Функції середнього класу багатогранні та охоплюють усі сфери життєдіяльності соціуму

Суттєва функція середнього класу полягає в тому, що він є основним суб’єктом споживацького попиту. Ринкова економічна система, будучи зацікавленою в постійному прирості прибутку, не менше зацікавлена і в нарощуванні процесу споживання, причому споживання масового, бо тільки воно здатне забезпечити стабільний попит. Для цього підприємці вживають спеціальні методи стимулювання попиту — маркетинг та рекламу.

В економіці нерідко зустрічається визначення середнього класу, запозичене із маркетингу, що у своїй основі базується на купівельній спроможності людини. З цієї точки зору, середній клас — це та частина населення, прибутки якої дозволяють їй не тільки забезпечувати себе продуктами харчування, предметами першої необхідності та проводити необхідні платежі, а й мати кошти на «розширення споживання», тобто дозволити собі придбати товари та послуги на основі вільного вибору.

Наявність «вільних « коштів, витрати яких не детерміновані необхідністю виживання, робить середній клас основним споживачем товарів та послуг у сучасному суспільстві, орієнтує на нього галузі економіки, які зайняті виробництвом товарів масового вжитку. Наявність вільних коштів надає можливість накопичення, саме тому представники середнього класу є власниками депозитів та одночасно клієнтами системи споживацького кредитування.

Середній клас виконує політичну функцію підтримки консенсусу та стійкості суспільства, попереджає великі соціально – політичні ризики, не підтримує радикальні зміни в суспільному розвитку та відіграє провідну роль у процесі соціально-політичної стабілізації.

Що робить середній клас оплотом стабільності? Вважається, що проміжне положення цього класу на матеріально – майновій шкалі свідчить про успіхи та досягнення людей, що належать до нього. Потреба закріпити досягнуті позиції об’єктивно породжує небажання змінювати правила гри, дотримання яких дозволило досягти успіху.

На думку відомого російського дослідника середнього класу А.Здравомислова, «кількісна характеристика тієї верстви, яка займає серединне положення, має велике значення з точки зору стабільності цього суспільства. Це певний баласт стійкості, який не дозволяє суспільству перекинутись під впливом екстремістських тенденцій» [5].

Проте багато дослідників не схильні однозначно позитивно оцінювати політичну роль середнього класу. Так, наприклад, П.Опен геймер зазначає: «Я не схильний приписувати середньому класу автоматично вибір на користь «добра», на користь демократії, на користь еволюційного розвитку без соціальних та політичних катаклізмів та потрясінь» [2]. Інший відомий американський дослідник Х.Балзер, також вказує на те, що «навіть в індустріально – розвинених суспільствах члени середніх верств не стають автоматично ні забезпеченими, ні прихильниками демократії» [2].

Справді, історія деяких країн у недалекому минулому залишила нам приклади, коли середній клас надавав підтримку насильницьким діям, антидемократичним рухам, неонацистським та правоекстремістським політичним течіям. Потрібно зазначити, що і в наші дні соціальні зрушення, пов’язані з глобалізацією та інформатизацією, створюють, як зазначається в спеціальних наукових дослідженнях, нові загрози для становища середнього класу та його ролі ґаранта стабільності та існуючого порядку.

Та, незважаючи на це, середній клас у сучасних демократіях є тією рушійною силою, яка гарантує стабільність існуючих соціальних та політичних інститутів, оскільки ці інститути, не беручи до уваги вплив тих чи інших деструктивних факторів, у цілому захищають його інтереси від загроз, які можуть становити для середнього класу більш сильні економічні групи або стихійні соціально-економічні процеси.

Загальновідома стабілізуюча роль середнього класу в таких великих державах («континентальних державах»), як Індія та Бразилія. У суспільствах, які відтворюються на високому рівні соціальної напруги, середній клас виступає одночасно в трьох іпостасях: як сила національної інтеґрації, як «адвокат» суспільної згоди і, зрештою, як гарант національно – орієнтованої стратегії розвитку.

Наступна політична функція середнього класу полягає в тому, що він є основою громадянського суспільства. Його представники беруть активну участь в ухваленні політичних рішень, висуванні нових політичних лідерів, допомагають державі у вирішенні актуальних політичних питань. Представники середнього класу складають масову соціальну базу представницької демократії.

На Заході активність добровільних асоціацій громадян безпосередньо спирається на домінуючий у суспільстві середній клас. Ця спільність виступає фундаментом, конструкцією, яка формує людський простір громадянського суспільства та сучасної, високорозвиненої системи політичного представництва. Як пише Г.Ділігенський, «гетерогенність середнього класу є фактором його прихильності до представницької демократії: більшість, на яку спирається така демократія, може в умовах сучасного суспільства формуватися тільки з багатьох меншин та за умови врахування інтересу кожної з них, саме з таких меншин і складається середній клас «[4]. Відчуття своєї унікальності, високої цінності для суспільства тих функцій, які вони виконують, викликає високу громадянську відповідальність та політичну незалежність представників середнього класу.

У лавах середнього класу завжди будуть вихідці з різних соціальних верств, саме тому серед його представників неможлива політична одностайність, навпаки, в середині самого середнього класу існують різні політичні думки та погляди. Визначаючи свій власний політичний вибір, середній клас багато в чомувпливає на світогляд всього суспільства. З одного боку, він формує порядок денний тих чи інших виборчих кампаній (висуваючи коло найбільш значущих на той момент суспільних проблем), а з іншого боку, виступає як певний ретранслятор базових ціннісних установок, моделей поведінки, ідейно – політичних, у тому числі й електоральних орієнтацій.

До соціально-політичних функцій середнього класу потрібно зарахувати й функцію підтримки політичної системи економічними методами, реалізація якої є складовою частиною «каналу входу», описаними Д.Істоном. Своєю професійною, економічною діяльністю він безпосередньо здійснює підтримку держави через розвиток структур та інститутів цивілізованого ринку та бізнесу. Середній клас є носієм економічного раціоналізму та ініціатором економічного зростання. Перш за все він є основним економічним донором: бюджет держави складається з податків широкої верстви платників податків з числа середнього класу, які розглядають себе як опору держави і, відповідно, наділених правом контролювати її видатки .

Справа в тому, що середній клас на Заході формувався перш за все як самодіяльне утворення, яке пристосоване до існування у вільній, конкурентній економіці. Представники цього класу є основними власниками та основними співробітниками підприємств малого та середнього бізнесу.

Середній клас прагне максимізувати успіх своїх підприємств, але для нього, як свідчить досвід країн із розвиненою ринковою економікою та демократичними інститутами, також важливий і певний політичний зміст успіху — легітимація принципів їх економічної діяльності як з боку держави, так і з боку представників інших соціальних страт, інакше кажучи — інституційна підтримка та соціальне визнання. Він не тільки переслідує певні індивідуальні економічні цілі, а й виконує політично та соціально значущі функції. Таким чином, через професійно-економічну діяльність здійснюється причетність середнього класу до суспільних цілей та цінностей.

Аналізуючи функції середнього класу, потрібно також зазначити, що він є аґентом гармонізації взаємостосунків у трикутнику «особистість — суспільство — держава». Про йшовши довгий шлях від соціально-етичного ідеалу до втілення в соціально-політичній практиці, середній клас став аґентом гармонізації взаємостосунків суспільства та особистості. Його життєва практика переборює тенденції до розколу, взаємного відчуження, соціально-політичної боротьби, які породжує капіталізм, так само як і тенденцію до знецінення особистості, перетворення її в безлику функціональну одиницю капіталістичного накопичення.

До соціально – політичних функцій середнього класу належить і так звана роль «буфера» між елітами та масами, що значно пом’якшує класові конфлікти. Будь-якому суспільству притаманна дихотомія «еліта-маса». Якщо між цими двома соціальними групами відсутня проміжна ланка, це неминуче призводить до соціальних конфліктів та різкої поляризації суспільства. Соціальні групи, які знаходяться між елітою та масами, пом’якшують напружені стосунки та знижують загрозу конфліктного сценарію розвитку подій. Краще за все цю функцію виконує саме середній клас.

«Жодне суспільство не може існувати без середнього класу, — підкреслює А. Здравомислов, — інакше воно розпадеться на «еліту» — політичну та економічну, та «соціальне дно», що неминуче призведе до його повного розпаду та самознищення» [5].

15.Політичні наслідки маргіналізації та бідності.

Ще в 427 – 347 рр. до н.е. давньогрецький філософ Платон у праці "Держава” зазначав, що бідність – це право, що веде до низості та злодіянь, до держави бідних, яка буде завжди ворожою до держави багатих, вони ніколи не будуть єдиними, та пропонував законодавчим правом встановити межу бідності як ціну наділу, яка повинна залишатись у кожного й ніколи не допустити її зменшення. Якщо хтось придбає більше цього, то йому необхідно віддати надлишки державі.

За Демокритом, бідність – моральна проблема, а не соціальна, багатством потрібно користуватися розумно, приносячи користь народу. Бідняком бути краще ніж багатим, бідняки уникають злих підступів, заздрості і ненависті. Щастя не в багатстві, щастя – у душі.

Історію вивчення бідності можна прослідкувати в період з XVII ст. до першої половини ХХ ст., коли цією проблемою займалися такі відомі вчені, економісти та філософи, як А. Сміт, Г. Спенсер, К. Маркс, С. Раунтрі, Ч. Бут. Були сформульовані поняття та критерії бідності, потім розроблялися теорії та концепції.

Уперше явище бідності сформулювали представники класичної політекономії. Так, у роботі А. Сміта виявлено відносну природу бідності між соціальними стандартами та матеріальними здібностями їх притримуватися, вважалося, що бідність є наслідком індустріального розвитку. Доходи населення будуть зростати із зростанням національного багатства і справедливою винагородою за працю, заробітна плата буде збільшуватися в міру зростання національного багатства, сприятиме підвищенню добробуту.

Англійський вчений Г. Спенсер визначав бідність позитивним і закономірним явищем, яке стимулює людський розвиток. Бідними є недосконалі люди, які не здатні пристосовуватися до суспільних умов. Кожен повинен сам вирішувати свої потреби. Він виходив з думки, що допомога бідним обмежує самостійність людини. Втручання держави у природний розвиток суспільства вважав недоцільним, бо надаючи допомогу, держава стимулює пасивність населення.

Отже, бідність розглядалася через природний відбір та виживання сильніших, бідні вважалися відповідальними особисто за своє становище. Загальноприйнятою точкою зору на бідність був погляд, що бідний означає грішний та що бідність – ознака лінивства.

Взагалі в науковій літературі переважають дві концепції бідності, з яких і випливає характер її визначень. Перша виходить з того, що бідність – категорія абсолютна. Існує певний набір благ, що забезпечують першочергові фізіологічні потреби людини. Їх набір і вартісна оцінка визначають межу абсолютної бідності. Отже, бідність за абсолютною концепцією – це неможливість одержувати доходи, необхідні для забезпечення мінімальних життєвих потреб.

Інші виходять з поняття граничного споживання. Бідність – це такий рівень доходів, який не дозволяє індивідові дотримуватися мінімального рівня споживання для задоволення фізіологічних і соціальних потреб.

Англійський соціолог Бенджамін Сіб Ровентрі вперше провів дослідження бідності, ввів концепцію кошика базових продуктів та розрізнив "первинну” та "вторинну” бідність. Первинна – недостатність засобів для задоволення основних потреб навіть при оптимальному використанні засобів (нездатність придбати базовий кошик продуктів через брак коштів, погану економічну ситуацію, хворобу). Вторинна – коли основні потреби не задовольняються при нераціональних витратах засобів (витрати, що не є необхідними та є необхідним).

----

Маргіналізація передбачає розрив (головна ознака втрату об'єктивної приналежності до якоїсь соціальної спільності без подальшого входження в іншу або без повної адаптації в новій спільності, в класичному випадкупослідовно рвуться економічні, і духовні зв'язки. При включенні маргінала в нову соціальну спільність ці зв'язки в тій же послідовності відновлюються, причому встановлення соціальних і духовних зв'язків, як правило, сильно відстає від встановлення зв'язківекономічних. Приклади маргінальності: городяни сільського походження, діти з міжнаціональних сімей, представники третіх країн, що отримали європейську освіту, емігранти, а також така категорія соціально знедолених, як жебраки, бродяги.

Приписанемаргіналізація, як правило, примушує до пониження положення і статусу, а екстремальна (опосередковано приписане) вибиває з соціальних ніш по невизначеною соціальною траєкторії. Однак запропонована маргіналізація і першого, і другого роду руйнуєорієнтаційний потенціал схильних їй соціальних суб'єктів, формально присікає комунікативні канали зв'язку з колишньою генеральної спільністю, але не може позбавити суб'єкта всіх соціальних характеристик, які зумовлювали його вписаність у стійкігромадські структури. Таким чином, залишається можливою часткова або повна соціальна регенерація, що живиться внутрішнім прагненням і макрокультурой-ними стимулами.

Маргіналізація особистості в умовах порушення сформованих соціальних зв'язків може вести додисоціації людини, тим самим викликаючи психологічне напруження, страх, пригніченість, заздрість, поведінка, що не співпадає із загальноприйнятими нормами. Маргінальна особистість має ряд характерних рис: занепокоєнням, агресивністю, честолюбством, егоцентричності.Саме тому спочатку мар-гінальность оцінювалася негативно і пов'язувалася з проявами соціального дискомфорту і девіації. Однак її соціальне значення може бути позитивним: відсутність жорстко окреслених норм і зв'язків сприяє підвищенню активності,прояву ініціативи, виробленню культурних і соціальних нововведень.

----------------------

Для органів державної влади надзвичайно важливим є поглиблення розуміння всього реального спектра соціально-економічних проблем, пов'язаних із посилен­ням соціальної напруженості та зростанням бази суспільних конфліктів. Насампе­ред це стосується поширення до неприпустимих масштабів маргінальної фрагмен­тації суспільства, його надзвичайного соціально-економічного розшарування, а також антагоністичної поляризації економічних і політичних інтересів різних верств та груп населення (передусім тих, які мають різні рівні доходів і майнового стану).

Найбільш небезпечним у ситуації, що складається під впливом кризових обста­вин, є втрата суспільством спроможності встановлювати і дотримувати певний ба­ланс між задоволенням потреб індивідів і потреб досягнення суспільного блага в ці­лому, примирювати та гармонізувати приватні інтереси окремих осіб, соціальних груп та класів із загальнонаціональними інтересами зростання рівня життя населен­ня країни в цілому.

Реальний кризовий стан системи характеризується утворенням достатньо по­тужної сукупності неструктурних стихійних відносин, що починають конкурувати з основною структурою (наприклад, поява у суспільстві паралельних "тіньових" струк­тур або маргінальних та лабільних груп, що займають економічно-периферійне або соціально-полярне положення, утворення численних агресивно-активних збудників та дестабілізаторів політичної системи тощо). Такі коаліції неструктурних елементів можуть суттєво впливати на соціальну систему у двох напрямах: руйнувати систему (аж до повного знищення старої структури і створення нової); кардинально "реформувати" систему шляхом активного і цілеспрямованого ініціювання поліп­шення умов та підвищення якісного рівня функціонування старих структур, а також включення до їх складу деяких нових прогресивних елементів і відносин. До зазна­ченого слід додати, що діапазон соціальних проявів (в'ід помірних до полярно аль­тернативних) може бути досить широким. Маргінальні верстви населення є потенційною потужною соціальною базою під­тримки деструктивних елементів у їх активній протидії існуючій соціальній структурі, але реально пауперизовані, а тим більше маргіналізовані, верстви населення орга­нізаційно неспроможні утворити основну частину "людей на вулиці".

Чисельність маргінальних груп може бути у суспільстві досить значною, проте в більшості вони є маломобільними, недостатньо соціально активними (оскільки не мають об'єктивної бази організаційного самозгуртування). Це дозволяє прогнозува­ти, що у масових соціальних заходах маргінали не зможуть відігравати значної полі­тичної ролі (за винятком того впливу, який може мати місце у разі масової їх участі у виборах до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування). Таким чином, маргінальні верстви населення можуть скласти лише частину бази соці­альної напруженості і до того ж не досить вагому.

Найбільш потенційно вагомою соціальною опорою активних деструктивних еле­ментів є так звані соціально-лабільні (або передмаргінальні) групи населення, які в період загострення економічної кризи активно починають витіснятися на маргінальну периферію. Тобто, залишаючись ще певним чином включеними до існуючої соціаль­ної структури, вони відчувають, що їх суспільне становище економічно дестабілізуєть­ся. Реалізація життєвих потреб, інтересів і соціальних амбіцій цих верств населення перебуває на межі мінімального задоволення.

16.Націоналізм у сучасному світі.

Слово “нація” походить від латинського nation (рід, плем’я). Наприкінці XVIII століття у французькій мові воно стало еквівалентом слова “народ” (“people”). Це значення терміна “нація” набувало дедалі більшої популярності в мовах тих народів, де процес націотво- рення відбувався паралельно з процесом формування централізованої держави.

В найширшому значенні націоналізм – це політичний рух та відповідна ідеологія, спрямовані на вираження та захист інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

Майже 90\% сучасних держав є поліетнічними, тому за своїм значенням та політичною вагою національні рухи по суті співвідносяться із прагненням людей до демократії, формування громадянського суспільства. В той же час, в силу специфічного походження націй, наявності в поведінці людей, що належать до них, безлічі забобонів, ірраціональних мотивацій, хибних оцінок та установок націоналізм виступає як досить неоднозначне і суперечливе політичне явище.

Об’єктивно національні рухи спрямовані на використання політичних механізмів як всередині країни, так і за її межами для підвищення рівня консолідації громадян однієї національності чи всього населення в цілому для захисту їх інтересів. Націоналізм виходить на політичну арену тоді, коли владні відносини вимагають підвищеної культурної та соціальної згуртованості суспільства або окремих його прошарків. Ще Ш. Монтеск’є зауважив, що „дух нації”, любов до Вітчизни є єдиною основою існування „органічного” суспільства.

В той же час, практичний досвід засвідчує, що націоналізм не просто виходить із визнання наявності нації та її особливих інтересів, але певною мірою претендує і на переваги національно орієнтованих потреб над всіма іншими потребами і задумами людей. Висока оцінка національних пріоритетів, як правило, переплітається з ідеями незалежності, що, в свою чергу, практично завжди викликають до життя вимоги отримання певної частини державного суверенітету та його політико-адміністративного закріплення. Конкретно це може бути як надання нації певної автономії в межах держави, так і створення незалежного самостійного державного утворення.

Націоналізм – це рух нації до політичної незалежності і власної держави, до створення умов для розвитку і збереження національної ідентичності.

В своїх дослідженнях зарубіжні автори висловлюють різні точки зору на проблему зародження націоналізму. Б. Андерсон вважав, що націоналізм виник завдяки широкому поширенню друкованого слова, преси. Е. Гелнер пов’язує походження націоналізму з індустріальною революцією. Концепція націоналізму Гелнера базується на тричленній формаційній схемі, у відповідності до якої існує аграрне, індустріальне та постіндустріальне суспільства. Появу націоналізму Гелнер пов’язує з процесом становлення індустріального суспільства. Соціальні спільності рухаються в напрямку „модернізованості” і в цьому рухові, котрий проходить у різних народів в різні проміжки часу і з різною швидкістю, можна спостерігати трансформацію, що найбільш адекватно передається з допомогою таких німецькомовних термінів як „гемайншафт” (общинність) і „гезельшафт” (суспільство). Гелнер використовує ці поняття, щоб продемонструвати рух від общинного соціального устрою до суспільного. Будь-яка община (сімейна, родова, територіальна, корпоративна) – це спільнота людей, в якій домінують традиції родинності, сусідства, безпосереднього і тому емоційного спілкування, кругової залежності та зобов’язань солідарності у формі особистої відданості й довіри. І відповідно общинність – це організаційно оформлений, структурно усталений (інституціональний) партикуляризм.

На відміну від общини суспільство характеризується універсальними, цілераціональними, кодифікованими, функціо-нальними відносинами між людьми. Перехід від общини до суспільства, як загально-історичний процес, виявився довгим та складним, більш складним, ніж зміна форм правління та цивілізаційних стадій розвитку.

І сьогодні можна побачити «дух общинності» (община – „свої», за її межами – «чужі»), що зберігається як у способі життя окремих людей, їх менталітеті, свідомості, поведінці, так і в масштабах окремих держав та коаліцій.

Е. Сміт описує динаміку перетворення етнічних спільностей у сучасні нації, через виокремлення насамперед впливу позиції та цілеспрямованої діяльності національної інтелігенції. Намагаючись знайти спільні ознаки для всіх різновидів націоналізму, Е. Сміт перераховує такі основні твердження:

1) людство природним чином поділяється на нації;

2) кожна нація має свій самобутній характер;

3) джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4) задля свободи й самореалізації люди повинні ототожнювати себе з нацією;

5) нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6) відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7) найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення національної держави.

Наведене тлумачення націоналізму можна окреслити як націоналізм в широкому значенні слова.

З іншого боку, різноманітні варіанти націоналізму та відповідні політичні програми, презентовані окремими націоналіс-тичними партіями, організаціями, групами, являють собою націоналізм у вузькому значенні слова.

Націоналізм у широкому значенні слова з’явився у новочасний період європейської історії. Епохою націоналізму вважається XIX ст., коли під його впливом були зруйновані традиційні феодальні імперії і постали найважливіші політичні утворення та політичні реалії в житті окремих суспільств і міжнародних відносин – національні держави.

---------------------------------