Фашизм і комунізм: спільні та відмінні риси

Спільні риси ідеологій фашизму, нацизму і комунізму назвати неважко: тотальне неприйняття демократичних цінностей, прагнення до жорсткої однопартійної диктатури, культ вождя, мілітаризм, поліційний режим, беззастережний примат національних інтересів над індивідуальними. Є, втім, і істотні відмінності.
Що стосується фашистів, то їх основна теза була про «єдність нації» на противагу класовій боротьбі і партійним розбратам, породжуваним «гнилою» демократичною системою. Ідеологи фашизму вважали, що парламентську демократію має змінити так звана корпоративна держава на основі професійних груп. Окремим класам і партіям фашизм протиставляв, говорячи сучасною мовою, політичну націю.
Декілька слів стосовно антисемітизму у фашистів, бо у нас з комуністичних часів закладений стереотип, що антисемітизм є обов’язковим компонентом фашизму. Отож, у 1920-ті роки ХХ століття серед соратників Беніто Муссоліні траплялися і етнічні євреї. Те ж саме можна сказати і про фашистські режими в Іспанії і Португалії. Протягом 15 років після приходу Муссоліні до влади в італійській фашистській державі не було національної дискримінації. Брати участь в «остаточному вирішенні єврейського питання» Муссоліні категорично відмовлявся і не видавав Гітлеру італійських євреїв. Класичні фашистські режими Франко в Іспанії та Салазара в Португалії не тільки не переслідували «своїх» євреїв, а й надали притулок тисячам єврейських біженців з інших країн. Отож, оголошувати Голокост породженням «звірячої фашистської ідеології» навряд чи справедливо.
А ось у випадку з нацистами ситуація принципово інша. Тут на передній план виходить турбота про «чистоту нації», вишукування чистокровних арійців, обмірювання черепів, вираховуванням відсотка арійської крові, нетерпимість до інородців, турбота про «німецькомовне населення» сусідніх країн і т.д. Саме для нацизму характерна ідея про «неповноцінні раси» і «расу панів», покликаних правити.
З кінця 1920-х років супротивники німецького націонал-соціалізму все частіше називають його «фашизмом». От і вийшло з чиєїсь легкої руки, що під час другої світової війни «радянський народ» воював проти «німецько-фашистських загарбників». Терміни «німецько-фашистський» і «радянський народ» не лише хибні в історичному плані, а й досить сумнівні з погляду лінгвістики. Та радянські пропагандисти наплодили чимало схожих словесних потвор. На жаль, досвід показує, що термінологічна плутанина незмінно породжує спотворене сприйняття історії.
У «комуністів-інтернаціоналістів» теж був особливий поділ на нації, провідна нація, - етнічні росіяни і всі решта. Наприклад, у Великій Вітчизняній війні воювали нібито всі народи СРСР, але і політологи, і історики називають здебільшого тільки двох суб’єктів, - Німеччина і Росія, ба навіть діти у дворі, граючись у війну, грають у «німців і русскіх». Згадуються і слова Й.Сталіна про те, завдяки якій нації радянський народ переміг: «Но русский народ …пошел на жертвы, чтобы обеспечить разгром Германии. …И это доверие русского народа Советскому правительству оказалось той решающей силой… Спасибо ему, русскому народу, за это доверие!». Є, правда, в колишніх «національних республіках» СРСР та нинішніх країнах СНД, і більш широке коло «своїх», - «словяне» або «русскоязычное население». Й досі вживаються терміни, «лица нерусской национальности», «инородцы», «лица кавказкой национальности», «хохлы», «чурки» и т.і.
Є ще одне знакова відмінність між фашизмом, комунізмом і нацизмом, - ставлення до релігії. Якщо у фашистських державах церковні інституції набули великого авторитету та впливу, то комуністи і нацисти відверто церкви не шанували. Для них релігія була конкурентом у боротьбі за душі співгромадян. Найбільш виразно це проявилося у Радянському Союзі, де заперечувалась будь-яка релігія, замість неї насаджувався марксизм-ленінізм, як новітня релігія, з культом невмирущого вождя В.Леніна. Ленінізм ще більшою мірою, ніж нацизм відкидав всі гуманістичні загальнолюдські цінності, вироблені людством протягом тисячоріч своєї історії. Нова людина по-комуністичному — це гвинтик. Справедливість, рівність, свобода, - дуже гарні гасла. Але в устах комуністів усе це є нічим іншим як ширмою, словоблуддям і слугує знаряддям для єдиної мети — встановлення свого світового панування.
Отож, ототожнення фашизму і нацизму дісталося нам у спадщину від радянської пропаганди. І, вочевидь, пов’язане з прагненням більшовиків не тільки підігнати всіх недругів під спільний ранжир, а і відмежуватися від свої братів близнюків.
Не може не викликати занепокоєння ситуація в нинішній Росії. Нині там можна спостерігати не втішну тенденцію до зростання числа випадків з побиттями, нападами, убивствами і іншими діяннями, спрямованими проти іноземців. Примітивна ксенофобія і насильницькі дії рішуче й привселюдно засуджуються, водночас інші не менш ксенофобські образи мислення досі наявні, а іноді навіть посилюються в коментарях світових і внутрішньополітичних подій журналістами, публіцистами і політтехнологами. Це стосується, крім класичних антизахідних, антибалтійських, і антипольських висловлювань, також і зростаючих україно- і кавказофобських, а тепер особливо антигрузинських стереотипів. При цьому парадоксально, але державу, яка у недавній історії принесла Росії стільки горя, перемогу над якою вони святкують кожного року, - Німеччину, - наказано подавати як друга росіян.
До того ж слід зауважити, що екстремісти, представники націоналістичних політичних угруповань, насамперед ЛДПР, залишаються поза критикою. І це попри те, що багато висловлювань В.Жириновського і його однодумців є ксенофобськими, расистськими і сприяють розпалюванню міжнаціональної ненависті.
Отож, пропагандистське використання поняття «фашизм» і у Росії і в Україні зайшло так далеко, що воно переважно застосовується до ідей і політичних сил, що вважаються просто «антиросійськими».