Процесуальні права іноземних підприємств та організацій

Право на звернення до господарського суду України іноземних суб’єктів господарювання регламентоване положеннями спеціального Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. та приписами ст.ст. 1, 123-124 ГПК України Згідно зі ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово промисловій палаті України й іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України. У літературі справедливо зазначається, що будь-яка країна схильна допускати для націоналі, них судів ширшу юрисдикцію, ніж вона готова визнавати за іноземними судами[162].

Відповідно до рекомендацій ВГСУ від 9 листопада 2009 р. № 01 06/159 «Про внесення змін та доповнень до роз’яснення президії Вищого господарського суду України, від 31 травня 2002 р. № 01 5/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» зазначено, що питання, які ви никають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об’єкт правовідносин знаходиться на території іноземної державі:; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право».

Закон України «Про міжнародне приватне право» (п. 1 ч. 1 ст. 1) визначає приватноправові відносини як відносини, які ґрунтують ся на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб’єктами яких є фізичні та юридичні особи[163].

Отже, іноземні підприємства й організації, які легітимно ввійшли в господарський обіг за правом іноземної держави, мають право звертатися до господарського суду України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів згідно з установленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів.

Регламентуючи процесуальні права іноземних підприємств і організацій, законодавство визначає іноземного суб’єкта господарювання через категорію «постійне місцезнаходження суб’єкта господарювання за межами України». Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» постійним місцезнаходженням суб’єкта господарювання є місцезнаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління (контори) суб’єкта господарської (зовнішньоекономічної) діяльності[164]. Мри цьому не належать до іноземних підприємств та організації! у межах глави 15 ГПК України іноземні підприємства, визначені у ст.ст. 63 та 117 ГК України, адже за змістом цих норм іноземне підприємство - юридична особа, створена та зареєстрована за законодавством України.

Звертаючись до господарського суду за захистом свого порушеного або оспорюваного права, іноземні підприємства й організації повинні бути правосуб’єктними, при цьому процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних суб’єктів господарювання визначається відповідно до права України. Доказом правосуб’єктності іноземної юридичної особи є документи (сертифікат реєстрації, витяг із торгового реєстру тощо), які видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, легалізовані, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу в судовому процесі, але не виключає в разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення правильності вміщених у ньому відомостей по суті.

Разом із цим, необхідно враховувати, що 22 грудня 2003 р. для України набула чинності Гаазька конвенція, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів2. Конвенція застосовується у відносинах із державами, що не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції. Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції це означає, що на території України не прийматимуться документи цих країн, завірені апостилем, а продовжує застосовуватися вимога дотримання процедури консульської легалізації. Консульська легалізація полягає в установленні та засвідченні оригіналів підписів на документах і актах, та відповідності їх законам держави перебування (країни консула).

Офіційні документи, які використовуються на території держав - учасниць Конвенції, мають бути засвідчені спеціальним штампом «Apostille», проставленим компетентним органом держави, в якій було складено документ.

Процедура засвідчення офіційних документів апостилем установлена Правилами проставляння апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджених Наказом Міністерства іноземних справ України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України № 237/80S/151/53 від 5 грудня 2003 р.

Правила проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, регулюють порядок проставляння спеціального штампа «Apostille» nn офіційних документах, які були складені на території України, яким відповідно до ст. 5 Конвенції засвідчуються справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, і, у відповідному випадку, автентичність відбитка печатки або штам па, яким скріплений документ.

Відповідно до п. 2 вказаних Правил штамп «Apostille» проставляється: на документах, які виходять від органів судової влади України; на документах, які виходять від органів прокуратури України, органів юстиції; на адміністративних документах; на документах про освіту та вчені звання; на документах, оформлених державними і приватними нотаріусами; на офіційних свідоцтвах, виконаних на документах, підписаних приватними особами, таких, як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційних і нотаріальних засвідченнях підписів.

Ураховуючи правовий статус іноземних підприємств і організацій ГПК України наділяє їх процесуальними правами і обов’язками нарівні з підприємствами й організаціями України, що вказує на застосування національного режиму. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів господарювання, в тому числі пов’язаної з їх інвестиціями на території України, з експортно-імпортними операціями іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів.[165] Законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України.

Таким чином, іноземні суб’єкти господарювання, які беруть участь у господарському процесі, мають процесуальні права і обов’язки сторін, що передбачені ст. 22 ГПК України.

§2 Компетенція господарських судів у справах за участю іноземних підприємств та організацій

Згідно зі ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності, в процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України й іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України. Слід звернути увагу, що ключовим словом цієї норми є слово «можуть», крім того, міститься застереження про те, що суд України може розглядати справу за участю іноземної юридичної особи, якщо це не суперечить законодавству України та міжнародним угодам. Отже, відповідно до ст.ст. 1, 123 ГПК України до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав можуть звертатися іноземні суб’єкти господарювання зі встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських справ господарським судам.

Відповідно до ст. 124 ГПК України підсудність справ за участю іноземних суб’єктів господарювання визначається ГПК України, законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Окрім правил установлення підсудності, визначених ст.ст. 13-17 ГПК України, Законом України «Про міжнародне приватне право» передбачені загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом. За ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема у випадку, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності у справах з іноземним елементом, передбачених у ст. 77 цього Закону. Отже, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності (п. 1 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право») спір підлягає вирішенню в господарських судах України з урахуванням вимог розділу III ГПК України[166].

Проте, незважаючи на зрозумілі приписи щодо правил підсудності, судова практика не завжди опосередкована зазначеними положеннями.

Зокрема, Постановою ВСУ від 17 квітня 2007 р. встановлено, що положеннями ГПК України не передбачено визначення договірної підсудності справ господарським судам. При цьому правовідносини, пов’язані

з усіма видами зовнішньоекономічної діяльності в Україні, регулюються положеннями Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а питання, що виникають у сфері приватноправових відносин

з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою), зокрема питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, визначені Законом України «Про міжнародне приватне прано» Враховуючи це, незважаючи на існування рішеним Лондонського міжнародного арбітражного суду щодо цієї справи, ВСУ вирішив, шо такий спір підлягає роз гляду в господарському суді України[167].

Таким чином, українське законодавство, регіональні угоди (у рамках СНД), і міжнародна практика виходять із загалі, ного правила про компетенцію суду розглядати справу між суб’єктами господарювання різної національності за місцезнаходженням відповідача. Винятки з цього правила завжди жорстко прив’язані до того чи іншого критерію визначення міжнародної підсудності (нерухомість, виконання, що має вирішальне зна чення для змісту зобов’язання тощо).

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у ст. 7(і Закону України «Про міжнародне приватне право». Суд відмовляє, у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрис- дикційному органі іноземної держави є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ст. 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

У зовнішньоекономічній діяльності сторони, як правило, у договорах передбачають право на передачу спорів, що виникають із такого договору, на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу (постійно діючого або створеного для вирішення конкретного спору - ad hoc), шляхом укладення окремої угоди (арбітражна (третейська) угода, арбітражне (третейське) застереження). Ця домовленість має чітко визначати, який саме орган вирішення спорів обрали сторони: Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морську арбітражну комісію при Торгово- промисловій палаті України або інший третейський суд, або арбітраж в Україні чи за кордоном.

Господарський суд може порушити провадження зі справи у випадку наявності у зовнішньоекономічному договорі арбітражної (третейської) угоди, якщо визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (п. З ст. 2 Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, Нью-Йорк, 1958). Названа норма узгоджується з вимогами ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж ».Так, арбітражна угода не може бути виконана, якщо сторони неправильно виклали назву третейського суду або зазначили арбітражну установу, якої не існує. Провадження у справі в цих випадках припиняється на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України. Такий висновок зроблено й у листі ВГСУ «Про узагальнення судової прак тики вирішення господарськими судами окремих категорій спорів за участю нерезидентів» від 1 січня 2009 р.

Зокрема, ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим провадження у справі за позовом Державного підприємства «Санаторій «Гурзуф- ський» до ВАТ «Банк ВТБ» про визнання недійсним договору було припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК України, оскільки спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Господарський суд виходив із того, що, оскільки договором купівлі-продажу передбачено, що всі спори, розбіжності або вимоги, які виникають із цього договору або у зв’язку з ним, зокрема ті, що стосуються його виконання, порушення, припинення або недійсності, підлягають вирішенню в Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації від повідно до його Регламенту, спір не підлягає вирішен ню в господарських судах України.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду зазначену ухвалу скасовано; справу передано на розгляд до господарського суду Автономної Республіки Крим виходячи з того, що господарським судом першої інстанції при припиненні провадження у цій справі не було розглянуто питання щодо дійсності арбітражної угоди на день звернення з позовом Державного підприємства «Санаторій «Гурзуф- ський», при існуванні рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті Російської Федерації про розірвання договору купівлі-продажу, умовами якого і було передбачено передачу спорів на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного гуду при Торгово промисловій палаті Російської Федерації (прийнятому за один рік до звернення позивача з цим позовом).

Необхідно зазначити, що звернення до третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) - це право, а не обов’язок сторони (ст. 12 ГПК України), яке реалізовується ь установленому порядку, а підсудність суду справи з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право». У сфері тор- гового обороту встановлені правила, згідно з якими суди України можуть приймати до провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:

якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи

з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право»;

якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місце знаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або розташовується філія чи представництво іноземної юридичної особи - відповідача; у справах про відшкодування шкоди, якої завдано на території України;

— дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території країни;

— в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

У ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачений перелік виключної підсудності, який не є вичерпним. Отже, підсудність судам є виключною, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, розташовується на території України; якщо спір пов’язаний з оформленням прав інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; якщо спір пов’язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців; якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; в інших випадках, визначених законами України.

Місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і в тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб’єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність). Нагадаємо, що прикладом такого міжнародного договору є Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена 20 березня 1992 р. державами - учасницями СНД у м. Києві (Київська угода). Згідно з п. 2 її ст. 4 сторони можуть домовитися про передачу спору на вирішення компетентного суду будь-якої держави, що підписала Угоду. Отже, у цих випадках договірна підсудність для суб’єктів господарювання країн СНД встановлена відповідним міжнародним договором.

ВГС України у своїх роз’ясненнях зазначав, що, обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони пророгаційної угоди мають дотримуватися вимог міжнародного договору та положень ГПК України щодо підвідомчості та підсудності справ господарським судам України. Таким чином, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного підприємства чи організації господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ҐПК України.

§3