Диктатура М. Прімо де Рівери в Іспанії: характер та особливості

Іспанія ХХ століття успадкувала від минулої епохи найвизначальнішу загальнонаціональну проблему – соціально-економічне й політичне відставання від континентальної Європи. Перманентні та невдалі спроби її розв’язання тривали в ХІХ столітті, упродовж якого відбулося п’ять революцій демократичного спрямування, проголошення Першої республіки та декілька військових пронунсіаменто [1; 2; 3; 4].

Військовий переворот 1923 року, очолюваний генералом Мігелем Прімо де Ріверою і Орбанеха, займає особливе місце в шерензі намагань реформувати іспанське суспільство, оскільки йшлося про чергову суперечливу і взаємовиключаючу спробу зберегти, з одного боку, “старий “ мілітаризм ХІХ століття та заскорузлу реставраційну політичну систему – з другого, здійснити перебудову країни на засадах економічного й політичного модернізму [5].

Із часу завершення Першої світової війни іспанське суспільство перебувало в стані глибокої соціальної та політичної кризи. Упродовж п’ятироків (1917–1922) помінялося 11 урядів, які намагалися функціонувати в межах конституційної монархії. Жодну з проблем (аграрна, військова, національна, релігійна, колоніальна) не було розв’язано. Країну стрясали корупційні скандали. Анархісти, які мали сильні позиції, вдалися до терору. 1921 року було вбито голову Ради Міністрів Е. Дато, через два роки – кардинала Сольдевілья. Лише в Барселоні загинуло за півроку від рук терористів 34 особи і 76 поранено. Усе це відбувалося на тлі робітничих і селянських страйків, через що 1917–1920 роки назвали згодом“червоним триріччям”. Завершує цю сумну картину драматична з численними жертвами поразка іспанських колоніальних військ у війні зріфськими племенами під Аннуалом 1921 року в Марокко. Під іспанськими Бурбонами захитався трон [6].

У перші повоєнні роки ідея формування уряду “твердої руки” обговорювалася в різних колах іспанського суспільства. Король Альфонсо ХІІІ раз по разу заявляв, що єдиною його опорою залишається армія. Вибір керівника військового перевороту впав на капітан-генерала (командувача) каталонським військовим округом Мігеля Прімо де Ріверу і Орбанеха, маркіза Естелья (1870-1930), постать загальновідому. Мав він серйозний послужний список, користувався заслуженим авторитетом. Особливої популярності набув він своїми вимогами “абандонізму”(виведення) іспанських військ з Марокко [4; 5; 7; 8].

13 вересня 1923 року іспанські військові без єдиного вистрілу і

кровопролиття захопили владу. Свою підтримку диктатури Прімо де Рівери король Альфонсо ХІІІ пояснював прагненням уникнути “громадянської війни.” Загалом Іспанія з полегшенням зустріла переворот. Він мав, хоч і поверхову, але досить широку моральну підтримку в суспільстві. Славнозвісний Хосе Ортега-і-Гассет у газеті “Ель Соль”, найбільш знаній у Мадриді, вітав новий уряд, підкресливши, що таким чином було розрубано “гордіїв вузол”, який заважав справжній модернізації та відродженню Іспанії [9].

13 вересня генерал Прімо де Рівера оприлюднив “Маніфест до іспанців”, у якому чітко й відверто охарактеризував ситуацію в країні: ішлося в ньому про злочинні вбивства, хабарництво та урядові інтриги, про промислову й аграрну кризи, порушення законності. “Ми, – зазначалося в маніфесті, – не хочемо ставати міністрами. Єдине наше бажання – служити Іспанії… Наше гасло: мир, мир, мир” [8].

Час від 1923 і до кінця 1925 року можна охарактеризувати як період консолідації та зміцнення нового режиму. Прімо де Рівера сформував “дешевий” уряд – Тимчасову військову директорію з 8 генералів та одного адмірала, які, крім самого диктатора, не були міністрами. Тимчасова військова директорія отримала повноваження лише на 90 днів, але тривали вони протягом 27 місяців і закінчились у грудні 1925 року. Перші декрети генерала передбачали усунення з посад усіх цивільних губернаторів і заміну їх військовими, заборону організацій комуністичного й революційного характеру, розпуск кортесів і місцевих органів самоврядування, функції перебирали на себе нові ради з військових і цивільних. Королівський декрет від 18 вересня суворо застерігав, що виступи проти єдності нації, не вивішування національного прапора та вживання в публічних виступах й офіційних документах каталонської мови підлягають покаранню – від 6 місяців тюрми і аж до розстрілу. За цим же декретом органи юстиції та судочинства підпорядковувалися Військовій директорії. 21 вересня було скасовано суд присяжних. Новим указом від 12 жовтня екс-міністрам і державним радникам заборонено обіймати урядові посади. Понад 4 тисячі військових очолили муніципальні ради та інші адміністративні установи. Низкою указів було скасовано конституційні гарантії, зокрема право на страйки, збори та маніфестації, поза законом оголошено діяльність компартії та анархістської Національної конфедерації праці, запроваджено цензуру. Водночас Прімо де Рівера запевняв, що основним законом країни залишається конституція 1876 року і тому спочатку раз у раз заперечував диктаторський характер своєї влади.

У червні 1924 року генерал оголосив указ про амністію всіх, хто був причетний до поразки під Аннуалом. Щоправда, після перебраннявлади Прімо де Рівера відмовився від ідеї “абандонізму” (виходу) з Марокко. Натомість реорганізував іспанські збройні сили в Африці і прийняв давно виношуваний “африканерами” (генералами, які воювали в Африці) план висадки військових частин у бухті Алусемас і захоплення столиці ріфів. Операція завершилась успішно і таким чином протекторат був замирений принаймні на три наступні роки. Загалом витрати Іспанії на війну в Марокко за час диктатури Прімо де Рівери становили 1780 млн. пезет [12;13].

Виступаючи проти партійної системи, Прімо де Рівера все ж спробував створити для себе політичну опору у вигляді “Патріотичного союзу”, про що оголосив 15 квітня 1924 року. Вступати до нього він запросив усіх, хто поважає конституцію 1876 року. “Союз” планувався як надкласова партія – ні ліва, ні права, “його членами могли ставати всі іспанці доброї волі”, окрім “екстремістів і людей, які ставлять власні інтереси вище інтересів Батьківщини”. Прімо де Рівера наголошував, що “Союз” не є ні “доктринерським”, ні “персоналістським” , а“аполітичним” і винятково патріотичним. Він не заперечував деякої подібності його з італійським фашизмом, але італійський фашизм вважав“військовою силою”, а “Патріотичний союз” – християнським рухом.

Незважаючи на те, що іспанський генерал заперечував певний вплив італійського фашизму на його систему, свій перший офіційний візит він здійснив разом з королем саме до Риму. Прімо де Рівера захоплювався Муссоліні, називав його “світовим політиком”, “апостолом боротьби проти революції та анархії”, діячем, який, на його думку, досяг “порядку, праці і справедливості”. 1926 року було підписано договір про мир і дружбу між Римом та Мадридом. Сердечні стосунки між обома диктаторами не завадили, однак, Прімо де Рівері позбавити Італію режиму найбільшого сприяння в торгівлі. Водночас генерал віддавав перевагу співпраці з Францією, оскільки з нею його зв’язували і марокканські справи. Зрештою і сам Муссоліні заявив у 1927 році, що фашизм не підлягає “експортові.”

Економічна діяльність Прімо де Рівери припала на початок загальносвітового економічного піднесення 20-х років. Військова директорія відстоювала принципи економічного націоналізму, тобто усунення іноземного капіталу та підтримки вітчизняного, активної участі держави в народногосподарських справах. Для планування і координації економічного розвитку країни було створено Раду національної економіки. 30 квітня 1924 року король своїм декретом оголосив підтримку і зниження податків упродовж трьох років новоствореним підприємствам з переробки власної сировини, усім фабрикам і заводам, продукції яких не вистачало на внутрішньому ринку. Державна допомога поширювалась і на ті підприємства (промислові й сільськогосподарські), у яких вітчизняний капітал становив не менше 70 відсотків. У серпні 1925 року новий декрет заохочував розвиток національного кораблебудування. Значні зусилля держави були спрямовані на реорганізацію важкої промисловості та гірничої справи, гідроенергетики та іригації. Пріоритетними для себе уряд вважав будівництво шляхів сполучення. Держава стала акціонером залізничних компаній. Було випущено спеціальну позику для фінансування залізничного транспорту. У роки військової директорії розпочалося будівництво 16 залізничних ліній. В інтересах залізниць було збільшено тарифи на проїзд у поїздах на 15 відсотків.

Економічна політика диктатури, спрямована на розвиток провідних галузей національної економіки, дала відчутні наслідки: видобуток залізної руди зріс від 4 млн. тонн у 1923 до 6,5 млн. тонн і більше в 1929 році. За цей же період подвоїлася кількість металургійних заводів і на третину збільшилась чисельність робітників у цій галузі; виросло вдвічі виробництво чавуну, заліза, сталі. 1929 року виник ”Союз сприяння споживачам національної продукції”.

Зміни в сільськогосподарській сфері торкнулися лише технічної царини.

Щоправда, декрет від 1 грудня 1923 року надавав право власності селянам на оброблювані ними державні та громадські землі (з правом викупу). Згідно з цим документом був також виділений кредит у 100 млн. песет землевласникам, які постраждали від засухи, повені тощо. Не завжди плани сільськогосподарського розвитку відповідали фінансовим можливостям країни. Так, передбачалося зросити 1200 тис. га земельних угідь на берегах річки Ебро, стільки ж – на берегах річки Дуеро, понад 300 тис. га – у басейні Гвадалквівіру. Загалом зрошувальну систему було споруджено на 1,5 млн. га, переважно в районі річки Ебро. Не всі плани вдалося реалізувати. Значно зросли площі і врожайність з технічних культур (утричі тютюну, бавовни й кукурудзи).

Відчутні зміни сталися у фінансовій сфері, хоч вона й надалі залишалася найслабшою ділянкою в діяльності військової директорії. 1927 року було засновано Зовнішній банк Іспанії з початковим капіталом у 150 млн. песет. Цей банк, у свою чергу, відкрив філії в латиноамериканських країнах, Іспанія позбулася таким чином у торгівлі з Латинською Америкою посередників в особі північноамериканських та англійських банків. Для кредитування діяльності місцевих органів влади був створений Іспанський банк місцевого кредиту. За офіційними даними, у 1923 році в країні функціонувало 179 банків, вклади яких становили 9 млрд. песет, 1930 року сума вкладів усіх банків перевищувала 14 млрд. песет. Щоправда, фінансове покриття економічних планів відбувалося в основному за рахунок збільшення податків: провінційних, поземельного, побічних, податку на капітал (від 0,5 до 1 відсотка) тощо.

Соціальної рівноваги в суспільстві Прімо де Рівера намагався досягти шляхом організації корпорацій, які мали замінити класові профспілки, щоправда, католицькі профспілкові об’єднання продовжували діяти, як і Всезагальна спілка трудящих, керована ІСРП. Радянська історіографія стверджує, що корпоративну систему військова директорія запозичила в Італії. Це не зовсім так. Річ у тім, що італійська корпоративна система на 1926 рік ще не сформувалася. З другого боку, у самій Іспанії, ще в ХІХ столітті, почали з’являтися різні проекти національної корпоративізації політичного, економічного й соціального життя. За законом від 26 листопада 1926 року іспанську економіку було поділено на 27 корпорацій, кожну з яких представляли комісії на районному, провінційному та національному рівнях. Такі комісії формувалися на паритетних засадах з вільно обраних робітників і підприємців. На травень 1929 року вже функціонувало 450 паритетних комісій, які репрезентували 320 тис. робітників і 100 тис. підприємців, тобто 15 відсотків іспанського робітництва. Комісії відали регламентом праці на кожному підприємстві, питаннями оплати, розглядали справи, пов’язані із звільненням з роботи робітників. Стосовно цього активно співпрацювала з режимом Іспанська соціалістична робітнича партія, єдина партія, яку не було заборонено. Один з лідерів ІСРП І. Прієто назвав Прімо де Ріверу “диктатором без смертей” і при цьому додав: “Дай, Боже, хоч я цього й не бажаю, щоб усі диктатури були такі, як ця.” Згодом, уже в роки громадянської війни, чимало іспанців вважали режим Прімо де Рівери “останніми добримичасами.” Самого генерала як політика і людину мало критикували через добрий характер, простоту і порівняну м’якість його режиму [9].

Щодо соціальної сфери і матеріального рівня життя іспанців, то успіхів тут майже не було. Незважаючи на відносне зростання індустріального виробництва, зарплата робітників за п’ять років збільшилась аж на 3 відсотки, у Біскайї – на 8; оплата праці жінок – на 12 відсотків. Не був скасований 8-годинний робочий день. Щоправда, зникло безробіття.