Рейнський гарантійний пакт 1925 року. Конференція в Локарно, її рішення

Держави Антанти прагнули доповнити «план Дауеса», який становив результат їхнього екон. компромісу, політ. об'єднанням з участю Нім. У вересні 1924 р. уряд Нім. настійно ставив питання про прийняття своєї країни до Ліги Націй з наданням їй постійного місця в Раді, про зняття з неї відповідальності за війну, про перегляд воєнних статей Версальського договору. В грудні Нім. знову порушила ці питання. Англія була вже готова задовольнити їх в обмін на гарантії її зх. кордонів. Обидві держави пропонували укласти гарантійний пакт про додержання територ. статус-кво на Рейні.

Новий президент США К. Кулідж двічі влітку 1925 р. підтримав цю ідею. Більше того, американський посол в Англії А. Хаутон попередив, що США не нададуть кредитів тим країнам, які не підпишуть гарантійного пакту.

Для здійснення об'єднання Зх. Європи на основі політ. інтеграції Нім. у Версальську систему була скликана 5—16 жовтня 1925 р. Локарнська конференція: Англія (Чемберлен), Франція (Бріан), Німеччина (Штреземан), Італія(Муссоліні) й Бельгія (Вандервельде), в кінці конференції Польща й Чехословаччина.

На конференції вироблено комплекс з 8 угод і договорів. Заключний протокол підписано 16 жовтня, а останні 7 документів підписано в Лондоні 1 грудня 1925 р., а трохи пізніше ратифіковано.

Найважливіший з док. - Рейнський гарантійний пакт - передбачав взаємне й колективне гарантування кордонів та зобов'язання про взаємний ненапад між Нім. й Фр, між Нім. й Бельгією під гарантію Англії та Італії.

Крім того, були підписані 4 двосторонні конвенції про арбітраж між Німеччиною і кожною окремо Францією, Бельгією, Польщею й Чехословаччиною на випадок виникнення якихось прикордонних суперечок. Долучалося також двосторонні договори про союз між Францією й Польщею, Францією й Чехословаччиною. Німеччина за підтримки Англії заблокувала всі спроби заінтересованих держав укласти гарантійний пакт про німецькі східні кордони.

Згідно з 9-м док. — колективним зверненням до Ліги Націй — 8 вересня 1926р. Нім. була прийнята в Лігу з наданням їй постійного місця в Раді. Через два дні німецька делегація на чолі зі Штреземаном уперше взяла участь у роботі Асамблеї Ліги Націй.

Підсумки: 1)її угоди було укладено в інтересах Німеччини. - вона домоглася відносної «рівноправності» з великими державами. 2)компроміс, досягнутий у Локарно- перший крок до ліквідації Версальської системи. Для Берліна Локарнські угоди були тимчасовим компромісом на шляху до відновлення світової могутності Нім. 3) Локарнський комплекс договорів, створюючи міраж «умиротворення Європи», спрямовувався проти Радянського Союзу - покладено початок майбутній «мюнхенській» політиці зх держав щодо «умиротворення», а фактично — заохочування фашистських агресорів. «План Дауеса» по суті становив економічну базу, а Локарнські договори й конвенції — політичне оформлення блоку капіталістичних держав Європи з відвертим антирадянським змістом.

Плани Дауеса та Юнга: зміст і спрямованість

Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали "планом Дауеса", і питання про виведення військ окупантів. Прийнятий "план Дауеса" містив такі положення.

· Загальна сума й остаточний термін сплати репарацій Німеччиною не визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 — 1925 до 1928 — 1929 фінансових років) і відповідно 1 млрд. марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд. марок.

· Визначалися джерела репарацій — відрахування державного бюджету за рахунок непрямих податків (на цукор. тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транспортного податку, а також відрахування від прибутків промисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд. марок, 6% від яких — 960 млн марок — щорічно мали переказуватися до репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні джерела, а третя — часткова — зобов'язувала фірми й корпорації.

· Репараційна комісія з французьким керівником ліквідувалася. Встановлювалася посада репараційного генерального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду американський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джільберт. Прямо або опосередковано тим самим була поставлена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.

· Передбачалося надати Німеччині державні й приватні кредити та позики для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремілітаризацію Німеччини). Відразу ж після того, як "план Дауеса" ЗО серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надходжень одержала від держав Антанти й особливо від США понад 31,8 млрд. марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд. марок і 7,8 млрд. марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5 млрд. марок неповернутих надходжень. Більше одержала, ніж виплатила репарацій.

· 5. У "плані Дауеса" передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розвивав свою промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне співробітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придатком. У цій частині "план Дауеса" виявився нереальним.

Гострі суперечки на Лондонській конференції викликала проблема виведення військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Рурі на невизначений термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умови виконання рішень конференції вони через рік евакуюють свої війська. Справді, рівно через рік — у серпні 1925 р. — достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру.

Таким чином, за планом Дауеса передбачався наступний механізм активізації відновлення німецької економіки:

· країни-переможниці надають Німеччині позики і кредити. Левова доля таких позик і кредитів надавалася США;

· Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему;

· на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції;

· за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США.

План Дауеса діяв до 1929 року. Німеччина одержала кредитів і позик на суму понад 27 млрд. золотих марок і встигла виплатити у вигляді репараційних платежів Великобританії і Франції близько 10 млрд. золотих марок.

В червні 1929 року план Дауеса був замінений на план Юнга.

План Юнга

Проблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже загострилися. Термін дії "плану Дауеса" закінчувався в 1929 р., але він не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати.

Союзники-переможці ще в 1929 р. створили "комітет експертів" на чолі з американським банкіром Юнгом, який виробив новий репараційний план. "План Юнга" після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.

"План Юнга" встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р. визначалося 132 млрд. марок, тепер — 113,9 млрд. марок).

Остаточний термін їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій зменшувався на 20% — до 2 млрд. марок. Змінено порядок збирання репарацій — тільки за рахунок непрямих податків і залізничних прибутків (без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над Німеччиною, засновано Базельський банк міжнародних розрахунків (замість репараційної комісії).

"План Юнга" становив продовження "плану Дауеса" й передбачав певну систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги Сполученим Штатам.

Наслідки

Так було задумано, проте без урахування економічних та політичних обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський договір. Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги Америці. Англія, у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова економічна криза ще більше загострила між імперіалістичні суперечності.

На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г. Гувер 20 червня 1931 р. запропонував усім державам оголосити загальний мораторій на борги — припинити на рік виплату репарацій і союзницьких боргів. З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932 р.), погодилися всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на різниці репарацій і боргів Сполученим Штатам втрачала 2 млрд. франків щорічно, але не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів.

Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову повернутися до проблеми репарацій. "План Юнга" не міг зупинити фінансову паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб виплатити репарації за "планом Юнга", вона мала збільшити свій експорт до 5 млрд. марок, що викликало різкий опір інших держав) — усе це робило неможливим виконання задумів західної дипломатії.

Почалися нові консультації, нові конференції. Врешті-решт на міжнародній репараційній конференції в Лозанні (червень — липень 1932 р.) було ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15 років залишок у розмірі 3 млрд. марок через облігації й на 1 млрд. марок здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона офіційно звільнялася від репарацій.

Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошення мораторію Гувера (1931 р.) Німеччина припинила виплату репарацій. З установленої загальної суми репарацій

Франція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд. марок, хоча їй належало 52% усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у 1932 р. становив 51 млрд. марок.

Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й борги Сполученим Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми, до речі мізерні.

В той же час була створена база для розповсюдження реваншистських ідей в Німеччині, укріплення крупного Німецького капіталу, котрий згодом привів до влади Гітлера.