Национализм в современном мире

Идеология национализма отнюдь не утратила свою популярность за шестьдесят с лишним лет, которые прошли со времени краха крупнейшего националистического (нацистского) проекта в истории. Она видоизменяется в новых условиях, приобретает союзников там, где, казалось, их и быть не может, становится идеологией партий, движений и целых государств. Национал-сепаратистские движения окраин раскололи последние континентальные империи современности - СССР и Югославию, в единой Европе все явственнее слышатся голоса басков, шотландцев, фламандцев, выступающих под лозунгами политического самоопределения. Наконец, прогрессивная Европа почти единогласно признает Косово - проект албанских сепаратистов, активно поддержанных США. Правда, в то же самое время резкой критике подвергаются европейские националисты, выступающие за ограничение миграции, сохранение языка и культуры родной страны, большую самостоятельность в международных вопросах.

Особой разницы в идеологии этих двух направлений национализма нет. Как немецкие националисты из Немецкого народного союза Герхарда Фрая, так и косовские албанцы из Демократической партии Косова, сформированной на основе ОАК, выступают за преимущественное право одной нации в государстве, дискриминацию или даже насильственное выдворение иноэтнических, инорелигиозных элементов со своей территории. И первые, и вторые в большинстве случаев надеются на своих условиях стать участниками мировых процессов, способных обеспечить нации должный уровень социального и экономического развития. Например, и косовские албанцы, и сербские националисты одинаково стремятся в Европейский союз. Однако албанцы хотят это сделать в рамках собственного государства.

Первую группу националистов можно условно назвать национал-консерваторами, сторонниками сохранения status quo, охранителями. Как правило, эти течения реакционны, ориентируются в первую очередь на борьбу с миграцией из других стран, сохранение моноэтничности и монокультурности страны. Поддержание национальной идентичности с точки зрения первой группы способно сгладить негативные аспекты глобализации, выражающиеся в экспансии цивилизационных и культурных элементов, не свойственных титульной нации. Такой вид национализма в основном характерен для стран, находящихся на высоком уровне экономического и социального развития, но в то же время с низкими демографическими показателями - Великобритании, Германии, Франции и др.

Эти факторы создают объективные условия для миграции из-за рубежа, что, в свою очередь, влияет на популярность националистической идеологии.

Вторая группа националистов заинтересована в изменении существующих государственных и этнических границ, ссылаясь на декларированное в резолюции Генеральной Ассамблеи ООН право наций на самоопределение. Как правило, национал-ревизионисты представляют народы окраин бывших империй, в которых центры по-прежнему ограничивают самостоятельные связи провинций с мировым сообществом. Преодоление зависимости от метрополии, с точки зрения современных сепаратистов, должно помочь нации напрямую контактировать с основными мировыми центрами силы, способными обеспечить безбедное существование народа лучше, чем устаревшая структура.

Причем оба направления предполагают наличие такого необходимого для развития фактора, как национальная угроза, воплощенная в иноэтническом, инокультурном воздействии. В первом случае это, как правило, сепаратисты-националисты и (или) мигранты, нарушающие привычный ход жизни, культурный, лингвистический облик страны и претендующие на часть исторического наследия. Во втором случае угроза исходит из подавляющего полноценное развитие нации центра, находящегося под контролем враждебной этнонациональной или этноконфесиональной группы. Наличие общей угрозы порождает этнический конфликт на основе национальной ненависти, являющейся одной из самых серьезных причин, влияющих на развитие национализма.

В результате в современной Европе мы видим две противостоящие националистические идеологии, которые подпитывают друг друга, сталкиваясь в конфликтах на этнических границах. Принципиальных мировоззренческих расхождений между ними нет, различия наблюдаются только в особенностях развития государств и наций, на уровне их экономического, политического и демографического состояния.

17.Суспільні рухи та організації, їх соціальна роль.

Специфічною формою політичної активності громадян е суспільно-політичні організації та рухи, які відрізняються метою, способами її реалізації, ідейними та доктринальними засадами.

Суспільні організації виникають тоді, коли кілька осіб об’єд­нуються і між ними встановлюються певні зв’язки. Слід зазна­чити, що такі організації громадян формуються передусім як інструмент реалізації потреб та інтересів цих громадян. Отже, природна потреба людей в об’єднаннях є наслідком спільності їхніх соціальних статусів (станів) і т. ін.

Політологія виявляє свій особливий інтерес до недержавних або неурядових суспільних організацій, які мають постійні (ста­більні) риси та характеристики й певну самостійність у діях. Діяльність таких організацій тісно пов’язана із впливом на центри прийняття політичних рішень.

Людина, яка є членом суспільної організації, має дотримува­ти прийнятих у ній правил поведінки. Кожному членові органі­зації належить відігравати відповідну соціальну роль.

Отже, у разі потреби організація може вимагати від свого члена:

• підпорядкування власних інтересів суспільним, навіть якщо він особисто голосував проти прийняття певного рішення;

• провадження діяльності, в необхідності якої він не переко­наний;

• пристосування до звичаїв і традицій організації (уніфор­ми, зразків поведінки, специфічної мови тощо).

Виконання цих вимог сприяє вихованню почуття єдності, зміцненню зв’язків, безперервності функціонування певної спіль­ноти.

Суспільні організації є вагомими чинниками суспільних пе­ретворень, упорядковують суспільне життя. Застій в їх діяль­ності позначається на функціонуванні всього суспільства, зни­жує ефективність його функціонування.

Організація як форма суспільних зв’язків є певною системою відносин, інститутів, засобів громадського контролю, об’єднує індивідів, групи, колективи завдяки існуванню системи цілей, сприяє зміцненню, розвитку й виявленню потреб та інтересів своїх членів.

Класифікуючи суспільні організації, бажано враховувати такі критерії:

• особливості організацій, які мають певні стосунки з цент­рами прийняття політичних рішень;

• функції, які вони виконують стосовно інтересів своїх членів;

• функції, які вони виконують щодо системи влади в дер­жаві.

За видами діяльності суспільні організації поділяються на такі групи:

• професійні;

• економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян, това­ровиробників, обдурених вкладників та ін.);

• конфесійні (католицькі, православні, мусульманські, іудейські, масонські таін.);

• культурологічні та освітянські (товариства “Просвіта”, любителів української, російської, єврейської мов та ін.);

• спортивні, туристичні, тверезості й здоров’я та ін.;

• наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, енергетиків та ін.);

• оборонні (ДТСААФ, аероклуби, мотоклуби);

• національні (товариства російської, єврейської, польської культур та ін.);

• екологічні (“Зелений світ”, “Грінпіс” та ін.).

Суспільно-політичні рухи відрізняються від суспільних ор­ганізацій, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це й не є провідною характерологічною ознакою. Як приклади можна навести такі об’єднання, як Комуністичний, Соціалістич­ний, Християнсько-демократичний Інтернаціонали. А скажімо, під національно-визвольним рухом можуть розглядатися по­літичні сили глобального рівня.

Згадані рухи властиві індустріальному суспільству, мають зовнішній характер. Проте існують рухи, які є складовою полі­тичної системи держави. Йдеться про суспільно-політичні рухи постіндустріальних і посттоталітарних суспільств.

В останньому випадку суспільно-політичні рухи постають як перехідні форми об’єднання громадян, які протидіють тоталіта­ризмові в особі монопольно правлячої партії (по суті — еліти). Надалі вони мають тенденцію до дезінтеграції, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для формування багатопар- тійної системи. Саме такий шлях пройшли “Солідарність” (Польща), Демократичний форум (Угорщина), “Саюдіс” (Литва), Союз демократичних сил (Болгарія), “Демократична Росія” (РФ), Народний рух України (Україна) та ін.

Суспільні рухи, які об’єднують на основі однієї-двох ідей пол­ітичні сили, що стоять на різних політичних та ідеологічних платформах, не можуть існувати впродовж тривалого часу.

З досвіду знаємо, що здебільшого вони перетворюються на партії, оскільки нові завдання потребують чіткішої організації діяльності. Зважаючи на це, бажано вивчати суспільно-політич­ні рухи з погляду теорії мобілізації ресурсів, тобто як організа­цію, яка має певні внутрішні та зовнішні ресурси розвитку.

З позиції соціальної психології суспільно-політичні рухи до­сліджуються через вивчення психологічної мотивації участі громадян у їхній діяльності, прагнення певних груп людей до­сягти вищого соціального статусу.

Теорія колективної поведінки аналізує суспільно-політичні рухи як форми колективної діяльності в умовах правової дер­жави. Остання мусить забезпечити розв’язання соціальних кон­фліктів, не руйнуючи наявного суспільного ладу.

Оскільки суспільно-політичні рухи, на відміну від партій, важко класифікувати відповідно до політичної ідеології (кон­серватизму, лібералізму, соціал-демократії, марксизму-ленінізму таін.), наприклад, Е. Гідденс запропонував таку типологію:

• трансформативні рухи, спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;

• реформаторські рухи, пов’язані з модифікацією теперіш­ніх порядків;

• рухи порятунків, наприклад релігійні, які прагнуть спасін­ня людини від гріха і т. ін.;

• альтернативні рухи, які зосереджуються на усуненні не­гативних рис, звичок, наприклад рух за здоровий спосіб життя, проти наркоманії.

Суспільно-політичні рухи, на думку Є. Вятра, проходять такі стадії розвитку.

1. Постає суспільна потреба в соціальних змінах, яка веде до контактів найактивніших індивідів і формування ініціативної групи.

2. На основі об’єднання індивідуальних прагнень формують­ся програмні засади, платформи, доктрини.

3. До політичної діяльності залучаються широкі кола при­хильників, покликані реалізувати завдання суспільно-політич­ного руху.

4. Спадає активність руху, коли цілі досягнено або виявило­ся, що їх неможливо реалізувати; рух припиняє свою діяльність або трансформується в партію.

Суспільно-політичні рухи відіграють велику роль у фор­муванні партійно-політичних структур суспільства, а в пост- тоталітарних суспільствах вони взагалі їх заміняють у певні періоди розвитку. Хоча це не означає, що в умовах розвинених партійно-політичних структур рухи не мають права на життя. Навпаки, досвід існування в 70-80-ті роки XX ст. досить впли­вових екологічних, антивоєнних, жіночих та інших рухів у багатьох країнах світу свідчить про те, що за будь-яких умов, будь-якої партійної системи є соціальна ніша для рухів. Ос­танні виконують тоді функції індикаторів невдоволення гро­мадян, е компонентом системи груп тиску на центри прийнят­тя політичних рішень, інституціоналізованим каналом залу­чення громадян до політики, а отже, засобом сприяння прий­няттю оптимальніших рішень щодо соціального управління державою й суспільством.

18. Сутність, функції, типологія політичних партій.
Поняття політичної партії. Термін «партія» (від лат. pars - частина чого-небудь) використовувався задовго до появи власне політичних партій для позначення груп громадян, які представляють інтереси певної частини населення і прагнуть впливати з цією метою на владу.
Сьогодні в політологічній літературі існують самі різні визначення поняття «політична партія», що зв'язано, перш за все, з складністю структури даного явища, різноманіття її функцій в суспільстві і т.д.
Політична партія - це організована група однодумців, що представляє інтереси певної частини народу і має головною метою їх реалізацію шляхом завоювання влади або участі в її здійсненні.
Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і еволюції.

У формуванні цього політичного інституту М.Вебер виділив три етапи: партії як аристократичні угрупування; партії як політичні клуби; сучасні масові партії.

Два перші етапи можна вважати передісторією політичних партій. Класичні три ступені в своєму розвитку пройшли лише партії Великобританії (торі і виги), частково Італії і Франції. В більшості країн Європи і Нового Світу політичні партії сформувалися відразу як масові і загальнонаціональні.
Виникнення партій в сучасному розумінні було обумовлено:

• введенням загального виборчого права;
• формуванням представницьких інститутів;
• вступом на історичну арену «третього стану»;
• організаційним розвитком робочого класу.

Особливо інтенсивно процес формування політичних партій, що почався в кінці ХУШ в. у Великобританії і США, протікав, охопивши і інші країни Європейського континенту, в другій половині Х1Х – початку ХХ ст. З посиленням класової диференціації, поглибленням соціальних суперечностей, у міру залучення в політику все більш широких шарів суспільства роль партій зростала. Вони стали основним суб'єктом політики і необхідним елементом демократичної держави. Партії беруть активну участь в політичному житті на всіх стадіях політичного процесу: у виборах, формуванні органів влади, ухваленні політичних і державних рішень, в їх реалізації.
Основні ознаки політичної партії:
- основна мета діяльності - завоювання і здійснення політичної влади в суспільстві;
- наявність детально розробленої політичної програми і статуту партії;
- наявність організованої структури на всіх рівнях;
-активна участь у виборчих кампаніях.
Політичні партії на відміну від інших суб'єктів політики: індивідів, суспільних організацій і т.п. завдяки організованості і партійній згуртованості здатні набагато більшою мірою робити вплив на політику.
Функції політичних партій. Партії виконують численні і різноманітні функції. Хоча вони тісно переплітаються, їх можна згрупувати по наступних п'яти головних напрямах:

1. Соціальна функція полягає в тому, що партія узагальнено виражає і захищає інтереси тієї або іншої соціальної групи і доводить до рівня державної влади її вимоги, іноді беручи участь в розробці заходів щодо їх виконання. При цьому в останні десятиріччя, прагнучи розширити свою соціальну базу (тобто число своїх прихильників), багато партій прагнуть представляти в суспільстві інтереси не однієї, а декількох близьких соціальних груп.
2. Ідеологічна функція партії виявляється (1) в розробці партійної ідеології (теоретичних концепцій, партійної програми, соціально-економічних і політичних стратегій, оцінок подій, гасел і т.д.), а також (2) в розповсюдженні, пропаганді цієї ідеології, в політичній інформації і виховній роботі.
3. Політична функція полягає, перш за все, в оволодінні державною владою. Для виконання цієї головної задачі партії підбирають і «вирощують» своїх політичних лідерів, готують фахівців по різних проблемах суспільного життя, висувають кандидатів на виборні і невиборні посади, активно працюють в парламентах і інших державних органах.
4. Управлінська функція характерна для партій, що стоять у влади (особливо в комуністичних суспільствах). Такі партії перетворюються в свого роду державних. Вони організовують і направляють дії держави, ініціюють соціальні і політичні зміни в суспільстві, керують різними сферами суспільного життя.
5. Електоральна функція партій виявляється в тому, що вони беруть активну участь у виборах, організовують виборчі кампанії, проводять інформаційно-пропагандистську роботу з своїм потенційним електоратом, виступають з передвиборними програмами, контролюють хід виборів і так далі.

В демократичному суспільстві політичні партії відкидають насильницькі методи боротьби за владу і орієнтуються на виборчий процес. Вибори є головною ареною суперництва партій. Тому однією з головних задач партій є забезпечення підтримки виборців, створення і розширення електорату. Вибори дають партіям доступ до важелів влади, а їх підсумки визначають, які саме партії протягом встановленого законом терміну здійснюватимуть управління державою.
Типи політичних партій. Політичні партії відрізняються одна від одної по декількох параметрах. Найважливішою з них є організаційна структура і характер членства.
Загальновизнаною і найуспішнішою є класифікація партій М.Дюверже, заснована на відмінностях в їх структурі і організації внутрішнього життя. За цією ознакою він виділяв кадрові і масові партії.
Кадрові партії виникали тоді, коли виборче право ще було обмеженим. Ці партії:

• були засобом виразу політичних інтересів пануючих класів, перш за все буржуазії;
• були націлені на перемогу на виборах, для чого прагнули не збільшення своїх рядів, а до об'єднання еліт, які могли б впливати на виборців;
• цікавилися питаннями ідеології постільки, поскільки ті могли допомогти їх кандидатам;
• не мали системи членства з відповідною реєстрацією і регулярною сплатою членських внесків.

Основним структурним елементом кадрових партій є комітети - згуртовані, авторитетні групи, що володіють навиками роботи серед населення. Їх основне призначення - проведення і організація передвиборних кампаній. Комітети:

• створюються за територіальним принципом;
• невеликі за чисельним складом і не прагнуть розширення своїх рядів, мають постійний склад активістів, що обновляється у разі потреби шляхом кооптації (введення до складу виборного органу нових членів рішенням комітету);
• підбирають кандидатів для виборів до органів влади;
• вивчають громадську думку, симпатії і інтереси виборців, їх очікування і вимоги;
• допомагають лідерам у формуванні передвиборних програм;
• працюють в «сезонному режимі»: різко активізуються напередодні і ходу виборчої кампанії до парламенту або місцевих органів влади і «затихають» після її закінчення;
• автономні і слабо зв'язані між собою, вся їх діяльність концентрується навкруги кандидата на виборний пост.

Більшість кадрових партій - це європейські ліберальні і консервативні партії. В політичному спектрі кадрові партії знаходяться, перш за все, справа і в центрі. Центральне керівництво, очолюване лідером партії, має вирішальне слово у всіх партійних справах.
Масові партії виникають з введенням загального виборчого права. Це партії нового типу, тобто:

• мають масовий характер;
• орієнтовані на політичне виховання мас і формування еліт, що вийшли з народу;
• прагнуть розповсюдження свого впливу за допомогою пропаганди своїх ідеологічних поглядів і програм;
• мають розвинуту ієрархічну організаційну структуру, обумовлену необхідністю фінансувати партійні заходи, вести облік і контроль надходження і витрачання членських внесків і інших засобів;
• мають строгу партійну дисципліну, покликану укріплювати єдність партії. Вона розповсюджується не тільки на рядових членів, але і партійне керівництво, а також парламентаріїв від цих партій.

Основним структурним елементом масової партії є первинні організації, які:

• будуються як за територіальним, так і за виробничим принципом;
• є відкритими для нових членів;
• зацікавлені в поповненні своїх рядів, оскільки сама партія існує за рахунок членських внесків.

Масові партії, як правило, спочатку формуються зовні представницьких установ з робітників і селян. Їх політичні установки відрізняються програмністю і насиченістю ідеологічними установками, що використовується для активізації своїх прихильників. Більшість масових партій - це партії лівої орієнтації. Члени партії не тільки платять внески, але і беруть активну участь в справах партії. Масові партії більш згуртовані, володіють більшою взаємозалежністю своїх організацій по вертикалі і горизонталі.