Главная
Обратная связь
Дисциплины:
Архитектура (936)
Биология (6393)
География (744)
История (25)
Компьютеры (1497)
Кулинария (2184)
Культура (3938)
Литература (5778)
Математика (5918)
Медицина (9278)
Механика (2776)
Образование (13883)
Политика (26404)
Правоведение (321)
Психология (56518)
Религия (1833)
Социология (23400)
Спорт (2350)
Строительство (17942)
Технология (5741)
Транспорт (14634)
Физика (1043)
Философия (440)
Финансы (17336)
Химия (4931)
Экология (6055)
Экономика (9200)
Электроника (7621)
|
Укр культура у другый половины 17-18ст. Овсыта, наука. лит-ра, театр, образотворче мистецтво, музика
Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі бувКиєво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чималостудентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей. Заправління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок,цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепизаклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в серединісторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці зЛівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувалана навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янськихкраїн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів зпередовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва.Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, СтефанаКалиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа носилазагальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багатовипускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини,біології, зокрема І. Полетика, Д. Самойлович, А. Шумлянський, Н.Амбодик-Максимович, М. Те-реховський. Серед її випускників були юристи,музиканти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на нивіосвіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорівМосковської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів,які працювали в школах Росії та України. Від'їзд освічених людей зУкраїни мав украй негативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення,Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від запитівсвого часу, а пропоновані проекти заснування університету в Києві чиБатурині не були підтримані російським урядом. Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в іншихмістах — Чернігові (1700р.), Харкові (1726р.), Переяславі (1738р.). НаПравобережжі більшістю колегіумів (Львівським, Кам'янецьким, Луцьким,Перемишльським, Ужгородським та ін.) керував єзуїтський орден. Належнемісце в культурному житті українських земель посідав Львівськийвірмено-український колегіум. Деякі з його вихованців стали відомимидіячами культури і освіти: Антон Левицький, Михайло Примович. Слідпідкреслити, що культурні зв'язки між Правобережжям і Лівобережжямтривали всупереч конфесійним особливостям. Далеко не всім вихідцям ізКиївської академії та інших шкіл вдалося отримати духовний сан чи місцев адміністративному апараті, частина з них ставала "мандрівними дяками",тобто вчителями, які ходили по селах і містах у пошуках роботи.Діяльність академії і колегіумів сприяла розширенню мережі початковихшкіл, підвищенню їхнього освітнього рівня. Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так,арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653—1656рр., писав: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти". За неповними даними, в Слобідській Україні в 1732р. було 129 шкіл, в1740—1748 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщини діяло 866 шкіл. На земляхВійська Запорозького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, денавчалися діти, зібрані з різних міст. Сільські і міські школиутримувалися громадою. На заході України аналогічні школи найчастішеІснували під опікою братств. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря,Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу інотної грамоти. Для читання вибирали традиційні церковнослов'янськітексти, але вимовлялися вони на український лад. Перші спроби запровадити в Україні обов'язкову початкову освіту булиздійснені в Гетьманщині. У 1760—1762 рр. Лубенський полковник І. Кулябконаказав сотенним правлінням: усіх козацьких дітей, здібних до науки,посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних навчати військових справ. Цюініціативу схвалив гетьман і в 1765р. Генеральна військова канцеляріярозіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лишепочаткові кроки, які не мали подальшого розвитку. З кінця XVIII ст.сільські школи занепадають: далося взнаки закріпачення селян, ворожеставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів. Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражінавчальних посібників; так, букварі, які вироблялися друкарнеюЛьвівського братства, виходили в XVII ст. тиражами від 600 до 2 тис. примірників, а на початку XVIII ст.— по 6—7 тис. примірників. З середини XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кордон. Багатоукраїнців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах.Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурнівіяння. Зацікавлення наукою виявилося у шанобливому ставленні до книжок. Великібібліотеки, які виникали при навчальних закладах ще в XVI ст.,особливого поширення набувають у XVII—XVIII ст. Так, у XVII ст. буловпорядковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великібібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька старшина, єпископи,монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялася в тому,що збирали книги з астрономії, математики, медицини, географії, історії,права. Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській академіївивчали зоологію, фізіологію, метеорологію, все це під спільною назвою"фізика". Найбільшим авторитетом був тут Феофан Прокопович, який написавнаукову працю з "фізіології" про причину нетлінності тіл печерськихсвятих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, географія. У приватних збіркахкозацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей,географічні підручники, глобуси. Саме з XVIII ст. активно розвиваєтьсяматематика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчився цінити їїпо західних університетах. Як учитель математики відзначився в цей часІван Фальковський. Одночасно француз Павло Брульйон почав вчититригонометрії. У зв'язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надрукованупродукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарняКиєво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вонавипускала твори тогочасних українських письменників, таких як ІоаникійГалятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. ДрукарняЧернігівського Троїцько-Іллінського монастиря випустила у світ проповідій вірші Лазаря Барановича, ряд творів Іоана Максимовича. В українській друкованій книзі склалися свої традиції, зокрема умистецтві оформлення. Особливого розвитку набула гравюра. УКиєво-Печерській друкарні працювали гравери Мігура, Тарасевич, Щирський,які створили свою школу. З 20-х років XVIII ст. російський уряд поставив над Київською іЧернігівською друкарнями суворий цензурний контроль Синоду. Дозволялосялише передруковувати старі церковні книги, та й те за умови невідрізнятися від російських ні змістом, ні мовою. Укази про цензурукниг, виданих в Україні, засвідчили не тільки перехід уряду доцілеспрямованої політики зросійщення, але й свідоме прагненняперетворити Україну в провінцію. З того часу друкарні, які раніше дбалипро розмаїття своєї продукції, могли займатися лише розмноженнямцерковнослов'янських текстів. Показово, що в 1745 р. такий впливовийдіяч, як префект Києво-Могилянської академії Мануїл Козачинський, незміг опублікувати свої твори у Києві: його п'єса "Благоут-робіє МаркаАврелія" і трактат "Філософія Арістотелева" вийшли у Львові. Книгикиївських авторів іноземними мовами друкувались у Вроцлаві. Зокрема, у1744р. побачив світ збірник латинських творів Ф. Прокоповича. Погіршились умови діяльності видавців і на західноукраїнських землях,хоча цензурний контроль тут стосувався лише змісту, а не мови. Львівськадрукарня випускала переважно старі богословські книги. З 30-х роківXVIII ст. відновила роботу Унівська друкарня і почала свою діяльністьПочаївська. Хоча ці осередки належали монастирям, іноді вони друкували ісвітські книги. Рівень таких видань був невисоким, та вони все жзалучали до регулярного спілкування з книгою ширші кола читачів. Багато творів словесності поширювалося в усній або рукописній формі.Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору інебаченого раніше збагачення тематики, жанрів рукописної книжності.Найвизначніші фольклорні твори розкривають історичну свідомість народу.Через фольклор погляди і оцінки, що побутували в народному середовищі,проникали і в писемність. Так, "козацькі літописи" (Самовидця, ГригоріяГрабянки, Самійла Величка) відображають погляди козацької старшини, амонастирські хроніки — погляди духовенства. Внутрішні суперечностіпам'яток історіографії сприяли використанню їх представниками різнихсоціальних кіл у своїх інтересах. Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися вораторсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Серед їїпредставників — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, ВарлаамЯсинський, Дмитро Туптало. У другій половині XVII—XVIII ст. в українську літературу проникаєкласицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії.Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко вукраїнській поезії є збірка "курйозних віршів" Івана Величковського тадеякі вірші Григорія Сковороди. Вершина давньої української літератури — творчість Григорія Сковороди.Ідеї істинності життя — у "сродній" праці, палке прагнення бачити вУкраїні людей "із світлим розумом і гарячим серцем", прославлення борцівза волю — такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого "світловив, та не спіймав". 4. В Україні драматична література, порівняно із західно-європейською,виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинськоготеатру, передусім шкільного. Православне духовенство на противагукатолицькому, яке запровадило з агітаційною метою релігійні сценічнівистави, само взялося писати драматичні твори. Це були так звані шкільнідрами, тісно пов'язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізуваламіфологічні та історичні сюжети. Ці драми поширювалися в католицьких таправославних школах України. Традиції національного драматичногомистецтва виявлялись у декламаціях — віршованих творах кінця XVI —початку XVII ст. Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалогибіблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдностіу XVII—XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г.Сковорода ("Діалог, или Розглагол о древнем міре", 1772). У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли ірозвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють вантрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністюсеред народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, атакож студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часудійшло понад 40 інтермедій. Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота вмішку" і "Найкращий сон", які мають високий драматично-художній рівень,написані народною мовою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору. Прихильником театрального дійства і його пізнавально-виховного значенняПрихильником театрального дійства і його пізнавально-виховного значеннябув Ф.Прокопович. Реформаторська суть поезії Ф.Прокоповича знайшлапрактичне втілення в його історичній драмі (трагікомедії) "Володимир",поставленій студентами Києво-Могилянської академії в 1703 р. П'єсапрославляла просвітителя Русі князя Володимира Великого, проводилисядеякі паралелі з політикою Петра І. Визначним здобутком української драматургії XVIII ст. є п'єса невідомогоавтора "Милость божія...", написана до 80-річчя початкунаціонально-визвольної війни 1648—1654 рр. проти магнатське-шляхетськоїПольщі. З репертуару українського шкільного театру збереглося ЗО драм, переважнона біблійні теми. Українська шкільна драма і шкільний театр упродовжсвого розвитку взаємодіяли з народним театром. У другій половині XVIIст. у зв'язку з поширенням в Україні шкільної драми виникає вертеп. Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр. Найранніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай "ходити зляльками" відомий ще з 1573 р. Вертепні драми були найбільш популярні удругій половині XVIII ст., зокрема в період занепаду Києво-Могилянськоїакадемії. Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну і світську ірозігрувалась у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховомубудиночку, який носили колядники. Драматичною основою вертепу є легендапро народження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємськихнемовлят. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половиниXVIII ст. Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової українськоїлітератури і становленні класичного театру. Із зародженням театру тісно пов'язаний розвиток музики, якавіддзеркалювала характер нашого народу, передавала його переживання,думки і настрої. Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору. Вукраїнських думах оспівана визвольна боротьба, в народних пісняхпостають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набуваютьпопулярності не лише в Україні, але й поза її межами. Дуже відчутним бувобопільний вплив фольклору на професійну музику, відтак рисипрофесіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор. Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини XVII— першої половини XVIII ст. посідали вокальні концерти на 4, 8 і навіть12 голосів. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту засвоєю мелодикою були подібними до світських пісень. Про високий рівень музичного мистецтва свідчить видана у Вільно 1677 р."Граматика мусикійна" киянина Миколи Дилецького — відомого педагога ікомпозитора. Турбота козацької держави щодо розвою музичного мистецтва проявиласянавіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал проутворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існувалиспеціальні школи, які готували професіоналів "вокальної музики іцерковного співу". Такі школи існували і в ладанках на Січі. Вчитисясюди їхали з усієї України. гомий внесок у розвиток музичного мистецтва зробила Києво-Могилянськаакадемія, в якій вивчалися музика, хоровий спів, були організовані хори,оркестри. Чимало випускників академії стали видатними співаками,керівниками хорових колективів, композиторами. Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя,Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д.Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиціїсхіднослов'янської релігійної музики і народної пісенності з високимпрофесіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, керівника хорів академії іХарківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасникивважали їх "театральними", такими, що не відповідали духу релігійноїмузики. Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М.Березовський (1745—1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної тазахідноєвропейської хорової музики у хорових духовних композиціях. Йоготвори вирізняються вишуканістю й художньою досконалістю ("Літургія","Причасні вірші"). Найзначнішим досягненням композитора є жанр хоровогоконцерту ("Не отвержи меня во время старости"). Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа. Ушколі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків дляПридворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор ДмитроБортнянський (1751 — 1825), який був реформатором церковного співу,диригентом. Навчався в Італії. Написав опери "Креонт", "Алкід", "КвінтФабій". Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі.У його творчій спадщині переважають концерти. Духовна музика Д.Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу. Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції творення духовних пісеньв Україні стало видання "Богогласника" (Почаїв, 1790—1791 рр.). Збірникмістить 250 віршів з нотами. Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий спів. Доздобутків інструментальної музики XVIII ст. належить "Концертнасимфонія" Д. Бортнянського та "Українська симфонія" Є. Ванжури. У другій половині XVIII ст. поширюються романси. Популярними сталипісні-романси "їхав козак за Дунай" С. Климовського, "Всякому городунрав і права" Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка. Одним із зачинателів української фортепіанної музики був О. Лизогуб —композитор і піаніст, виходець з козацько-старшинського роду, що був наЧернігівщині та Полтавщині. Йому належать варіації на теми українськихнародних пісень "Ой у полі криниченька", "Ой ти, дівчино" та ін. 5. Період, що настав після визвольної війни українського народу, бувнесприятливим для розвитку монументального живопису. Певні зрушеннясталися в 70-х роках XVII ст. Тематично живопис залишається релігійним,однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї. Монументальний живопис дерев'яних церков (передусім Західної України таЗакарпаття) стоїть на межі між професійним малярством та народнимпримітивом. Галицькі настінні розписи збереглися в церквах Воздвиження ся в церквах Воздвиженнята св. Юра у Дрогобичі, в церквах с. Сихів на Львівщині. Серед монументальних розписів мурованих споруд вирізняються розписиТроїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Виконували розписипереважно живописці Лаврської іконописної майстерні. У другій половині XVII—XVIII ст. основним видом живопису залишаєтьсяіконопис. У ньому розвиваються елементи нової іконографії, виявляютьсяреалістичні риси, визначаються впливи тодішніх мистецьких стилів —бароко, рококо, класицизму, поширюється алегорично-символічний,історичний та пейзажний жанр. Найвизначніші здобутки українського барокового живопису пов'язані зжовківським художнім осередком. Тут працювали майстри з європейськоюславою — Юрій Шимоно-вич, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, ВасильПетранович. Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичнимвимогам у дворянській культурі. Ренесансовим гуманізмом пройнята діяльність І. Рутковича, Й.Кондзелевича, В. Петрановича. І. Рутковича (XVII — поч. XVIII ст.) порівнюють з майстрамивенеціанської школи живопису, які відзначалися тонким відчуттям кольору.Талант митця досяг вершин у монументальному іконописному комплексі із с.Скваряви-Нової, виконаному у 1697—1699 рр. для церкви Різдва Христовогоу м. Жовкві (зберігається у Львівському Національному музеї). Творчість Й. Кондзелевича (1664 — бл. 1740) пов'язана з Волинню тапочасти з Галичиною. Іконостас для монастирської Воздвиженської церкву вСкиті Манявському виконала група монахів на чолі з Й.Кондзелевичем.Іконостас (1698—1705 рр.) пізніше був названий Богородчанським. Особливе місце серед пам'яток українського живопису XVIII ст. займаєіконостас Преображенської церкви у с.Великі Сорочинці. Іконостас іцерква були зведені на кошти гетьмана Лівобережжя Данила Апостола.Комплекс іконостаса об'єднує понад сто ікон на різні сюжети. У їхзображенні помітно відчутний вплив рококо. З останньої чверті XVIII ст. провідним стилем в українському живописістав класицизм. Риси класицизму проявляються у живописі Андріївськоїцеркви у Києві. Серед пам'яток стилю класицизму виділяються іконостасиКозельського та Почепського соборів, побудовані гетьманом К.Розумовським. Характерною складовою частиною храмового живопису став так званийктиторський портрет. В алтарній частині Успенського соборуКиєво-Печерської лаври, наприклад, було зображено 85 осіб — від князівКиївської Русі до Петра І. З'явилися картини світської тематики.Приміром, композиція в с. Старогородцях поблизу Остра зображуєзапорозьких козаків на чолі з полковником К.Мокієвським, які відбиваютьнапад татар на Київ. Українські майстри пом'якшували суворі візантійські риси обличчя,надавали йому приємного вигляду, почали "тінювати". Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтвакористувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого булирозроблені ще на початку XVII ст. Портрети виконували переважноіконописці, відповідно портрет XVII—XVIII ст. мав багато спільного зіконописом, наприклад, ікона "Покрова" з портретом Богдана іконописом, наприклад, ікона "Покрова" з портретом БогданаХмельницького. З жіночих портретів заслуговує на увагу портрет Паліїхи —дружини фастівського полковника С. Палія. Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціямиВ.Боровиковський, який працював удвох жанрах: портреті та іконописі.Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький, А. Лосенко, К.Головачевський. Поряд з професійним малярством в Україні розвиваласятечія, що її умовно називають народною. Це і максимально спрощені ікониЗакарпаття чи Лемківщини, і напрочуд різноманітні за композицією ікони"Страшного суду" з різних регіонів України і, нарешті, серія народнихзображень "Козак-бандурист", "Козак Мамай". Рівень нашого малярства бувнадзвичайно високим. Українських майстрів запрошували до Литви,Білорусії, Польщі. Відомими малярами були також М. Петрахович, І.Маховський, І. Зарудний, І. Калинський, А. Животкевич, О. Антропов таін. Риси національного архітектурного стилю особливо яскраво проявились удерев'яному будівництві. Багато приміщень, сільських хат, корчем,дзвіниць і вітряків — зразки художньої виразності, і досягалося ценайпростішими засобами. Архітектурними шедеврами вважають дерев'яніхрами XVII—XVIII ст., які ніби підсумували весь багатовіковий шляхрозвитку народного монументального будівництва. Ренесансове будівництвовплинуло на структуру деяких міст, наприклад Жовкви, заснованої як"ідеальне місто", на окремі будівлі — Чорна кам'яниця, будинок і вежаКорнякта у Львові, замки у Збаражі і Підгірцях. Особливо цікаві такільвівські храми, як каплиця "Трьох святителів" і розташована поруч з неюУспенська братська церква. Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно,що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Українівироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який слушноназивають українським, або "козацьким", бароко. Позитивне значення малапобудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївськацерква в Києві — 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювалив Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжяпереважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'яткине позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївськоїлаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Виду-бицькогомонастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко ставтворчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київськуакадемію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївсько-го собору,головної церкви в Почаєві. Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст.,досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненішихформ. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступаласьіншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив ізахоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкікультурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.20. культурні процеси на українських землях у склади Габсбургив 19-20 ст Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині —
південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після
першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була при-
єднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у за-
непадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього
поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаю-
чи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Га-
личина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній про-
вінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між
ними.
Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями
регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів се-
редньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося
в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських
земель.
Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів харак-
теризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи усклад-
нювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного
виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі
міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля
стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш
нужденних і відсталих частин імперії.
Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких ви-
зиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними
наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести
днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи
у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діста-
валося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього
було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські
землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Так, якщо середня площа селян-
ського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєт-
ку —1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Отож, Східна Галичина
являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багат-
шими, а бідні — ще біднішими.
За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже не-
доступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні
сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише
близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до
якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того,
що споживав західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося
часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи, між 1830 та 1850 рр., коли
смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що три-
валість життя західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось
ЗО—40 років.
Щоб знайти полегшення своєму злиденному існуванню, селяни часто завертали
до шинку. До цього їх заохочували польські пани, що володіли легальною моно-
полією на виробництво алкоголю, а також власники шинків, переважно євреї. Деякі
землевласники навіть встановлювали для своїх кріпаків кількість споживання ал-
коголю, сподіваючись таким чином реалізувати продукт, який зони виробляли.
Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку
галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викли-
кала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму
людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.
Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну
групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства набли-
жалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль
лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б
цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від
свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що ниж-
чому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися,
виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі
своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. та-
ких родин. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-
католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям
групової солідарності.
Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі
своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і
культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрій-
ців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священи-
ку більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за
хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлого парафіяльного
священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб
дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж дочку.
Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків
у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ледве могли прочитати
літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був ненабагато
ширшим від селянського. Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-
католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушу-
вала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні резуль-
тати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та
культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католиць-кому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в ін-
ших справах. Відтак протягом усього XIX ст. західноукраїнське суспільство скла-
далося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священи-
ків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та
попи.
З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі
Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва се-
ред міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне
неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді,
українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства.
Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисло-
вості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці
XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани
(більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато замож-
них купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі
встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники.
Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою.
Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, спо-
діваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську
економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональ-
ним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала
свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.
21. «Руська трійця» Шашкевич, Вагилевич, Головацький
"Руська Трійця" — напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання, яке сприяло піднесенню статусу української мови, розширенню сфери її вжитку і впливу. У 30—40-х рр. XIX ст. центром українського національного руху став Львів, а його авангардом — громадсько-культурне об'єднання "Руська Трійця". Його засновниками були Маркіян Шашкевич (1811—1843 рр.), Іван Вагилевич (1811—1866 рр.) та Яків Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, які виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі романтизму. Учасники "Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з Михайлом Максимовичем, Осипом Бодянським, Ізмаїлом Срезневським — відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури — Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Євгена Гребінки, Павла Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. "Руська Трійця" підготувала до друку історико- літературний збірник "Зоря", в якому було вміщено біографію Богдана Хмельницького, вірш Маркіяна Шашкевича про Северина Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила видавати "Зорю". У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в Будапешті літературно-науковий альманах "Русалка Дністровая", що містив ряд творів з проблем історичного минулого України. Яків Головацький у гострій публіцистичній статті "Становище русинів у Галичині" (1846 р.) по суті сформулював соціально-економічні і політичні програмні вимоги національного руху. Членами організації був підготовлений рукописний збірник поезій та перекладів "Син Русі". Діяльність "Руської Трійці" була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань. Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ "Русалка Дністровая". І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у "3орі", лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом, написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським" шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народ- ним верствам. Зміст "Русалки Дністрової" визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державностіа політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу. Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко зазначав: "Русалка Дністровая", хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані — була свого часу явищем наскрізь революційним". Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів. "Русалка Дністровая" стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності "Руської трійці". Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї "Руської трійці" Я. Головацький. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.
|