Удосконалення діяльності слідчого має важливе значення для вирішення проблеми встановлення істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі

Проблемам діяльності слідчого приділяють увагу науковці як Росії [1], так і України [2]. Вченими-юристами висловлені пропозиції та сформульовані проекти щодо реформування слідчих підрозділів.

Разом із тим, як зауважують деякі дослідники, наявність розгалуженої системи слідчих підрозділів у різних відомствах теж має свої переваги – між ними виникає конкуренція, яка може бути використана на користь справі. При цьому важливо забезпечити гарантії процесуальної самостійності й незалежності слідчого.

Але як слідчий може забезпечувати швидке й об’єктивне розслідування, коли чинний закон надає право підслідній особі оскаржити постанову про порушення справи до суду? Що робити слідчому, доки розглядається скарга? Як йому забезпечувати захист прав інших учасників процесу – наприклад, потерпілого? Розслідування за таких обставин (враховуючи ще й апеляційне оскарження) може взагалі блокуватись. І для чого така норма, коли існує інститут прокурорського нагляду (з тими самими повноваженнями)? Зазначимо, що Конституція України орієнтує суд лише на здійснення контролю за захистом прав і свобод людини, а не уповноважує його на тотальне втручання у слідство.

Проблема недосконалості статусу слідчого особливо гостро проявляється у правовідносинах учасників процесу при затриманні підозрюваного. Цьому питанню хоч і приділялась увага в літературі [3], але вона ще не була проаналізована з урахуванням чинного законодавства.

Згідно зі ст. 114 чинного КПК України, слідчий усі рішення про спрямування слідства та про провадження слідчих дій приймає самостійно, за винятком випадків, коли закон передбачає одержання санкції суду або згоди прокурора.

До таких винятків належить і прийняття рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165-2 КПК).

Виходячи з норм КПК, рішення про затримання особи слідчий або орган дізнання приймає самостійно і несе повну відповідальність за законність та своєчасність проведення цієї слідчої дії (ч. 1 ст. 114 КПК). У ст. 106 КПК України міститься перелік підстав для затримання підозрюваного в скоєнні злочину.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання слідчий доставляє затриманого до судді з поданням, складеним згідно зі ст. 165-2 КПК України, про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Нібито все зрозуміло: рішення про затримання приймає слідчий, рішення про взяття підозрюваного під варту приймає суддя шляхом винесення відповідної постанови.

Тоді незрозумілою є позиція прокурора як проміжної ланки між перетворенням рішення та переконання слідчого в рішення та переконання судді.

Згідно зі ст. 14 КПК, прокурор має негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі. Згідно з вимогами цієї статті, негайно після затримання підозрюваного копія протоколу надсилається прокурору, і на його вимогу направляються матеріали, які стали підставою для затримання.

Подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути узгоджене з прокурором (на практиці – до доставлення затриманого до суду для вирішення питання про його арешт), матеріали кримінальної справи надають прокурору для отримання його згоди.

Проблема в тому, як діяти слідчому в ситуації, коли прокурор не згоден підписати подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Закон не містить пояснень щодо цього, мабуть, законодавець вважав, що думка прокурора співпадатиме з думкою слідчого чи навпаки. Є ситуації (і їх дуже багато), коли слідчий переконаний у тому, що для особи після її затримання в порядку ст. 115 КПК України слід обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Він готує матеріали до суду і їде з ними до прокурора міста або району, щоб отримати згоду останнього, завізувати його підписом подання згідно зі ст. 165-2 КПК України. Прокурор має особливі повноваження у кримінальному процесі, і часто він не дає згоди на обрання такого виду запобіжного заходу, а ставить на поданні візу, де пише, що, на його думку, підстав для обрання запобіжного заходу немає. Як далі діяти слідчому, якщо його думка не співпадає з думкою прокурора?

Якщо ми звернемось до ст. 165-2 КПК України, то встановимо, що прокурор при дачі згоди має ознайомитись з усіма матеріалами, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Тобто прокурор має виходити з того, чи достатньо доказів для обвинувачення і чи належать вони до справи, чи є законними й допустимими. Метою ж обрання запобіжного заходу взагалі є перешкоджання обвинуваченому ухилитись від слідства та суду, встановленню істини у справі, займатися злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку. Тобто у ст. 148 КПК не вказано, що запобіжний захід може бути обраний тільки за наявності достатніх доказів для пред’явлення обвинувачення. Функції прокурора, вказані у ст. 165-2 КПК, співпадають з основними функціям прокурора в кримінальному процесі – функцією нагляду за законністю дій слідчого, до яких належить і перевірка законності отримання доказів.

Пленум Верховного Суду у своїй постанові ”Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” від 25 квітня 2004 р. № 4 на це питання відповідає однозначно: суди не повинні брати до провадження подання, винесені відповідно до ст. 165-2 КПК, якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той з ним не погодився, або з подання незрозуміло, який саме прокурор дав згоду [4].

Верховний Суд вказав, що суддя не повинен приймати такі подання, але не вказав, яке рішення в даному випадку має винести суд, якщо подання подано слідчим – усно відмовити, чи винести якусь постанову.

На думку автора, в цьому випадку норми ст. 114 КПК про процесуальну самостійність слідчого взагалі не враховані, навіть порушені.

Як же слідчому відстояти свою позицію? Згідно зі ст. 114 КПК, слідчий не може навіть оскаржити відмову прокурора вищому за підлеглістю прокурору, він може оскаржити тільки вказівки прокурора щодо притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, про направлення справ до суду і т. ін.

Вважається, що ст. 114 потрібно доповнити положенням, що в разі незгоди з рішенням прокурора не підтримати подання про обрання запобіжного заходу, слідчий має право оскаржити ці дії вищому за підлеглістю прокурору. Однак це не зупиняє виконання вимог прокурора згідно зі ст. 227 КПК.

Згідно зі ст. 30 Закону України “Про прокуратуру”, прокурор вживає заходів для того, щоб органи дізнання і попереднього слідства:

1. додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержувалися строків провадження слідства і тримання під вартою;

2. при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, що викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують чи обтяжують його відповідальність;

3. виявляли причини вчинення злочинів та умов, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення.

Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами досудового слідства й дізнання визначаються кримінально-процесуальним законодавством.

Чому згаданий Закон не містить жодного слова про те, що прокурор вживає заходів для того, щоб органи слідства виконували вимоги КПК про затримання особи, або про участь прокурора у прийняті рішення про обрання запобіжних заходів?

Чому в КПК права та свободи підозрюваного, затриманого безпідставно розширені? [5] Адже прав у затриманого, підозрюваного та обвинуваченого набагато більше, ніж у потерпілого чи будь-якого законослухняного громадянина України. Чому слідчий у межах наданих йому повноважень не може реалізувати своє право на самостійне прийняття рішення, на відстоювання своєї думки?

У п. 13 згаданої вище постанови Пленуму ВСУ вказано, що відмова суду у взятті під варту не перешкоджає (за погодженням із прокурором) повторно звернутися до суду з відповідним поданням у тій самій кримінальній справі за умови одержання нових даних, що свідчать на користь застосування саме цього запобіжного заходу. Але ж знову таки, вказано, що це можливо за погодженням із прокурором.

Згідно зі ст. 206 КПК, затриманий може оскаржити дії слідчого до суду. У випадку оскарження рішення про затримання до суду скарга затриманого негайно надсилається начальником місця попереднього ув'язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, суддя розглядає її протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, суддя розглядає скаргу на затримання протягом п'яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених ст. 165-2 КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги й визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому, а також начальнику місця попереднього ув'язнення.

На постанову судді протягом семи діб з дня винесення постанови може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Затриманий може також оскаржити дії слідчого на підставі ст. 234 КПК прокурору.

Особа, для якої суддя обрав запобіжний захід у вигляді взяття під варту, може оскаржити рішення судді згідно з ч. 8 ст. 165-2 КПУ протягом трьох діб до апеляційного суду.

Отже, є декілька рівнів оскарження дій слідчого та судді з боку затриманого (арештованого): відразу після затримання – прокурору, протягом 72 годин – до суду, протягом трьох діб – до апеляційного суду на рішення судді. Слідчий обмежений у можливостях відстоювати свої права, адже вони фактично належним чином не захищені законом. Він може тільки “накопати” новий епізод злочинної діяльності і знову отримати незгоду прокурора. Річ у тім, що на практиці якщо судді відмовили один раз у санкції на арешт, потім не змінюють свою думку, оскільки подання знову ж таки подається до того самого суду або навіть до того самого судді – закон цього не забороняє. А який суддя може сказати, що він змінив свою думку, оскільки раніше помилився? Який прокурор визнає, що він також раніше помилявся і теж змінив думку?

Автор вважає, що в КПК необхідно передбачити норму, яка б забороняла потворно розглядати подання про обрання запобіжного заходу щодо затриманого тому самому судді, який вперше відмовив в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Необхідно доповнити ст. 165-2 КПК нормою про те, що у випадку неотримання згоди прокурора щодо подання про арешт слідчий має право звернутися до суду в передбаченому цією статтею порядку, а суддя має оцінювати незгоду прокурора як обставину, яку можна врахувати, а можна й не враховувати при прийнятті рішення про арешт особи.

Вказівки прокурора, його заступника органам, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство щодо порушення кримінальних справ і провадження розслідування, які даються відповідно до кримінально-процесуального законодавства, є обов'язковими для цих органів.