованості якомусь іншому слову, то він є абсолютно незалежним членом. По-іншому це питан­ня трактували А. Мартіне, О. О. Дмитрієвський. Усу­нення підмета, на їхній погляд, не призводить до руй­нування речення, тоді як редукція присудка руйнує його (Співається пісня —» Співається; Співається піс­ня —> Пісня). Звідси висновок: присудок становить мінімум речення, його конститутивний центр і, та­ким чином, є єдиновладним у структурі речення. Цю позицію підтримав Л. Теньєр.

Отже, підмет і присудок мають подвійну природу, їх статус змінюється залежно від того, в якому аспекті —

Теорія мови

конструктивному чи комунікативному — їх розгляда­ють. Синтагматично присудок підпорядковується під­мету. В аспекті актуалізації (у відношенні не до яко­гось члена речення, а до всього висловлення) присудок займає центральну позицію (предикативність, а саме такі її складники, як категорії способу і часу, містять­ся саме в присудку).

Опозиції структурних схем за вираженими ними синтаксичними ознаками предикативних відношень утворюють системні зв'язки між цими структурними схемами, формують парадигматику речень. Питання парадигматики речень поки що не має однозначного розв'язання. У трансформаційній граматиці (Н. Хом-ський та його школа) під парадигматикою речення ро­зуміють структурно відмінні, але семантично співвід­носні синтаксичні конструкції (речення), що рівно­значне перифразам. Розширено трактує парадигматику П. Адамець: це ієрархічно організована система, в яку входять ядерне речення і всі його трансформи, що пе­редбачають зміни в синтагматичній будові при стабіль­ності змістової сторони; всі його модифікації, зумовле­ні зміною модального і фазисного значення; всі його варіанти, викликані зміною морфологічних категорій виду, часу, способу, числа [Адамец 1966: 79].Сформу­льований П. Адамцем принцип має на меті побудову загальної системи мови як сукупності багаточленних та ієрархічно організованих парадигм обмеженого чис­ла ядерних моделей, тобто того, що можна назвати синтаксичним полем речення.

У деяких концепціях парадигматику речення трак­тують як сукупність усіх морфологічних видозмін речен­ня (Б. Ю. Норман; див.: [Общее язьїкознание 1983: 257]). Очевидно, беруть до уваги тільки внутрішньомодельні перетворення у межах категорій часу, модальності, особи, числа, роду і виду за комунікативною метою.

Ще вужче трактує парадигму речення Н. Ю. Шведо-ва, відносячи до неї тільки зміни, пов'язані з модаль­ними і часовими значеннями присудка. Так, повна па­радигма простого речення, утворювана морфологічним варіюванням присудка, має 8 членів: три форми інди­катива — теперішній, минулий і майбутній час і п'ять форм ірреальних способів — кон'юнктивний, умовний, бажальний, спонукальний, обов'язковий: Вона пра­цює. Вона працювала. Вона працюватиме/буде працю­вати. Вона працювала б. Якби вона працювала. Лише

Граматична система мови

б вона працювала. Хай вона працює. Вона працюй, [а він тільки їсть та вилежується].

Як і в морфології (пор. рос: ти победишь, он побе-дит, я ?), синтаксичні парадигми бувають повні і не­повні. Повнота парадигми простого речення залежить від його граматичної структури і від лексичного напов­нення структури. Так, скажімо, речення Перемога — це чудово має не восьмичленну (повну) парадигму, а неповну чотиричленну: Перемога — це чудово. Пере­мога — це було чудово. Перемога — це буде чудово. Перемога — це було б чудово. Тут відсутні такі форми ірреальних способів, як обов'язковість, бажальність, спонукальність. Речення Цвісти садам має всього ли­ше двочленну парадигму — теперішній час (Цвісти садам) і бажальний спосіб (Цвісти б садам) [ПІведо-ва 1967: 7 і наст.; Грамматика современного русского литературного язьїка 1970: 577 і наст.].

Існує ще одна концепція парадигми речення, за якою до однієї парадигми належать речення, які спів­відносяться з одним і тим самим денотатом, тобто є синонімічними. Такий парадигматичний підхід до ре­чення характерний для напряму логічної семантики в синтаксисі.

Поняття парадигматики речення широко використо­вують як у конструктивному, так і в комунікативному синтаксисі. Як правило, парадигматичний підхід засто­совують у вивченні простого речення. Складне речення характеризується за іншими параметрами (тут визна­чальними є зв'язки між предикативними частинами). Водночас треба зазначити, що складне речення не є ме­ханічним об'єднанням двох чи більше простих. Всту­паючи в певні синтаксичні відношення, одна з частин може зазнавати таких структурних змін і мати таку структурну організацію, яка простим реченням не влас­тива. У позиційній схемі складного речення особливий порядок слів, є позиції для сполучників, сполучних і співвідносних слів, часток, дейктичних (вказівних) слів та інших спеціалізованих засобів вираження зв'язку. Комунікативний тип складного речення, за Г. Кржиж-ковою, визначається головною частиною.

Побудова (синтагматична організація) речення під­порядкована його двом функціям — номінативній і ко­мунікативній. Номінативна функція пов'язана з по-значуваною реченням ситуацією (подією), тоді як ко­мунікативна — з виділенням у висловленні ядра і теми

Теорія мови

повідомлення. Відповідно до цих двох аспектів речен­ня у функціональному синтаксисі стали розрізняти но­мінативний (семантичний) синтаксис і комуніка­тивний синтаксис.

Граматична система мови

наприклад, речення Будинок зводиться робітниками і Зведення будинку робітниками мають одну й ту ж глибинну структуру Робітники зводять будинок, яку можна передати як адепз асі оЬ]. Якщо глибинна структура є узагальненим змістом речення, то поверх­нева структура — це конкретний опис синтаксичної будови речення. Поверхнева структура забезпечує ви­раження глибинної синтаксичної семантики граматич­ними класами слів, тобто частинами мови. Як прави­ло, одна глибинна структура реалізується в декількох поверхневих (див. наведені вище речення). Значно рід­ше трапляються випадки, коли одній поверхневій структурі відповідають дві глибинні. Наприклад: Очі­куваного запрошення письменника ще не було, Прийом депутата відбувся успішно. Тут можливі дві інтер­претації: письменника запросили і письменник запро­сив, депутата приймали і депутат приймав. Поверхне­ва структура цих речень є недостатньою для однознач­ного витлумачення висловлення. Найчастіше це буває тоді, коли речення дає можливість двояко інтерпрету­вати зв'язки між своїми членами (випадки так званої синтагматичної омонімії): Спостереження над мовою маленьких дітей (спостереження дітей чи над мовою дітей), Сильно засмаглий юнак кидає каміння (сильно засмаглий чи сильно кидає). Як бачимо, синтаксичні зв'язки в реченнях є семантичними. Більшість помил­кових аналізів речень є наслідком неправильного роз­ставлення синтагматичних зв'язків.

Теорія глибинних структур, таким чином, поставила в центр граматичних досліджень семантику (основопо­ложник цієї теорії Н. Хомський стверджував, що гли­бинна структура лежить у плані змісту). «Глибинний синтаксис» — це семантичний синтаксис. Для цього напряму характерна зацікавленість усім прихованим, не даним у «поверхневій» формі вираження, прагнення опрацювати універсальну модель, яку можна було б за­стосувати до будь-якої мови, глибока інтерпретація се­мантики речення, залучення до семантичного вивчення речення мовленнєвої ситуації (пресупозиції висловлень) і, що особливо важливо, зняття широко практикованого раніше різкого протиставлення синтаксису і лексики.

Саме «глибинний синтаксис» дав поштовх для ви­вчення лексичного наповнення речення. Дослідження 60—80-х років XX ст. довели, що між структурою ре­чення і його лексичним наповненням існує тісний вза-

Теорія мови

ємозв'язок. Так, з одного боку, уже значенням дієслова, що входить до предикативного центру речення, зада­ється структура речення (відчинити що і чим, тоді як світати не може мати поширювачів), з іншого боку, на всі граматичні зразки речення накладаються лексичні обмеження. Цікаво, що навіть такі узагальнені (логіч­ні) значення, як екзистенція, номінація, характериза-ція, ідентифікація, в різних мовах актуалізуються в спеціалізованих структурних схемах. Через те в логі-ко-граматичному синтаксисі виділяють чотири типи речень: 1) речення характеризації (Люди спокійні. Цей будинок гарний); 2) речення тотожності, або ідентифі­кації (В. Винниченко — письменник і політичний ді­яч. Багряний колір — це густо-червоний, пурпуровий); 3) речення-найменування, або номінації (Це дерево зветься акацією); 4) буттєві речення (У цьому саду є груші. У Карпатах водяться дикі кабани).

Крім семантичного, речення має великий прагма­тичний потенціал — передає відношення до предмета мовлення, до ситуації і до адресата. Ці прагматичні компоненти, взаємодіючи з семантичною структурою речення, формують його глибоку й багатоступеневу смислову структуру.

Комунікативний (функціональний) синтаксис по­в'язаний із розподілом функціонального навантажен­ня речення між його членами, який дістав назву акту-ального членування речення. Оскільки в будь-якому повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, зара­ди чого породжується повідомлення, то висловлення відповідно поділяється на дві частини: вихідну части­ну — тему і на те, щоговориться про неї, — рему (нову інформацію). Актуальне членування речення здійснюється за допомогою порядку слів та інтона­ції. Тема звичайно розміщується на початку фрази, рема — в кінці (Студенти в аудиторії), однак за до­помогою інтонації можна як рему виділити початок фрази (Студенти в аудиторії; тобто не викладачі, не гості, а саме студенти). Додатковими маркерами реми можуть бути видільні частки (тільки, лише, саме), не­означені артиклі, додатки-агенси в пасивних конст­рукціях тощо.

Актуальне членування речення зумовлене не логіч­ними відношеннями між його компонентами, а умова­ми комунікації, зовнішньою ситуацією, інтересами співбесідників тощо. Воно представляє комунікатив-

Граматична система мови

ний аспект, а не логіко-граматичний рівень. Водночас потрібно зауважити, що актуально членуються не всі речення. Однослівні, безособові і взагалі більшість односкладних речень, а також ті двоскладні речення, які є відповідями на запитання «Що сталося?», не мають актуального членування. Так, у реченнях Ле­леки прилетіли, Скресли ріки, Мати повернулася з роботи весь зміст є новим, тому ці речення не члену­ються на тему і рему. Отже, актуальне членування не можна ототожнювати з логічною структурою ре­чення.

Основоположником теорії актуального членування речення вважають французького мовознавця А. Вейля, ідеї якого розвинув чеський мовознавець В. Матезіус, який і запропонував сам термін.

Запитання. Завдання

1.Охарактеризуйте типи граматичних значень і граматичних ка­тегорій. Що розуміють під прихованими граматичними категоріями?

2. Проаналізуйте сучасні теорії морфеми і частин мови.

3. Охарактеризуйте сучасні теорії речення. Що таке структурна і позиційна схема речення? Як у сучасних дослідженнях трактується парадигматика речення?

4. Чим різняться конструктивний і комунікативний синтаксис? Що таке глибинна структура речення?