Наївне мистецтво у творчості марії приймаченко

Марія Приймаченко ідеально пасує під означення наївного митця: малювала, як відчувала, не потребуючи і не шукаючи спеціальної освіти, говорила і писала те, що думала і так, як думала: „як Бог на душу покладе“ – без жодного олітературення чи стилізації. „А я гусей пасу. Чую – чирк! – то крокодил цвірінькає під сороку. Дивлюсь, верба нахилилася, на вербі – крокодил. А біля крокодила мавпочка – жінка його. Він – в норку, а вона на вербі. Ось так, коли за звіра заміж підеш: у нього своє, а в тебе – своє“. „Хорошо пишу не спішу“ – чи про себе вона писала-малювала ще в 1937 році цю картину, на якій характерна звіринка Приймаченко старанно виводить закарлюки в зошиті. Саме як геній наївного мистецтва майстриня увійшла до Всесвітньої енциклопедії наївного мистецтва (Белград, 1984) і була відзначена золотою медаллю Всесвітньої виставки в Парижі (1937). Її ставлять в один ряд із Ніко Піросманішвілі, Анрі Руссо, Іваном Геперальчичем. В її особливій образній системі вбачають потужний струмінь прадавнього міфологічного мислення і своєрідне потрактування сільського фольклору.

Все це безперечно так, проте в її творчості є те, що дозволяє їй органічно існувати в актуальному мистецькому процесі. Підтвердженням цього став конкурс мистецькихідей „Приймаченко і я“, ініційований арт-центром Павла Гудімова „Родовід-галереєю“ та муніципальною галереєю „Лавра“. Всього на конкурс подано понад 400 проектів: колекції одягу, витинанки, килими, картини, графічні, веб- та медіа-проекти, фотографії, малюнки на тканині. Прикметно, що саме так, нетрадиційно,мистецька спільнота зустріла 2009 рік, оголошений в Україні роком Марії Приймаченко з нагоди сторічного ювілею художниці. Входження у світ мистецтва для Приймаченко було цілком традиційним. Починала вона зі стінопису і найпростіших мотивів. Основна турбота була про те, щоби намальоване „радувало око“ і „розраджувало душу“. Власне в цій своєрідній арт-терапії і полягала соціальна роль маляра для традиційного сільського соціуму. Саме в такому амплуа Приймаченко й дістала своє перше визнання – спочатку від односельців, а згодом – від мистецтвознавців... Її тогочасні роботи композиційно нагадують твори Ганни Собачко Шостак. Відчувши себе художницею, Марія Приймаченко пробує свої сили в жанрі сюжетної роботи.

Тоді ж під її пензлем народжуються дивні звірі, яких неможливо сплутати з будь якими іншими. Їх формотворчий „родовід“, очевидно, пов’язаний із природою ангобної плями (ангоб-глина, розведена водою до рідкого стану) , яку майстриня опанувала ще в дитинстві. Бо ж саме кольорові глини були її першими фарбами. „Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...“ – пригадувала майстриня.

Роботи Приймаченко 1930-х років, іще невправні за композицією, „беруть“ своєрідним контурним ритмом. Звучання її колірних плям не декоративне, радше оповідне, проте без ліричних чи епічних інтонацій, так притаманних українським сільським „ботічеллі“.

В „хвильках“ загривків і горбів її звірів – масивних, зачудованих, химерних – зосереджено надзвичайне прагнення випрямитися, розпружитися. Крізь роззявлені пащі проривається волання про щастя і муку існування. Експресія образів підкреслюється розсипами мініатюрних зірочок і розет.

У Приймаченко не знайти того замилування красою природи до самозабуття, яке є питомим для феномену наївного малярства. Екзистенційна напруженість образів, індивідуалізм – це те, що радикально відрізняє її образну манеру від решти наївних митців. Скажімо, далеко „не сільські“ за технікою виконання композиції Катерини Білокур, яка весь час тяжіла до професійного мистецького світу, в цьому контексті,хоч як це дивно, виглядає наївнішою в емоційному плані, і монотематичною. Аркуші ж Приймаченко, навпаки, попри декоративність побудови композиції, технічну простоту, розкривають зовсім не декоративний, а радше філософський, рефлективний характер ідеї. Ось „Чаплун“: „беззубий, самотній, ходить чаплун по лісі нікому не нужний“ – втілення ідеї „нікому-неналежності“, екзистенційної закинутості в світ. В композиції „Весілля в лісі“ процесія звірів побудована діагонально, в ній немає фризової цілісності декоративних розписів. Кожен з різномасштабних персонажів існує і вібрує осібним ритмом. До речі, майстрині постійно тісно в колі сільських образів і сюжетів; вона залюбки береться за космічну тему то в парадоксально-міфологічному „Кукурудзяний кінь у космосі“ (1978), то в техногенному потрактуванні „Космічна пам’ять“.

Ризикну назвати стиль роботи Приймаченко „психоаналітичним“. У розмаїтті її бестіарних композицій варіюються й досліджуються феномени агресивності, самотності, еротизму як прихованих пружин людської природи. В окремих аркушах психоаналітичні спостереження мисткині рафінуються до варіанту „три в одному“ – як от „Довгошийка чухається“ (1977), „Дикий горботрус“ тощо. Навіть там, де ідилія, здавалося б, продиктована сюжетом, як у картині „Галя і козак“ (1967), під пензлем Приймаченко несподівано, наче фрейдистська обмовка, виникає чорна у біло-жовтуцяточку коза.

Напругою вібрує не лише лінеарний ритм, але й колорит. Рідко коли фарби в Приймаченко поєднуються в сумирний акорд. Скажімо, в позірно декоративному панно „Бузок у вазі“ (1964) розігрується драма зіткнення кольорів: зелене стебло, розгалужуючись, наче розколює ліловий моноліт тла; суцвіття, виконані у вигляді насичено синіх овалів, готові здетонувати розсипом білих квіточок-хрестиків. Роботи Прий маченко не просто гостро індивідуальні: вони багаті на психологічні нюанси і часом просто парадоксальні, що дозволяє говорити про постмодерність її творчості в контексті сільської традиції. Наприклад, „Три папуги на солдатській могилі“. Над горбочком зображено яскравофіолетових птахів у флюоресцентно-лілову цяточку, які підібгавши під себе хвости і розчепіривши пір’я, з якоюсь безтямною бентежністю дивляться на скромний солдатських обеліск.