Лірика Миколи Вороного та Олександра Олеся 11 часть

Риси індивідуальної поетики Б. Рубчака: відчуженість од рідного світу й неможливість цілковитого прийняття іншого, роздвоєність між мовно-культурними стихіями України й Америки, між різним простором і часом з їхніми реаліями – все це виразилося в пливкій, неопредмеченій, майже позбавленій земної конкретики авторській стилістиці. Вся вона статична, зіткана з умовностей значень і форм, переносності понять, абстрагованості символів та емоційних обертонів. «Трудно висіти вічно, як міст, між двома далекими берегами», – сказав Богдан Рубчак іще в 1956 р.

Богдан Бойчук (рік народження 1927) У 1957 році в Америці з’явилася перша збірка поезій Богдана Бойчука «Час болю». У поета майбутнє – це тільки неокреслене тріпотіння надії, химерія сподівань, на які людина приречена своєю природою і здійснення яких – поза її волею й чином. А справжня реальність – це минуле, пережите, відчуте в усій своїй предметній повноті. Досить перечитати поему Б. Бойчука «Любов у трьох часах», аби побачити, як з абстрактного прийдешнього, огорнутого мріями, постає минуле. Любов під акомпанемент смерті – це і є реальність, яку в поета ніхто не одніме.

Характерні риси поезії Бойчука: безпрограмність поетичного освоєння світу, тихий гносеологічний скепсис. Будучи поетом виразно інтелектуального складу, він довіряє себе емоції більше, як думці. Це – розумна довіра до безумовно сущого, дарованого людині природою. Звідси – поетичний мінімалізм, розкошування натурою, яку ніхто не вигадував – яку Бог дав.

Рельєфна метафора, сумлінне змалювання конкретної деталі, окремого епізоду, поетичне малярство – одна з підвалин його лірики.

Юрій Тарнавський (рік народження 1934) Юрій Тарнавський, перша збірка якого «Життя в місті» з’явилася за океаном 1956 р., – чи не найдивніший поет уже відомої ширшій громадськості Нью-йоркської групи. «Я грюкаю кулаком в свої груди, та тільки горбата самота відповідає, усміхаючись широко, пригадуючи, що вона теж жіночого роду». Ця метафора з поеми Ю. Тарнавського «Оперене серце» почасти відображає творчу позицію автора, котрий і в модерновому контексті Нью-йоркської групи вирізняється абсолютно осібною манерою письма, що його порівнюють з іменами А. Рембо, П. Неруди, Ж.-П. Сартра, А. Камю та інших новаторів. У 1969 р. в Америці виходить збірка «Без Еспанії». Калейдоскопічні фрагменти, штрихи, відлуння сонячної землі, є тільки віддзеркаленням вражень, пливких чуттєвих станів, матеріалом утривалення особистісної екзистенції, яка є одним наскрізним змістом усіх картин. Лірика в прозі, де маємо відтворення екзистенційних моментів низкою підрядних асоціацій та рефлексій, кожна з яких додає свого відтінку до цілісного відчування життя. «Від’їзд» дає свого відтінку в тому, що зникає з очей і вивітрюється зі слуху, у відійманні деталей світу від свідомості – прийменник «від» служить єдиним рушійним стрижнем абсолютно статичного поетичного змісту. Взагалі статичність – основоположна риса поезій Ю. Тарнавського. І це цілком природно, бо стани, які пережив і утривалює в образах поет, розвитку не мають – вони навіки лишаються такими, якими були. Час над ними влади не має.

Важко не помітити в цьому школи екзистенціалізму, хоча разом із тим не випадає тільки до неї зводити самобутню поетику Ю. Тарнавського. Долаючи диктат матеріального світу, семантику будня, він часом надто багато лексичної матерії використовує для вивільнення внутрішньої енергії слова, його духовних потенцій. Зрештою, це здебільшого компенсується блискучими образними спалахами, неповторним баченням речей «у собі». В цьому передовсім і виявляється вроджений художній талант поета.

Ю. Тарнавський демонтує звичний порядок речей і явищ, нормативний образ світобудови, прагнучи сягти першопоштовху, першопричини її возведення.

Емма Андієвська (рік народження 1931) Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 р. на Донеччині. Двадцятирічною емігрувала з матір’ю на Захід. Жила і навчалася у Франції, Америці, Німеччині. Починаючи з 50-х років систематично виступає з поетичними та прозовими книжками.

Дебют Е. Андієвської («Поезії», 1951) був дуже успішним: його порівнювали з появою в літературі Павла Тичини та Артюра Рембо. Тоді ж Е. Андієвська пише прозові твори, переважно ліричні мініатюри, так звану прозопоезію. У 1955 р. виходить збірочка новел під назвою «Подорожі», пізніше книжки «Тигри» і «Джалапіта» (1962). Але основна частина літературної праці все є належить поетичній творчості, про що свідчать збірки «Народження ідола» (1956), «Риба і розмір» (1961), «Кути опостінь» (1962), «Первні» (1964), «Базар» та «Пісні без тексту» (1968). У 60-х роках вона вже визнаний модерний поет, оригінальний експериментатор слова. Наступні десять років Е. Андієвська віддає перевагу великій прозі, з’являються друком «Герострати» (1970), «Роман про добру людину» (1973), «Роман про людське призначення» (1982). У 70-х роках письменниця видає лише одну поетичну збірку «Наука про землю».

Велика проза Андієвської не знаходить такого захопленого відгуку, як поезія. Видовжене речення, ускладнений синтаксис, сприймаються як застарілі явища. У 80-х роках, видавши ряд поетичних збірок – «Кав’ярня» (1983), «Спокуси святого Антонія» (1985), «Вігілії» (1987), «Архітектурні ансамблі» (1988), – Е. Андієвська велику увагу приділяє малярству.

У 1993 р. вперше в Україні опубліковано її книжки – «Роман про добру людину» та «Роман про людське призначення», а також протягом останніх років – ряд поетичних та прозових творів у періодиці. Художній доробок письменниці поступово входить в український літературний контекст.

У діаспорній критиці творчість Е. Андієвської була віднесена до Нью-йоркської групи, яку об’єднало спільне прагнення «обнови в літературному вислові» (Віра Вовк). Сама ж поетка заперечує приналежність до цього літературного угрупування. Оскільки її поетичні експерименти спрямовані не так на руйнацію узвичаєної поетичної мови, як на означення українським словом різних світоглядних позицій. Експериментування її щільно торкаються до індійської духовної традиції, де Андієвську приваблює знання про багатовимірну множинність реальності. Зі східною метафізикою пов’язуються інші уподобання, зокрема, захоплення грецьким філософом Плотіном та сучасником, американським письменником-філософом К. Кастанедою. Естетичним ідеалом у літературі стає для неї Стефан Малларме. Вся сучасна поезія, вважає письменниця, проходить «у тих залах», які відкрив французький символіст. Саме тому Е. Андієвська віддає перевагу герметичній, закодованій поезії.

Значна частина поетичної творчості Е. Андієвської 50-60-х років має виразний екзистенційний відтінок. Ця поезія пройнята пошуком метафізичної вічності: «Все смертне пробує у вічність зазирнути». І лише буття Бога – бездоганне буття, його не можна осягнути словом. На основі цих роздумів буде написано роман «Герострати».

Уже рання поезія Е. Андієвської вражає багатоплощинністю метафори. Спосіб зіставлення, поєднання того, що здоровий глузд не здатний суміщати, потиснення розумності світу, опертя на підсвідомі імпульси, творення чудесної реальності вказують на сюрреалістичне світобачення з його ірраціональною логікою. Поетку цікавлять межові, перехідні стани, коли деформується одна реальність, з’являється інша. Вона звертається до сновидного простору, адже там світ тендітний, крихкий («Ось, здається, міст. А дмухнув, і міст уже море»), водночас семіотично засекречений, беззупинно оновлений новими й новими знаками.

Помітною тенденцією поетичної творчості Е. Андієвської є поступова герметизація тексту. Цьому передовсім сприяє усунення ліричного «я» з вірша. Уже в першій збірці яскраво оприсутниться відсторонена, відособлена реальність.

Відкидаючи, слідом за Малларме, вірш як вираження емоційного «я», Е. Андієвська і далі, особливо в пізніх своїх творах, означає реальність, позбавлену вітальної деформації. Поет виступає як «приймальна станція», що лише фіксує музичний ритм світотворення. З кожною новою збіркою урізноманітнюються й нарощуються образно-звукові елементи, згодом звукова орнаментація стане основним поетичним засобом. Недбале ставлення до композиції, рими, жанру (в останніх поетичних збірках Е. Андієвська послуговується лише сонетом) пояснюється абсолютизацією звуку-образу, звуку-ідеї.

Дедалі більше закодовуючи поетичний текст, авторка опускає дієслівні форми: улюблений пунктуаційний знак – тире, що в структурі вірша виступає як художній прийом і є одним із герметичних знаків, схованкою смислової загадки тексту. Розгортаючи найнесподіваніші метафори, Е. Андієвська унеможливлює будь-які раціональні тлумачення своїх поезій. Сфера підсвідомості декларується єдиним важливим рушієм творчого процесу. Зрештою, більшість поезій залишається земкненою структурою, що не піддається розкодуванню і є незрозумілою не лише для пересічного читача.

Зате у прозі Е. Андієвська намагається порозумітися з читачем, пояснити йому не лише найважливіші поетичні символи, а й свій творчий метод.

Вдаючись до короткого жанру притчі, параболи Е. Андієвська постає майстром влучного, афористичного письма, творцем ірраціональної оповідки, що ґрунтується на основі чудесної метафори. Центральною антиномією її малої прози є раціональне та ірраціональне. Перше консервує застарілі поняття, замикає пізнання в певні рамки, обмежуючи досвід; друге – знімаючи всілякі умовності, вивільняє, розпросторює дух. Власне, боротьба духу та розуму є визначальною для цієї прози, як і для всієї творчості Е. Андієвської вцілому.

Герой-оповідач, як правило, має незрозумілу для оточення пристрасть до поза реальної дійсності, що в повсякденному житті не має особливого смислу, а лише забавляє і звеселяє душу. Герої Е. Андієвської – пристрасні мандрівники, вони здійснюють кругосвітні подорожі, не виходячи з помешкання. Ключові слова «подорож», «віддалі», «мандрівка», «простори» не відповідають природним, а представляють істинну безконечність, поза конкретним часопростором. Отже, естетичним і духовним ідеалом стає безмежна, глибинна просторовість. Туди ж спрямована «дія» героя, яка не є фізичним прикладанням зусиль, а зосередженням, спогляданням, це дія – метафізична.

Роман «Герострати» – перший великий прозовий твір Е. Андієвської. Тут зроблено спробу об’єднати художній текст з філософським трактатом. Основу філософського змісту становлять чотири чітко окреслені ідеї. Ідея людини, ідея Бога, ідея вічності та ідея великої людини. Міф про геростратів і велику людину становить основну мотивацію сюжету. Суть його полягає в тому, що всі люди загалом пасивні або активні герострати: одні вірять у Бога і у нього домагаються вічності, інші, виходячи з того, що Бога немає, домагаються вічності у людей. Історія з давнім греком, що прагнув увічнити своє ім’я, спаливши храм Артеміди в Ефесі, знаменує еру активного геростратизму. Антична ремінісценція, з якою пов’язана назва роману, становить частину міфу. Людському бажанню вічності протиставляється істинне бажання небуття. Християнські та буддистські ідеї становлять підтекст авторського міфу. Зокрема, у полеміці з біблійними догмами Е. Андієвська намагається дати свою відповідь на вічні питання буття.

Понад сорокалітня літературна творчість Емми Андієвської відкриває українському читачеві нову мистецьку дійсність, вражає незвичним естетичним мисленням, яскраво представляє модерне спрямування української літератури.

Павло Загребельний (рік народження 1924)

Павло Загребельний народився 25 серпня 1924 р. на Полтавщині. У 1941 р., щойно закінчивши середню школу, пішов добровольцем на фронт, був курсантом другого Київського артучилища, в серпні цього ж року був поранений. Наступного року знову був тяжко поранений, потрапив у полон. У 1945 р. П. Загребельний працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині.

У 1946 р. він вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Закінчивши університет у 1951 р., розпочав діяльність журналіста.

У 1957 р. видав збірку оповідань «Учитель», повість «Дума про невмирущого», наступного року – збірку «Новели морського узбережжя». У 1959 р. письменник розпочав пригодницько-політичну дилогію, видавши перший роман «Європа 45». У 1961-1963 рр. Загребельний працював головним редактором «Літературної газети», видав другу книгу дилогії «Європа. Захід».

Протягом 1960-1980 рр. письменник створив основну частину своїх романів, які принесли йому світове визнання: «День для прийдешнього» (1963), «Диво» (1968), «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1976), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983) та інші.

Оцінки цих творів були далеко не однозначні: від схвальних до знищувальних, але саме це і засвідчувало, що з’явилися твори небуденні, автор здобув славу одного з найерудованіших письменників свого часу.

У 1974 р. за романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» П. Загребельний отримав Державну премію ім. Тараса Шевченка.

П. Загребельний у 1979-198 6рр. очолював Спілку письменників України. Був депутатом Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР. Протягом 1980-1990 рр. письменник видав твори: «Південний комфорт» (1984), збірник «Неймовірні оповідання» (1987), «В-ван» (1988), фантастичний роман «Безсмертний Лукас» (1989), «Гола душа» (1992), пригодницьку повість «Ангельська плоть» (1993), «Тисячолітній Миколай» (1994), «Юлія» (1997) та інші твори.

П Загребельний власноруч переробляв свої прозові твори на п’єси, які були поставлені українськими театрами. За його сценаріями на Київській кіностудії імені О. Довженка були зняті художні фільми: «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982). Загребельний є автором збірника статей, есе «Неложними вустами» (1981).

Основний жанр П. Загребельного – це роман, хоча і його доробку є і новели, і оповідання, і повісті. Проте серед жанрово-стильового розмаїття романістики письменника особливе місце займає історична белетристика.

Роман «Диво» був першим історичним твором П. Загребельного. Твір має оригінальну композицію: у ньому поєднуються в одній розповіді далека минувшина й сучасність, зіставляється те, що реально було розділене майже тисячоліттям. Це стало можливим завдяки тому, що центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської – дивовижної пам’ятки архітектури часів князювання Ярослава Мудрого, збудованої, за художньою версією П. Загребельного, талановитим майстром Сивооком, – незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться», яке однаково належить як ХІ століттю, так і ХХ. Великою мірою собор є символічним образом. Софія як художній символ і як реальна історична пам’ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. Собор не нагадував візантійських церков, звідки прийшло на Русь християнство, бо не було в ньому простоти й суворості, а було «щось буйно-рожеве, приховано-поганське», як у тих дерев’яних язичницьких святинях, що їх у той час палили й нищили по всій Русі. «Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його», – пише П. Загребельний.

Але ще більшим дивом у романі постають люди. Письменник детально змальовує складні людські долі, глибоко розкриваючи психологію своїх персонажів. Майстерно змальований в романі митець Сивок, будівничий Софії Київської. Його доля – це доля талановитого майстра, який багато блукав по Русі, був ченцем у болгарському монастирі, згодом, полонений, потрапив до Візантії, працював у константинопольського майстра як будівник і оздоблювач храмів і аж згодом, дозрілий у своєму таланті і розумінні життя, повернувся до Києва, на рідну землю. З особливою уважністю і проникливістю письменник розповідає про те, як зароджується й формується в Сивоокові митець – наука Діда Родима, язичницьке бунтування проти хрестів, вишкіл по інших краях. І нарешті – натхненний вияв усіх його вмінь і здібностей у творенні Софійського дива. Відштовхуючись від запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом, П. Загребельний створює образ русича Сизоока, талановитого митця давніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого й творчого подвигу нашого далекого предка-слов’янина, представника свого народу.

Складним, суперечливим постає образ князя Ярослава, який зображається реальною людиною: твердим і цілеспрямованим, але водночас і жорстким, закоханим у книги, мудрим, і в той же час незахищеним, слабким, як звичайний смертний.

У романі автор не просто стежить за розвитком подій, життєвих колізій, а намагається дати їм філософсько-етичне тлумачення, робить це непомітно, ненав’язливо, часто через самих героїв. Завдяки такому глибокому проникненню в психологію персонажів, авторові вдалось порушити досить багато важливих проблем не тільки того часу, але й сучасності: влада й мистецтво, влада і людина, талант і держава, проблема творчого начала в людині, свободолюбства, людської гідності, добра і зла, проблема вибору. Протягом твору автор ненав’язливо підводить читача до думки, що «справжня історія – це історія творення, а не руйнування».

Багатий ідейно-психологічний зміст роману, розгалуження основної його проблематики зосереджуються не лише в образах Сивоока і Ярослава. Серед помітних героїв роману – і представники іншого покоління, що належать уже двадцятому століттю: вчені Гордій Отава та його син Борис. Історик Гордій Отава бере гору не тільки в науковій полеміці з німецьким професором Шнурре, відстоюючи ідею самостійності й первинності культури слов’янства, а ціною власного життя рятує фрески Софії Київської від вивезення до Німеччини під час Другої світової війни. Отже, герої твору дуже різні, але всі вони творять історію своєї землі, несуть у собі той дивовижний світ, оригінальний внутрішній космос, що його ніколи не зруйнувати, як і Софію Київську.

Коментуючи свій роман «Диво», П. Загребельний у літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря» зазначав: «Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почуття, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».

Слід зазначити, що на сьогоднішній день (значною мірою завдяки екранізації) більш відомим і популярним твором П. Загребельного є роман «Роксолана», в якому письменник вдається до художнього осмислення реальних історичних подій, розповідаючи про п’ятнадцятилітню Анастасію Лісовську, доньку священика з Рогатина, яку захопила в полон татарська орда. Дівчину продали в рабство, вона потрапила в гарем турецького султана Сулеймана, за рік вибилася з простих рабинь в султанські дружини (а їх не могло бути згідно з Кораном більше чотирьох), стала улюбленою дружиною султана, а після його смерті кілька десятиліть керувала безмежною Османською імперією і впливала на життя всієї Європи. Та якщо в європейській історії жінки-правительки держав були явищем доволі поширеним, то в мусульманському світі за всю історію налічується лише два десятки імен жінок-правительок, і серед них ім’я Хасекі (офіційне ім’я султанші). Венеціанські посли в донесеннях із Стамбула називали її Роксоланою (в перекладі – русинка, тобто жінка з Русі), під цим ім’ям вона й зосталася в історії.

В авторському післяслові П. Загребельний так коментував причину, з якої він звернувся саме до образу Роксолани: «Досі постать Роксолани була безплотною, ставала об’єктом псевдопатріотичних захоплень, використовувалася деякими авторами як своєрідний рупор для їхніх розумувань, - і тут (тобто в «Роксолані») вона, як принаймні здається авторові, віднаходить ті необхідні виміри і якості, які роблять її особистістю. Власне, роман – це історія боротьби нікому не знаної дівчини й жінки за свою особистість, за те, щоб уціліти, зберегти і вберегти себе, а тоді вознестися над оточенням, може, й над цілим світом».

Юрій Мушкетик (рік народження 1929)

Твори Юрія Мушкетика можуть правити за приклад того що і як українська література 60-80-х років шукала, які мала набутки, де і в чому зазнавала втрат у своїх намаганнях відобразити сучасне життя.

Народився Юрій Мушкетик 1929 р. на Чернігівщині в родині вчителя. Далі була війна. Пережиті лихоліття, враження від них з часом складуть основу дилогії повістей «Вогні серед ночі» (1959) та «Чорний хліб» (1960).

1948-1953 рр. навчання на філологічному факультеті Київського університету, а згодом у аспірантурі при кафедрі літератури. Ще в студентські роки він всерйоз береться за твір з давньої української історії. А 1954 р. виходить перша книжка – повість «Семен Палій», через два роки – роман «Гайдамаки» (1956). 1962 р. – роман «Серце і камінь», 1964 р. – роман «Крапля крові», 1969 р. – роман «Останній острів». У 60-х – на початку 70-х років працював головним редактором журналу «Дніпро». У 1971 р. з’являється роман «Смерть Сократа», у 1974 р. – повість «Старий у задумі», у 1977 р. – роман «Біла тінь», у 1981 р. – роман «Вернися в дім свій». Із 1986 по 2001 рр. очолював Спілку письменників України. У подальші роки видає наступні романи: «Яса» (1987р.), «Гетьманський скарб» (1993 р.), «На брата брат» (1995 р.), «Погоня», «Прийдімо, вклонімося…» (1996 р.).

Юрій Мушкетик відомий як один із ініціаторів створення Товариства української мови, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, Народного Руху України, Конгресу української інтелігенції.

Юрій Мушкетик, поглиблено досліджуючи психологічний стан своїх героїв, торкається багатьох морально-етичних проблем, оригінально будує сюжет. Жанровий і тематичний діапазон книг письменника досить широкий, однак їх об’єднує актуальність порушених питань, проникливість і небайдужість автора, щирість його почуттів.

Гуманістичний пафос творчості Юрія Мушкетика виявляється в посиленому інтересі до конкретної людини, яка є часткою великого цілого – народу. Тоталітарна система лицемірно проголошувала, що особистість, її добробут є вищою метою суспільства, насправді ж насильство над людиною, повне безправ’я, нещадна експлуатація процвітали в умовах радянської дійсності. Особливо це стосується людини українського села. Саме доля звичайної сільської жінки Ганни Розсохи стала об’єктом художнього дослідження в оповіданні «Суд». Дві постійні величини визначають зміст її життя – праця і пісня.

Починається твір кульмінацією: судять хвору жінку за неробство. Такої образи, такого болю, і душевного, і фізичного, Ганна витримати не може і помирає на порозі буфету, побачивши своїх усміхнених кривдників. Перестановкою сюжетних елементів автор досягає сподіваного ефекту: читач, як і автор, схвильований неправедним судом над праведною людиною – великою трудівницею, матір’ю чотирьох дітей, вдовою, яка втратила в голод доньку, а у війну – двох синів і чоловіка. Письменник уже з перших сторінок твору чітко проводить межу між персонажами: з одного боку, - це Ганна, такі ж трудівниці, тільки поки що молоді, здорові, їхній голос на суді нічого не значить; з іншого – позивач, голова колгоспу Устим Рукавиця, Йосип Шило, жорстокі, цинічні люди, породжені свавіллям тоталітарної системи. На такій драматичній ноті розпочавши оповідь, далі Ю. Мушкетик за допомогою ретроспекції напрочуд стисло й образно змальовує все життя головної героїні.

Ганна рано одружилася із вдівцем Омельком Розсохою, пішла на двоє дітей, народила синів, господарювала завзято, бо цінувала в усьому лад. Добром, тихою лагідністю та цілісністю вдачі віє від цієї жінки, яка самовіддано трудилася заради добробуту родини і завжди співала – то весело, то журливо, зачаровувалася красою квітів. Незважаючи на утиски, викликані колективізацією, смерть прийомної доньки від голоду в 33-му році, довоєнне життя родини налагоджувалось завдяки невтомній праці: «І славилася на весь колгосп їхня родина трудолюбством».

Війна перекреслила життя Ганни, зруйнувала сім’ю, похитнула здоров’я, уже підірване важкою працею. Проте вона «жила, як і раніше, роботою, клопотами, чеканням, тільки перестала співати». Напасті одна за одною переслідують беззахисну жінку: обманом забрано корову за нібито невиконані молокопоставки, підписано позику на неймовірно велику суму. Відтоді Ганна затужила, тільки повернення Грицька додому після важкого поранення трохи розвеселило її, подарувало надію – син закінчить інститут, забере матір до себе. Проте доля ще раз завдає жорстокого удару жінці, остаточно зламавши її. По селу поширюються чутки, що Грицько – ворог народу. Автор не розкриває в деталях цей епізод, лише зауважує: «Критиковано одного значного письменника за те, що той любить своє, народ свій і землю свою, а він, Грицько, похвалив книжку того письменника, й у газеті одним рядком черкнули і його, Грицька». Натяки досить прозорі, бо саме у повоєнний час посилилась практика боротьби з проявами «буржуазного націоналізму», репресії інакомислячих. Типова картина – навіть голос на підтримку відомого митця тягнув за собою відповідні організаційні висновки. Страх і тривога за сина оселяються в душі жінки, яка пам’ятає лиховісні 30-ті роки.

Вона не може подолати хворобу, але знову медкомісія не визнає непрацездатною, а рекомендує легші роботи, ніби такі є в колгоспі. Згорьована і немічна жінка ще якийсь час працює, бо хоче допомогти синові, бо соромно за невикопану колгоспну ділянку буряків: «...кілька разів приходила з лопатою і корзиною, одначе копне кілька разів, а розправитися вже не може...». І от ця невтомна трудівниця опиняється на лаві підсудних, трудівниця, не раз обдурена державою, не захищена нею, саме держава висотала з неї все: здоров’я, сили, усміх, пісню. За нехитрою об’єктивною оповіддю Ю. Мушкетика про життя сільської жінки – крик душі письменника, його вболівання за несправедливо скривджену людину. Символічна назва твору – тисячі таких, як Ганна Розсоха, мають повне право судити державу за беззаконня, за антигуманне ставлення до людини і її праці.

Лейтмотивом психологічного стану душі головної героїні оповідання виступають осокори та верби, прикметна ознака її домівки, родинного вогнища: буйнозелені, розкішні у дні її молодості, зажурено-засмучені в повоєнний час. Після смерті Ганни дерева зрубують, веселу річку заганяють у канаву, тільки й хата залишається, бо нікому не потрібна, в селі є ще чимало таких, порожніх хат. Це символічна картина запустіння, трагічний знак винищення українського села.

Ліна Костенко (рік народження 1930)

Ліна Костенко народилася 1930 р. на Київщині в родині вчителів. У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро». У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни, яка невдовзі вступила в Київський педагогічний інститут, але залишила його і поїхала вчитися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

Ліна Костенко закінчила інститут у 1956 р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі».

Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958 р., згодом – збірка «Мандрівки серця» (1961 р.).

У 1961 р. збірка «Сонячний інтеграл» була заборонена ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону. Її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори і навіть саме ім’я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Саме тоді були написані історичний роман «Берестечко», роман у віршах «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963 р. Ліна Костенко у співавторстві створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники».

Ще одна збірка «Княжа гора» була заборонена у 1972 р.

У 1977 р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980 р. – збірка «Неповторність».

У 1987 р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію імені Т. Г. Шевченка.

Збірка «Вибране» побачила світ у 1989 р.

За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 року присуджено премію Франческа Петрарки, якою консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999 р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.

Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою предтечею, однією з тих, хто ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. «Вічна ріка» вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам’ять, «вічна ріка» - масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське.

Шістнадцятирічне мовчання Ліни Костенко не виглядало як слабкість чи компроміс, бо свою позицію поетка завжди виражала прямо і відкрито.

Твори Ліни Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів – один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко.