РЕПОРТАЖ ЯК ОПЕРАТИВНА ФОРМА ЕМОЦІЙНОГО, НАОЧНОГО ЗОБРАЖЕННЯ ПОДІЇ

Уявлення про репортаж як інформаційний жанр журналістики. Етимологія терміна. Характерні жанрові особливості. Визначення й специфіка репортажу. Історія становлення жанру. Класики репортажу. Творчість “короля репортерів” Володимира Гіляровського. Види репортажів.

Третім інформаційним жанром журналістики є репортаж. На відміну від замітки та звіту репортаж не просто повідомляє про факти, а показує їх через безпосереднє сприйняття автора, який, будучи учасником події, начебто відтворює картину, що відбувається. В основі репортажу завжди суспільно важлива подія, яка розгортається на очах у читача (слухача, глядача). Це своєрідна історія події.

Характерні особливості цього жанру – оперативність, динамізм, наочність, активно діюче авторське “я”, котре допомагає передати емоційну атмосферу події, створити так званий “ефект присутності”, дозволяє читачу (слухачу, глядачу) так би мовити бути поряд з репортером і разом з ним бачити, відчувати подію.

Репортаж [франц. reportage – “пишу про те, що бачу” від лат. reporto – “несу назад, передаю, повідомляю”] – інформаційний жанр журналістики, розповідь кореспондента з місця події в пресі, по радіо, телебаченню, в Інтернеті.

У європейській й особливо американській практиці репортажем називають майже всі жанрові різновиди інформаційного відтворення, від замітки до власне репортажу. Найбільш диференційовано підходять до жанрової ідентифікації репортажу французькі дослідники, які наголошують: мета цього жанру – донести всі враження від події за допомогою органів відчуття журналіста. Тому цей жанр вважається найбільш суб’єктивним, він відображає події, апелюючи саме до відчуттів.

Зокрема, “Гід журналіста”, складений за французькою методикою вдосконалення працівників ЗМІ, стверджує: репортаж пишеться за принципом наявності п’яти відчуттів – зору, слуху, смаку, дотику, запаху.

Найперше завдання репортажу – викликати емоційну реакцію в читача. Репортаж дуже програє, коли він перевантажений інтелектуальними міркуваннями, складними порівняннями, заплутаними асоціаціями. Натомість, він є вдалим, якщо читач має враження, ніби сам все бачив, чув, відчував на місці події.

Це видається нескладним на рівні концепції, але є надзвичайно важким для втілення. Недарма Паризький центр з підготовки й удосконалення журналістів надає для опанування цього жанру не менше двох-трьох тижнів безперервних семінарських занять. Адже репортаж – це трансформація події у спектакль, з реальними персонажами, діями, декораціями. У цьому “спектаклі” журналіст – і драматург, і режисер, і діюча особа, і літописець одночасно. Його завдання – занурити читача (глядача чи слухача) в цей спектакль, у цю дію, надаючи йому інтелектуально необроблену “сировину”, а саме: замальовки, зображення зовнішніх деталей; звукове тло (грюкіт, тиша, музика, розмови), цитати; пахощі; смакові якості; фізичні відчуття.

Взагалі репортаж може визначатись з двох сторін: як діяльність репортера, метод подачі інформаційних матеріалів для преси, радіо, телебачення, Інтернету, і як поширений, яскравий журналістський жанр інформаційної групи.

Отже, повне визначення репортажу як журналістського жанру:

Репортаж – оперативний інформаційний жанр преси, радіо, телебачення, Інтернету, у якому динамічно, з документальною точністю, яскраво й емоційно, у виразній публіцистичній формі відтворюються картини дійсності в їхньому розвитку через безпосереднє сприйняття автора, що створює враження (ефект) присутності самого читача, радіослухача, телеглядача на місці події.

Репортаж, як журналістський твір, що складається з емоційно забарвленої розповіді очевидця про подію чи явище, максимально активізує позицію автора, яка не просто не може бути пасивною в цьому жанрі, вона є основним формотворчим чинником. Автор тут виступає не просто оповідачем, він, відтворюючи дійсність у її природному розвитку, обов’язково “пропускає” весь матеріал через призму власних вражень. Ефект присутності автора на місці події надає репортажеві вірогідності, правдивості.

Репортажна манера потребує відображення життя у формі теперішнього часу і, як правило, від першої особи (однини чи множини), у формі авторського монолога (“Я стою в центрі майдану Незалежності. Навколо мене вирує людське море…” Або: “Ми з вами зараз знаходимось на Республіканському стадіоні, де відбувається матч…”).

Розповідь від першої особи потрібна для того, щоб підкреслити нероздільність репортера з читачем, глядачем, слухачем і розбудити в аудиторії співпереживання до подій і людей, які описуються в матеріалі. Але так чи інакше, журналіст ділиться своїми власними спостереженнями, переживаннями, наводить ті подробиці й деталі, які відшукав саме він, і які неможливо знайти ні в документах, ні взяти від інших осіб.

Репортаж відтворює події в тій послідовності, у якій вони розгортаються, дає їм оцінку, розкриває їхню суть. Основними виражальними засобами цього жанру є наочність описів, кінематографізм, яскравість деталей і подробиць, динамічність, стрімкість викладу, характерні діалоги, репліки, висловлювання дійових осіб, жива емоційна мова.

Обсяг репортажу напряму залежить від теми і значимості фактів, подій. Пресовий репортаж дуже виграє, коли він добре проілюстрований фотознімками. Радіорепортаж обов’язково супроводжується шумовим фоном, а телерепортаж – візуальною картиною події.

З історії жанру. Як різновид журналістської творчості репортаж зародився в першій половині XIX століття в Англії й особливого розвитку набув в Америці. У Росії з’являється в 60-х роках XIX століття. В Україні – значно пізніше, зважаючи на утиски української мови, брак щоденних українських газет. Порівняно активніше він розвивається в Галичині, яка із середини ХІХ ст. належала до зони європейської культури. Зародки репортажу можна відшукати в “Зорі Галицькій”. Репортажі друкувались у “Ділі” й інших щоденних газетах і тижневиках Галичини й Буковини. Досить популярними тоді були репортажі Романа Голіяна.

У 20-ті роки ХХ ст. відбувається активізація репортажних тенденцій в українській пресі та літературі, з’являється фоторепортаж. Певна заслуга в цьому Василя Блакитного. Активно працювали в жанрі репортажу Борис Антоненко-Давидович, Майкл Йогансен, Микола Трублаїні, Павло Усенко та багато інших.

Репортаж стає панівним у часи, насичені вагомими історичними подіями, великою експресією. Війни, державні перевороти, революції, катастрофи, численні конфлікти й екологічні лиха, зокрема Чорнобильська аварія, вимагають свого висвітлення в яскравій, емоційній формі та неминуче породжують помітні творіння репортерів. Саме репортажі фіксують поточні події історії такими, якими їх побачили свідки, їхні учасники, і надають безцінну можливість побачити й пережити заново ці події наступним поколінням. Це засвідчує високу відповідальність репортера.

Видатні західні репортери Джон Рід, Ернест Хемінгуей, Михайло Кольцов, Юліус Фучік, Егон Ервін Кіш пишуть свої репортажі – “оперативні зарисовки з натури” про події історичного значення (національні революції, світові та громадянські війни, політичні сенсації, боротьбу з фашизмом), які стають класичними зразками жанру і перетворюють журналістів на письменників, адже ця публіцистична форма інформування змушує автора знаходити художні засоби впливу на емоційний стан читача, відточує майстерність. Багато газетних репортерів з часом стали відомими письменниками, але їхня слава виросла передусім саме на репортажі, бо цей жанр надає необмежені можливості для словотворчості. Репортаж був улюбленим жанром Марка Твена, Володимира Короленка, Максима Горького та інших класиків світової літератури, які починали свою творчу біографію, працюючи в газеті.

В історії російської журналістики чи не найяскравіша сторінка – творчість “короля репортерів” Володимира Гіляровського. Його талановиті репортажі з циклів “Москва й москвичі”, “Нетряні люди”, “Мої блукання” та ін. в цілому складають кілька томів і перевидаються досі, хоча були написані для московських газет наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. І це не дивно, бо репортаж, як чарівний літаючий килим, переносить нас у живу атмосферу події, де б і коли вона не відбувалася.

Володимир Гіляровський був універсальним, різнобічно обдарованим журналістом, виступав у різних газетних жанрах. Але за своїм амплуа він був передусім репортером. І що б він не писав – замітку, звіт, нарис, фельєтон, кореспонденцію, оповідання, мемуари, – елемент репортажу (шматочок живого діалогу поміж учасниками події, свідчення самого автора про його відчуття на місці події, відверте визнання про репортерський метод спостереження і збору фактів) завжди був наявний у його творі. Воістину “король репортерів”, “літучий кореспондент”, “всезнаючий москвич”, як його називали сучасники.

Для сучасних репортерів книжки й репортажі Володимира Гіляровського містять дорогоцінні зразки професійної майстерності, заряджають невгамовною допитливістю, цікавістю до людей і життя, відданістю нелегкій справі літописця сучасності.

Приклади репортажів Володимира Гіляровського (мовою оригіналу)

СОЛНЕЧНОЕ ЗАТМЕНИЕ ПОД

МОСКВОЙ

(От наших корреспондентов)

Клин. 7 августа

К вечеру 6 августа сотни москвичей наполнили Николаевский вокзал. Обыкновенно пустующий в это время года дорогой курьерский поезд наполнился пассажирами, взявшими билеты до Клина, одного из лучших пунктов для наблюдения солнечного затмения. Но далеко не все поместились в вагоны. И после отхода поезда все столы громадной буфетной залы были заняты, негде было найти места сесть. Следующий, пассажирский, поезд также битком был набит пассажирами: даже дамы стояли на платформах, к крайнему удивлению поездной прислуги. Пришлось собрать еще экстренный поезд до Завидова, и в этом только нашлись места для всех желающих наблюдать затмение. Поезд отошел около половины двенадцатого и часа через три был в Клину. Я с трудом нашел место в одном из вагонов, битком набитых публикой. Уснуть, даже прилечь, места не было, и пришлось целую ночь не спать. Наконец, поезд остановился в Клину. Большинство пассажиров вышли, остальные уехали на следующую станцию, Завидово.

Я вошел в вокзал. Кругом стоял гомон невообразимый: стук шагов, двигание мебели, бряцание посуды, разговоры – все это слилось в один общий гул. Около столов места брались с бою: если кто-нибудь вставал с места и отходил, оставляя на стуле свою вещь, – вещь эта сбрасывалась, и место бесцеремонно занималось. Измученные, сбитые с ног лакеи не успевали исполнять требований и половины пассажиров. Последние сами с тарелками в руках шли на кухню, заказывали себе кушанье и собственноручно приносили его в зал.

В самый разгар этого ужина-завтрака кто-то громко крикнул, что «шар готов», и толпа начала понемногу сбывать. Вслед за другими я отправился к шару. Было около трех с половиной часов, еще довольно темно. Впрочем, на востоке небо было чисто и виднелись розовые золотистые отблески зари на узких грядах легких облаков. Перейдя полотно железной дороги, вправо от линии есть пустырь, между линией дороги, станцией и Ямской слободой гор. Клина. Этот пустырь, посредине которого имеется прудик, называется Ямским полем. Подле прудика в виде огромной круглой массы, слегка движущейся, покачивался чуть заметно во тьме воздушный шар, напоминавший собой издали голову в «Руслане и Людмиле». Чем ближе мы подходили к шару, тем выше и выше он вырастал перед нами.

Вокруг него стояла загородка, а с правой стороны, с юга, его защищал от ветра занавес из брезентов. На противоположной стороне стояли аппараты для приготовления водорода для наполнения шара. Это целая баррикада. На платформе из старых шпал установлено три чана для смеси серной кислоты с водой. На чанах помещается холодильник для охлаждения газа и рядом с ним два химических сушителя, наполненные хлористым калием. Внизу платформы расположено 5 медных генераторов, наполненных железными стружками. От них прокопана канава, по которой стекает в яму железный купорос. На платформе стоят человек десять солдат в прожженных кислотой рубахах и мундирах. Солдаты работают частью около котлов, частью накачивают насосом воду из пруда. Газ, идущий из генераторов в холодильники, поступает потом в сушитель, а оттуда уже по резиновому шлангу, совершенно сухой и холодный, поступает в шар. Шар привезен сюда со станции еще накануне, рано утром, и с 11 часов утра 6 августа наполняется газом под руководством механика г. Гарута при помощи нескольких солдат гальванической учебной роты. Весь день вчера и начало ночи на сегодня шар наполняется неудачно. Мешал ветер, ударявший шар о землю и выбивавший из него газ, и мелкий дождь, намачивавший материю. Лишь с 12 часов ночи шар начал наполняться как следует и, когда я пришел, был уже почти полон. Только нижняя часть его лежала на земле, раздуваемая ветром, и держалась на веревках от сетки, прикрепленных к мешкам с балластом.

Становилось светлее, и шар ясно был виден.

Он напоминал собой по цвету и форме огромный, желтый бычачий пузырь, оплетенный веревочной сетью. Низ все еще не наполнился газом. С одной стороны шара крупными буквами написано «Русский», с другой мелко: Paris Lachambre. Как мы уже сообщали, шар сделан из бумажной материи, пропитан не льняным маслом, как это делалось прежде, а гуттаперчевым лаком. Он имеет 640 кубических метров емкости и может поднять, считая собственный вес, балласт и сидящих, до 50 пудов, если сух и xoрошо наполнен. Около шара стояла плетенная из камыша корзина для воздухоплавателей, с обручем сверху, к которому прикрепляются веревки сети. На корзине прикреплен железный якорь – «пятилапая кошка», сделанная по системе г. Кованько. Собравшаяся публика с любопытством толпилась около шара. Часов с четырех публика все продолжала прибывать с вокзала из города и соседних слобод и деревень. Ямское поле, всегда пустынное, обратилось в какой-то табор. Вокруг шара – густое кольцо народа, далее, группами, зрители расположились по пригоркам и на поляне, разместясь на скамьях и стульях, которые то и дело возами подвозили из города и слобод. Владельцы скамей умело воспользовались моментом и уступали скамьи на время затмения по рублю и более за штуку. Еще далее, кольцом же, кругом публики стояло множество экипажей, на которых сидели разряженные дамы и кавалеры. Это – подгородные помещики и купцы. Около них стояло три-четыре столика с самоварами, с молоком и водами. На возвышениях со всех сторон шара фотографы расставили камеры, стояли телескоп и подзорные трубы, обращенные к востоку. Приехали 6 членов московского Общества велосипедистов-любителей, сделав накануне все расстояние между Москвой и Клином, 84 версты, на велосипедах.

Публика была, видимо, не весела, молчалива. Кое-где слышались отрывочные слова. Особенно удрученное состояние духа замечалось между крестьянами и клинскими мещанами. Как говорили, многие из них накануне исповедались в грехах, надели чистое белье и приготовились к смерти, ожидая светопреставления или землетрясения. Все молчало. Оживлял сцену лишь бегавший с прибаутками торговец трубками для наблюдения затмения, появляющийся всюду и кричавший: «Покупайте, господа, торопитесь, затмение будет через минуту!» Его появление вызывало улыбку, и он торговал прекрасно. Да еще солдаты местной команды развеселили, или скорее удивили на момент публику: во время тишины, в исходе пятого часа, вдруг послышалась солдатская песня. Это шла местная команда и отхватывала лихую песню...

Наконец половина шестого. Солнце давно уже взошло, но его все не видно за туманом, который все становится гуще и гуще. Подул с востока ветерок, туман слегка начал исчезать, показались яснее избы Ямской слободы, и публика как будто повеселела. Но признаков солнца не было… Стали даже сомневаться, полетят ли Менделеев и Кованько в шаре.

Чувствуя, что погода не прояснится, надежды всех обратились на шар.

Наконец явился г. Кованько. Это молодой, высокого роста красивый поручик, в форме лейб-гвардии саперного батальона. Он подошел к шару и приказал крепить корзину. Было 6 часов утра.

– Сдавай! – раздалась звучная команда, и человек десять солдат взялись за балластные мешки, державшие шар на земле.

– Шаг вперед!

Солдаты сделали шаг вперед, шар качнулся в воздухе и рванулся кверху.

– Два шага вперед! – и еще выше рванулся шар. Балласт и солдаты уже очутились под шаром, поднявшимся сажени на две. Еще десять солдат ухватились за боковые веревки наружной сети, за «оттяжки». Начали прикреплять корзину. В нее положили инструменты: барограф, два барометра, бинокли, спектроскоп, электрический фонарь, сигнальную трубу и другие вещи, необходимые для наблюдений. На шаре предполагалось зарисовать корону Солнца, наблюсти движения тени и произвести спектральный анализ.

К 6 часам 20 минутам шар совершенно готов, хотя видно, что он намок, тяжел, несмотря на двойное количество (1200 куб. метров) против требуемого потраченного газа.

Становится темнее. Пошел мелкий, чуть заметный дождь; начался ветер, красиво покачивавший шар.

Ждали профессора Менделеева. В 6 часов 25 минут раздались аплодисменты, и из толпы к шару вышел высокого роста, немного сутулый, с лежащими по плечам волосами, с проседью и длинной бородой человек, с симпатичным, располагающим лицом. Это и был профессор. Он одет в широкополой шляпе, длинном, подпоясанном драповом коричневом пальто, в охотничьих сапогах. Он поздоровался с Кованько и Гарутом и начал готовить инструменты.

– Депеша получена? – спросил он одного из присутствовавших, члена технического Общества.

– Да, сегодня ночью; вот она. – И спрашиваемый прочел следующую депешу из главной Петербургской физической обсерватории: «На прояснение надежда слаба. В Псковской губернии стационарный минимум. Ветер ожидается южный. Средневский».

Шар так и рвался под ветром. Гг. Менделеев и Кованько сели в корзинку, попробовали, – шар не поднимается, он слишком намок.

Тогда профессор Менделеев предложил подняться один, видя, что двоих шар не поднимет. Публика была поражена предложением почтенного профессора, отваживающегося совершить свое первое воздушное плавание без управителя шаром.

Г. Кованько был принужден согласиться на предложение профессора, вышел из корзины и передал г. Менделееву тоненькую бечевочку от клапана шара.

Последний раза три попробовал бечевку, выслушал объяснение Кованько, как управлять шаром, и начал прощаться. Первым подошел к нему профессор Краевич. Они поцеловались. Затем подошли дети профессора. Потом стали подходить знакомые, все жали руки. Профессор улыбался и был, по-видимому, спокоен. Он попросил перечесть опять телеграмму и крикнул: «Дайте мне нож!» Ему Кованько подал складной ножик.

– До свиданья, друзья! – попрощался профессор, громко скомандовал «прочь», и шар, отпущенный солдатами, плавно поднялся вверх и полетел на север, при громком «ура» и аплодисментах присутствующих.

В это время стало более и более темнеть.

Шар поднимался серой массой, как в густом тумане.

Видно было затем, как воздухоплаватель начал высыпать быстро один за другим мешки балласта, и шар, освобожденный от груза, ринулся вверх и исчез в темноте, в тени затмения.

Это было в 7 часов 46 минут.

Не более минуты шар был виден; полное затмение наступило вдруг.

И неожиданный полет г. Менделеева одного, без управителя шаром, и трогательная сцена прощания с ним, и исчезновение шара в темноте, и мрак, моментально охвативший землю, удручающе подействовали на всех.

Как-то жутко стало.

С несколькими дамами сделалось дурно.

Толпа крестьян, за минуту перед тем мне в лицо говоривших с усмешкой, что «уж господа больно хитры, раньше знают про затмение, и что никакого затмения не будет», ринулась почему-то бежать от места, где был шар, к деревне.

Смолкло все. Лошади стояли смирно и продолжали по-прежнему жевать траву. На собак тоже мрак не произвел никакого действия. Они были спокойны.

Я оглянулся по направлению станции. Там горели огни платформы и паровозов ярко, как в темную ночь. Потом огни начали краснеть, исчезать, забелелся дневной свет, и также быстро день сменил ночь, как ночь сменила день.

Все молчали. Прошло не менее 10 минут, как начали расходиться. День продолжался серый, туманный.