Кримінально правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі

Логіка наукового дослідження вимагає повноти аналізу всіх аспектів піднятих проблем. Очевидно, що розгляд питання про те, що є зворотною дією кримінального закону, які її підстави та межі, зумовлює й постановку питання про те, що ж буде в результаті того, що той чи інший закон з певних підстав у певних межах отримає зворотну дію, тобто якими є кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону. Слід, однак, відзначити, що проблема кримінально-правових наслідків зворотної дії кримінального закону досі не отримала належної уваги криміналістів. Очевидно саме тому ці наслідки досить фрагментарно відображені і в КК України. У чинному кримінальному законі вирішується лише питання про кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, що декриміналізує діяння (частина 2 статті 74 КК України), та закону, що пом’якшує покарання (частина 3 статті 74 КК України). Що ж до інших законів, які можуть мати зворотну дію, то питання про її наслідки законодавець залишає відкритим.

Уявляється, що кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону мають визначатися в залежності від того, якими є матеріальні підстави для такої дії. Дійсно, декриміналізація діяння, розширення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та пом’якшення кримінальної відповідальності хоч і є у кожному разі проявом обмеження каральної влади держави, однак, як було показано вище, досить різняться за своєю юридичною природою. То ж цілком логічно, що різними можуть бути і кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону за кожною з названих матеріальних підстав.

Відповідно до частини 2 статті 74 КК України “особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання”. Очевидно, що, не дивлячись на відсутність у законодавстві спеціальних положень про це, не буде притягнута до кримінальної відповідальності за таке ж діяння і особа, кримінальна справа якої знаходиться на стадії попереднього слідства чи у суді, чи навіть взагалі ще не порушена. Проте, відсутність таких положень є, на мій погляд, суттєвим недоліком чинного КК України. Їх відсутність ставить питання: на що, на які положення повинні послатися у своєму рішенні органи кримінального переслідування чи суд, коли вони не притягують до кримінальної відповідальності особу у разу декриміналізації скоєного нею діяння? Судова і слідча практика традиційно йшла шляхом посилань безпосередньо на частину 1 статті 5 КК України (частину 2 статті 6 КК України 1960 року). Такої ж позиції дотримуються і окремі науковці^[783].

Однак, визнати таку практику доцільною, а, тим паче, законною, на мій погляд, не можна. Вище вже відзначалося, що частина 1 статті 5 КК України містить колізійний темпоральний припис. Єдиним її призначенням є орієнтація суду на вибір більш м’якого закону, що набув чинності після вчинення злочину, а не закону, чинного під час вчинення цього злочину. Жодних положень про те, яким чином слід застосувати новий закон, ця стаття не містить, та й, по суті своїй, містити не повинна. Новий же закон також, як правило, не містить приписів про не притягнення осіб до відповідальності за декриміналізовані ним діяння. Отже, маємо дилему. З одного боку, в чинному законодавстві не міститься жодних положень про не притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ще не засуджені за декриміналізовані діяння, у зв’язку з чим суди та органи кримінального переслідування посилаються на статтю, яка не має жодного відношення до вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності. З іншого боку – не притягуючи особу до кримінальної відповідальності за декриміналізоване діяння, суд не може не посилатися на обґрунтування свого рішення на те чи інше положення закону. Слушно писав колись П.А. Фейєрбах, що “вирок може лише тоді звільнювати, коли й сам закон звільнює”^[784]. Саме тому КК України мав би бути доповнений спеціальними положеннями про не притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила декриміналізоване діяння, і до винесення обвинувального вироку.

Разом з тим, сформулювати таке положення у КК можна лише за умови визначення юридичної сутності не притягнення до кримінальної відповідальності особи чи припинення відбування покарання особою, яка вчинила декриміналізоване діяння. За цитованими вище положеннями КК України, вони є, по суті, різновидом звільнення від кримінальної відповідальності. З таким підходом законодавця погодитися, на мій погляд, важко. Тим не менше, в кримінально-правовій літературі ця ідея досить часто підтримується. Хоча існує й інший підхід до розуміння сутності не притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила декриміналізоване діяння.

Так, інколи вважається, що зворотна дія закону, що декриміналізує те чи інше діяння, виключає кримінальну відповідальність особи, яка вчинила таке діяння. Ще в 1956 році Й.І. Слуцький висловив думку про те, що зміна закону, якщо внаслідок неї усувається караність діяння, свідчить про відпадання (виключення) суспільної небезпечності та протиправності такого діяння. У зв'язку з цим він відносив дану обставину до обставин, що виключають кримінальну відповідальність^[785]. Ідея про те, що зворотна дія кримінального закону, який декриміналізує діяння, виключає злочинність останнього, не знайшла широкої підтримки у науці, хоча має окремих своїх прихильників. Зокрема, Т.А. Леснієвськи-Костарева та П.С. Матишевський вважають, що при набутті чинності законом, що декриміналізував певне діяння, кримінальна справа за вчинення такого діяння не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю за відсутністю в діянні особи складу злочину^[786]. Про відсутність складу злочину в декриміналізованому діянні говорить і Ю.Г. Ляпунов, хоча й стверджує при цьому, що особа, яка вчинила таке діяння, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності^[787]. Таким чином, позиції Й.І. Слуцького, Т.А. Леснієвськи-Костаревої та П.С. Матишевського розходячись у визначенні підстав виключення кримінальної відповідальності, тим не менше збігаються у тому, що зворотна дія закону, що декриміналізує діяння, у будь-якому разі саме виключає кримінальну відповідальність.

Ідея про те, що декриміналізація діяння усуває склад злочину, а, отже, виключає кримінальну відповідальність, була проведена і до законодавства окремих країн. Так, у Російській Федерації в 1991 році частина 2 статті 6 КК РРФСР 1960 р. була доповнена вказівкою на те, що з моменту набрання чинності законом, що усуває злочинність діяння, відповідні діяння, вчинені до набирання таким законом чинності, вважаються такими, що не містять складу злочину^[788]. При прийнятті КК РФ 1996 року російський законодавець відмовився від такого визначення, проте воно знайшло місце у законодавстві інших держав. Зокрема, положення про те, що декриміналізоване діяння вважається таким, що не містить складу злочину, закріплене у частині 2 статті 9 КК Республіки Бєларусь, а в частині 1 статті 13 КК Республіки Таджикистан встановлюється, що “з моменту набуття чинності закону, який усуває злочинність діяння, відповідне діяння, вчинене до набуття ним чинності, не вважається злочинним”^[789].

Переважна ж більшість вчених дотримуються позиції, яка, як відзначалося вище, поведена і до КК України. Згідно цього підходу зворотна дія закону, що скасовує злочинність того чи іншого діяння, має наслідком звільнення від кримінальної відповідальності чи від подальшого відбування покарання особи, яка вчинила таке діяння. М.І. Блум, наприклад, писала, що якщо кримінальний закон скасовує злочинність діяння, то це “тягне звільнення осіб, засуджених за це діяння, від подальшого відбування покарання, а також погашення судимості”^[790]. Ю.Д. Северин особливо підкреслює, що таке звільнення “не тягне правових наслідків, пов’язаних з припиненням кримінальної справи за відсутністю складу злочину чи винесенням виправдувального вироку”^[791].

Дотримуючись такого ж підходу, Б.А. Кирись звертає увагу на те, що чинним кримінально-процесуальним законодавством не передбачена спеціальна підстава закриття (відмови в порушенні) кримінальної справи у зв’язку з декриміналізацією злочину. Він пропонує розвиває доповнити статтю 6 КПК України новою нереабілітуючою підставою припинення кримінальної справи – видання закону, що усуває злочинність діяння^[792]. Пізніше позицію Б.А. Кирися підтримав В.М. Василаш^[793]. Ідея звільнення від кримінальної відповідальності як кримінально-правового наслідку зворотної дії закону, що декриміналізує діяння, також підтримується у законодавстві ряду зарубіжних країн.

Проте, беззастережно сприйняти будь-який з цих двох підходів, на мій погляд, важко. Вище вже досить детально викладалися міркування про те, що з моменту вчинення діяння, що підпадає під ознаки передбаченого кримінальним законом злочину, між особою, яка його вчинила, та державою виникають кримінальні правовідношення (у широкому сенсі). Саме в рамках цих правовідношень держава і має повноваження притягнути особу до кримінальної відповідальності. Вчинення ж діяння, що не відповідає всім ознакам складу злочину, або хоч формально підпадає під ці ознаки, але не є кримінально-протиправним чи суспільно небезпечним, не є підставою кримінальної відповідальності, усуває її можливість. Вчинення такого діяння є обставиною (підставою), що виключає кримінальну відповідальність^[794]. Інакше кажучи, кваліфікація діяння як злочинного чи незлочинного, з одного боку, пов’язується саме з моментом його вчинення, з іншого – виключає протилежну кваліфікацію. Тобто, діяння, що законно кваліфіковане як злочин, в подальшому не може бути так же законно кваліфіковане як не злочин і навпаки^[795].

Викладене дозволяє підтримати усталену в науці позицію що оцінювати діяння на предмет відповідності його складу злочину (кваліфікувати його як злочин чи не злочин) можна лише за законом часу його вчинення. Саме тому, невиправданим уявляється вживання у раніше чинному кримінальному законодавстві Російської Федерації та чинному кримінальному законодавстві Республіки Бєларусь формулювання “з моменту набрання чинності законом, що декриміналізує діяння, таке діяння, вчинене до цього моменту, вважається таким, що не містить складу злочину”. Очевидно, що кримінально-правовим наслідком зворотної дії закону, що виключає злочинність того чи іншого діяння, не може бути виключення кримінальної відповідальності. Слід тому погодитися з думкою В.С. Комісарова, який, посилаючись на визначення злочинності діяння лише законом часу його вчинення, піддавав критиці положення частини 2 статті 6 КК РРФСР 1960, у той час, коли вона містила положення про те, що з моменту набуття чинності декриміналізуючого закону діяння вважається таким, що не містить складу злочину^[796].

Однак, не можна погодитися і з концепцією звільнення від кримінальної відповідальності як кримінально-правового наслідку зворотної дії декриміналізуючого закону. Хоча такий підхід і більш вдало відображає сутність не притягнення особи до кримінальної відповідальності у даному випадку, ніж попередня позиція. Адже дійсно, у даному випадку діяння, скоєне особою, на момент його скоєння є злочином. Разом з тим, відомо, що звільнення від кримінальної відповідальності – це відмова держави в особі суду за наявності підстав, передбачених КК, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладення на неї обмежень особистого, майнового та іншого характеру, встановлених законом за вчинення даного злочину^[797]. Сприймаючи таке розуміння звільнення від кримінальної відповідальності, не можна не звернути уваги на те, коли ж держава може відмовитися від реалізації згаданих своїх повноважень? П.А. Фейєрбах писав, що “за законом наслідок злочину полягає в продовжуваному праві судової влади визначати злочинцеві законний наслідок щодо вчиненого ним злочину. Тому злочин продовжується за законом доти, доки не настане причина, що знищує згадане право судової влади”^[798].

Таким чином, повноваження держави притягнути особу до кримінальної відповідальності існує впродовж всього часу існування кримінальних правовідношень. Останні ж, як і будь-які інші правовідносини, існують доти, поки явище об’єктивного світу, яке є юридичним фактом, що їх породив, має юридичне значення^[799]. Тобто доти, доки ознаки фактично вчиненого особою діяння, яке “залишилося” у минулому, продовжують відповідати ознакам складу злочину, передбаченим кримінальним законом, що існує в часі впродовж існування кримінальних правовідносин. З моменту ж набрання чинності законом, що декриміналізує те чи інше діяння, таке діяння, вчинене до цього моменту, перестає відповідати всім ознакам складу злочину і відповідає ознакам кримінально не протиправного діяння. Отже, з цього моменту припиняються кримінальні правовідносини, а значить і припиняється (зникає) повноваження держави притягнути особу до кримінальної відповідальності.

В науці кримінального права висловлювалися міркування щодо того, що на момент звільнення від кримінальної відповідальності особа ще знаходиться в кримінально-правових відносинах з державою і лише сам факт такого звільнення припиняє ці кримінально-правові відносини^[800]. С.І. Зельдов спеціально підкреслює, що звільнення від кримінальної відповідальності “погашає кримінально-правове значення вчинення злочину”, яке продовжується до моменту звільнення^[801]. Коли ж кримінально-правові відносини припиняються і у держави зникає законне повноваження притягнути особу до кримінальної відповідальності, вона вже не може і відмовитися від його реалізації. Зрозуміло, що говорити у цьому разі про звільнення особи від кримінальної відповідальності не можна, оскільки держава не може звільнити від тих обтяжень, які вона і застосувати не повноважна.

Викладене, на мою думку, дозволяє зробити висновок, що кримінально-правовим наслідком зворотної дії закону, що декриміналізує певне діяння, не може бути ні виключення кримінальної відповідальності, ні звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання. Очевидно, що у цьому разі ми маємо справу з якісно іншим кримінально-правовим феноменом, який, попри певну зовнішню схожість з виключенням кримінальної відповідальності та звільненням від неї чи покарання, має власну природу. Його відмінність від виключення кримінальної відповідальності полягає у тому, що при виключенні кримінальної відповідальності діяння вже у момент його вчинення не є злочином, тоді як у даному разі, діяння на момент його вчинення є злочином. При цьому на відмінну від звільнення від кримінальної відповідальності, яке може мати місце лише в період існування кримінально-правових відносин, непритягнення до кримінальної відповідальності при декриміналізації діяння відбувається тоді, коли кримінальні правовідносини вже припинилися.

У цьому зв’язку не уявляється за можливе використання термінів “виключення кримінальної відповідальності” чи “звільнення від кримінальної відповідальності (або покарання)” для позначення кримінально-правових наслідків зворотної дії закону, що декриміналізує діяння. Викладене дозволяє, на мою думку, ставити питання про можливість введення до наукового обігу нового поняття – “погашення кримінальної відповідальності”, розуміючи під ним незастосування до особи, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом заходів кримінальної відповідальності з моменту закінчення кримінальних правовідносин.

При цьому, дійсно, поняття “погашення кримінальної відповідальності” є до певної міри умовним. Однак, правий, мабуть, був М.Й. Коржанський, коли писав, що “все-таки юриспруденція не техніка. Тут всіляке визначення умовне”^[802]. А як слушно зауважують В.Д. Бринцев та В.І. Тютюгін, всякий умовний термін у юриспруденції має право на життя, якщо “його зміст правильний і цілком однозначно оцінюється”^[803]. Правильність змісту поняття “погашення кримінальної відповідальності”, як уявляється, підтверджується наведеними вище аргументами. Що ж стосується однозначності його оцінки, то не можна оминути увагою і той факт, що основне семантичне значення терміна “погашення” означає припинення розвитку чого-небудь, його ліквідація^[804].

Статтею 405¹ Кримінально-процесуального кодексу України передбачено, що “звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках, передбачених частинами 2 і 3 статті 54 Кримінального кодексу України (частини 2 і 3 статті 74 КК України 2001 року – Ю.П.), провадиться судом за заявою засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання”^[805]. Отже, кримінально-процесуальним законодавством України визначається лише порядок звільнення від покарання (погашення кримінальної відповідальності) у випадку, коли особа вже засуджена за вчинення злочину, і не визначає порядок погашення кримінальної відповідальності у період існування правовідносин кримінального переслідування та кримінальних правовідносин (у вузькому значенні). На цей недолік слід було б звернути увагу при розробленні проекту нового КПК України. Як не можна поминути увагою і той факт, що для вирішення питання про погашення чи пом’якшення кримінальної відповідальності особи закон вимагає заяви засудженого, подання прокурора чи органу, що відає виконанням покарання. Такі міркування висловлювалися в кримінально-правовій науці що задовго до введення до КПК України статті 405¹. Так, М.І. Блум вважала, що набрання чинності законом, що декриміналізує діяння, “дає право особі, відносно якої вирок набув законної сили, клопотати про поширення на неї нового кримінального закону, що усуває злочинність та караність діяння”^[806]. Очевидно, що до моменту, коли визначені законом особи подадуть відповідно заяву чи подання, а також до розгляду їх судом пройде певний час. При цьому, коли діяння було декриміналізоване чи відповідальність за нього пом’якшена таким чином, що максимум покарання став меншим за розмір, фактично відбутий особою, відбування відповідальності протягом згаданих строків вже є незаконним. Свідоме ж чи несвідоме затягування у поданні клопотання чи його розгляді судом ще довше затягуватиме незаконність відбування особою кримінальної відповідальності. Тому, очевидно у новому КПК слід було б також вирішити і питання про спрощення та темпоральне скорочення процедури погашення та пом’якшення відповідальності за кримінальним законом, що має зворотну дію.

Проте, при цьому, мабуть, не слід вдаватися і до іншої крайності, як це іноді пропонується у літературі. Так, В.М. Куц пропонує передбачити у новому КК України положення про те, що особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, звільняється від призначеного покарання протягом доби з часу набрання чинності відповідним законом^[807]. Законодавець, приймаючи КК України 2001 року, визначив, що така особа має бути негайно звільнена від призначеного судом покарання (частина 2 статті 74). Звичайно, такий підхід є привабливим у тому сенсі, що більш повно убезпечує особу від відбування покарання після припинення кримінально-правових відносин (у широкому сенсі). Проте, з одного боку, викликає певні сумніви здатність кримінально-виконавчої системи протягом доби виконати новий закон, з іншого ж – поняття “негайності” є вкрай розмитим і досить складно піддається одноманітному розумінню.

Проте, у будь-якому випадку, процедурним питанням погашення чи пом’якшення кримінальної відповідальності у випадках зворотної дії більш м’якого кримінального закону повинна бути надана належна увага розробниками нового кримінально-процесуального законодавства України. Адже очевидно, що ця проблема – проблема процесуального, а не матеріального кримінального законодавства. Що ж стосується кримінально-правових положень про кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, який декриміналізує діяння, то вони мають бути змінені. Уявляється за доцільне включення до КК України замість припису, сформульованого у частині 2 статті 74, положення такого змісту: “Особа, яка вчинила діяння, злочинність якого скасована, не може бути піддана кримінальній відповідальності, а вже засуджена підлягає звільненню від відбування призначеного покарання чи від випробувального строку, призначеного при звільненні від відбування покарання з випробуванням”. Вирішення питання про місце цього припису в системі Загальної частини КК України має пряму залежність із сприйняттям чи несприйняттям категорії “погашення кримінальної відповідальності”. На сьогодні ж уявляються можливими два шляхи: по-перше, поміщення нового припису до частини 2 статті 74 КК України (замість існуючого), по-друге – поміщення положень про кримінально-правові наслідки зворотної дії кримінального закону в часі до статті 5 КК України, яка визначає підстави та межі такої дії.

У разі ж, якщо особа, яка вчинила діяння, злочинність якого скасована, вже відбула покарання і має судимість, то відповідно до частини 3 статті 88 КК України з моменту набрання чинності законом, який декриміналізує діяння, вона визнається такою, що не має судимості.

На відміну від кримінально-правових наслідків зворотної дії в часі закону, що декриміналізує діяння, якими завжди є погашення кримінальної відповідальності, кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що розширює підстави звільнення від кримінальної відповідальності, різняться в залежності від того, на якій стадії розвитку знаходиться кримінальне правовідношення, в якому такий закон має зворотну дію. Цей факт пояснюється тим, що розширення підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності хоч і скасовує кримінальну відповідальність, але не припиняє, не знищує саме кримінальне правовідношення. Останнє продовжує існувати, хоча й змінюється його зміст. Якщо раніше, до набуття новим законом чинності до змісту кримінального правовідношення включалося потенційне чи реальне повноваження держави покласти на особу, яка вчинила злочин, кримінальну відповідальність, то з дня отримання новим законом зворотної дії таке повноваження заміняється новим – повноваженням звільнити особу від кримінальної відповідальності (від її покладення чи від її подальшої реалізації). Отже, кримінальне правовідношення продовжує існувати, однак вже в якісно іншому вигляді – у вигляді правовідношення, змістом якого є не покладення на особу кримінальної відповідальності, а звільнення її від такої.

Слід відзначити, що якщо кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що скасовує злочинність діяння хоч і не зовсім точно, але визначені у КК України, то кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, що розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, не знайшли в ньому відображення. Тому, очевидно, правозастосовчим органам доведеться у даному разі посилатися лише на загальні положення про звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання.

Як відомо, звільнення особи від кримінальної відповідальності може мати місце лише до набуття законної сили обвинувальним вироком суду. Після цього мова може йти лише про звільнення такої особи від відбування покарання^[808]. Тобто, звільнення від реальної кримінальної відповідальності відбувається у вигляді звільнення від подальшого відбування призначеного судом покарання. Тому вирішення питання про кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, який розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності залежить від того, чи винесений відносно особи обвинувальний вирок.

У разі, якщо обвинувальний вирок ще не винесений, тобто кримінальне правовідношення знаходиться на стадії правовідношення кримінального переслідування, кримінально-правовим наслідком зворотної дії такого закону є власне звільнення особи від кримінальної відповідальності. В результаті зворотної дії нового закону держава отримує повноваження звільнити особу від потенційної кримінальної відповідальності у зв’язку з наявністю в її посткримінальній поведінці чи в певних об’єктивних подіях підстав для незастосування кримінальної відповідальності, тобто для звільнення від неї. Реалізація цього повноваження відповідно до частини 2 статті 44 КК України здійснюється виключно судом. І лише з моменту його реалізації, тобто з моменту набуття законної сили рішенням суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності, припинитися існуюче між особою та державою кримінальне правовідношення. В цьому полягає відмінність кримінально-правових наслідків зворотної дії закону, що скасовує злочинність діяння, і закону, що розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, хоча і той, і інший закони є такими, що скасовують кримінальну відповідальність.

У випадку ж, коли особа вже засуджена за вчинений злочин, мова про звільнення її від кримінальної відповідальності не може йти. В даному разі, в залежності від тих заходів кримінальної відповідальності, які були застосовані до даної особи, можливі наступні варіанти. У разі засудження особи без призначення покарання (на підставі частини 4 чи 5 статті 74 КК України), до такої особи не застосовується випробувальний строк і вона не вважається судимою. Отже, кримінальне правовідношення припиняється і новий кримінальний закон, який розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності, не може мати щодо такої особи зворотної дії. Коли ж такій особі було призначене покарання і вона його реально відбуває, то кримінально-правовим наслідком зворотної дії закону, що розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності має бути звільнення такої особи від подальшого відбування призначеного судом покарання. Якщо ж особа була звільнена від відбування покарання з умовою і їй був призначений випробувальний строк, або вона відбула покарання, але має судимість, то в даному разі кримінально-правовим наслідком зворотної дії закону, що розширює підстави для звільнення від кримінальної відповідальності має бути відповідно дострокове припинення випробувального строку чи дострокове погашення судимості.

Питання про кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, що пом’якшує кримінальну відповідальність, і в законодавстві, і в науковій літературі в основному зводиться до проблеми наслідків зворотної дії в часі закону, що пом’якшує покарання. В кримінальному законі України відповідне положення з’явилося коли стаття 54 КК України 1960 року була доповнена частиною 3 такого змісту: “призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим Законом”. Таке ж положення, з незначними редакційними змінами, було включене і до частини 3 статті 74 КК України 2001 року. Таким чином, законодавець визначив кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, що пом’якшує покарання лише на останній стадії розвитку кримінального правовідношення – стадії реалізації кримінальної відповідальності. Що ж до кримінально-правових наслідків зворотної дії такого закону на більш ранніх стадіях розвитку кримінального правовідношення, то вони, як і кримінально-правові наслідки зворотної дії закону, що пом’якшує інші заходи кримінальної відповідальності, залишилися невизначеними.

Уявляється, що певна рація у такому законодавчому підході є. Дійсно, покарання, як вже відзначалося, є основним заходом кримінальної відповідальності. Тому визначення кримінально-правових наслідків зворотної дії закону, що пом’якшує саме покарання є, за певних умов, досить виправданим. Що ж стосується кримінально-правових наслідків зворотної дії в часі закону, який пом’якшує покарання у випадках, коли кримінальне правовідношення знаходиться ще на стадії кримінального переслідування, то вони є очевидними. У такому разі вчинене особою діяння підлягає перекваліфікації за новим кримінальним законом і підлягає застосуванню санкція такого закону, яка передбачає більш м’яке покарання. Менш очевидним є вирішення цього питання тоді, коли особа вже відбуває призначене їй покарання.

На мій погляд, запропоноване законодавцем вирішення є не зовсім вдалим. Як відомо, однією із засад призначення покарання є врахування при цьому ступеня тяжкості вчиненого особою злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання (пункт 3 частини 1 статті 65 КК України). Враховуючи названі фактори, суд призначає особі покарання, яке на його думку є у даному разі справедливим. При цьому здійснюється диференціація кримінальної відповідальності на правозастосовчому рівні: особі призначається покарання ближче до нижньої, верхньої межі чи медіани санкції. У випадку ж коли новим кримінальним законом пом’якшується покарання (тобто знижується його верхня чи нижня межа), законодавець встановлює необхідність зміни лише такого призначеного покарання, яке перевищую верхню межу, при чому зміни лише настільки, наскільки воно цю межу перевищує. На приклад, суд, засуджуючи двох співучасників за частиною 3 статті 140 КК України 1960 року визначив одному з них покарання у вигляді позбавлення волі строком на 10 років (що відповідає максимуму санкції даної частини), а іншому – 6,5 років (що відповідає медіані цієї санкції). Коли під час відбування цими особами призначеного їм покарання набув чинності КК України 2001 року, частина 3 статті 185 якого передбачає за подібний злочин покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до шести років, покарання, призначене обом співучасникам має бути знижене до шести років позбавлення волі. Отже, відображення у реально призначеному покаранні ступеня тяжкості вчиненого кожною особою злочину, суспільної небезпечності кожного співучасника, наявності у нього обставин, що пом’якшують чи посилюють покарання в результаті зворотної дії кримінального закону зводиться нанівець.

У зв’язку з цим уявляється, що при пом’якшенні покарання, призначеного особі, засудженій за діяння, караність якого законом пом’якшена, має враховуватися не лише верхня, але й нижня межа нової санкції. Такі судженні вже висловлювалися в кримінально-правовій літературі. Так, на думку А.В. Наумова, С.І. Нікуліна та В.Є. Новічкова, якщо покарання, яке призначене особі чи вже відбувається нею, перевищує верхню чи нижню межу покарання за новим законом, то воно повинне бути знижене до нововстановленої межі^[809]. Попри те, що у даному твердженні міститься, на мій погляд, певна логічна непослідовність (очевидно, його автори мають на увазі лише випадки, коли особі було призначене покарання у вигляді мінімуму санкції старого закону, який є вищим мінімуму санкції нового закону), сам підхід, який передбачає врахування мінімуму санкції нового закону заслуговує на схвалення. Сприймаючи його, можна дійти висновку, що у разі, коли призначене особі покарання перевищує максимум санкції нового закону, який має зворотну дію, це покарання змінюється в межах санкції нового закону, а не знижується до її максимуму. Такої позиції, до речі додержується і законодавство окремих держав. Так, наприклад, відповідно до частини 2 статті 5 КК Республіки Казахстан “якщо новий кримінальний закон пом’якшує караність діяння, за яке особа відбуває покарання, то призначене покарання підлягає скороченню в межах санкції нововиданого кримінального закону”^[810]. Подібне положення міститься і в частині 2 статті 3 КК Грузії^[811], в частині 2 статті 2 КК Аргентини^[812].

Такий висновок, окрім того, що він узгоджується із загальними засадами призначення покарання та принципом справедливості при призначенні покарання, свідчитиме також і про послідовність правового регулювання кримінально-правових наслідків зворотної дії в часі закону, що пом’якшує кримінальну відповідальність. Відомо, що випадках, коли такий закон має зворотну дію в кримінальному правовідношенні, яке ще знаходиться на стадії кримінального переслідування, то покарання особі призначається за новим законом в межах від мінімуму до максимуму його санкції. Чому ж тоді покарання має призначатися на рівні максимуму цієї санкції у випадках, коли кримінальне правовідношення вже знаходиться на третій стадії свого розвитку? Адже, як було показано вище, зворотна дія кримінального закону в часі не залежить від того, на якій стадії розвитку знаходиться кримінальне правовідношення.

У зв’язку з цим, уявляється за необхідне викласти частину 3 статті 74 КК України у такій редакції: “Призначена засудженому міра покарання, що перевищує максимальний розмір покарання за новим законом, змінюється з урахуванням положень частин 1 і 2 статті 65 цього Кодексу в межах розміру покарання, встановленого новим законом”. Очевидно, що приведення призначеного особі покарання у відповідність до нового закону має бути прерогативою виключно суду, а порядок здійснення цих дій має визначатися кримінально-процесуальним законодавством України. Дійсно, як стверджував Г.З. Анашкін приведення у відповідність до нового закону раніше винесених вироків повинно судами, а не органами МВС (органами кримінально-виконавчої системи), оскільки ця діяльність пов’язана з внесенням змін до актів органів судової влади^[813].

Деякі особливості має пом’якшення призначеного особі покарання, як кримінально-правовий наслідок зворотної дії кримінального закону, у випадках, якщо ця особа відбуває покарання, яке потім було виключено із санкції статті, за якою вона засуджена, однак у санкції залишене, або введене до неї інше, менш сурове основне покарання (наприклад, виключене позбавлення волі, однак залишені виправні роботи). На думку В.І. Малихіна “справедливим було б у подібних випадках замінити таким особам невідбуту частину позбавлення волі виправними роботами”^[814]. З такою позицією погодитися важко. На мою думку, у подібних випадках призначене особі покарання повинне бути змінене в межах санкції нового закону, а потім до нього зараховане фактично вже відбуте інше, більш сурове покарання з урахуванням встановлених статтею 72 КК України коефіцієнтів перерахунку. Так, наприклад, якщо особа була засуджена до позбавлення волі строком на два роки, а після відбуття нею шести місяців цього покарання набув чинності закон, санкція якого передбачає покарання у вигляді виправних робіт на строк до двох років, суд, з урахуванням загальних засад призначення покарання змінює призначене покарання на два роки позбавлення волі. Після цього суд має визнати, що відбуті особою шість місяців позбавлення волі відповідають вісімнадцяти місяцям виправних робіт (підпункт “в” пункту 1 частини 1 статті 72 КК України) і постановити про подальше відбуття особою шести місяців виправних робіт.

Очевидно, що запропонований підхід до розуміння кримінально-правових наслідків зворотної дії кримінального закону, що пом’якшує кримінальну відповідальність базується на застосуванні принципу аналогії в кримінальному законодавстві. Як відомо, відносини, що безпосередньо регулюються статтею 72 КК України, – це відносини, що складаються при призначенні покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків, а коефіцієнти перерахунку одного покарання в інше, що встановлені цією статтею, застосовуються у названих випадках для перерахунку менш суворого покарання в більш суворе. При цьому названі правила є найбільш близькими за змістом до ситуації перерахунку одного покарання в інше у випадку зворотної дії кримінального закону в часі, яка на сьогодні не є предметом законодавчого регулювання. Разом з тим, відповідно до частини 4 статті 3 КК України “застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією забороняється”. Уявляється, що дане правило не слід абсолютизувати: положення частини 4 статті 3 КК України в системі з частиною 3 цієї ж статті має тлумачитися обмежувально, тобто лише як заборона визначення за аналогією злочинності діяння (заборона аналогії в Особливій частині кримінального закону). Що ж до застосування її в Загальній частині КК України, то, на мій погляд, для цього немає жодних перешкод, якщо аналогія кримінального закону застосовується на користь особи, яка вчинила злочин.

Нині чинний КК України зумовлює застосування аналогії і при визначенні кримінально-правових наслідків зворотної дії закону, що пом’якшує інші крім покарання заходи кримінальної відповідальності, а саме закону, що скорочує випробувальний строк, який встановлюється при звільненні від покарання з випробуванням, чи строк судимості. Уявляється, що кримінально-правовим наслідком зворотної дії такого закону буде саме скорочення випробувального строку чи строку судимості. Що ж до меж їх скорочення, то вони мають визначатися аналогічно тому, як визначаються межі зменшення розміру покарання, що перевищує максимальний розмір санкції нового закону. Тобто, при збереженні у КК України нині чинного положення про зменшення покарання до максимуму санкції нового закону, точно так же має знижуватися до максимального розміру, передбаченого новим законом і визначений особі випробувальний строк, який перевищує максимум, встановлений новим законом. Якщо ж законодавець сприйме запропонований вище підхід до пом’якшення призначеного особі покарання в межах санкції нового закону, то аналогічно й випробувальний строк, що перевищує максимум нового закону, має визначатися судом в нових межах.

Що ж до скорочення строку судимості, то оскільки він не має верхньої і нижньої межі, у будь-якому разі при його скороченні строк судимості особи, визначений на підставі закону, що втратив чинність, має визначатися на підставі нового закону. Такий підхід підтвердив і законодавець у пункті 11 розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень КК України, відповідно до якого строки судимості осіб, які вчинили злочин під час чинності КК України 1960 року, мають визначатися на підставі положень КК України 2001 року у випадках, коли новим кодексом ці строки зменшено. Тобто, законодавець визначив, що кримінально-правовим наслідком законодавчого скорочення строку судимості є скорочення строку судимості осіб, які вчинили злочини до набуття новим законом чинності.

Отже, кримінально-правові наслідки зворотної дії в часі закону, який пом’якшує кримінальну відповідальність, будучи принципово єдиними, разом з тим різняться в залежності від того, який саме захід кримінальної відповідальності пом’якшено.

^[1] Симорот З. Стабільність радянського законодавства // Радянське право. – 1982. – № 2. – С. 13.

^[2] Там само. С. 13.

^[3] Монтень М. Опыты. Избранные произведения в 3-х томах. Т. І. / Пер. с франц. – М.: Голос, 1992. С. 129-131, 291.

^[4] Цвик М.В. Советский закон: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Харьков: Харьков. юрид. ин-т, 1952. С. 12.

^[5] Кистяковскій А.θ. Элементарный учебникъ общаго уголовнаго права с подробнымъ изложеніемъ началъ русскаго уголовнага законодательства. – К.: Изданіе Книгопродавца-Издателя Ф.А. Іогансона, 1891. С. 178. Тут і далі у цій роботі переклад українською мовою цитат із джерел, опублікованих іншими мовами, здійснено автором.

^[6] Гельвеций К.А. О человеке // Гельвеций К.А. Сочинения. В 2-х томах. Т. 2. / Сост. и общ. ред. Х.Н. Момджяна. – М.: Мысль, 1974. С. 522.

^[7] Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. С. 253-254. Очевидно, що ця думка Гегеля має загальне значення, а тому може бути застосована і щодо кримінального права, хоч воно й є галуззю не приватного, а публічного права.

^[8] Тут і далі у цій роботі під “КК України 1960 року” мається на увазі Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР 28 грудня 1960 року. Його положення, якщо інше спеціально не зазначено, цитуються за виданням: Кримінальний кодекс України з постатейними матеріалами: Офіційне видання станом на 20 липня 2000 р. – Ужгород: ІВА, 2000. – 536 с.

^[9] Тацій В., Сташис В. Новий Кримінальний кодекс України // Право України. – 2001. – № 7. – С. 3.

^[10] Далі цій в роботі Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року буде називатися “КК України” або “КК України 2001 року”. Він цитується за виданням: Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.

^[11] Наумов А. Два года действия Уголовного кодекса РФ: достижения и просчеты // Российская юстиция. – 1999. – № 9. – С. 30.

^[12] Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

^[13] Див.: Иванов В.Д. Уголовное законодательство Российской Федерации. Том 1. Часть Общая. – Ростов-на-Дону: Личный интерес, 1996. С. 18. Розвиваючи далі думку В.Д. Іванова, додам, що з моменту вчинення злочину до початку відбування покарання за нього проходить також певний проміжок часу, впродовж якого: злочин залишається не відомим правоохоронним органам; відбувається судовий розгляд справи; вирок набуває законної сили. У ці проміжки часу, як і в процесі відбування покарання, кримінальний закон також може зазнати змін.

^[14] Загальна декларація прав людини: прийнята і проголошена резолюцією 217А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року. // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996. С. 7.

^[15] Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: Прийнятий резолюцією 2200А (XXІ) Генеральної асамблеї ООН 16 грудня 1966 року. // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996. С. 13.

^[16] Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 1, 4, 6, 7, 9, 10 та 11 до Конвенції (Рим, 4.XI.1950) // Голос України. – 2001. – 10 січня.

^[17] Меры, гарантирующие защиту прав тех, кто приговорен к смертной казни: Одобрены резолюцией 1984/50 Экономического и Социального Совета ООН от 25 мая 1984 года // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. – Амстердам-Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996. – С. 190-191.

^[18] Конвенция Содружества Независимых Государств о правах и основных свободах человека // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1999. – № 13. – Ст. 1489.

^[19] Ляпунов Ю. Обратная сила новых уголовно-правовых норм // Законность. – 1994. – № 6. – С. 4.

^[20] Манов Г.Н. О понятиях и их определениях в общей теории государства и права // Актуальные проблемы теории социалистического государства и права. – М.: ИГП АН СССР, 1974. С. 75.

^[21] Див.: Войшвилло Е.К. Понятие. – М.: Изд-во Московск. ун-та, 1967. С. 131.

^[22] “Поняття “закон” – відзначає І.О. Ісаєв – надто багатоаспектне, щоб віднести його до якої-небудь окремої сфери людського світопізнання. Цим поняттям оперують теологи, філософи, природознавці і, звичайно, правознавці. Нормативність, закладена у ньому, настільки універсальна, що може бути викладена при побудові майже будь-якої наукової парадигми” (Исаев И.А. Метафизика Власти и Закона: У истоков политико-правового сознания. – М.: Юристъ, 1998. С. 158). В рамках цієї роботи досліджуються, звичайно, проблеми поняття саме юридичного закону.

^[23] Теория государства и права: Курс лекций / М.Н. Марченко, А.В. Мицкевич, О.Э. Лейст и др. Под. ред М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. С. 347-348.

^[24] Див., наприклад: Исаев И.А. Метафизика Власти и Закона: У истоков политико-правового сознания. – М.: Юристъ, 1998. С. 23-35, 55-57, 68-73, 158-195; Тихомиров Ю.А. Теория закона. – М.: Наука, 1982. С. 12-40; Ямпольская Ц.А. К вопросу о понятии закона в советском праве // Советское государство и право. – 1946. – № 10. – С. 7-15; Неволин К.А. Энциклопедия законоведения. История философии законодательства. – СПб: Изд-во Санкт-Петербургск. гос. ун-та, 1997. С. 113-388; Завадская Л.Н. Концепция закона: отрицание отрицания // Теория права: новые идеи / Ред. кол. Л.Н. Завадская, Н.С. Малеин, М.М.Славин. – М.: ИГП РАН, 1993. С. 4-12 та інші роботи.

^[25] Процюк І.В. Закон і його місце у правовій системі України // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат. зб. наук. праць / Відп. ред. М.І. Панов. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1997. С. 6.

^[26] Див.: Конституция, закон, подзаконный акт / И.В. Котелекская, М.А. Митюков, А.В. Мицкевич и др. Отв. ред. Ю.А. Тихомиров. – М.: Юридическая литература, 1994. С. 46-47.

^[27] Общая теория права и государства / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист, 1994. С. 116.

^[28] Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. С. 82.

^[29] Див.: Пиголкин А.С. Закон // Российская юридическая энциклопедия. – М.: Издательский дом ИНФРА-М, 1999. С. 332.

^[30] Див.: Тихомиров Ю.А. Теория закона. – М.: Наука, 1982. С. 26.

^[31] Див.: Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Харьков: Фолио; Райдер, 1998. С. 138.

^[32] Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком-Інтер – Право, 2001. С. 37.

^[33] Див.: Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Пороги, 1992. С. 8.

^[34] Див.: Галиакбаров Р.Р. Уголовное право: Общая часть: Учебник. – Краснодар: Кубанск. гос. аграрн. ун-т, 1999. С. 38.

^[35] Див.: Игнатов А.Н., Красиков Ю.А. Курс российского уголовного права: В 2 т. Т. 1. Общая часть. – М.: НОРМА, 2001. С. 25.

^[36] Див.: Уголовное право. Общая часть: Учебник / В.Г. Беляев, А.И. Бойко, Н.И. Ветров и др. Под ред. В.Н. Петрашева. – М.: ПРИОР, 1999. С. 65.

^[37] Див.: Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій. – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. С. 34.

^[38] Див: Лесниевски-Костарева Т.А. Уголовное право. Словарь-справочник. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2000. С. 217.

^[39] Див.: Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – М.: БЕК, 1999. С. 53.

^[40] Див.: Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. Книга первая “О преступлении”. – Харьков: Харьков юридический, 2001. С. 18.

^[41] Див.: Курс уголовного права. Общая часть. Том 1: Учение о преступлении. / Г.Н. Борзенков, В.С. Комиссаров, Н.Е. Крылова и др. Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и Н.М. Тяжковой. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. С. 80.

^[42] Див.: Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Пороги, 1992. С. 8; Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна. Курс лекцій. – К.: Наукова думка; Українська видавнича група, 1996. С. 34; Наумов А.В. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – М.: БЕК, 1999. С. 53.

^[43] Див.: Уголовное право России. Общая часть: Учебник / С.В Афиногенов, Л.Д. Ермакова, Б.В. Здравомыслов и др. Отв. ред. Б.В. Здравомыслов. – М.: БЕК, 1996. С. 21.

^[44] Див.: Ветров Н.И. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 1999. С. 25-26.

^[45] Див.: Уголовное право. Общая часть: Учебник / Н.И. Ветров, Р.Л. Габдрахманов, В.И. Динека и др. Под ред. Н.И. Ветрова и Ю.И. Ляпунова. – М.: Новый юрист, КноРус, 1997. С. 66-67.

^[46] Ленін В.І. Ставлення до буржуазних партій // Ленін В.І. Повне зібрання творів: Переклад з п’ятого рос. видання. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1971. С. 350.

^[47] Див.: Керимов Д.А. Философские основания политико-правовых исследований. – М.: Мысль, 1986. С. 170.

^[48] Див.: Жеребкін В.Є. Логіка: Підруч. для юрид. вузів і фак. – Харків: Основа, 1995. С 46-48.

^[49] Див.: Гетманова А.Д. Логика: Учеб. для студ. пед. вузов. – М.: Высшая школа, 1986. С. 28.

^[50] Див.: Драма российского закона / Ю.А. Тихомиров, В.П. Казимирчук, Н.П. Медведев и др. Отв. ред. В.П. Казимирчук. – М.: Юридическая книга, ЧеРо, 1996. С. 19-20.

^[51] Жеребкін В.Є. Логіка: Підруч. для юрид. вузів і фак. – Харків: Основа, 1995. С. 48-49.

^[52] Див., наприклад: Евграфов П.Б. Соотношение структуры советского права и структуры советского законодательства: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. – Харьков: Харьковский юрид. ин-т, 1981. – 471 с.; Керимов Д.А.Философские проблемы права. – М.: Мысль, 1972. – 471 с.; Шебанов А.Ф. Форма советского права. – М.: Юридическая литература, 1968. – 212 с.; Явич Л.С. Сущность права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. – 207 с. та іншы роботи.

^[53] Див.: Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. – М.: Юридическая литература, 1967. С. 19, 20.

^[54] Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – М.: Аванта +, 2000. С. 23.

^[55] Кистяковскій А.θ. Элементарный учебникъ общаго уголовнаго права с подробнымъ изложеніемъ началъ русскаго уголовнага законодательства. – К.: Изданіе Книгопродавца-Издателя Ф.А. Іогансона, 1891. С. 174. Див. також:Уголовное право. Часть Общая. В четырех томах. Том 1: Уголовный закон. Преступление. Уголовная ответственность / С.М. Богданов, П.А. Фефелов, И.А. Семенов и др. Отв. ред. И.Я. Козаченко. – Екатеринбург: Свердловск. юрид. ин-т,1992. С. 53 та інші роботи. Така ж позиції проводиться і в роботах із загальної теорії права. Див., наприклад: Неволин К.А. Энциклопедия законоведения. История философии законодательства. – СПб: Изд-во Санкт-Петербургск. гос. ун-та, 1997. С. 33.

^[56] Див.: Евграфов П.Б. Система советского права и система советского законодательства: Дисс… канд. юрид. наук: 12.00.01. – Харьков: Харьковск. юрид. ин-т, 1981. С. 11-24.

^[57] Див.: Керимов Д.А. Философские проблемы права. – М.: Мысль, 1972. С. 202.

^[58] Див., наприклад: Категории диалектики как ступени познания / А.П. Шептулин, Ф.А. Сим, Ф.Т. Архипцев и др. Под ред. А.П. Шептулина. – М.: Наука, 1971. С. 210.

^[59] Див., наприклад: Марцев А.И. Диалектика и вопросы теории уголовного права. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1990. С. 37, 38.

^[60] Див., наприклад: Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов – М.: Советская энциклопедия, 1983. С. 621.

^[61] Див.: Цвик М.В. Советский закон: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Харьков: Харьковск. юрид. ин-т, 1952. С. 10.

^[62] Див.: Керимов Д.А. Законодательная техника: Научно-методическое и учебное пособие. – М.: НОРМА, 2000. С. 21.

^[63] Див.: Советское уголовное право. Общая часть: Учебник / Г.А. Кригер, А.В. Наумов, Ю.М. Ткачевский и др. Под ред. Г.А. Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. – М.: МГУ, 1988. С. 4-5.

^[64] “Необхідно, – пише французький професор Ж.Л. Бергель, – по можливості, уникати зазначення цілей у законі, щоб він не перетворився на марну балаканину про право” (Бергель Ж.-Л. Разработка правовых норм // Очерки методологии законотворчества. Материалы первого конгресса Европейской ассоциации содействия законодательству: Льеж (Бельгия), 9-11 сентября 1993 г. – Baden-Baden: Nomos Verlagsgessellschaft, 1996. С. 32)

^[65] Див.: Мицкевич А.В. Акты высших органов Советского государства. Юридическая природа нормативных актов высших органов государственной власти и управления СССР. – М.: Юридическая литература, 1967. С. 34.

^[66] Детальніше див.: Наден О.В. Спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. – Харків: Право, 2003. С. 18-22 і далі.

^[67] У зв’язку зі сказаним положення частини 2 статі 1 КК України про те що кримінальний закон визначає злочин та покарання, не уявляється зовсім точним. Нижче буде більш детально розглянуте питання про те, що кримінальна відповідальність є більш широким поняттям, яке охоплює собою покарання, а тому більш правильно було б частину 2 статті 1 КК України викласти в такій редакції: “Для здійснення цієї задачі Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і якій відповідальності підлягають особи, що їх вчинили”.

^[68] Харт Х.Л.А. Концепція права / Пер. з англ. Н. Комарова. – К.: Сфера, 1998. С. 34.

^[69] Див.: Наумов А.В. Реализация уголовного права и деятельность следователя: Учеб. пособие. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1983. С. 20-29.; Кленова Т.В. Предмет и метод уголовно-правового регулирования как основные критерии классификации уголовно-правовых норм // Актуальные вопросы реализации уголовной ответственности: Межвуз. сб. ст. – Куйбышев: Куйбышевский гос. ун-т, 1988. С. 8.

^[70] Див., наприклад: Нерсесянц В.С. Право: многообразие определений и единство понятия // Советское государство и право. – 1983. – № 10. – С. 29-30; Спиридонов Л.И. Теория государства и права. – М: ПРОСПЕКТ, 1999. С. 90-95, 100-101.

^[71] Див., наприклад: Прохоров В.С., Кропачев Н.М., Тарбагаев А.Н. Механизм уголовно-правового регулирования: норма, отношение, ответственность. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1989. С. 27, 37.

^[72] Див.: Смирнов В.Г. Функции советского уголовного права (Предмет, задачи и способы уголовно-правового регулирования). – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1965. С. 34.

^[73] Див.: Binding K. Normen und ihre ubertrettung. – Ersten Band – Leipzig, 1922. S. 160-162. Цит. по: Пикуров Н.И. Уголовное право в системе межотраслевых связей. – Волгоград: Волгоградск. юрид. ин-т МВД России, 1998. С. 13.

^[74] Бентамъ І. Введеніе в основанія нравственности и законодательства // Бентамъ І. Избранныя сочиненія. Томъ первый. – СПб: Изданіе “РУССКОЙ КНИЖНОЙ ТОРГОВЛИ”, 1867. С. 307-308.

^[75] Див.: Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2 т. Т. 1. – М.: Наука, 1994. С. 25.

^[76] Див., наприклад: Никонов В.А. Библия и уголовный закон. – Тюмень: Тюменск. высш. школа МВД РФ, 1995. С. 13, 29-32, 35-36; Пикуров Н.И. Системные свойства нормы уголовного права // Уголовное законодательство: история и современные проблемы: Тез. докл. и сообщ. межвуз. научн.-практ. конф. / Ред. колл. Л.С. Сенцов (отв. ред.) и др. / Волгоград: Волгоградск. юрид. ин-т МВД РФ, 1998. С. 7; Уголовное право. Часть Общая. В четырех томах. Том 1: Уголовный закон. Преступление. Уголовная ответственность / С.М. Богданов, П.А. Фефелов, И.А. Семенов и др. Отв. ред. И.Я. Козаченко. – Екатеринбург: Свердловск. юрид. ин-т, 1992. С. 6.

^[77] Вольтер. Несведущий философ // Вольтер. Философские сочинения. – М.: Наука. С. 325.

^[78] Див.: Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве (Понятие, виды, государственные юридические лица). – М.: Юриздат, 1947. С. 33.

^[79] Пикуров Н.И. Системные свойства нормы уголовного права // Уголовное законодательство: история и современные проблемы: Тез. докл. и сообщ. межвуз. научн.-практ. конф. / Ред. колл. Сенцов Л.С. (отв. ред.) и др. / Волгоград: Волгоградск. юрид. ин-т МВД РФ, 1998. С. 8.

^[80] Коробеев А.И. Советская уголовно-правовая политика: проблемы криминализации и пенализации. – Владивосток: Изд-во Дальневосточн. ун-та, 1987. С. 117.

^[81] Див., наприклад: Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком-Інтер – Право, 2001. С. 37; Фридмен Л. Введение в американское право: Пер. с англ. / Под ред. М. Калантаровой. – М.: Издательская группа “Прогресс”; Универс, 1993. С. 81.

^[82] Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К.: Київськ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2000. С. 7.

^[83] Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного анализа. – М.: Статут, 1999. С. 99.

^[84] Див.: Строгович М.С. Об уголовно-процессуальном законе // Проблемы правосудия и уголовного права: Сб. статей / Ред. колл.: А.М. Ларин и др. – М.: ИГП АН СССР, 1978. С. 25.

^[85] Див.: Панов Н.И. О точности норм уголовного права и совершенствовании законодательной техники // Правоведение. – 1987. – № 4. – С. 80.

^[86] Див.: Иногамова Л.В. Действие уголовного закона: некоторые проблемы // Региональные проблемы борьбы с преступностью в период совершенствования законодательства: Межвуз. сб. научн. тр. – Тюмень, 1992. С. 3.

^[87] Див., наприклад: Денисов А.И. Теория государства и права. – М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1948. С. 436-437; Тихомиров Ю.А. Теория закона. – М.: Наука, 1982. С. 14.

^[88] Див., наприклад: Севостьянов Н.В., Иванов В.Д. Уголовное право Российской Федерации: Конспект лекций для подготовки к экзамену. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. С. 46.

^[89] Див., наприклад: Конституция, закон, подзаконный акт / И.В. Котелекская, М.А. Митюков, А.В. Мицкевич и др. Отв. ред. Ю.А. Тихомиров. – М.: Юридическая литература, 1994. С. 46-47.

^[90] Див., наприклад: Процюк І.В. Закон і його місце у правовій системі України // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Темат. зб. наук. праць / Відп. ред. М.І. Панов. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1997. С. 6

^[91] Див.: Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 35. – Ст. 338.

^[92] Див.: Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 3 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 33. – Ст. 443.

^[93] Див., наприклад: Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Харьков: Фолио; Райдер, 1998. С. 138; Процюк І.В. Законодавча влада в Україні: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01, Харків: Нац. юрид. акад. України, 1999. С. 73.

^[94] Див.: Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М.: БЕК, 1995. С. 228.

^[95] Див.: Конвенция о праве международных договоров от 23 мая 1969 года // Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба зі злочинністю та взаємна правова допомога (книга перша): Зб. документів укр. та рос. мовами / Упоряд.: В.Л. Чубарєв, А.С. Мацко. – К.: Юрінком, 1996. С. 30.

^[96] Див.: Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и международного права. – К.: Вища школа, 1981. С. 258-259.

^[97] Див.: Талалаев А.Н. Право международных договоров: Действие и применение договоров. – М.: Международные отношения, 1985. С. 26.

^[98] Про міжнародні договори України: Закон України від 22 грудня 1993 року. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 10. – Ст. 45.

^[99] Див., наприклад: Российское уголовное право. Курс лекций. Т. І. Преступление. / Т.А. Бушуева, Ю.В. Голик, А.И. Долгова и др. Под ред. А.И. Коробеева. – Владивосток: Изд-во Дальневост. гос. ун-та, 1999. С. 167.

^[100] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. / А.М. Бойко, Л.П. Брич, В.К. Грищук та ін. За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003. С. 16.

^[101] Див.: Кримінальний кодекс України: Проект, підготовлений колективом авторів за завданням Комісії Верховної Ради України дванадцятого скликання з питань правопорядку та боротьби із злочинністю. – К.: Право; Українська правнича фундація, 1994. С. 6.

^[102] Див.: Матеріали проекту Кримінального кодексу України 2001 року. В 28 книгах. Архів. Книга 2 (1993-1994 рр.). – Аркуш 149. (Тут і далі при посиланні на “Матеріали проекту Кримінального кодексу України 2001 року. В 28 книгах. Архів” мається на увазі архів робочих матеріалів членів робочої групи Кабінету Міністрів України з підготовки проекту КК України, що зберігається у фондах наукової бібліотеки Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків)).

^[103] Див.: Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: Юридическое изд-во НКЮ СССР, 1939. С. 204.

^[104] Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного анализа. – М.: Статут, 1999. С. 85

^[105] Галесник А.С. Теоретические вопросы кодификации советского законодательства // Вопросы кодификации советского законодательства: Сб. статей. – Свердловск: Свердловск. юрид. ин-т, 1957. С. 7.

^[106] Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України: Закон України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 14. – Ст. 95.

^[107] Див.: Про внесення змін до деяких законів України з питань запобігання використанню банків та інших фінансових установ з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом: Закон України від 6 лютого 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 14. – Ст. 104.

^[108] Див.: Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Пороги, 1992. С. 8.

^[109] Див., наприклад: Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.О. Беньківський та ін. За ред. П.С. Матишевського, П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка. – К.: Юрінком Інтер, 1998. С. 23; Кримінальне право України. Загальна частина у схемах: Навч. посібник / М.О. Бондаренко, В.І. Рудник, Г.М. Самілик та ін. – Ірпінь: АДПСУ, 2000. С. 8.

^[110] Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України від 12 вересня 2000 року. (витяг) // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 1. – С. 13.

^[111] Див.: Куц В.М. Новий Кримінальний кодекс України: яким йому бути. – Харків: Ксилон, 1999. С. 23.

^[112] Див.: Філософський словник / За ред. В.І. Шемшученка. – К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. С. 571.