Лірика Миколи Вороного та Олександра Олеся 12 часть

У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних для читача розкривається національна історія («Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянських», драматична поема «Дума про братів неазовських»).

Надзвичайний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Ліна Костенко використала історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас.

Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Л. Костенко. Зокрема, Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи, Грицю...», а М. Старицький – в основу п’єси.

Роман у віршах «Маруся Чурай» – це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона отруїла за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Цей твір невичерпний за своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті і долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, то роман закінчився б розділом «Страта». Але Маруся Чурай мала рідкісний поетичний талант, тому Ліна Костенко вкладає в її вуста наступні слова: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».

Незвичайність любовного сюжету починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: «Все – або нічого». Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Важке – бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. І насамперед в коханні. Марусина любов зустрілася з роздвоєною душею Гриця. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» – поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в’язниці свою любов, Маруся Чурай находить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець:

Моя любов сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.

Отже, небо – і земля. Поезія – і проза. Максималізм – і прагматизм. Душевний порив – і практичний розрахунок. Вічна колізія людського життя...

Козак Гриць Бобренко завис десь між «небом і землею», врешті він обирає земне.

Історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки. «Трикутник» Маруся-Гриць-Галя нагадує «трикутник» Мавка-Лукаш-Калина. Аналогії проглядають і при зіставленні «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною політичною свідомістю, постають як опозиція компромісності, двоїстості, з якої виростає зрада – в одному випадку коханій, в іншому – Україні.

Пісня для Марусі Чурай – священний вівтар, як і любов.

Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі новітнього часу. В її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала, сюжетність, уміння малювати характери, відтворювати колорит далеких і близьких часів.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм – рух, поезія, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці ХХ ст. У поезіях Ліни Костенко простежується гостре бажання краси, досконалості, затишку, людяності, бажання достукатися до розуму, пробудити людську гідність…

Василь Стус (1938-1985)

Василь Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині. Був четвертою дитиною в родині. 1940 р. родина переїздить до міста Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки працювали на одному з хімічних заводів.

Протягом 1944-1954 рр. В. Стус навчався в середній школі.

У 1954-1959 рр. навчався в Сталінському пелагічному інституті за спеціальністю «Українська мова та література», після закінчення працював учителем у середній школі.

У 1959-1961 рр. В. Стус служив у радянській армії, потім працював учителем української мови та літератури у Донецькій області, літературним редактором газети. У 1963 р. стає аспірантом Інституту літератури АН УРСР ім. Тараса Шевченка зі спеціальності «Теорія літератури». Переїздить до Києва.

У 1964 р. В. Стус віддає до видавництва першу збірку своїх віршів, що має назву «Круговерть» (у 1965 р., після виступу в кінотеатрі «Україна», збірку заборонили). 4 вересня 1965 р. поет виступив в київському кінотеатрі «Україна» проти серпневих арештів української інтелігенції, а 20 вересня його відрахували з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу».

Василь Стус працює в будівельній бригаді, згодом – старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву. Але і звідти змушений звільнитися.

З 1966 р. і до арешту В.Стус працює старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а згодом – старшим інженером проектно-технологічного об’єднання.

У брюссельському видавництві у 1970 р. вийшла друком збірка поета «Зимові дерева». Факт публікації книги за кордоном особливо обурював суддів на процесі над В.С тусом у 1972 р.

У 1970 р. В. Стус видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів – «Веселий цвинтар».

12 січня 197 2р. – поета вперше заарештовано.

7 вересня відбувся суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до п’яти років ув’язнення та трьох років заслання.

У 1972 р., перебуваючи в камері попереднього ув’язнення Київського КДБ, поет створює свою четверту книгу – «Час творчості», що складена з оригінальних віршів та перекладів віршів Ґете. Оригінальні твори стали основою майбутньої книги всього життя Стуса – «Палімпсести».

Протягом 1972-1977 рр. поет відбував покарання в таборах Мордовії.

У 1978р. митець прийнятий до РЕN-клубу; у 1979 р. він повертається до Києва, вступає до Української Гельсінської групи. Цього ж року за поетом встановлено адміністративний нагляд.

У 1971-1980 рр. В. Стус остаточно підготував до друку кілька варіантів збірки «Палімпсести» (за нею Стуса висували на здобуття Нобелівської премії, а вперше окремим виданням вона вийшла у 1986 р.).

14 травня 1980 р. поет вдруге заарештований. Наприкінці вересня 1980 р. відбувся суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання.

З листопада 1980 р. він відбував покарання в таборі особливого режиму в Пермській області. Навесні 1981 р. В. Стус востаннє бачився з рідними. 1982 р. – рік перебування в камері-одиночці. Протягом 1980-1985 рр. В. Стус написав останню збірку віршів «Птах душі».

Поет помер уніч з 3 на 4 вересня 1985 р. у карцері під час голодування, поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі. 1989 р. прах Василя Стуса перевезений до Києва й перепохований на Байковому цвинтарі.

Василь Стус належав до опозиційно налаштованої національно свідомої молодої інтелігенції, яка відверто протиставила себе тоталітарному режимові.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше було написати, аніж зберегти») - дуже великий. У першій збірці поета «Зимові дерева» відтворено атмосферу 60-х років з її осмисленням болючих проблем національного розвитку. Незважаючи на схвальні рецензії, збірка не побачили світу.

У 1970 р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» – своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій», словами В. Симоненка. Написана вона була в 1968-1970 рр., а її фінальним акордом стали вірші, присвячені пам’яті художниці Алли Горської, яку вбили працівники українських спецслужб. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Еволюція поета». Водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою.

Вершинна частина Стусового доробку – збірка «Палімпсести». Назвою цією (палімпсестами в давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати на ньому новий) об’єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленнями деяких ранніх поезій. Збірка не має стабільного змісту, в ній складно переплітаються різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів «За читанням Ясунарі Кавабати» – виразні відгоміни східної філософії. У таких специфічно японських «чотирьох татамі», на яких «розпросторюється» душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для Стуса – «вседорога». У його поезії з’являються символіка «високого вогню», мотиви богообраності й жертовності. «Бог» і «Україна» в його душі й в поезії творять двоєдине ціле. Для поета Україна – не просто образ рідної землі. Це неодмінна складова душі, яка водночас і приносить страждання, і лікує.

Поетичне слово Стуса – енергійне, ускладнене і рафіноване, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути. Найкращі здобутки поета постають на межі зіткнення, з єдності протилежностей: з одного боку, неймовірна пристрасність, нагнітання, з другого – філософська глибина, розважливість. Стус – поет інтелектуальний, який цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії, і не лише поезії, багато у нього перекладів: з Рільке, Гарсіа Лорки, з Ґете, Б. Брехта, Цвєтаєвої. Та особливе місце в поезії Стуса належить досвідові Т. Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літературного впливу. Його вся пройнята більш або менш відчутними, очевидно, підсвідомими ремінісценціями з Шевченка, вони проступають, як «пратекст» у палімпсестах.

Поезія Стуса – цілісний поетичний організм зі своїми сталими образно-смисловими комплексами. Тут своя улюблена лексика, свої поетизми – неологізми й напівнеологізми, в основі яких – актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ (голубиня, протобажання, сніння, спогадування). У Стуса поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного різні за стилістикою, за характером образності вірші. Глибока філософська ускладненість «Гойдається вечора зламана віть» – і фольклорні інтонації «Два вогні горять», своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця»– і прозора розважливість, і біль «За читанням Ясунарі Кавабати».

Ім’я Стуса увійшло в історію України як важливий чинник національного пробудження й самоусвідомлення, стало символом духовної незламності й свободи.

Валерій Шевчук (рік народження 1939)

Валерій Шевчук народився 1939 р. в родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956 р. школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний інститут. Не вступив і повернувся додому. В цей період захопився вивченням літератури, зокрема української. Особливе враження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода – український мандрований філософ» і твори Івана Франка, що за висловом самого В. Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти і вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя».

У 1957 р. В. Шевчук закінчив технічне училище і працював на заводі. У 1958 р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись, налагодив стосунки з літературними студіями: «СІЧ» і «Молодь», писав вірші, з 1960 р. почав писати новели.

З 1961 р. В. Шевчук дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі. Навесні 1961 р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться». На це оповідання був гострий відгук в університетській газеті. За газету «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати з університету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював ту газету.

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел для журналів «Вітчизна» та «Літературна Україна». Після закінчення університету В.Шевчук працював у Житомирі кореспондентом газети «Молода гвардія». Під час перебування в армії писав вірші та прозу.

Повернувся додому у 1965 р. саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвінницею»).

У 1966 р. закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували його брата, тому Валерій був змушений звільнитися з роботи.

У 1967 р. вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1969 р. написав повість «Золота трава» і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980 р. і зробив остаточну редакцію в 1983 р. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань.

У важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». Протягом 1979-1999 рр. В. Шевчук видав книги: «Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермецо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна луна» (1987), «Птахи з невидимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) та ін.

У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман «Три листки за вікном».

На сьогоднішній день В. Шевчук – викладач Київського національного університету імені Т. Шевченка, ведучий історико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».

Валерій Шевчук є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачем сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.

У творчості В. Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

Роман-балада «Дім на горі», який письменник називає «обителлю свого духу», народжувався у 1966-1980 роки. Це ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада «Дім на горі» написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій з метою розкрити людину через психо-інтуїтивне пізнання її долі. Від давніх гуманістичних традицій, через релігійні уявлення, елементи східного фольклору, біблійні сюжети до морально-етичних принципів сучасного життя розглядаються проблеми сучасності. Це вічні істини народного буття, моралі та етики. Автор художньо досліджує сутність добра і зла. Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі. У творі спостерігається протиборство двох світів, двох сил: добра і зла, краси і потворності, ніжності й жорстокості – реальності й містики. Краса людська – всесильна, могутність її у найкращих проявах, вона перемагає зло. Наступна ідея твору – спасіння людської душі. Думи і погляди спрямовані, як завжди, до Всевишнього. Бог – спаситель! А церква – символ святості, Божого всепрощення, зцілення людської душі.

Читач відчуває боротьбу з хаосом, застереження від роздвоєння людської душі (символічні образи білого й чорного коня: боротьба добра зі злом). Значний і цей діалог (юний чорт і сотниківна): «Нам відведено мало часу для життя. І ми, і ви, люди, піддані одному прокляттю: прийде огненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу, панно, віддамося коханню, бо ж і ми, і ви однаково живі істоти». Чорт намагається спокусити сотниківну, але вона боїться втратити живу душу. «Не торкайся мене! Я не віддамся тобі, чорте, бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя – це як чисте небо над головою...».

У творі тісно переплітаються містика та реальність. Зло – потворне. Де сили, що зупинять його, у чому вони, від кого чекати допомоги, на кого надія? Після довгих роздумів, припущень, юний чорт робить висновок, що у світі повинні бути відповідності, інакше він не тримається купи. «Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушується в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття». Чорт отримує поразку. Причина його смерті – у законі відповідності й гармонії. Адже бездушність породжує дисгармонію. Духовність підносить людину, робить її почуття святими, визначає суть самого життя. І ось розв’язка: «Вранці сотниківну випроваджували в монастир...». Чому вона зробила такий вибір? Бо зрозуміла формулу сутності людського буття.

У житті людина відчуває роздвоєння душі, ніби оте подвійне «я». Варто схибити, «піддатися» спокусі, і «летимо у прірву», керовані злом. Душа страждає від сумніву, іноді не витримує випробувань. І саме в скрутну хвилину ми звертаємося до образу Спасителя, прагнемо захисту, допомоги. Велетенський чоловік діє десь над нами: він усе бачить і знає, непомітно з’являється у критичний момент, стає на захист.

Твір «Панна сотниківна» – актуальний і злободенний, розрахований на інтелектуального читача, який повинен осмислити систему образів, символів, знаків, щоб зрозуміти філософію, логіку, реальний і містичний світи.

Твір пройнятий духом християнських ідей, які для українців споконвіку вважалися головними життєвими орієнтирами. Письменник філософськи осмислив людину та її участь у боротьбі добра зі злом, любов і щастя, що становить гармонію і відповідність. «Історія і сучасність, - стверджує письменник, - неподільні. І не тільки тому, що все виростає з минулого. Змінюються соціальні обставини, і людина стає в них іншою».