Початок розвитку на Україні бібліографії книг гражданського друку

II. Бібліографія в першій половині XIX століття

C. 47–51

Наприкінці XVII – першій половині XIX ст. на Україні, як і в Росії, внаслідок дальшого проникнення в економіку капіталістичних відносин активізувався процес розпаду феодалізму. Прагнучи запобігти кризи кріпосницької системи, царське самодержавство спочатку вдалося до політики « ліберальних » реформ, але незабаром прейшло до неприхованоїреакції. Після вітчизняної війни 1812 р. в країні загострилась класова боротьба. Народ, який відстояв незалежність батьківщини, не хотів миритися з кріпосництвом, виступав проти феодальної експлуатації. Під впливом цих подій і волелюбних ідей буржуазних революцій Заходу збуджується політична свідомість у передової частини інтелвгенції Росії. Виникаєреволюційно-визвольнийрух – його перший, так званий «дворянський»етап, очолюваний декабристами. Цейетап, визначенню В. І. Леніна, проіснувавприблизно до 1861 р. Протевже в 40-і роки в обстановцікризикріпосницькоїсистемизароджуєтьсяновийвизвольнийрух – різночиннийабореволюційно-демократичний. Тоді ж на Україні в зв’язку з формуваннямукаїнськоїнації і посиленнямнаціональногогніту з боку царатуактивізувалася й національно-визвольнаборотьба.

Бурхливийгромадськийрух, зростаннядемократичних сил булипротидієюжорстокійурядовійреакції, яка тривала в країніпротягомвсьогопершогоп’ятдесятиріччяXIXст. Це сприяло розвитку культури на Україні, позитивно позначилося на книговидавництві і на бібліографічній справі.

На цей період припадає відкриття ряду навчальних закладів: Харківського ( 1805 ) та Київського ( 1834 ) університетів з друкарнями при них, Волинської гімназії у Кременці ( 1805 ) та Ніжинської гімназії вищих наук ( 1820), ( які згодом були перетворені в ліцеї ), Одеського ліцею ( 1817 ), а також гімназії в Києві, Полтаві, Харкові, Катеринославі та ін. Засновуються місцеві наукові товариства та установи ( Товариство сільського господарства Південної Росії, в 1830р. ; Одеське товариство історії та старожитностей, в 1840 р. ; Тимчасова комісія по розбору стародавніх актів у Києві, в 1843 р. ), які провадять роботи по науковому вивченню України. Зростає книжкова торгівля. Робляться намагання, правда, мало вдалі, організувати губернські публічні бібліотеки.

Значні зрушення відбулися в книгодрукуванні: в ньому остаточно утвердилась книга гражданського друку. Найбільш енергійно працювали друкарні Харкова, Києва, Одеси. Підраховано, що в Одесі у 1828 – 1860 рр. було видано приблизно 700 книг, а з Харківської університецької друкарні вийшло в світ з 1805 по 1855 рр. 646 книг, 140 книг випустив Київський університет за 1839-1849 рр. Наприкінці 30-х рр. відкриваються губернські друкарні. У виданні літератури українською мовою велику роль відіграли центри російської культури – Петербург і Москва. Зокрема, у Петербурзі з’явилася перша книга написана народною мовою, – «Енеїда»( 1798 ) І. П. Котляревського , у 1840 р. було надруковано «Кобзар» Т. Г. Шевченка.

Книжкова продукція місцевих гражданських друкарень, що швидко збільшилася вже в перші десятиліття XIX ст., виявилася тією базою, на основі якої почала розвиватися на Україні нова бібліографія. Первісно бібліографічні матеріали публікувалися в періодичних виданнях, які виникли в результаті загального народного піднесення, викликаного Вітчизняною війною 1812 р. («Украинскийвестник», «Украинский журнал» та ін. );пізніше вони потрапляють на сторінки «Губернскихведомостей», збірників і альманахів ( «Молодик», Киевлянин») і т. д.

В умовах українського національного відродження (30 – 40-і рр.) нова бібліографія збагачується працями, які відбивають зростаючий інтерес читачів і дослідників до нової української літератури і в цілому до культурного доробку українців.

Початок розвитку на Україні бібліографії книг гражданського друку

Початок розвитку на Україні бібліографії книг гражданського друку пов'язаний передусім з Харківським університетом і його діячами.

Харківський університет був відкритий у 1805 р., в перші роки царювання Олександра I, в пору його «ліберальних» загравань з народом. Університетові згідно з статутом 1803 р. було надано цензурні права. При ньому створено друкарню, яка швидко активізувала свою книговидавничу діяльність. Якщо друкарня при Харківському приказі громадської опіки, що була заснована в 1793 р., всього видала до 1806 р. лише 5 книг, то університет протягом 1805 – 1814 рр. випустив у світ 207 книг і брошур.

Тоді ж у Харкові почали працювати дві книгарні, які займалися продажем російської та іноземної літератури, а також навчальних посібників; були створені університецька та гімназична бібліотеки. Пізніше виникли місцеві газети ( «Харьковскийеженедельник», 1812; «Харьковсскиеизвестия», 1817– 1823) і перші на Україні журнали ( «Украинскийвестник», 1816-1819; «Харьковский Демокрит», 1816; «Украинський журнал 1824-1825 ). З виникненням журналістики і збільшенням випуску книжкової продукції зв’явилась необхідність у бібліографії.

Бібліографічні матеріали нерідко друкувалися на сторінках«Украинскоговестника». Журнал видавався силами викладачів та вихованців університету. В ньому співробітничали Г. Ф. Квітка-Основ’яненко і П. П. Гулак-Артемовський, а з столичних письменників – М. І. Гнєдич. З редакцією мав зв'язок російський журналіст, перекладач і бібліограф В. Г. Анастасевич. У журналі побачили світ деякі вірші декабриста В. Ф. Раєвського. В цілому «Украинскийвестник» був органом помірковано-ліберальних поміщицьких і буржуазних кіл. Він не відзначався чіткістю своєї ідейно-політичної позиції, а в літературно-теоретичному відношенні віддавав данину і сентименталізму, і класицизму, і романтизму.

Найцікавішим у діяльності журналу було те, що він «цілим рядом виступів і висловлювань підтримував розвиток молодої української літератури…». Редакція опублікувала декілька українських віршів П. П. Гулака-Артемовського, окремі автори ( О. І. Льовшин) дали високу оцінку «Енеїді» І. П. Котляревського, уважно поставилися до вживання української мови в літературі. Такий підхід видання поєднувався з його українознавчими і краєзнавчими інтересами. В «Украинскомвестнике» вміщувалися матеріали з історії, географії та етнографії України. Як приклад назвемо «Историческиезамечания о Малороссии от смертигетмана Богдана Хмельницького і спогади про Г. С. Сковороду, «ОтривкиписемизМалороссии» О. І. Льовшина, описи різних міст, сіл та історичних пам’ятників України.

З особливою прихильністю видавці займалися висвітленням життя Харківщини. Це було зв’язане з основним завданням журналу, яке полягало в тому, що «Сообщать по возможности успіхам просвещения». В журналі існував спеціальний розділ « Харьковские записки», який знайомив читачів із справами університету і місцевих товариств, з театральними виставами та іншими подіями місцевого культурного життя. Інтерес до рідного краю знайшов відображення в усіх відділах видання, в тому числі в його бібліографічній частині.

Із бібліографічних матеріалів, які зустрічаються на сторінках « Укнаинскоговестника», головне місце належить « Библиографиивиходящих в Харковекниг».Ця праця друкувалася систематично протягом чотирьох років, майже з номера в номер, іноді в окремому випуску наводилось тільки дві-три назви. ЇЇ складачами були видавці-редактори журналуЄ. М. Філомафітський ( 1779 – 1831 ) і Р. Гонорський ( 1791 – 1819 ). Появі бібліографії сприяли реальні успіхи книговидавництва у Харкові. За її допомогою редакція мала намір інформувати своїх читачів, насамперед викладачів та службовців університету, педагогів середніх і нижчих закладів Харківського учбового округу і частково студентів та учнів про новинки місцевого друку. Це була перша спроба поточної бібліографії місцевих видань не лише на Україні, а й в Росії. Досі місцеві друковані твори облікувалися лише в загальноросійських бібліографічних посібниках.

Широко була поставлена бібліографія книжкової продукції Росії в журналі М. І. Греча «Син отечества». Розпочавши її в 1814 р., журнал з 1817 р. перестає привертати увагу повноті реєстрації видань і близько 1820 року бібліографія припиняється. Незважаючи на те, що російські бібліографи прагнули відбити в своїх бібліографіях всі видані в країні друковані твори, численні пропуски, передусім провінціальних видань були звичайним явищем. І це важко було ліквідувати при відсутності державної бібліографічної реєстрації.

Зростання книго провінціальних друкарень, поява на місцях культурних сил, які потребували інформації про новинки місцевої книжкової продукції, і відсутність досить повного обліку місцевих видань у загальноросійських бібліографічних працях ставали на чергу для питання про запровадження поточної бібліографії місцевого друку.

Спробою задовольнити ці вимоги життя і була «Библиографиявиходящих в Харькове книг», що почала своє існування через два роки після появи в «Сине отечества» «Современнойрусскойбиблиографии» М.І. Греча. ЇЇ складачі, безпосередньо зв’язані з єдиною тоді в Харкові університецькою друкарнею, могли, безумовно, повніше і оперативніше облікувати в харківські видання, ніж «Син отечества», який користувався примірниками Публічної бібліотеки в Петербурзі. Але так не вийшло, тому що харківські бібліографи не дбали про повноту охоплення книжок. Основне своє завдання вони бачили не в бібліографічному обліку та реєстрації, а в популяризації найбільш значних видань місцевої літератури. З 80-и видань, які вийшли у Харкові в 1816 – 1819 рр., «Украинськийвестник» зафіксував ише 41.

Маючи на меті привернути увагу читачів до харківських творів, складачі не рідко подавали до бібліографічних записів своєрідні анотації-примітки, в яких висловлювали почуття «місцевого патріотизму»; видання вони оцінювали здебільшого позитивно і доброзичливо, але надто коротко, в загальних рисах; дуже рідко розглядався їх зміст; іноді робилися вказівки щодо придбання книг, їх ціни.

Такі анотації містили у собі деякі елементи рекомендації. Ось як рекомендувалося читачеві видання харківського журналіста А. А. Вербицького «Подарок сельскимєкономамна новий 1817-й год»: «Изданиесие, продолжающеесянесколькогодов уже, точно есть подарок для сельскихекономов и заменитьможетздешним жителям покупку многихвиходящих книг». В анотації на «Краткуюроссийскуюграмматику», видану тим же Вербицьким у 1816 році, відмічалась цінність цієї книжки для початкових шкіл, висловлювалося побажання науковим товариствам і літераторам займатися складанням

Oleksiv

граматики російської мови, щоб довести її «до надлежащей определенности, точности и чистоты»(131). Оригінальною приміткою супроводжувався опис «Опис трудов студентов-любителей отечественной словес ости при имп. Харьковском университете», випущених університетською друкарнею в 1819 рроці: «Появление в свете книги, по слогу и выбору материи, заслуживае внимание публики. Оною также опрвдывается и надзор учебного начальства в Харькове, молодые люди трудятся и остальное время от лекций не перебывают втуне» (132). Вытаючи видання «Правил Харьковского комерческого собрания» (1816), складачі з патріотичним захопленням писали про Харків : «Сия книжка есть также знак того, что наш Харьков не остает в способах жить хорошо от древнейших, многолюднейших и богатейших городов» (133).

Вокремих випадках анотації переїоили у критичний огляд творчості автора – перелічувалися кращі зразки, причому деякі з них на закінчення передруковувалися, вказувалися невдачі, робилися критичн зауваження (див., наприклад, відзиви на видання творів Я. М. Нахімова, на книгу В. Г. Масловича «О басне и о баснописцах разных народов») (134).

Бібліографічна інформація «Украинского вестника» не обмежувалася новинками харківської літератури. На його сторінках вміщувалися також повідомлення чи оголошення про окремі Петербурзькі та московські видання – вихід у світ «Стихотворений» В. А. Жуковського, «знаменитого стихотворца нашего», «Опыт в стихах и прозе» К. М. Капныста та ін.

Значний інтерес до питань читання та бібліографії иявляв «Украинский журнал». Подібно «Украинскому вестнику, він був не завжди послідовним у своїх ідейних і літературних прагненнях. Його головн мета полягала в тому, щоб сприяти розповсюдженню серед читачів «правильных и ясных понятий о благочести и христианских добродетелях», а також «всеобщего вкуса и отечественной словесности» (135).

У відповідності з першою метою у журналі часто публікувались статті і твори на морально-етичні та релігійні теми, підкреслювалася особлива виховна цінність біблійних книг (див., наприклад, промову протоієрея проф.. О. Могилевського «О пользе, проистекающей из чтения св.. писаний» - І. К.) (138). Водночас тут можна було знайти корисні науково-популярні статті пізнавального та прикладного характер і теоретичні статті, написані з позиції застарілої класицистичної естетики, сентиментальні твори і зразки романтичної , зокрема, декабристської поезії (вірші Ф. Раневської, уривки поеми К. Ф, Рилєєва «Войнаровський») з критичним и та бібліографічними матеріалами в її підтримку. Траплялися в журналі також прогресивні міркування про читання і бібліографію.

Уже в програмному виступі редактора О. В. Склабовського спостерігається різко негативне ставлення до розповсюдження мало якісної розважальної літератури. Редакцію хвилювали низькі смаки читачів. Вона не заплющувала очі на багату кількість таких «охотников до чтения, которые в скучные осенние и зимнее вечера и даже дни любуются одними уродливими произведениями г-жи Радклиф, Дюкре-Димениля и им подобных, и Франциля с Бовою или Ьысячи и одного дурачества, и Не любо – не слушай и не пр. не променяют ни на какие журналы в свете» (137). (підкреслено О. В. Склабовським – І. К.).

В справі виховання читацьких смаків журнал надава важливого значення вітчизняній літературі, зокрема місцевій. Ось що мовилось на користь місцевої літератури: «Конечно, для руського всерусское приязно, но еще приятнее то, что ближе к нам по месту, характеру и самому названию. Так, на пример, для жителя Украины как ни занимательны русские журналы, но он , без сомнения, с большею охотою и любопытством читал бы такие, которые принадлежали бы собственно Украине» (138).

Новы думки з питань бібліографії прозвучали в статті В. Якимова «рассмотрение книги под названим : «Философия, основанная на религии». Автор гостро засуджував тогочасний метод бібліографічної інформації, коли читачеві не давалось найменшого уявлення про книгу, коли його навіть не попереджали « стоит ли книга того, чтоб читатель сам полюбопытствовал заглянуть в нее, не найдет ли он сам какие-нибудь новые открытия, новые истины, предметы занимательнее». Він підкреслював, що треба «дорожить временем читателей», що святий обов’язок осіб, які повідомляють читачеві рпо випуск у світ тієї або іншої книги. «Дать им возможность найти то, чего они ожидают, показать цель списателя, отличительный характер его, предметы, на кое обратил он особенное внимание, или о коих заблагорассудил намекнуть только, его достоинства и, на конец , вкравшейся погрешности» (139).

Думки, висловлені В. Якимовим, відповідали поглядам редакції. В 1825 р.в журналі було створено спеціальний розділ бібіліогафії, який ставив своїм завданням «критическое рассмотрение произведений словесности отечественной при руководстве самого строгого беспристраствия», а также інформацію про книги харківського друку з виписками із останніх. (140).

І «критичне розглядання» , і «витяги із книг» не рідко зустрічалися в бібліографічних програмах столичних журналів, особливо декабристських.

«Украинский журнал» не стояв осторонь нових віянь в громадському і культурному житті країни, пов’язаних з декабристським рухом і його літературою. Досить сказати, що авторами журналу були декабристи В. Ф. Раєвський, редактор О. В. Склабовський входив у «Вольное общество любытелей российской-русской словесности», серед членів якого було багато письменників-декабристів. Інтерес редакції до декабристської літератури відбивася і в бібліографічній частині і в його деяких критичних статтях.

«на сих днях мы имели удовольствие читать следующие книги:

Записки полковника Вуты о нынешней войне греков пер. О. М. Сомова;

Войнаровский, поэма, соч. К.Ф. Рылеева;

Думы, его же.

Об этих книгах помещеных были известия почти во всех русских журналах и газетах и в которых отозвались об них сотличною похвалою. Но как в числе нашых читателей без сомнения находятся и такие, которые не получают столичных нашы журналов; по сей причине решили мысообщить им некоторое понятие об означеных выше книгах» (141), - з таким повідомленням виступила редакція водному з номерів журналу. Тоді ж вона розглянула першу книгу. А в найближчому випуску видання зявилася велика стаття «Взгляд на поеэму под названием «Войнаровски».

В статті, яка не була закінчена друкуванням, з метою популяризації наводилися великі уривки з поеми. Настійно радячи прочитати твір, невідомий автор підкреслював «Особенное уважение к сочиненителю, который старается соединить в себе оба сии священные названия: Поэт и Гражданин» (142).

Пройнята громадянським пафосом поезія Рилєєва привертала до себе увагу «Украиского журнала» ще й тим, що вона була звернена до героїчного минулого українського народу.

Журнал цікавився декабристською періодикою – «Cыном отечества» та « Соревнователем посвещения и благотворения», неодноразово повідомляв читачів про передплату на ці видання. Про альманах «Полярная звезла», що спізнився з виходом у світ, публікувався лист-пояснення О. Бестужева і К. Рилєєва, вміщений в спеціальному розділі «О новых книгах». Упримітці до листа редакція повідомляла про свій намір у наступному номері ознайомити читачів з альманахом. (143). Поряд з відміченими виданнями серед оголошень про передплату фігурували й інші кращі російські журнали («Московский телеграф» М. Полевого, «Русская Талия відмічалось, що тут будуть опубліковані уривки з поеми О. С. Грибоєдова «Горе от ума». Журнал ставив своїм завданням давати короткі огляди столичних журналів, що видавалися у Росіїї.

Ті прогресивні тенденції в галузі бібліографії, що намітилися в «Украинском журнале», не дістали достатнього розвитку через короткочасність видання. Незадовго до повстання декабристів журнал перестав виходити.

Бібліографічні матеріали, які друкувалися вперших українських журналах , свідчили про наявність чималих культурних сил в Харкові вже в першій чверті ХІХ ст.. Ці сили подібно вбирали дух часу, прагнули відповідати на вимоги життя. Значення Харкова як одного з культурних центрів Росії того часу, цілком усвідомлювали сучасники.Характерно, що К. Ф. Рилєєв, який оселився у 1818 р. в Острогозьку Воронезької губернії (144), збирався включити в задуманий ним « Исторический словарь руських писателей» (145) характеристики 13 харківських письменників-співробітників «Украинского вестника», в тому числі П. П. Гулака – Артемовського, О. В. Склабовського, І. Є. Срезневського, А. М. Тюльпіна та деяких інших українських і російських літературних діячів, біографічно і творчо пов’язаних із Харковом: С. Климовського, Г. Сковороду, Я. Нахімова. У вміщеному перед списком письменників «Реєстре кни (г), которые могут сл (ужить) для словаря истори (ческого русских) писателей

Сторінка 56

лей» К.Ф.Рилєєв відмічав поряд з столичними виданнями «Украинскийвестник» і «ТрудыОбщества наук, состоящего при имп. Харьковскомуниверситете» . В інших його рукописах, які стосуються цього задуму, є посилання на книгу харківського літератора В.Масловича «О басне и о баснописцахразныхнародов».

Через десять років після нездійсненого задуму Рилєєва відомий російський бібліограф і вчений харків`янин П.І.Кеппен( 1793-1864) запропонував скласти словник харківських письменників. Ця думка в нього виникла в результаті ознайомлення з «Словником письменників і вчених прибалтійських губерній». І . Ф. Рекке та К.Е. Напієрського. Рецензуючи першу частину цього словника, видану в 1827 р. в Мітаві (тепер м. Єлгава Латвійської РСР) німецькою мовою¹⁴⁸ , П.І.Кеппен звернувся до співвітчизників з побажанням наслідувати приклад прибалтійських бібліографів і створити словники літераторів різних місцевостей Росії, «сиилучшиепособия для составлениявсеобщегословаряотечественныхписателей». Тоді ж він висловив пропозицію щодо складання бібліографії харківських діячів.

За його пропозицією справою зайнявся його брат К.І. Кеппен, який працював деякий час в Харківському університеті магістром філософії. За три з половиною місяці ( з кінця 1827 р. до квітня 1828 р.) К.І. Кеппен виявив до 240 імен харківських авторів, перелічив їх праці і по можливості подав короткі біографічні відомості. При підготовці словника він використав місцеву харківську пресу («Украинскийвестник», «Украинский журнал» та ін..), а також і петербурзьку та московську (періодичні та продовжуючи видання Департаменту народної освіти, Вільного товариства любителів російської словесності та ін..), у тому числі бібліографічні видання («Опыт российской библиографии»В. С. Сопікова, «Систематическоеобозрениелитературы в России …» А. К. Шторха та Ф. П. Аделунга, «Росписьроссийским книгам для чтенияизбиблиотеки В. Плавильщикова», «Улей» В. Г. Анастесевича, «Библиографические листы» П. І. Кеппена та ін.). Велике значення для нього мали також деякі рукописні матеріали, одержані братом П. І. Кеппеном з Харківського університету на запит від 1826 р.: «Список речей, говоренных в торжественныхсобранияхуниверситета, современиоткрытияего по 1826 год», «Список печатных диссертаций, представленных в отделения для полученияученыхстепеней и одобренныхими по 1826 год»

Сторінка 57

та «Список сочинениям и переводам, напечатанным в типографииХарьковскогоуниверситета с открытияоного по 1826 год». За свідченням О. П. Рославського-Петровського, який мав справу з цими матеріалами, перші два списки були складені « весьма тщательно»¹⁴⁸.

Хоч робота не була закінчена П. І. Кеппен вважав за можливе опублікувати підготовлений його братом попередній «Список слободско-украинскимписателям и ревнителям просвещения»¹⁴⁹. У списку були відсутні бібліографічні вказівки , в ньому перераховувались лише прізвища авторів (світських і церковних), іноді відмічалась дата смерті особи. До списку увійшли Г. С. Сковорода, І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ`яненко, П. П. Гулак-Артемовський, А. Д. Кантемір, М. І. Гнєдич, В. Н. Каразін, Я. М. Нахімов, О. М. Сомов, харківські журналісти А. А. Вербицький, Р. Т. Гонорський, Є. М. Філомафітський, В. Г. Маслович і багато інших менш визначних осіб. Відмічаючи в передмові до списку, що «именамногихизпоказанных тут сочинителей и перереводчиков не перейдут в потомство: иные писали мало, другиеплохо», П. І. Кеппен у виправдання необхідності включення до словника і таких письменників відзначав: « нобиблиограф не критик: егоделоисчеслять точно и подробно все, что писано»¹⁵⁰ .За терміногією М. В. Здобнова це – «обмежувально–академічне розуміння бібліографії», яке згодом дістало широку підтримку з боку буржуазних бібліографів. Сам П. І. Кеппен не завжди заперечував критичні функції бібліографії. М. В. Здобнов передбачав, що переміна в його поглядах могла відбутися під впливом неприємностей, які завдав йому донос Магницького на «Библиографические листы»¹⁵¹.

«Список слободско-украинским списателям и ревнителям просвещения» завершувався статистичними даними, в яких виразно підкреслювалися видатна роль Харківського університету у вихованні місцевих діячів. Половина зазначених у ньому осіб ( 120 із 241) були вихованцями цього університету.

Вважаючи, що роботу над словником харківських письменників варто продовжувати, П. І. Кеппенрозраховува на допомогу читачів та авторів-земляків. До справи створення словника він залучив не лише брата, але й відомого російського філолога О. Х. Востокова, а також професора Харківського університету, одного з видавців «Украинскоговестника» Є. М. Філомафітського .

Сторінка 58

Їх імена були названі серед адресатів, зацікавлених в одержанні відомостей про харківських літераторів. На жаль, розпочату справу не вдалося довести до кінця.

У 1860 р. П. І. Кеппен передав матеріали для словника харківських письменників, зібрані братом до бібліотеки Харківського університету. Там на них звернув увагу О. П. Рославський- Петровський, складач «Указателя починений, напечатанных в типографии имп. Харьковского университета в 1805–1814 годах» (Х., 1866). Відмічаючи недостатню розробленість словника К. І. Кеппен у бібліографічному відношенні, він разом з тим з виключною похвалою відізвався про його бібліографічну частину: «… частьегособственнобиблиографмческая, не обнимаявсегонапечатанного в университетской типографи, отличаетсязамечательнойточностью в поименованиизаглавий книг и служила мне превосходнымпособием при составлениинастоящегоуказателя». Нині сліди цієї праці загубилися. Починання братів П. І. і К. І. Кеппеніввиклакало інтерес до збирання бібліографічних відомостей про місцевих діячів та уродженців в різних губерніях Росії і України.

Викладачі та вихованці Харківського університету брали участь також в розробці бібліотечної бібліографії, цікавилися питаннями бібліотечно-бібліографіної класифікації.

У 1824 р. вийшов у світ друкований каталог Харківської університетської бібліотеки, яка налічувала на той час близько 17 тисяч томів. Його складачем був досвічений бібліотекар В. Я. Джунковський (1767-1826). Ще в 1799 р. він склав і видав каталог бібліотеки Державної медичної колегії, в якому вперше в Росії застосував опис книг під прізвищам авторів. Готуючи харківський каталог, Джунковський уважно вивчив зарубіжні та вітчизняні системи розташування книг у бібліотеках. У грудні 1823 р. він прочитав у Харківському товаристві наук доповідь на цю тему(«О библиографических системах»)¹⁵⁴.

Весь матеріал в харківському каталозі був розбитий на вісм розділів: І. Богослов`я; II. Юриспруденція; ІІІ. Філософія;IV. Медицина; V. Математичні науки; VI. Історія; VII. Філологія; VIII. Рукописи, курйозна література, пам`ятки та друкарні. Приблизно такоїж послідовності розділів дотримувався австрійський бібліограф М. Деніс. На цьому схожість між схемами Джунковського та Деніса закінчувалась.

Сторінка 59

При визначенні змісту розділів каталогаДжунковський виходив із розподілу наук за факультетами. Саме на цій підставі у розділі «Математичних наук» увійшли, наприклад, праці по природознавству, агрономії і технології. Ці предмети вивчали на фізико-математичному факультеті. В основу класифікаціїДжунковського покладена так звана «факультетська система», яка широко розповсюджувалась в західно-європейських університетських бібліотеках. Є. І. Шамурін вважав перший каталог бібліотеки Харківського університету «прикладом каталога, який найближче піходить до захіноєвропейського факультетського розташування»¹⁵⁵.

Оригінальну систему бібліотечно-бібліографічної класифікації зробив через кілька років після закінчення Харківського університету молодий І. І. Срезневський (1812-1880), майбутній видатний філолог –славіст.

Як відомо, в 30-ті рр.. за пропозицією президента Вільного економічного товариства адмірала М. С. Мордвінова, з дозволу царської влади в багатьох губерніях нашої країни застосовуються публічні бібліотеки. Були відкриті бібліотеки також на Україні та в Криму: в Одесі (1830), Харкові (1833), Сімферополі (1834), Катеринославі (1834), Житомирі (1835), та ін.. Із-за слабкої матеріальної підтримки збоку панівних класів, а також з інших причин багато бібліотек досить швидко припинили своє існування. Сумна доля спіткала і Харківську публічну бібліотеку, книги якої у 40-х рр.. були перенесені в конюшню¹⁵⁶.

На початку існування Харківської публічної бібліотеки (1833-1836 ) її бібліотекарем був І. І. Срезневський. Він з великою відповідальністю поставився до виконання своїх обов`язків. Уже в 1834 р. вийшов складений ним каталог бібліотеки- «Систематическийуказателей книг и рукописей, находящийся в Харьковскойпубличной библиотеке»¹⁵⁷.

Як відомо з каталога на той час в бібліотеці значились всього 846 книг (361 назва). В основному це були пожертвування, які надійшли від місцевого дворянства. Більшу частину їх (438) складали історичні та географічні видання. Кількістю виділявся і відділ художньої літератури (208 книг). В ньому переважали твори іноземних авторів (Мольєра, Лесажа, Вольтера, Руссо, Свіфта, Річардсона), видані в російських перекладах, та лубочна книга. Увійшли також російська класична спадщина («Слово о полку Игореве», твори Державіна,

С. 60

Дмитрієва, Грибоєдова, Пушкіна та ін.) і деякі зразки української літератури (“Малоросийския песни” М. Максимовича та “Запорожская старина” І. Срезневського). Зустрічались окремі прогресивні праці на політичні теми: “Опыт истории налогов” М. Тургенєва, “О сущности законов” Монтескьє та ін. Одиничними назвами були подані книги з математики, природознавства, медицини, в тому числі з богослов’я (9 назв).

Великий інтерес являє собою система класифікації книг, спеціально розроблена І. Срезневським для цього каталога. Ця система не дістала висвітлення в пресі. Про неї не згадує в своїх “Очерках по истоии библиотечно-библиографической классификации” Є. І. Шамурін. Вперше звернула на неї увагу Н. Я. Фрідьєва у своїй дисертації “Публичные, общественные и народные бесплатные библиотеки г. Харькова до 1917 года” ¹⁵⁸.

І. І. Срезневський розподіляє всю літературну продукцію на десять відділів. Кожний відділ дістав у нього літерне визначення (індекс). Відповідне першим десяти літерам російського алфавіту. Для позначення підвідділів він вжев римські цифри, а для подальших ділень – римські цифри в круглих дужках. Ось який загальний вигляд має Схема Срезневського:

А. Відділ перший. Богослов'я. Церковна історія. Церковне право.

Б. Відділ другий. Філософія. Педагогіка.

В. Відділ третій. Філологія.

І. Лінгвістика.

ІІ. Література (маються на увазі праці з теорії і історії літератури).

ІІІ. Белетристика.

Г. Відділ четвертий. Історіографія.

І. Історія.

(І). Історія загальна.

(ІІ). Історія стародавняя.

(ІІІ). Історія нова Європи та ін.

ІІ. Етнографія. Географія. Подорожі.

Д. Відділ п'ятий. Політика. Політична економія. Правознавство.

Е. Відділ шостий. Фізика. Хімія. Природнича історія.

Ж. Відділ сьомий. Медицина.

З. Відділ восьмий. Математика.

И. Відділ дев'ятий. Технологія (з приєднанням мистецтва).

С. 61

І. Відділ десятий. Суміш (періодика, довідники, рукописи тощо).

Схема Срезневського традиційно відкривається відділом богослов'я. Це цілком зрозуміло, що в умовах миколаївської реакції, яка наступила після поразки повстання декабристів, бібліограф інакше зробити не міг. Відображує стару уяву і об'єднання педагогіки з філософією. У той же час в схемі трапляється немало вірших рішень. Срезневський зближує історію з політикою, політекономією і правознавством, розміщує медицину безпосередньо після природничої історії, тобто зближує її з біологічними науками; об'єднує в одному відділі історію і географію. Срезневський уникнув розриву між мовознавством і художньою літературою, але мистецтво в нього виявилось відірваним від творів словесності. За допомогою індексів Срезневський виділив не лише комплекси наук і окремі наукові дисципліни, а й різні жанри художньої літератури.

Н. Я. Фрідьєва відносить до позитивних моментів бібліотечно-бібліографічної системи Срезневського її “достатню стрункість”, “вдале поєднання букв і цифр для індексації, принцип десятковості, покладений в її основу” ¹⁵⁹. І. І. Срезневського слід вважати піонером десяткової класифікації. Крім того, він перший з вітчизняних бібліографів почав застосовувати індекси для систематизації літератури. Його система відрізняється не лише самостійністю і новизною, але й простотою, зручністю користування в бібліотечній роботі.

* * *

Особливе місце серед бібліографічних починань, які зустрічаємо в розглянутий період на території України, займає викладання бібліографії в Кремінецькому ліцеї на Волині.

Кремінецький ліцей або Волинська гімназія, як його спочатку називали, був заснований в 1805 р. з ініціативи польських політичних і культурних діячів Адама Чарторийського та Тадеуша Чацького. Як відомо, на той час Польща у наслідок трьох поділів втратила свою державність, її землі відійшли до Австрії, Прусії і Росії. Царська Росія, яка брала активну участь в розчленуванні Польщі, повернула собі Правобережну Україну та Білорусію і таким чином об'єктивно сприяла визволенню цих територій від іноземного панування. Але вона мусила

С. 62

рахуватися з численним польським дворянством, яке мало маєтки на Правобережній Україні і не залишало надій на відродження польської держави. Намагаючись задобрити польську шляхту, царизм урівняв її в правах з російським дворянством, зберіг на місцях колишнє законодавство і судочинство. Сприяв її навчально-просвітнім планам.

У 1803 р. було створено великий Віленський учбовий округ, який об’єднав навчаліні заклади Білорусії, Литви, а також Волинської, Київської і Подільської губерній. Міністерство народної освіти поставило на чолі округу впливового польського князя Адама Чарторийського. Одним із найближчих помічників останнього став видний польський історик і діяч народної освіти Тадеуш Чацький. В цих колах і виникла думка про створення на Правобережній Україні спеціального просвітнього центру в польському дусі – польської школи з поширеним курсом наук і особливими правилами. Так була задумана Волинська гімназія в м. Кремінці (нині районному центрі Тернопільської області УРСР), майбутній Кремінецький ліцей.

Згідно з проектом “Устава Волынской гимназии”, розробленого Чацьким і його співробітниками, новий навчальний заклад повинен був дати своїм вихованцям не лише енциклопедичні знання, але й чисто утилітарну підготовку, необхідну польському дворянину, передусім, в галузі сільського господарства. Передбачалось і викладання бібліографії: “Заводимая при гимназии из вклада граждан библиотека имеет состоять под. смотрением библиотекаря, который, сверх своїй должности, обязан преподавать курс всеобщей граматики и библиографии или книгоописания” ¹⁶⁰.

Викладання бібліографії в Кремінецькому ліцеї почалось в 1809 р. і тривало аж до закриття ліцею 1832 р. Протягом всього часу майже чверть віку цей курс, який вважався додатковим, вів бібліотекар ліцею П. О. Ярковський. Предмет читався для учнів старших класів, на відділені літератури, витончених наук та філософських знань ¹⁶¹.

Павло Осипович Ярковський (1781–1845) народився в Краківському воєводстві, в тій частині, яка відносилась до Галичини. За походженням він із польської шляхти…

С. 63

По закінченню в 1801 р. Кремінецького воєводського училища залишився в ньому учителем французької мови. Як свідчать сучасники, на працелюбного і здібного юнака звернули увагу помітні польські діячі Гуго Колонтай та Тадеуш Чацький. “Перший, вбачаючи в ньому людину, яка дійсно могла бути корисна для справи освіти, підтримував в ньому любов до науки, допомагав йому порадами, а по духовному заповіту 1803 р. …відписав йому свою багату колекцію книг” ¹⁶². Другий – в 1805 р. залучив його для роботи в Кремінецькому ліцеї, довірив йому викладання французької мови і етики в нижчих чотирьох класах. Водночас у віданні Ярковського перебувала бібліотека ліцею. Цей останній обов'язок йому доводилося виконувати майже п'ять років безкоштовно як затупникові бібліотекаря. Лишеу вересні1809 р. Його призначили на посаду бібліотекаря і дозволили викладати бібліографію та загальну грамматику. Право викладати зазначені предмети він одержав лише після того, як подав на розгляд адміністрації, яка відала справами навчальних закладів у Волинській, Київській і Подільській губерніях, два свої наукові трактати: “O początku, pochodzeniu і wykształceniu języków” (“Про початок, походження і вдосконалення мов”) та “O bibliografii i o niezbędnych dla bibliotekarza wiadomościach tejze” (“Про бібліографію і необхідних для бібліотекаря знанях оної”).

П. О. Ярковський почав читання курсу бібліографії в той час, коли зароджувалася бібліотечно-бібліографічна освіта в західноєвропейській педагогічній практиці. Його випередили лише французи Лер (1799) і Кост (1801). Про досвід Лера Ярковський навряд чи що знав, бо програма курсу Лера була опублікована лише 1899 р. Що ж до Коста, то кремінецький викладач міг в нього дещо черпнути, скориставшись коротким викладом його курсу, що був надрукований в “Тлумачному словнику з книгознавства” Г. Пеньо.

Одиничними працями була подана на той час і теоретична література з бібліографії. Насамперед це були дві тематично зв'язані між собою книги австрійця М. Деніса “Нарис бібліографії” та “Нарис історії писемності” (1774–1776), які незабаром вийшли у переробленому вигляді під загальним заголовком “Вступ до книгознавства” (1777–1778).

Із дальших друкованих виступів можна назвати “Розправу про науку бібліографії” книготоргівця Не деля Рошеля (початок 80-х рр..), доповіді з питань бібліографії

С.64–67

діячів Великої французької буржуазної революції (А. Г. Камю та ін.), згадуваний “Тлумачний словник з книгознавства” Г. Пеньо (1802–1804 рр.) та перший підручник з бібліографії “Елементарний курс бібліографії або наука бібліотекаря” француза Ш. Ф. Ашара (1806–1807 рр.). Ось фактично все, на що міг опиратися Ярковський при розробці свого курсу. Все це був зарубіжний досвід. Ні польські, ні російські бібліографи на той час ще не були причетні до теоретичного осмислювання бібліографічних явищ.
Опріч трактату “Про бібліографію і необхідних для бібліотекаря знаннях оної”, Ярковський згодом підготував “Елементарний курс бібліографії для учнів Волинського ліцею” (“Elementarny kurs bibliografiї dla uczniow Liceum wolynskiego”). На жаль, обидві праці не збереглись. Але до нас дійшли деякі з тематичних планів його курсу з 1809 по 1825 р., а також студентські копії його лекцій 1820–1825 рр. (розділ “Bibliografia Wlasciwa”. За допомогою цих матеріалів можна судити про зміст та джерела дисципліни, яку читав Ярковський, про характер її викладання в різні часи.
Протягом багатьох років педагогічної діяльності Ярковського зміст і назва його курсу неодноразово змінювалися. Не залишалося однаковим і розуміння викладачем бібліографії. Ярковський почав з викладання бібліографії (1809 р.), але незабаром його курс став називатися бібліологією (1814, 1815, 1817, 1818 рр.), надалі знову довелося читати бібліографію (1825 р.). Між першим і останнім курсами бібліографії була велика різниця. Якщо спочатку Ярковський, наслідуючи М. Деніса, ототожнював бібліографію і книгознавство, то з 1814р., мабуть, під впливом Г. Пеньо, він в курсі бібліології виділяє “власне бібліографію”. Таким чином, бібліографія в нього стає частиною бібліології, тобто книгознавства.
Читаючи тепер самостійний курс бібліографії, Ярковський опускає книгознавчий матеріал. Він знайомить учнів з книжковим фондом бібліотеки і його класифікацією по схемі В. Круга, з роботою бібліотекаря по створення каталогів, по розміщенню і інвентарному обліку книг, з обов’язками бібліотечних службовців і правилами для читачів і т. п. У нашому сучасному розумінні це не бібліографічна наука, а бібліотекознавство. Але саме така уява про цю науку існувала на початку ХІХ ст. у західноєвропейських бібліографів. В 1817–1818 рр. Ярковський намагався зв’язати читання бібліографії також з практикою книжкової торгівлі (доповнення курсу матеріалами щодо складу книгарні, про вимоги до книгарів та ін.). В даному випадку він, мабуть, зазнав впливу Ж.-Ш. Брюне, автора широко відомого “Порадника для книгаря і любителя книг”.
На відміну від М. Деніса, Г. Пеньо і Ж. Брюне Ярковський виходив за межі бібліофільського розуміння завдань бібліографії. Своїм курсом він націлював майбутніх бібліотекарів на обслуговування не колекціонерів, збирачів рідких і цікавих книг, а передусім тих осіб, які тягнулись до книги “широкого користування”. При цьому він звертав увагу на вибір кращих, позитивно оцінених книг, тобто зв’язував бібліографію з керівництвом читання.
Небібліофільська позиція Ярковського виявилась в інших матеріалах. Так, у своїй “Відомості про бібліотеку Кременецького ліцею і про порядок в ній”, надісланій 1825 р. Лелевелю, Ярковський писав про достоїнства бібліотеки: “Користність творів є однією з головних умов, які визначають дійсне значення бібліотеки, а ця позитивна якість у людей доброго смаку вважається вище тих багатств, які бібліоманія убачає в рідкісності творів”. В Правилах Библиотеки Волынской гимназии” (1818 р.), які були розроблені, слід гадати, не без участі Ярковського, підкреслювалась необхідність керівництва читанням з боку бібліотекаря: “Каждый из читателей, в особенности из ученников, ежели требовать будет руководства в выборе книг к чтению, найдет помощь в советах библиотекаря”. В іншому місці тих же правил бібліотекар називався “благосклонным путеводителем” для читача. Ще в 1814 р. Ярковський намагався в курсі бібліології розглядати книжкову справу в тісному зв’язку зі станом освіти.
Наведені висловлювання і факти свідчать про прогресивність поглядів Ярковського на книжкову справу, бібліотечне обслуговування і бібліографію. Вперше ці погляди висловив Камю і з працями Анастасевича і Сопікова. До речі, праці останніх авторів зберігались в бібліотеці Кремінецького ліцею.
Курс бібліографії, що читався П. О. Ярковським, зазнав впливу не лише західноєвропейських, а й російських теоретиків бібліографії. На самому початку педагогічної діяльності Ярковського десь в половині 1810 р. в Кремінецькому ліцеї побував В. Г. Анастасевич, у січні 1811 р. він опублікував у пресі першу в Росії статтю з теорії бібліографії. Здається, що між цими подіями був певний зв'язок – поштовхом до написання вказаної статті було знайомство В. Г. Анастасевича з викладанням бібліографії у Кремінці. Ця стаття начебто адресувалась Ярковському, який мав потребу в теоретичному осмисленні предмету викладання. Не випадково, що вона була вміщена в “Улье”, журналі, який розповсюджувався переважно в губерніях Правобережної України і ставив перед собою завдання сприяти справі польсько-російського зближення.
Читаючи свій курс, Ярковський, передусім, ставив перед собою педагогічну мету. Він не прагнув досягти в ньому нового, оригінального вирішення бібліографічних питань, але бажав бути на рівні останніх досягнень теорії бібліографії. Він добре орієнтувався в старій і новій бібліографічній літературі. Брав із неї для себе все корисне і потрібне. Це дало йому можливість уже в перші роки педагогічної діяльності позбутися деяких застарілих уявлень про бібліографію, які зустрічалися в його курсі 1809 р.
Ярковський дотримувався передових поглядів і при вирішенні питань організації бібліотечних каталогів. У своєму курсі і в “Плане расположения библиотеки Волынского лицея” (1824–1825 рр.) він виступав за карткову форму каталога і найповніше розкриття фондів бібліотеки в інтересах читачів. Главная цель заведения и содержания порядка в книгохранилище, – писав він, – состоит в том, чтобы каждую требуемую книгу, каждый отдельный трактат – заключаетса ли он в полном собрании сочинений одного писателя или в собраниях разных починений… найти безошибочно и подать скоро”.
Ярковський висловлювався за аналітичне розписування збірників, зібрання творів та періодичних видань, він підкреслював, що таким чином можна “спасти от забвения и представить для общего употребления” численні праці, бо “мы часто ищем того, что уже имеем, покупаем то, чем владеем”. Він передбачав створення стрункої системи каталогів, в якій головна роль належала систематичному каталогу. Бібліограф вказував на необхідність проставлення шифрів на картках і т. д.
Хоч педагогічна діяльність Ярковського була фактом історії польської бібліографічної справи, і на той час не знайшла послідовників серед російських і українських бібліографів, все ж вона “могла розгорнутись лише під впливом російських суспільно-політичних умов початку ХІХ ст., які сприяли її розвитку”.
Коли ліцей було закрито, а його книжкове зібрання було вирішено передати Київському університетові, який тоді тільки відкривався, Ярковський переїхав разом з бібліотекою до Києва. Він став першим бібліотекарем Київського університету. При ньому була заснована також спеціальна бібліотека для “казеннокоштных” судентів університету. Ярковський брав участь у розробці “Правил содержания библиотек в гимназиях и уездных училищах Киевского ученого округа” (1838 р.), переклав на російську мову свій План расположения библиотеки Волынского лицея”, приділяв серйозну увагу питанням бібліотечно-бібліографічної класифікації. Цікавлячись системою Ерша він прагнув застосувати її для потреб університетської бібліотеки.