Психіка(від гр. psyche — душа) — це така форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом

Загальна психологія

Основні напрямки сучасної психології.

Основні етапи розвитку психологічної науки.

Загальнопсихологічні принципи психологічних досліджень.

Методи дослідження у психології.

5. Проблема розвитку психіки у філогенезі та онтогенезі.

Основні властивості психіки людини.

7. Особливості індивідуальної свідомості людини.

8. Самосвідомість людини та її основні функції.

9. Психофізична та психофізіологічна проблеми; шляхи їх вирішення.

Теоретичні напрями персонології.

Структура особистості.

Психологічна характеристика потреб. Теорії потреб.

Мотиви та мотивація особистості. Теорії мотивації.

14. Стимули та їхній вплив на мотивацію особистості.

15. Цінності та ціннісні орієнтації особистості.

16. Формування та становлення особистості.

17. Самореалізація та самоактуалізація особистості.

18. Психологія темпераменту: провідні риси, типологія.

19. Психологія характеру: провідні риси, типологія.

20. Акцентуації темпераменту та характеру.

21. Психологія здібностей: природа, різновиди.

22. Особливості особистості обдарованої людини. Талант. Геніальність.

23. Основні теоретичні підходи до вивчення емоцій і почуттів.

24. Емоційні стани як форми переживань людини.

25. Вольова діяльність особистості: вольові дії, етапи вольових дій.

26. Психологічні механізми вольової регуляції.

27. Відчуття людини; їхні основні закономірності. Методи дослідження.

28. Сприймання людини; їхні основні особливості. Методи дослідження.

29. Пам’ять людини; її основні процеси. Методи дослідження.

30. Розвиток пам’яті. Індивідуальні відмінності пам’яті.

31. Мислення як форма пізнавальної діяльності людини. Стадії процесу мислення. Методи дослідження.

32. Основні мисленнєві операції та логічні форми мислення.

33. Мовлення людини; його основні види та функції. Методи дослідження.

34. Уява людини; основні прийоми створення образів уяви. Методи дослідження.

35. Увага людини; її основні властивості. Методи дослідження.

Соціальна психологія

1. Основні методи досліджень в соціальній психології.

2. Особливості розвитку української соціальної психології.

3. Самоефективність та локус контролю (дослідження А.Бандури, Г. Маркуса, Дж.Ротера).

4. Поняття установки в соціальній психології. Експериментальне дослідження установок. Вплив неправдивого джерела інформації (Е.Джоунз та Г.Сігал) на установки.

5. Теорія когнітивного дисонансу.

6. Культурна диверситивність людей. Культурні детермінанти особистісного простору.

7. Культурна схожість людей. Ідентичність особи. Рольова ідентичність. Ролі з високим і з низьким статусом. Інверсія (зміна) ролей.

8. Підходи до вивчення ґендерно-рольової поведінки. Постсучасність та диверситивність статевої поведінки.

9. Спілкування як обмін інформацією. Вплив „комунікатора” та зміст повідомлення. Канал передачі інформації та адресат повідомлення (аудиторія).

10. Агресія як деструктивна взаємодія. Різновиди агресії. Теорія інстинктивної агресії. Агресія в теорії соціального научіння А.Бандури.

11. Підходи до вивчення альтруїстичної взаємодії. Експериментальне вивчення диспозиційних та ситуативних чинників альтруїзму. Особистісні чинники надання допомоги. Соціалізація альтруїзму.

12. Поняття соціальної перцепції та перцептивних механізмів.

13. Міжособистісна атракція: симпатія, дружба, любов. Чинники атракції. Експерименти з дослідження стереотипу фізичної привабливості.

14. Загальна характеристика процесів соціального пізнання. Каузальна атрибуція: теорія приписування причин. Теорія атрибуції Ф. Гайдера. Атрибуції здорового глузду: Г.Келлі про раціональні критерії інтерпретації інших (сталість, винятковість. подібність). Фундаментальна помилка атрибуції (Л. Росс) та її причини.

15. Групи в соціальній психології. Класифікація великих соціальних груп. Стихійні групи та масові рухи. Психологічні механізми функціонування натовпу.

16. Мала група в соціальній психології: поняття, межі, класифікації. Психологічна структура та динамічні процеси групи. Лідерство в групах.

17. Конформізм та його різновиди. Класичні експерименти з конформізму (М.Шериф, С.Аш, С.Мілґрам). Соціально-психологічні чинники прояву конформізму ( особистісні, ґендерні, культурні)

18. Вплив групи. Соціальна фасилітація. Соціальні лінощі та деіндивідуалізація. Групова поляризація (С.Московічі, М.Завалоні). Подолання огрупленого мислення: вплив групової меншості

19. Природа та різновиди упереджень (дискримінація, расизм, сексизм). Соціальні джерела упереджень. Емоційні та когнітивні джерела упереджень.

20. Соціально-психологічне знання та практика регулювання соціальних конфліктів. Поняття та типи конфліктів. Пошуки причин конфліктів та способів їх розв’язання соціальними психологами.

Диференційна психологія

1. Диференційна психологія, її предмет та історія розвитку.

2. Енергетичні теорії темпераменту. Класифікація В.Вундта.

3. Конституційні теоріі темпераменту Е.Кречмера та У. Шелдона. Діатетична та психоестетична пропорції. Характеристика типів будови тіла та типів темпераменту. Соматотип. Компоненти будови тіла і темпераменту.

4. Типологія темпераменту Р. Ле Сенна.

5. Факторна теорія темпераменту Г.Ю. Айзенка.

6. Факторна структура темпераменту (за Дж.Гілфордом, Л.Терстоном, А. Бассом та Пломіним).

7. Дослідження типів нервової системи і типів темпераменту у дітей М. Красногорським.

8. Структура властивостей темпераменту і структура властивостей нервової системи (за В. Нєбиліциним).

9. Властивості темпераменту і характеристики типів темпераменту(за В. Мерліним)

10. Характеристика реактивності та активності (за Я. Стреляу). Оптимум збудження і оптимум стимуляції. Часові параметри реакцій (за Я. Стреляу).

11. Структура властивостей темпераменту за В.Русаловим.

12. «Місце найменшого опору» і особливості сприйняття себе у різних типів акцентованих підлітків (за А. Лічко) «Підлітковий комплекс», його особливості для різних типів акцентованих підлітків (за А. Лічко).

13. Розуміння екстра-інтроверсії К.Юнгом, Г. Айзенком, К. Леонгардом.

14. Класифікація особистостей за К.Г. Юнгом. Установки свідомого і несвідомого.

15. Класифікація особистостей за О. Ф. Лазурським. Характеристика «чистих» типів.

Психофізіологія

1. Розвиток психофізіології в кінці ХХ на початку ХХІ століття.

2. Можливості та обмеження застосування психофізіологічних методів дослідження.

3. Застосування електроенцефалографії у психологічних та психофізіологічних дослідженнях.

4. Застосування електрокардіографії у психологічних та психофізіологічних дослідженнях.

5. Застосування психофізіологічних методів у дослідженнях пізнавальних процесів.

6. Застосування психофізіологічних методів у дослідженнях емоцій.

7. Функціональні системи: універсальні механізми функціональних систем; постулати теорії функціональних систем.

8. Соматотопічний принцип організації аналізаторів.

9. Класифікації безумовних рефлексів. Порівняльний аналіз безумовних та умовних рефлексів.

10. Правила формування умовних рефлексів, їхні загальні ознаки. Класифікація умовних рефлексів.

11. Домінанта та умовний рефлекс; властивості домінанти.

12. Біологічний зворотний зв`язок.

13. Психофізіологічні теорії пам'яті. Психофізіологія короткочасної та довгочасної пам'яті.

14. Психофізіологічні теорії емоцій. Нейрокультуральна теорія емоцій П.Екмана.

15. Психофізіологічні теорії емоцій. Психофізіологічні аспекти теорії диференційних емоцій Ізарда.

16. Концепція стресу Г.Сельє. Еустрес та дистрес: психологічні та психофізіологічні

17. Загальний адаптаційний синдром. Фізіологічні закономірності стресу. Фізіологічні вияви гормонів стресу.

18. Фізіологічні індикатори функціональних станів. Способи корекції та прийоми саморегуляції функціональних станів.

19. Відображення індивідуально-типологічних властивостей особистості в ЕЕГ.

20. Психофізіологічні аспекти психічних та психосоматичних розладів.

Психологія праці

1. Методи професійної діагностики в психології праці.

2. Професіограма та психограма, їхні цілі, методологія складання

3. Психологічна класифікація професій (С.Клімов).

4. Цілі, завдання і структура системи професійної орієнтації.

5. Професійна адаптація, її основні стани і сутність.

6. Психологічна експертиза і її завдання.

7. Психологічні питання безпеки праці.

8. Психологічні основи професійного відбору, підбору, розміщення і атестація кадрів.

9. Здібності і професійна придатність та успішність.

10. Мотиви професійної діяльності.

11. Вплив умов фізичного середовища на психічний стан людини.

12. Методи оцінки психічних станів людини.

13. Функціональні стани і працездатність.

14. Прогнозування успішності професійної діяльності.

15. Психологічні основи професійної консультації.

16. Організаційні оснащення робочого місця психолога-практика в ролі профконсультанта.

17. Психологічне вивчення причини аварійності.

18. Психологічні питання трудової експертизи. Прогностична трудова експертиза.

19. Психологія безпеки праці. Фактори безпеки праці і їх взаємозв’язок.

20. Особистісний фактор у травматизмі, аварійності, зниження якості роботи.

Інженерна психологія

1. Характеристики операторської діяльності.

2. Методи дослідження діяльності людини в СЛМ.

3. Інженерно-психологічні вимоги до засобів відображення інформації. Кодування зорової інформації.

4. Психологічні проблеми проектування та моделювання операторської діяльності.

5. Розподіл функції між людиною та машиною в процесі проектування

6. Психологічні проблеми управління груповою діяльністю операторів.

7. Психологія монотонної діяльності оператора.

8. Особливості систем «людина-машина» та їхня класифікація.

9. Історія інженерної психології. Об’єкт та предмет інженерної психології. Ергономіка в структурі інженерної психології.

10. Завдання інженерної психології . Системний підхід до вивчення діяльності людини в системі «людина-машина».

11. Психологічні аспекти прийняття рішення оператором

12. Структура діяльності оператора.

13. Помилки операторів. Способи виявлення помилок в діяльності оператора. Шляхи попередження помилок в СЛМ

14. Тренажери в операторській діяльності. Тренування операторів. Особливості контролю за емоційними станами операторів СЛМ.

15. Характеристика процесу сприйняття інформації оператором.

Психодіагностика

1. Предмет та методи та завдання психодіагностики.

2. Передумови виникнення стандартизованих багатофакторних опитувальників.

3. Історія вимірювання психічних явищ. Психометрія.

4. Загальні тенденції розвитку психодіагностики ХХІ ст.

5. Криза психодіагностики у 20-х рр. ХХ. її причини і наслідки.

6. Психодіагностичні підходи. Психодіагностичний метод в психологічній науці.

7. Об’єктивний психодіагностичний підхід.

8. Суб’єктивний психодіагностичний підхід.

9. Проективний психодіагностичний підхід.

10. Тести як засіб психодіагностики, види тестів.

11. Співвідношення понять: психологічний, медичний, клініко-медичний та функціональний діагноз.

12. Причини психодіагностичних помилок, пов’язаних з обробкою даних.

13. Номотетичний та ідеографічний підходи у психодіагностиці.

14. Основні вимоги до формування психодіагностичних завдань.

15. Загальні вимоги щодо оформлення методики.

16. Надійність тесту. Способи перевірки надійності.

17. Валідність тесту. Види валідності.

18. Принципи розробки проективних методик. Види проективних методик.

19. Поняття стандартизації психодіагностичних методик.

Юридична психологія

1. Професійна деформація юриста та шляхи її подолання.

2. Психологія взаємодії людей у сфері цивільно-правової регуляції.

3. Психологія злочинного діяння. Психологічна структура злочинного діяння.

4. Соціально-психологічні причини злочинної поведінки. Соціально-психологічна типологія злочинців.

5. Психологія потерпілого.

6. Психологічні особливості проведення слідчих дій

7. Cудово-психологічної експертиза (СПЕ). Приводи для обов'язкового призначення судово-психологічної експертизи. Компетенція СПЕ Види судово-психологічних експертиз.

8. Комплексна судова психолого-психіатрична експертиза. Методика проведення СПЕ. Етапи проведення та оформлення результатів СПЕ.

9. Психологічна структура судової діяльності. Психологія судових дебатів. Психологія винесення вироку.

10. Методи психологічного впливу на засуджених з метою їх ресоціалізації.

Клінічна психологія

1. Діагностичні принципи-альтернативи: нозос-патос; реакція-стан-розвиток, психотичне-непсихотичне; тотальність-парціальність.

2. Діагностичні принципи-альтернативи: екзогенне-ендогенне-психогенне; негативне-позитивне; компенсація-декомпенсація; типовість-атиповість.

3. Критерії психічного здоров’я.

4. Клінічна бесіда: види, задачі, структура, загальні правила. Психологічний діагноз.

5. Планування, організація та проведення клініко-психологічного дослідження з врахуванням нозологічної та вікової специфіки.

6. Особливості пояснювального та розуміючого підходів у клініко-психологічному дослідженні.

7. Біографічні методи дослідження в клінічній психології та психосоматиці.

8. Принципи інтерпретації результатів клініко-психологічного дослідження.

9. Внутрішня картина хвороби. Типи ставлення до хвороби та їх діагностика.

10. Ятропатогенія.

11. Сучасна класифікація невротичних розладів. Психологічна та диференційна діагностика різних форм невротичних розладів.

12. Механізми психологічного захисту як чинник психогенезу невротичних та психосматичних розладів.

13. Сучасна класифікація розладів особистості в МКХ-10: загальні критерії розладів особистості; основні види розладів особистості, їхні діагностичні критерії.

14. Психологічна та диференційна діагностика розладів особистості.

15. Розлади психологічного розвитку: класифікація, форми, клінічна симптоматика, психологічна діагностика.

16. Психосоматичні теорії та моделі.

17. Теорія специфічного психодинамічного конфлікту (Александер).

18. Психосоматика онкопатології. Типи реакції на хворобу при онкологічній патології.

19. Суїцид як життєва криза – непатологічні ситуації в суїцидології. Чинники суїцидального ризику. Психологічні аспекти профілактики суїцидальної поведінки.

20. Соціально-психологічний аспекти стигми психічних розладів.

1. Основні напрямки сучасної психології.

Фактом сучасної психологічної науки є те, що у неї немає однозначної набору дослідницьких методів. Існуючі методи психології отримують свою інтерпретацію в рамках тієї чи іншої наукової школи. Саме тому психологія підрозділяється на безліч наукових напрямів:

Психологія свідомості (У. Джеймс) - одна з найбільших. З точки зору Джеймса, свідомість особистості полягає в усвідомленні потоку думки, в якому кожна частина як суб'єкта пам'ятає попередні, знає відомі цих частин об'єкти, зосереджує на деяких з них свої турботи як на своїй особистісної, і привласнює останньої всі інші елементи пізнання. Виконуючи функцію пристосування, свідомість долає труднощі адаптації, коли запасу реакцій (рефлексів, навичок і звичок) недостатньо: фільтрує стимули, відбирає з них значимі, зіставляє їх між собою і регулює поведінку індивіда. Будучи особисто відокремленим, індивідуальне, свідомість становить основу особистості як емпірично даного агрегату об'єктивно пізнаваних речей. Аналізуючи свідомість і співвідносячи його з особистістю, Джемі виділяє три структурні частини особистості: 1) її складові елементи; 2) почуття йемоції, викликані ними (самооцінка), 3) вчинки, викликані ними (піклування про самого себе і самозбереження).
Біхевіоризм - напрям у психології, що вивчає поведінку людини і способи впливу на поведінку людини. Біхевіоризм у вузькому розумінні, або класичний біхевіоризм - біхевіоризм Дж.Уотсона і його школи, який досліджує тільки зовні бачимо поведінку і не робить відмінності між поведінкою людини та інших тварин. Для класичного біхевіоризму всі психічні явища зводяться до реакцій організму, переважно руховим: мислення ототожнюється з мово рушійними актами, емоції - до змін всередині організму, свідомість принципово не вивчається, як що не має поведінкових показників. Основним механізмом поведінки приймається зв'язок стимулу і реакції (S - R). Представники: Едуард Торндайк, Іван Петрович Павлов, Джон Бродес Уотсон.

Фрейдізм- назву теорії і методу психоаналізу. Названа по імені 3. Фрейда (1856 - 1939), австр. лікаря - невропатолога і психіатра. Психіка розглядається ним як щось самостійне, що існує паралельно матеріальним процесам (Психофізичний паралелізм) і керовану особливими, вічними психічними силами, що лежать за межами свідомості (Несвідоме). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події та суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Одвічні конфлікти в глибинах психіки індивідів стають у Фрейда причиною і змістом (прихованим від безпосереднього усвідомлення) моралі, мистецтва, науки, релігії, держави, права, воєн і т. п. (Сублімація). Сучасні прихильники Ф. - неофрейдісти (Неофрейдізм), представники шкіл «культурного психоаналізу» (К. Хорні, Г. Кардінер; Ф. Александер, Г. Саллівен зберігають незайманою основну логіку міркувань Фрейда, відмовляючись від тенденції бачити у всіх явищах людського життя сексуальну підоснову і від деяких інших методологічних особливостей класичного Ф. фрейдистська концепція зробила і продовжує робити великий вплив на різні області буржуазної культури, і особливо помітне - на теорію і твори мистецтва. Менший вплив Ф. має зараз в неврології та психіатрії.

Гештальтпсихологія виникла на початку нашого століття в Німеччині. Її засновниками були Макс Вертгеймер (1880-1943), Курт Коффка (1886-1967), Вольфганг Келер (1887-1967). Назва цього напряму походить від слова «гештальт» (нім. Gestalt - форма, образ, структура). Психіка, вважали представники цього напряму, повинна вивчатися з точки зору цілісних структур (гештальтів).
Центральним для них стало уявлення про те, що основні властивості гештальта не можна зрозуміти шляхом підсумовування властивостей окремих його частин. Ціле принципово не зводиться до суми окремих його частин, більше того, ціле - це зовсім інше, ніж сума його частин. Саме властивості цілого визначають властивості окремих його частин. Так, музична мелодія не може бути зведена до послідовності різних музичних звуків. Курт Левін (1890-1947) німецький, а потім американський психолог розробляв ідеї гештальтпсихології стосовно психології особистості.

Гуманістична психологія виникла в 60-і роки нашого століття в американській психології. Цей напрямок проголосило в якості основної ідеї новий погляд на розвиток людини. Воно засноване на оптимістичному підході до розуміння природи людини: вірі у творчі можливості, творчі сили кожної людини, в те, що він здатний свідомо вибирати свою долю і будувати своє життя. Саме з цим пов'язана назва цього напряму, що походить від латинського слова humanus - людяний. У той же час, гуманістичні психологи вважають, що дослідження наукових понять і застосування об'єктивних методів веде до дегуманізації особистості і її дезінтеграції, перешкоджає її прагненню до саморозвитку, таким чином, цей напрямок приходить до відвертого ірраціоналізму. Найбільш відомими представниками цього напряму є Карл Ренсом Оджерс (1902-1987) і Абрахам Харольд Маслоу (1908-1970).
Когнітивна психологія (Дж. Келлі, Д. Міллер, У. Найссер) виникає у 60-ті роки 20-го століття в протистояння біхевіоризму. Вона повернула в предмет психології суб'єктивний аспект. Когнітивна психологія - психологія пізнання, де пізнання - основа свідомості. Назва цього напряму походить від латинського слова cognitio - знання, пізнання. Його виникнення і розвиток пов'язані з бурхливим становленням комп'ютерної техніки і розвитком кібернетики як науки про загальні закономірності процесу управління і передачі інформації. Когнітивна психологія розглядає залежність поведінки людини від наявних у нього пізнавальних схем (когнітивних карт), які дозволяють йому сприймати навколишній світ і вибирати способи правильного поведінки в ньому. Цей напрямок в даний час бурхливо розвивається, і у нього немає будь-якого визнаного лідера. Критика когнітивної психології пов'язана, перш за все, з тим, що проведені в ній дослідження ототожнюють мозок людини з машиною, істотно спрощуючи тим самим складний, багатогранний внутрішній світ людини, розглядаючи його як щодо спрощені схеми і моделі.

Радянська психологія - період 1920-30х рр. .- становлення радянської психології на основі філософії марксизму. У цей період закладаються дві основні взаємопов'язані теми в історії радянської психології, які будуть визначати її розвиток впродовж наступних десятиліть. Це, по-перше, пошук конкретно-емпіричного наповнення марксистської психології. По-друге, це тема пошуку самостійного, відмінного від фізіологічного, соціологічного, літературознавчого, антропологічного, медичного та ін. дослідження самостійного об'єкта і підстав психологічного дослідження, відмінного від фізіологічного, соціологічного, літературознавчого, антропологічного, медичного та ін. дослідження. І в той же час, психологія в цей період розвивається в тісній взаємодії і діалозі з різноманітними суміжними областями «людинознавства» і представлена різноманітними прикордонними школами та дослідницькими традиціями. Роком визнання радянської психології слід вважати 1929, коли перша представницька група радянських вчених була заявлена для участі у IX міжнародному психологічному конгресі. І в той же час, паралельно з процесами інтеграції радянської науки в міжнародну науку і становлення оригінальних наукових шкіл, проходять і протилежні процеси обмеження академічної свободи і введення ценури та державного контролю над науковими дослідженнями. Так, 1930-ті рр.. ознаменовані поруч інспірованих органами державного контролю дискусій у психоневрологічних науках, таких як «реактологічна» і «рефлексологічного» дискусії, в ході яких обговорюються наукові напрямки були незмінно засуджені і віддані анафемі, а їх представники і послідовники мали опублікувати публічні покаяння у визнанні помилковості своїх поглядів .

2. Основні етапи розвитку психологічної науки.

Сучасна психологічна наука зародилась у стародавні часи і форму­валася не одне тисячоліття. На шляху свого історичного розвитку психологія пройшла декілька етапів, упродовж яких змінювалось ро­зуміння її предмета та основних завдань.

Перші уявлення про душу бачимо ще в міфологічному світо­гляді античних людей. Однак вже у VI ст. до н.е. в Стародавній Греції з'явились перші філософські вчення, започатковані Фале-сом, Анаксімандром, Анаксіменом тощо, які душу розглядали як частинку матеріальної стихії. Стародавні греки душу називали словом psyche (психе), що й дало назву майбутній науці психології (від гр. psyche — душа; logos — наука, вчення, слово).

Наступні покоління філософів античності та середньовіччя (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель, Авіценна, Аверроес тощо), а також лікарів (Алкмеон, Гіппократ, Герофіл, Еразістрат, Гален тощо) збагатили уявлення людства про душу як з ідеалістичного погляду (наприклад, про її божественну сутність, безсмертя), так і матеріалістичного (наприклад, про зв'язок із нер­вовою і гуморальною системами). Особливо слід відзначити дав­ньогрецького філософа Арістотеля, який близько 2500 років тому вперше в історії людської думки написав науковий психологічний трактат «Про душу». Саме з цим твором пов'язують початок формування науки «психологія».

В.епоху Відродження (XIV — початок XVII ст.) з'являються нові новаторські думки щодо сутності душі людини, що спричини­ло на початку XVII ст. те, що вчені починають звертати основну увагу на свідомі прояви душі. Найперше це було пов'язано з іме­нем видатного французького філософа, фізика, математика та фізіолога Рене Декарта.

Декарт вважав, що тіло і душа існують незалежно одне від одно­го; принцип роботи тіла — рефлекс (реакція організму на подраз­ник, зумовлена діяльністю центральної нервової системи), а душі — рефлексія (усвідомлення власних дій та станів). Оскільки єдиною ознакою душі є здатність до усвідомлення самої себе, а цього досягають за допомогою мислення, несвідомих явищ не існує. Отже, психологія має вивчати саме свідомість.

Питання про співвідношення душі і тіла цікавило багатьох філософів і фізіологів XVII-XVIII ст. (Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц тощо). Різні способи його вирішення загострило психофізичну проблему — проблему співвідношення між психічними та фізич­ними явищами і породило психофізіологічну проблему — проблему співвідношення між психічними та фізіологічними процесами.

Наукові праці філософів, а також успіхи класичної механіки да­ли поштовх для виникнення та розвитку першого напряму у світовій психології — асоціанізму. Це напрям, який склався у XVII ст. і вважав асоціації головним механізмом психічного жит­тя людини. Поняття асоціації для психології того періоду мало таку саму силу, як і закон всесвітнього тяжіння для фізики.

У цей період свої погляди на природу психічних явищ викла­дають відомі українські філософи Києво-Могилянської ака­демії — найбільшого науково-навчального центру Європи XVII-XVIII ст.: Іннокентій Гізель, Георгій Кониський та ін. Ви­датний український філософ XVIII ст. Григорій Сковорода зосе­реджує увагу на пізнанні себе як мікрокосмосу, який є образом і подобою макрокосмосу: через самопізнання своєї сутності пізнати сутність світу. У середині XIX ст. широку популярність здобули погляди українського філософа Памфила Юркевича. Його погляди значно випередили ідеї екзистенціалізму, персо­налізму та інших філософсько-психологічних напрямів початку XX ст.

До середини XIX ст. психологія розвивалась як наука спогля­дальна. Поворот психологічних знань на шлях експериментальних досліджень розпочався у другій половині XIX ст. і пов'язаний із но­вими відкриттями в галузі природничих наук: законом збереження та перетворення енергії, еволюційним ученням, виявленням функцій кори головного мозку, рефлекторної дуги, та основного психофізичного закону, а також успіхами медицини у психіатрич­ній практиці. Ці відкриття вказували шлях для застосування експе­рименту та інших об'єктивних кількісних методів у психології і до­водили, що в психічному світі діють свої закони та причини, які не можна звести ні до фізіологічних, ні до філософських.

Отже, у 70-х роках XIX ст. назріла потреба у тому, щоб розрізнені у філософії, фізіології, медицині та інших науках знан­ня про психіку об'єднати в окрему дисципліну. Утвердження ста­тусу психології як самостійної науки почалось зі створення Вільгельмом Вундтом, німецьким філософом і фізіологом, у 1879 р. в Лейпціґу першої в світі психологічної експериментальної лабораторії. Згодом подібні лабораторії з'являються і в інших країнах світу, зокрема і в Україні (у Києві, Одесі і Харкові). Цей рік вважають роком офіційного визнання психології як самостій­ної галузі знань.

Виокремлення психології як окремої науки збіглося з її розко­лом на «дві психології»: об'єктивну і суб'єктивну, які демонстру­ють два принципово відмінних підходи до людини. Об'єктивна психологія була орієнтована на природничі науки і об'єктивні методи дослідження, суб'єктивна — на гуманітарні науки і суб'єктивні методи дослідження.

Різнобічні трактування природи психіки людини у XX ст. поро­дили низку нових психологічних напрямів. Головними з них були біхевіоризм,або психологія поведінки (засновник — американсь­кий учений Дж. Уотсон), який психологію визначив як науку про поведінку; психоаналіз(засновник — австрійський психіатр 3. Фройд), який вивчав несвідомі прояви психіки людини; геш­тальтпсихологія(засновники — німецькі вчені М. Вертгеймер, В. Келлер, К. Коффка), які вивчали цілісні структури свідомості; когнітивна психологія(засновники — американські вчені Дж. Брунер, П. Ліндсей, Д. Норман), яка вивчала пізнавальні про­цеси людини; гуманістична психологія(засновники — амери­канські вчені К. Роджерс, А. Маслоу), яка була спрямована на ро-• зуміння неповторної людської індивідуальності тощо. Кожен із цих напрямів мав свою психотерапевтичну практику.

Зазначимо, що деякі з цих напрямів, зокрема гештальтпсихо­логія і когнітивна психологія, перебували під значним впливом математики, фізики, програмування і технічних наук; інші — біхевіоризм і психоаналіз — під впливом біології.

Відомими українськими психологами другої половини XIX -першої половини XX ст. були Юліан Охорович, який займався питаннями свідомості людини, методами психологічного дослі­дження, а також проблемами, суміжними з медициною педа­гогікою, етикою, криміналістикою, технікою; Василь Зеньків-ський, який вивчав дитячу психологію і цікавився проблемами християнського виховання молоді; Степан Балей — автор чис­ленних праць з дитячої, педагогічної та соціальної психології; Григорій Костюк, який займався загальною, віковою і педа­гогічною психологією, а також психологією творчості; Петро Зінченко — дослідник психології пам'яті. У 70-х роках XX ст. український психолог Володимир Роменець започаткував на­прям, що був названий психологія вчинку,який проголошував, що кожне психічне явище слід тлумачити з позиції людського вчинку.

3. Загальнопсихологічні принципи психологічних досліджень.

Загальнопсихологічні принципи. Психологія володіє власного системою методологічних принципів. До системи принципів, на які спирається у своїх наукових дослідженнях загальна психологія, належать: принцип детермінізму, принцип єдності психіки і діяльності; принцип єдності особистості та її життєдіяльності, принцип особистісного підходу, принцип об'єктивності психологічного дослідження, принцип історизму, принцип дослідження психологічних явищ у їхньому розвитку, принцип саморозвитку, принцип суб'єктності, принцип системності.

Принцип детермінізму. Психіка, особистість людини мають свою специфічну детермінацію, яка дає змогу з'ясувати причини психічних явищ, їх динаміку і розвиток: зовнішні причини діють на особистість через внутрішні умови (психіку людини); піддатливість людини зовнішнім впливам залежить від внутрішніх станів, властивостей, її активності та самоактивності, які є джерелом розвитку, а зовнішні причини - його умовами, обставинами, впливами. Використання цього принципу важливе при розкритті причин виникнення психіки у філогенезі (історії людства) та онтогенезі (індивідуальному розвитку), зумовленості психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини. Він має велике значення для пізнання психіки, шляхів передбачення, цілеспрямованого розвитку психічних властивостей людини.

Реальними детермінантами психіки є процес і продукт взаємодії суб'єкта з об'єктом. У процесі взаємодії представлене у взаємозв'язку заломлення зовнішнього через внутрішнє і внутрішнього через зовнішнє. Психіка суб'єкта детермінується процесом і продуктами актуальної та постактуальної взаємодії з об'єктом і водночас сама є важливою детермінантою поведінки й діяльності людини.

Детермінація може відбуватися на рівні організму, індивіда, особистості. На рівні організму суб'єкт підпорядкований біопсихічним детермінантам (спадковим і набутим), що зумовлюють реактивний характер організації поведінки, єдність суб'єкта на психофізіологічному рівні. На індивідуальному рівні детермінація виявляється у процесі засвоєння соціального досвіду, через соціопсихічні обмеження. Особистість - вищий рівень вияву активності суб'єкта, який утворює особливий «підрівень» соціопсихічної та моральної детермінації, що характеризує соціально неповторні, оригінальні властивості психіки людини, здатність до творення нового суспільного досвіду і самотворення. Особистості притаманна самодетермінація, самоспричинення поведінки та діяльності (шляхом засвоєних норм, ідеалів, духовних цінностей і станів).

Принцип єдності психіки і діяльності. Цей принцип розкриває діалектику взаємодії людської психіки та діяльності: будь-яка діяльність передбачає мету, умови, способи та засоби її досягнення, певний результат, а також систему саморегулювання (планування, прогнозування, організування, контролювання, діагностування, оцінювання, моделювання та коригування діяльності). У діяльності психіка людини не тільки проявляється, а й розвивається.

За цим принципом психіка і діяльність не тотожні, але й не протилежні. Вони утворюють єдність. Психіка є внутрішнім, ідеальним планом діяльності. Психічні моделі дійсності дають змогу людині орієнтуватися на всіх рівнях детермінації - організму, індивідуальному й особистісному, забезпечуючи життєдіяльність, засвоєння і творення соціального досвіду. Послуговуючись ним, вивчають «таємниці» психіки через процеси, продукти діяльності та поведінки людини, розкриваючи об'єктивні закономірності внутрішніх психічних явищ.

Принцип єдності особистості та її життєдіяльності. Методологічно він розширює принцип єдності психіки і діяльності: особистість проявляється (самовиражається, самореалізується, самостверджується), розвивається та саморозвивається, виховується та самовиховується, навчається та самонавчається в цілісній системі життєдіяльності.

Принцип особистісного підходу. Жодне психічне явище (процес, стан, властивість особистості), яке виявляється у діяльності, і саму діяльність та її складові не можна зрозуміти без урахування їх особистісної зумовленості. Тому, наприклад, особливості конкретної особистості необхідно розглядати з урахуванням цілісної системи внутрішніх умов (елементів структури особистості, її душевно-духовної роботи), які опосередковують усі зовнішні впливи, а особистість вивчати у конкретній соціальній, моральній та духовній ситуації. Кожне психічне явище потрібно досліджувати в системі психічних властивостей особистості (потреб, знань, цілей, діяльності, поведінки, емоційно-почуттєвої сфери, здатностей до спілкування, спрямованості, рис характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіології) відповідно до конкретних умов.

Принцип об'єктивності психологічного дослідження. Цей принцип важливий при з'ясуванні співвідношення об'єктивного та суб'єктивного в науковому пізнанні, предмета дослідження у психології. Індивідуальний світ (Я людини), взятий у сукупності психологічних проявів як предмет психології, є самостійним, цілісним та завершеним об'єктивним явищем. Воно розгортається одночасно в індивідуальному, соціальному, моральному, духовному, феноменологічному, природному та інших змістових просторах. Із цим пов'язана складність визначення предмета психології, який є багатозначним, однак у цій багатозначності і полягає об'єктивність його змісту. Психічне постає як об'єктивне явище, зміст якого завжди суб'єктивний, бо його визначає конкретне «індивідуальне самобуття» - конкретна людина (індивід, особистість, індивідуальність, суб'єкт).

Психічні функції не сприймаються безпосередньо внутрішнім зором. Наукове вивчення психіки стає можливим завдяки опосередкованому аналізу і синтезу її об'єктивних проявів у процесах та продуктах діяльності, поведінці людини. Роль безпосереднього самоспостереження, інтроспекції у пізнанні власної психіки перебільшувати не варто. Самоспостереженню властива певна суб'єктивність, небезсторонність, невірогідність. Адже психіка формувалась як функція сигнального відображення, орієнтації в зовнішньому світі і значно менше - як засіб відображення внутрішнього світу. Самоспостереження як метод самопізнання може бути корисним, якщо спирається на самозвіт людини про те, що насправді коїться з нею, що вона переживає, чого бажає тощо.

Методика і методи психологічного дослідження відтворюють об'єктивний процес наукового пізнання предмета психології і забезпечують об'єктивність розгортання у процесі пізнавального акту сутності предмета, який пізнають. «Об'єктивність розгортання» сутності досліджуваного явища виявляється в послідовному, системному та якісно завершеному поданні наукового знання про його закономірності, характеристики та властивості існування. Результати психологічного дослідження не можуть змінити сутність і закономірності існування предмета, який пізнають, а отже, об'єктивність його існування не залежить від наукових маніпуляцій із ним.

Суб'єктивний компонент привноситься в психологічне дослідження не тільки як змістова складова предмета психології, а й як ознака активності дослідника, що зумовлено: ініціюванням дослідження; свободою у виборі елементів дослідження; індивідуальними особливостями пізнавального досвіду дослідника. Проте при цьому об'єктивність наукового методу психології не порушується, а предмет науки зберігає свою цілісність.

Принцип історизму. Передбачає розуміння того, що філогенетичний та онтогенетичний розвиток людини не тотожні. У процесі дослідження психічного розвитку, особливостей становлення і розвитку особистості необхідно враховувати соціально-економічні, історичні, етнопсихологічні умови. Розуміння психіки як історичного продукту визначило і необхідність створення адекватного історичного методу її вивчення, що постає на основі поєднання розвитку й принципу об'єктивно-експериментального дослідження психіки.

Завдання дослідника полягає в генетичному вивченні структурних компонентів психічного процесу, що розгортається з плином часу. Дослідження має охопити весь процес розвитку певного психічного явища, врахувавши всі фази - від миті виникнення до зникнення, і пояснити його природу, пізнати його сутність.

Принцип дослідження психологічних явищ у їхньому розвитку. Він є методичною основою будь-якого психологічного дослідження і ґрунтується на розумінні природи індивідуального світу як динамічного явища, що постійно перебуває у стані руху, змінах або очікуваннях змін. Принцип розвитку дає змогу визначити змістовий баланс між такими характеристиками існування досліджуваного явища, як простір, час та рух, а також методичні підходи в організації дослідження.

Психологічне явище розглядають у кожний момент його існування як таке, що поєднує в собі елементи минулого, сучасного та майбутнього, а тому відтворює закономірності освоєння часу свого життя (реальної, дійсної форми існування психічного) в кожному моменті. Психологічне дослідження предмета можна здійснювати пролонговано, коли пізнавальні та перетворювальні дії психолог реалізує протягом певного часу, а всі дані цієї взаємодії фіксує, аналізує з урахуванням умов дослідження. Воно може відбуватися і для вивчення окремого зрізу існування психологічного явища з елементами проекції його змісту в конкретні моменти минулого або майбутнього. Констатація існуючого змісту явища на момент дослідження є важливою, має цінний дослідницький зміст.

Принцип саморозвитку. Орієнтує на визнання пріоритету індивідуального майбутнього особистості (цілей, намірів, мрій, особистісних сенсів, ідеалів) над минулим (досвідом, стереотипами, звичками). Зрозуміти людину - означає зрозуміти не стільки її минуле (чому?), як її майбутнє (для чого?), адже конструктивно-стратегічні спонуки (мотиви) її поведінки зумовлені переважно не минулим, а майбутнім. У пізнанні саморозвитку необхідно враховувати цільову причинність душевних явищ (мети, ідеалу, мрії, сенсу життя), в яких минуле сприяє досягненню одних цілей і пригнічує інші. Причини розвитку та поведінки слід шукати в майбутньому, минуле є лише їх передумовою.

Принцип суб'єктності. В його основі - визнання пріоритетності внутрішнього над зовнішнім. Особистість вступає в особливі стосунки із собою: вона здатна до самодіяльності, самонавчання, самовиховання, саморозвитку і самодетермінації (самозумовлення) життєдіяльності. Цілісність суб'єкта є основою єдності психічних та особистісних якостей.

Принцип системності. Передбачає розгляд психічних утворень як сукупності елементів, кожен із яких залежить від інших, впливає на них, породжує разом з ними відносно самостійні утворення. Тому особистість необхідно досліджувати в цілісному баченні, взаємозв'язку з її структурою, діяльністю, системою соціальних норм і духовних цінностей, а також у взаємодії психологічних і соціально-психологічних явищ.

Основними твердженнями системного підходу у психології є:

- необхідність багатопланового аналізу психічних явищ, що дає змогу виокремити різні сторони психічної реальності;

- розуміння багаторівневості психічних явищ (в особистості вирізняють когнітивну, перцептивну, комунікаційну, регулятивну підсистеми, що зумовлює використання різних систем вимірювання при їх вивченні та розгляд зв'язків між ними;

- багатовимірність класифікації властивостей людини (індивідні, індивідуальні, особистісні, системні, суб'єктні, духовні);

- урахування причинних зв'язків, умов, передумов, чинників, багаторівневого опосередкування психічних явищ.

На основі психологічних принципів аналізують предмет і об'єкт психології, вибудовують висновки про особливості функціонування і розвиток психіки та особистості

4. Методи дослідження у психології.

Методи пояснення психіки людини передбачають такі способи дослідження, які б застосовували зовнішні об'єктивні показники перебігу психічних явищ та були б максимально незалежними від впливу дослідника. їхня мета — дослідити психічні прояви люди­ни з метою їхнього наукового пояснення. До цієї групи належать методи теоретичні, організаційні, емпіричні, опрацювання даних та інтерпретаційні.

Теоретичні методизабезпечують лише теоретичне пізнання предмета дослідження. Одним із найпоширеніших є метод моде­лювання. Моделювання в психології — це дослідження психічних явищ за допомогою їхніх реальних або ідеальних моделей. Широ­ке його застосування в психології почалося в 50-х роках XX ст. з появою кібернетики. Перші спроби використання моделювання пов'язані з вивченням психофізичних залежностей та процесів пам'яті. Одним із варіантів моделювання є метод математичного моделювання, коли для опису моделей застосовують математич­ний апарат.

Організаційні методивизначають, як буде організоване психо­логічне дослідження. Найуживанішими є методи поперечних та поздовжніх зрізів. Якщо порівнюють дані, отримані за певним па­раметром (наприклад, зіставляють рівень розвитку уяви) в один і той самий проміжок часу (упродовж кількох тижнів) у різних гру­пах досліджуваних (наприклад, студенти-психологи і студенти-програмісти), то це метод поперечних зрізів. Перевагою є те, що його проводять досить швидко, але це не дає змогу побачити динаміку психічного розвитку.

Якщо зіставляють психічні явища (наприклад, гнучкість мис­лення) в одних і тих самих групах досліджуваних протягом трива­лого часу (наприклад, студенти спеціальності комп'ютерних тех­нологій на першому курсі й ті ж самі студенти через п'ять років, але вже на п'ятому курсі), то такий метод називають методом поз­довжніх зрізів, або лонгітюдним. Він визначає динаміку та подаль­ший хід психічного розвитку людини, однак недоліком методу є те, що він потребує великих затрат часу.

Емпіричні методи.Це способи збору первинних даних про психічні явища людини. Найпоширенішими є спостереження, ек­сперимент, опитування та тести.

Спостереження як метод дослідження є одним із найдавніших та найпоширеніших у психології. Він має свої переваги і недоліки. Перевага полягає в тому, що людину вивчають у природних умо­вах і дослідник розглядає її як цілісну особистість. Недоліками є те, що досліднику доводиться надто довго чекати, коли стануть помітними явища, які його цікавлять. Крім того, не завжди за до­помогою спостереження можна визначити причину досліджувано­го явища, а повторне спостереження того самого факту неможли­ве. Заважає також і те, що отримані дані складно інтерпретувати. Слід також зазначити, що спостереженню завжди властива певна суб'єктивність. Останнє означає, що на результати спостереження впливають і досвід, і упередження, і стереотипи психолога. Щоб цього уникнути, слід дотримуватись таких правил: людині не слід знати, що за нею спостерігають; заздалегідь складають план прове­дення спостереження; спостереження за одним і тим самим психічним виявом людини здійснюють кілька разів у різних умо­вах (наприклад, нормальних та стресових); можна звернутися до декількох спостерігачів, які проводитимуть незалежні записи. Якщо людина спостерігає за своїми психічними виявами, такий різновид спостереження називають самоспостереженням.

У час математизації та технізації методів психологічних досліджень спостереження не втратило свого значення. Явища, які вивчають у психології, унікальні й складні, їх не завжди можна по­бачити за допомогою технічних засобів та зафіксувати точними математичними формулами. Водночас вивести будь-які закони психіки лише на основі спостереження майже неможливо, хоча це універсальний метод, на який покладаються в найрізноманіт­ніших ситуаціях.

Для отримання наукових результатів у сучасній психології ши­роко використовують експериментальні методи дослідження. Експеримент уперше було застосовано у механіці. У психологію його впровадив німецький дослідник Ернст Вебер у 40-х роках XIX ст., вивчаючи залежність між зростанням сили подразника та інтенсивністю відчуттів. Якщо спочатку експеримент застосовува­ли під час вивчення елементарних психічних процесів, зокрема відчуттів та сприймань, то згодом його почали використовувати і в дослідженні вищих психічних процесів, наприклад, мислення. Змінились і самі ознаки експерименту: від визначення співвідно­шення між фізіологічними та психічними процесами до вивчення закономірностей перебігу самих психічних процесів.

Суть психологічного експерименту полягає в тому, що дослід­ник сам спричинює явище, яке вивчає. Крім того, щоб виявити за­кономірності психіки, він може змінювати умови досліджуваного явища, а також чинники, які на них впливають.

Психологічні експерименти можуть бути природними і лабора­торними. Природний експеримент здійснюють у звичайних життєвих умовах, при цьому вплив чинять саме на ці умови. Лабо­раторний експеримент проводять у штучно створених умовах, його характерною особливістю є точність отриманих даних. Екс­периментатор впливає і на умови, і на досліджуваного. Лабора­торні експерименти проводять як із використанням спеціальної апаратури, так і без неї. Наукову об'єктивність та практичну зна­чущість лабораторного експерименту знижує штучність умов його проведення.

Без сумніву, психологічний експеримент має свої переваги, які полягають у тому, що експериментатору не слід чекати, поки вияв­ляться ті психічні явища людини, які його зацікавили — він сам спричинює їх. Експериментатор чітко фіксує умови перебігу психічних процесів і чинники, які на них впливають, а це дає змо­гу повторити дослідження, встановити причини психічних явищ та їхні кількісні закономірності. Усе це підвищує об'єктивність такого методу дослідження. Недоліки експерименту, зокрема ла-бораторного, полягають у штучності умов впливає на об'єктивність вияву психічних явищ. Наявність при­ладів та активне втручання в умови проведення та діяльність лю­дини порушує цілісність і природність її психіки. Тому експери­мент доцільно поєднувати з іншими методами психологічного дослідження.

Опитування в психології — це отримання інформації про різноманітні факти психічного життя зі слів людини. Якщо опиту­вання проводять у письмовій формі, його називають анкетуван­ням, а якщо в усній — бесідою. Анкетування застосовують у тих випадках, коли дослідник обмежений у часі або не може зустріти­ся з досліджуваними особисто. Людина, яка відповідає на запитан­ня анкети, може давати відповіді або у вільній формі, або вибира­ти запропоновані варіанти. Для підвищення вірогідності резуль­татів часто до основного переліку питань додають окрему їхню групу, що дає змогу оцінити ступінь щирості відповіді (наприклад, «Чи Ви ніколи не запізнювались на роботу чи побачення?», «Чи всі Ваші звички хороші та бажані?»).

Бесіду проводять у тому випадку, коли дослідник має достатньо часу та може особисто побачитись із досліджуваним. її проводять за певними правилами: заздалегідь визначають мету бесіди; питан­ня мають бути чіткими і зрозумілими; вона має відбуватися в невимушеній, дружній атмосфері. Бесіду, яка має чітко визначену тему, проводять в одних і тих самих умовах і якщо вона охоплює наперед заданий перелік запитань, називають інтерв'ю. Бесіда дає адекватніші результати, ніж анкетування, оскільки дає змогу фіксувати додаткову інформацію про досліджуваного (наприклад, вираз обличчя, посмішка тощо).

У сучасній психології поширеним методом стають тести. Це є методи діагностичного дослідження, які дають змогу зробити най­імовірніший висновок про рівень розвитку тих чи інших пси­хічних явищ чи особистості загалом. Перші тести виникли на по­чатку XX ст., їхнім творцем вважають Френсіса Гальтона. Тести можуть використовувати для виявлення особливостей темпера­менту і характеру; рівня розвитку загальних і творчих здібностей; професійної придатності; несвідомих потягів та потреб. Оцінюючи тестовий метод дослідження, слід зазначити, що він дає лише «мо­ментальну фотографію» рівнярозвитку людини в час обстеження.

Тому не можна лише на його основі передбачити майбутнє психічного розвитку людини. Вагомим недоліком тесту є те, що досліджуваний, знаючи його зміст, може свідомо вплинути на ре­зультати, спотворивши їх. Саме тому поширене уявлення про про­стоту та доступність тестового методу дослідження не відповідає дійсності. Використання тестів можливе лише за умови посилан­ня на загальнопсихологічні знання та компетентність у галузі те­орії та практики психодіагностичних досліджень. Використання тестів непрофесіоналами з метою надання рекомендацій іншим людям суперечить етичним нормам психології.

Методи опрацювання даних.У психології розроблено різні ме­тоди опрацювання отриманих даних, однак найчастіше використо­вують математико-статистичний (кореляційний, дисперсій­ний, факторний, кластерний аналіз тощо). Він запозичений з при­кладної математичної статистики. Основна мета їхнього застосу­вання полягає у підвищенні обґрунтованості наукових висновків. Застосовуючи ці методи у психології, слід пам'ятати, що статис­тичний аналіз дає змогу встановити та визначити кількісну залежність явищ, проте не розкриває їхнього змісту. Сутність психічних явищ встановлюють шляхом їхньої наукової інтерпре­тації.

Інтерпретаційні методизабезпечують тлумачення результатів, отриманих у дослідженні. До них належать генезисний та струк­турний методи. Генезисний метод розкриває вертикальні зв'язки між фазами чи рівнями розвитку психіки. Наприклад, пояснюючи результати гнучкості мислення студентів п'ятого курсу спеціаль­ності комп'ютерних технологій, ми наводимо їхні результати, отримані на першому курсі. Зміна отриманих показників за­свідчує розвиток цієї характеристики мислення впродовж усього часу навчання. Структурний метод розкриває горизонтальні зв'язки між психічними явищами. Так, щоб пояснити особливості уяви студентів-програмістів, ми можемо порівняти їхню уяву з уявою студентів-психологів. Виявлені відмінності можуть вказу­вати на характерні особливості у структурі уяви кожної з досліджених груп.

6. Основні властивості психіки людини.

Психіка(від гр. psyche — душа) — це така форма активного відображення суб'єктом об'єктивної реальності, яка виникає у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом.

Людська психіка наділена характерними лише їй властивостя­ми:єдністю свідомого та несвідомого, ідеального та матеріального, суб'єктивного та об'єктивного, частини та цілого, стану та процесу, біологічного та соціального.

Єдність свідомого та несвідомого — основна властивість людсь­кої психіки. Свідома діяльність людини підкоряється соціальним законам суспільства, несвідома — принципові задоволення. Свідо­ме та несвідоме в психіці людини не є альтернативою. Вони постійно переходять одне в одне. Неусвідомлені механізми, напри­клад, автоматичні дії людини, є «технічними виконавцями» свідо­мості. Неусвідомлені чинники свідомих дій, наприклад, потяги та інстинкти, впливають на нашу діяльність так само, як і усвідо­млені, наприклад, переконання, однак позначені різними особли­востями: несвідомі проявляються, зазвичай, у символічній формі (сновидіння, помилкові дії типу забування речей тощо), а сві­домі — у логічній (логічному мисленні, спланованій дії тощо). Нарешті, надсвідомі процеси (наприклад, творче осяяння) розгор­таються у формі тривалої та напруженої роботи свідомості, які тимчасово переходять у несвідому сферу, щоб потім знову повер­нутися у свідомість у вигляді нових творчих ідей, нових почуттів тощо.

Єдність ідеального та матеріального. Якщо розглядати об'єк­тивно існуючий предмет і психічний образ цього предмета, то, з одного боку, цей образ ідеальний, бо в центральній нервовій сис­темі людини немає іншого, матеріального, предмета, а є лише відо­браження реально існуючого. Однак, з іншого боку, виникнення психічного образу пов'язане з матеріальними процесами, що відбуваються в корі головного мозку. Ідеальним у психіці є те, що існує лише у наших відчуттях, сприйманні, мисленні, уяві тощо. Ідеальне є непротяжним, воно не має субстанції. Ідеальність пси­хіки є провідною, визначальною властивістю психічного образу або ідеї. Проте як діяльність, що ґрунтується на нервовій і гумо­ральній системі, психіка матеріальна.

Єдність суб'єктивного та об'єктивного. Психіка людини суб'єк­тивна з огляду на те, що вона має відбитки індивідуальних особливо­стей людини, відображаючи своєрідність її життєвого досвіду, інтересів, установок, емоцій тощо; принципово недоступна для об'єктивного спостереження (про внутрішні зміни психіки ми може­мо судити лише на основі зовнішніх виявів); не забезпечує повної адекватності пізнання (наприклад, ілюзії сприймання, соціальні упе­редження тощо). Водночас психіка людини не могла б давати нам інформацію про навколишній світ, якби була лише суб'єктивною. Інший бік психіки — її об'єктивність: відносна адекватність і біологічна безсторонність. Відносна адекватність — це часткова від­повідність психічного відображення об'єктивно існуючій інформації про предмети та явища. Біологічна безсторонність виявляється у то­му, що пізнання явища незалежне від суб'єктивного ставлення до нього з боку людини. Для людини психічне відображення не є обов'язково пов'язане з біологічними мотивами: наші дії часто не ґрунтуються на біологічних потягах чи потребах. Нерідко спос­терігаємо ситуацію, коли свідома діяльність людини не лише не підкоряється біологічним потребам, а вступає в конфлікт з ними. Як­що суб'єктивність психіки проявляється в емоційних процесах, то об'єктивність — в пізнавальних, особливо у сприйманні та мисленні.

Єдність частини і цілого. У психології є два найпоширеніші трактування психічного: складніші психічні явища побудовано з простіших; психічне у своїй основі є цілісним утворенням і не зво­диться до «психічних атомів». У першому випадку вважалось, що, з'ясувавши сутність найелементарніших психічних проявів та за­кони, за якими з них утворюються складні психічні явища, можна осягнути природу психіки людини загалом. У другому випадку об­стоювали думку, що психіка не може бути компонована з частин, не може бути сконструйована шляхом складання, бо цілісність є первинною щодо атомів. У сучасній психології об'єднують ці дві крайні позиції: психіку водночас розглядають і як єдине ціле, і як систему елементів.

Єдність стану і процесу. Сучасна психологічна наука доводить, що психіка водночас є і процесом, і станом. Наприклад, людина може перебувати у стані тривоги, задоволення або уважності. За­лежно від цього конкретного стану такі психічні процеси, як сприймання, мислення або запам'ятовування будуть відбуватися по-різному. Тому стан ніколи не можна відривати від процесу.

Єдність біологічного і соціального. У сформованій психіці сучас­ної людини біологічне та соціальне існує в певному співвідно­шенні: психічна діяльність формується залежно від природних да­них людини під впливом суспільних умов та виховання. В одних психічних проявах домінують біологічні чинники (наприклад, темперамент), в інших — соціальні (наприклад, характер). Однак, було б неправильно вважати, що темперамент не зазнає впливу соціальних чинників, а характер — біологічних. Цей вплив вияв­ляється у тому, що людина може навчитися не проявляти соціаль­но небажані риси свого темпераменту (наприклад, надмірну запальність), а на формування рис характеру впливають власти­вості нервової системи (наприклад, рухливість чи інертність нервових процесів).

Психіка виконує дві головні функції:відображення та регу­ляції. Завдяки функції відображення людина отримує інформацію про навколишній світ, опрацьовує, оцінює і виражає своє ставлен­ня до неї. Регуляторна функція дає змогу посилювати та послаб­лювати психічну діяльність, активізувати її та гальмувати, а також виявляти індивідуальні відмінності у діяльності людей.

10.Теоретичні напрями персонології.

У персонології співіснують різні альтернативні напрями, голо­вними з яких є психоаналітичний, біхевіоральний і гуманістич­ний. У світовій психології визнання здобув також диспозиційний напрям, а у вітчизняній психології — діяльнісний. Кожен із них описує особистість як інтегроване ціле, однак акцентує свою увагу на чомусь одному.